Княжий Сянік.

Нaші Читачі(-чки) мають нагоду часто читати прецікаві репортажі з життя наших і чужих у великих европейських містах, як от у Берліні, Римі, Відні й інде. Ці описи життя і настроїв для нас всіх дуже цікаві, бо ми довідуємося, як люди живуть і що взагалі діється там, де під сучасну пору є осередки культурного, господарського й — очевидно — політичного життя майже цілої Европи і де сьогодні кується доля міліонів людей на довгі десятиліття, а може навіть на цілі століття. З тих описів ми рівночасно довідуємось, що всюди там, у далекій чужині живуть наші брати по крові, що всюди там у столицях великих держав бється українське серце і що хоч час до часу, з нагоди різних свят, лунає там невміруща українська пісня і гомонить українське слово. Нема у світі може ніодної держави, ні одного великого міста, де б українці не жили. Пригадую собі, що у Відні, саме після березневих подій 1939 року, читав я в якомусь часописі репортаж про життя українців в... Австралії! Отже й там, в Австралії, ген далеко, десятки тисяч кільометрів від рідної землі, живуть i працюють наші брати. Працюють і напевне цікавляться долею своєї батьківщини та тішаться надією, що може колись вернуться туди, де народились вони, або їхні батьки чи предки.

На грані двох світів.

Напевно теж наші земляки, що живуть розсіяні в далекій чужині, цікавляться тим, що роблять їхні брати в більших осередках на рідній землі по цьому боці вже історичних рік Сяну-Буга. Сянік — це один із найбільших, чи вірніше — поруч із Холмом таки найбільший і найважніший у Ґен. Ґубернаторстві осередок українців, що живуть на землі, заселеній в більшости українцями. Сянік — старовинне княже українське місто, положене над самим срібнолентим Сяном, що протікає праворуч міста попід самий замок, збудований ще десь у XIV. столітті, що ще й тепер твердо та непохитно стоїть на міцній скелі і є ніби вічним сюрожем та памяткою нашої славної минувшини. З замку видно широкі простори ген, ген далеко за Сян. Сянік є нині правдивим центром всього життя українського населення Лемківщини і західньої частини Бойківщини. Тут є і всі наші, так би сказати, обласні установи: культурні і господарські. Звідси веде дорога далі в серце Лемківщини і на Бойківщину, дорога до Балигороду, куди їздить і державний автобус. Залізничий шлях іде з Сянока через Загіря—Команчу—Лупків і далі на Словаччину. Сюди колись переїжджали поїзди Львів—Перемишль—Будапешт. Та це вже давно було і молодь вже тих поїздів не бачила. З Лупкова їде вузькоторівка на Тісну, а звідти дорога — далі в наші гори, вже хіба пішки, або підводою. Цю вузькоторівку Лупків—Тісна німецькі вояки дотепно-жартівливо назвали "Карпатен-Експресс". Може тому, що з цього малого поїзду, що не дуже спішиться, можна висідати в довільнім місці. З Сянока веде також дорога попри Сян до Перемишля і далі на Ярослав. Це найважніше сполучення на Краків — Берлін через Ясло — Ряшів або через Струже — Тарнів. Отже бачимо, що княжий Сянік має дуже добрі сполуки зі світом на всі сторони, що їх має небагато міст на землі, заселеній українцями в Ґ. Ґ. Сянік є вже таким природним осередком Лемківщини і частини Бойківщини, хоч із найдалі висуненого кутка, де лежить село Сянки на і Бойківщині, що знаходиться на совітсько-німецько-мадярській границі, є до Сянока понад 150 км. Взимі треба звідти на дорогу до Сянока й назад у найкращому випадку — цілий тиждень! Але годі, Сянік став "столицею" Лемківщини, а Лемківщина це найбільша розмірами й населенням земля, заселена українцями в Ґен. Ґубернаторстві!

УДК і українці.

