Малий фейлєтон
Миряни мастили себе по щелепах і штовхали попід ребра аж гомін ішов по майдані.
Мальовнича, тичкувата цяця в "болєро" свиснула мене з розмахом позавуш і щезла наче сон десь за закрутом.
У моїх жилах раптом забурлила кров, очевидно моїх славних предків, що і т. д. Я загудів (приблизно) наче ранений тур.
— Помсти! — загорлав у мені якийсь унутрішний, атавістичний голос. — Помсти, ах, помсти! Бач, роззяво, вже й жінки ґедзґаються-боксуються, а ти де?
Я без надуми, кровожадно припав до якогось неповинного типа, що саме навинувся мені під руки. Я підсвідомо почував, що переді мною тепер акутне завдання, завдати цьому доброму чоловікові нищівного вдару.
Мій "простий" у бойовому засліпленні не попав куди слід, не попав у носяру неповинного горопахи.
Я викінчив його, не зважаючи на хаотичну оборону вже в другій рунді, блискавичним, величнім "серпом".
Горопаха позбирався самотужки зі землі та з підозрілими вогниками в очах, приговорюючи це й те, підступав до мене.
Всетаки моя блискуча перемога не перевернула мені в голові, не вбила мене в пиху. Я скромно, поквапцем дременув геть із рінґу, не дожидаючи на овації публики й сумнівну подяку горопахи.
— Iucundі асtі labores! міркував я вже з двадцять метрів завдальшки від місця блискучої перемоги, підскочив на радощах і вхопив пристрасно в обійми чарівну, елєґантну даму з блакитними, наче фіялки, очима.
Одначе це істеричне й витрішкувате опудало, що йому геть чужі були тайни кохання, зафиркалось чорт зна чого й якого біса.
— Що ви собі дозволяєте? — заверещало, — Я вас не знаю! Я не роблю на вулиці знайомства!
Я з дивенного дива аж присів, просто таки з розгону сів на хіднику.
Грубому телепневі, що запримітив цю нудну сцену, зібралось на сміх і він зареготав наче причинний.
Раптом його очі помутніли, посоловіли й залубіли.
— Гополя! — гукнув наче з мушкета, закрутився в якійсь дуже складній, акробатичній, танковій фіґурі та втелющив собою об хідник, аж затрусилась.
— Прошу! — звернувся він до мене, підводячись і придержуючи дбайливо свою задню кишеню. — Най то шляк... І хто тут винен, питаю? Жиди! Геть із ними! Вишкрябали, кляті, всенький сніг із хідників і народ хрищений страдає. Чи ж не так? Га?
Я махнув рукою, опісля замахав обома руками й гепнув навколішки перед якимсь кожухом.
Глипнув угору.
На вершку кожуха появилось обличчя мого друга.
Він був помітно зворушений моїм упадком і добряга погладив мене по моїй лещетарці.
— Встань, гнаний і голодний! — промовив підбадьорююче. — Не треба так! Навіщо стільки театральности? Скільки тобі треба?
Десять злотих треба було, друг позичив двадцять.
Моя вдяка була без меж і я надоптав нагнітку мого друга. Ми швидко побились і пішли на вечерю.
[Краківські вісті]
30.01.1941