В одному з останіх чисел "Кракауер Цайтунґ" читали ми, що в Замісті виконали судовий присуд супроти трьох засуджених на кару смерти за нарушення розпорядку про посідання зброї. Зайшли такі обставини, що саме цей присуд приневолив мене написати ці рядки з найщирішим наміром.
Ще 12. вересня 1939 р. Верховний Командант німецької армії видав відповідний розпорядок, та щоб не було ніяких сумнівів щодо його змісту, подаю тут його вірний переклад і долучую коротке пояснення. Дотичні постанови такі:
§1. Треба видати всю пальну зброю, муніцію, ручні ґранати, розривні (вибухові) матеріяли й інше воєнне знаряддя. Видача має наступити впродовж 24. годин у найближчій військовій, або поліційній станиці, якщо нема іншого місцевого розпорядку.
§2. Хто всупереч цьому розпорядкові має пальну зброю, муніцію, ручні ґранати, розривні матеріяли, той буде караний смертю".
Це є найважніші постанови, зрештою коротенького і зовсім ясного розпорядку, який не був ні чим дивним, бо в часі війни всі командування всіх армій світа видають такі самі розпорядки.
Після встановлення цивільної ґенерал-ґубернаторської влади, Ґен. Губернатор розпорядком з дня 31. жовтня 1939 р. виразно залишив повищий розпоядок Верховного Команданта армії, та крім цього додав тоді в §10. таку постанову:
"Хто довідається про протизаконне посідання зброї у когонебудь і занедбає негайно донести про це владі — буде караний смертю".
Ці приписи без ніякої зміни обовязують до нинішнього дня і будуть далі обовязувати. З повищих приписів дуже ясно виходить, що на терені Ґен. Ґубернаторства нікому не вільно мати:
1. Пальної зброї, до якої слід зарахувати не тільки пальну зброю, уживану у війську, як кріси, карабінки, штуци, револьвери, гармати, скоростріли і т. і., але також пальну зброю уживану для інших цілей, як стрільби ("фузії"), уживані мисливцями, фльобери, пістолєти і т. і. Зрештою, кожна нормальна людина розуміє, що таке пальна зброя; туди належать також т. зв. обрізки й інші перерібки зброї.
2. Муніції до тої пальної зброї без огляду на якість і кількість тієї муніції. Досить мати один-дна набої, щоби наразити себе за це на кару смерти.
3. Ручні ґранати, якогонебудь походження, що є зовсім зрозуміле.
4. Розривні матеріяли, що їх у нас хибно називають вибуховими матеріялами. Тих матеріялів є дуже багато родів, але пригадаємо тільки ті, про які у нас загально знають, а саме: динаміт, екразит, мелініг, стрільний порох. Але навіть такі на око "невинні" матеріяли, як "каліхльорікум", уживане як медицина до полокання горла, слід зарахувати до розривних матеріялів. Всіх їх вичислити годі, але на всякий випадок найбільша обережність дуже вказана і не слід без дозволу влади тримати у себе таких матеріялів.
5. Всяке воєнне знаряддя, себто все те, що служить до ведення війни. Тому, що розпорядок називається розпорядком про посідання зброї, то під поняттям воєнного знаряддя слід розуміти все те, що торкається зброї, отже не тільки цілі кріси, але також їх частини, як напр. крісові замки, цівки, дальше баґнети, штилєти, а навіть при риґористичній інтерпретації закону будуть тут належати луски (гільзи) до крісових, револьверових, гарматних набоїв, хоч їх вже навіть вживають до інших цілей. Однаково каральним буде посідання тих предметів без огляду на те, чи вони є походження німецького, французького, російського, польського, анґлійського, давнього австрійського, чи якого іншого.
Зі згаданого виходить, що найкраще було б, щоб ніхто не мав нічого такого, що взагалі в цілості або в частині має якийсь звязок з воєнним приладдям, або пальною зброєю.
Під словом "посідання" не слід розуміти, що караним може бути тільки власник зброї; навпаки, під кару підпадає не тільки власник, але також кожний, хто мав або має такий предмет у себе або в руках, або при собі, або в хаті, або в господарськім чи іншім будинку, або на обійсті (у плоті або під стріхою чи в гною), або в полі чи деінде. Зовсім байдуже, чи він є власником предмету, чи собі його позичив, чи переховував для когось другого, чи в який інший спосіб предмет знайшовся у нього.