Осередок усього життя в Сяноці — Український Допомоговий Комітет. УДК є живчиком всього життя не тільки тут у Сяноці, але посередництвом поодиноких делєґатур та мужів довіря для майже цілої Лемківщини і західньої частини Бойківщини. — Пригадуємо собі, що десь перед роком, коли наше національно-суспільне життя було в стадії орґанізації й істнували ще Українські Народні Ради та прерізні Комітети, для полагоди наших громадянсько-національних справ була тільки одна половина стола в канцелярії "Просвіти". В цій канцелярії, де на одній половині стола теперішній секретар УДК ніби пробував урядувати, знаходився і наш банк, працював тут орґанізатор "Просвіти" та такі "півстоли" займали ще інші наші установи. Сьогодні Український Допомоговий Комітет це вже установа, що займає 3 кімнати, в яких не може поміститися. Щодня тут повно людей з усіх сторін цієї землі, заселеної в більшости українцями. Українське населення приходить сюди у прерізних справах, через УДК полагоджує всякі особисті і загальні справи, прохання, справи континґентів, виїзди і приїзди з праці в Німеччині, харчеві приділи, справи полонених та десятки найрізноманітніших справ, що їх приносить наше щоденне, тепер у війні досить складне життя. Тепер, коли вже і вся культурно-освітня праця на підставі статуту Українських Освітніх Товариств перейшла практично на поодинокі УДК, його аґенди тут ще збільшилися. Тих кількох урядовців тепер вже направду не вистарчає і показується, що буде треба приймати дальших. Нема тепер найменшої справи, що хоч трохи торкається українського загалу, щоб не перейшла крізь руки відповідного референта чи урядовця в УДК.

Найрухливішою складовою частиною УДК є Курінь Молоді, що вже давно начислює понад 150 друзів і подруг. Вся активна молодь обох полів, що хоче працювати і цікавитися нашим суспільно-громадянським життям, належить до КМ. Молодь — майбутнє нації. Молодь була, є і завсіди буде тою рушійною силою, яка додає запалу й охоти до праці та боротьби і ця молодь завсіди готова на найбільші жертви для добра народу. В усіх справді нових і пocтyпових державах звертають на молодь та її виховання якнайбільшу увагу. Зпоміж провідників молоді виростають люди на найчільніших становищах. Молодь усього світу має одну питому прикмету: часом хоче бути занадто самостійною і йти власними дорогами, не звертаючи уваги ні на кого. Це деколи добре, але часом може накоїти багато лиха. Це вже залежить від тих, що є компетентні в справах виховання молоді, чи вони вкажуть цій молоді одинокий правильний шлях і чи поведуть це виховання міцно й енерґійно, але знову так, щоб не стримувати молодечого запалу і розгону та щоб не відбирати oхоти до корисної і продуктивної праці. Ця преважна проблєма має свої рефлєкси і на сяніцькому терені.

Скільки нас тут?

Наших Читачів(-чок) напевно буде ще цікавити і те, скільки власне живе yкраїнців у тім княжім Сяноці? Дати точну відповідь на це питання майже неможливо. Скількість сяніцьких українців постійно зміняється. Приходять і відходять. В УДК сказали мені, що начислюють українців в Сяноці до 3.000. Це понад 20% всього населення Сянока. Сам Сянік, хоч є на землі, заселеній переважно українцями, має досі польсько-жидівську більшість. Це мусить змінитися в нашу користь. З оцих понад 3.000 українців є може одна десята, що — кожний відповідно до своїх спроможностей — берe активну участь в нашому житті. Але є ще сьогодні тут, на жаль, такі, що не завсіди хочуть, щоб їх до нас зачислювати. Правда, таких є щораз менше і менше, дасть Бог, що незадовго їх взагалі ту не буде. Це залежить у великій мірі від нас самих, чи ми зуміємо цих наших братів по крові втягнути до одної великої української сімї. Треба багато такту, бо того, що комусь вщіплювали протягом десятиліть, не можна так від години змінити. А є між нами багато таких, що була б велика шкода втратити їх взагалі. Переважна більшість українців нашого княжого Сянока, це "нові", що їх привів воєнний буревій: вони внесли до сяніцького життя багато руху і пробоєвого тону. З ними працю­ють нині спільно і ті, що жили тут і тяжко працювали ще за Польщі. Тоді, очевидно, була та праця куди важча. На кожному кроці треба було поборювати прерізні перешкоди, що їх робили не тільки чужі, але часто-густо таки свої рідні брати, що повірили чужим Богам, або самі свідомо працювали на чужу користь, щоб для себе особисто щось зискати. Тепер українці за посередництвом УДК дістають додаткові харчеві приділи і можемо тут занотувати цікавий факт, що раптом знайшлось у Сяноці нових кількадесять душ, про яких досі ми взагалі не знали. Отже є люди, які завсіди ще готові "визначуватись" туди, де сила і де вигода. Слід ще згадати, що в Сяноці живуть українці з усіх найрізнородніших українських земель, є теж вірні різних віроcповідань.