Тому нікому не поможе оборона, що мовляв, ,"це не мій револьвер (або кріс), але іншого", бо розпорядок карає не тільки власника зброї, але карає також посідача в розумінні каpнoго права, себто того, хто мав предмет у cебе.
Дальше байдужим є час, впродовж якого дотична особа мала такий предмет у себе. Все одно, чи хтось має його рік або довше, місяць, чи один день, годину, чи навіть тільки одну хвилину, — він підпаде смерти. Берім приклад: іде два хлопці — один з них має кріс, другий його не має. Той, що має кріса, хоче приміром поправити собі одіння і на коротеньку хвилину дає другому потримати кріса. І тоді оба підпадають карі смерти, бо той другий, що зробив свому товаришеві "вигоду" і подержав кріса, мав його у себе — байдуже чи в руках чи положив коло себе, та байдуже, як довго та прислуга тривала.
Але не тільки того карають смертю, що мав зброю чи інше воєнне приладдя, але також того, хто знав про те, що другий посідає такий предмет і що не занедбав негайно донести компетентній владі. У правничому світі це називається "обовязок донесення владі" й значить, що кожним, хто довідався про злочин, обовязаний під карою (тут під карою смерти) негайно про це донести. Всі закони держав знають цей обовязок щодо деяких злочинів особливо небезпечних, головно в часі війни.
Тут можна би ще вести правничий спір, чи на підставі обовязуючих приписів обовязок доносу торкається тільки безправного посідання зброї, чи також воєнного приладдя, але безпечніше вияснювати собі приписи навіть дуже широко, щоби взагалі забезпечити себе перед закидом переступлення приписів.
Карою за всі ті вчинки є кара смерти і тільки кара смерти. Хай ніхто себе не потішає, що суддя добрий, що він виявить себе лагідним і покарає вязницею, арештом, або навіть гривною. Ні! Ще раз ні! І це прошу добре запамятати! Того ніколи не буде, бо розпорядок наказує тільки кару смерти і поза те навіть найліпший суддя не може піти, бо йому не дозволяє на це закон.
Ці пояснення — це не моя вигадка. На основі довголітньої практики подаю все так, як це розуміли і розуміють суди різних держав. Нічого тут не перебільшую. Ще мушу додати, що ці постанови не є строгіші від таких самих приписів, що їх видають інші держави у воєнному часі. Зрештою, ніякий законний припис не є ні небезпечний ні надто строгий для людини, що того припису не ломить, не переступає; він є небезпечний тільки для того, що діє проти припису.
Тому маю право перестерегти, щоби триматися вище поданих приписів, бо це воєнний час, а на війні жартів нема.
В останніх часах трапилось чимало випадків, що багато людей, головно зпоміж молоді, притягали до відповідальности за посідання зброї, або воєнного приладдя. Ці справи кінчилися траґічно, бо так мусіли скінчитися. Але вони спонукали мене до того, щоб написати цих кілька рядків, щоб остерегти всіх людей доброї волі, ціле наше громадянство, перед тією страшною небезпекою, яка погрожує за ті злочини.
Обовязком нас усіх є постійно, завсіди і всюди, на кожному місці і при кожній нагоді остерігати і поучувати себе взаємно перед цією небезпекою. Дуже вдячну ролю до попису мають тут в першу чергу наші священики, які зроблять направду Богові миле діло, коли в церкві, з проповідниці вічно і вічно будуть докладно поучувати в цьому напрямку вірних і ті поучення навіть що неділі повторювати. Було б побажане, щоби наші верховні власті видали в цьому напрямку відповідні доручення для підвладного їм священства. Такий самий обовязок тяжить також на всіх тих, що мають нагоду стрічатися з населенням і що мають вплив на те населення, отже вчительство, кооператори, культурно-освітні діячі і різні комітети, секції, дальше лікарі, адвокати, академічна і ґімназійна молодь і т. д. і т. д.
Думаю, що небезпека — грізна небезпека — відпаде, коли всі наші установи і всі наші свідомі громадяни пожертвують цій пекучій справі трохи часу так щиро, як щиро подаю оці мої скромні завваги.
[Краківські вісті]
29.01.1941