Освіта й культура.

Тут працюють тихо і річево. Люди входять і виходять, залагодивши справу. Здебільша учителі й учительки. Народне шкільництво вже сяк-так наладнане, але є ще брак фахових учителів. Є ще села, в яких і донині нема української школи. Причини? Брак фахових учителів, відповідного приміщення, тoщo. Говорив я з кількома учителями. Є села дуже добрі, свiдомі, що вчителя у всім підтримують. Посилають дітей до школй і не дадуть учи телеві з голоду вмерти. Тут легче жити і працювати. Є села гірші, де праця вже так не йде, а є ще й такі села, що взагалі не хочуть пускати дітвори до школи і де життя тa праця є справжньою саможертвою.

Буває, що вчитель цілими тижнями не може дістати шматка хліба чи склянку молока. Та більшість учителів далі терпеливо працює, а села не покидає. Тільки слабші духом і менше витривалі добровільно резиґнують. Відійшло теж чимало формально нефахових, що в дійсності робили добру культурно-освітню роботу по селах.

Справжньою культурною твердинею є Музей, що під кермою свого невтомного директора, відомого артиста-маляра і знаменитого знавця Лемківщини, проф. Льва Ґеца — розрісся до розмірів справжньої репрезентаційної ycтанови, якої не оминає ні один чужинець, ані взагалі приїзжий.

ЛСК. і купці.

Лемківський Союз Кооператив у Сяноці — це найбільший і найкраще працюючий з усіх 10 союзів, діючих на землях, заселених українцями в ҐҐ. Має він на Лемківщині й Бойківщині вже понад 260 споживчих кооператив і в Самому Центрі в Сяноці працює вже понад 100 службовців. Канцелярії і склади ЛСК знаходяться над самим Сяном. Бачимо тут щодня особові і вантажні авта та десятки підвод із різних сторін. Всюди великий рух і повні руки праці. Бувають часом і ріжні непорозуміння, бо наш лемко відразу не може бути таким, за якого xoтіли б його відразу мати ті, що прийшли сюди з інших сторін. Воєнні обставини деколи надто ускладнюють життя. Треба взаємного зрозуміння і, що найважніше, тактовної поведінки. Сюди треба зачислити ще й сяніцьких купців, Що є їх тут тепер понад 60 душ, а перед війною було всіх 3—4. Наше громадянство на них не забуває, бо при кожній збірці, яких є досить, на першому місці є купці.

Хор "Боян".

На спеціяльну згадку заслуговує цей наш хор, що невтомно і терпеливо працює та своїми частими виступами поширює славу нашої пісні між своїми й чужими. Члени хору, люди різних професій і віку, зі своїм невтомним дириґентом, Проф. Іваненком, постійно й Витривало ходять на проби та приготовляються на чергове свято чи на дальший виступ тут або в околиці. Хор "Боян" є вже знаний по цілій Лемківщині й усюди хотіли б його найчастіше бачити та слухати чудових українських пісень.

Оттак виглядає сьогодні колишній княжий Сянік. Ми всі, що тут живемо, не відчуваємо того душевного тягару й тяги до рідних, як наші люди у широкому світі. Ми тут на землі, заселеній від століть українським населенням. Живемо тут між своїми і ділимося з ними всіми їхніми і своїми радощами та турботами. Бачимо додатні і відємні риси нашого народу і це дає нам змогу задивлятися на нашу майбутність вповні реалістично, себто ні песимістично, ні знову занадто оптимістично. Одно й друге було б шкідливе.

Щоденне життя приносить постійно нові й нові вістки і події, а срібнолентий Сян, обмиваючи береги двох різних світів, пливе спокійно і зрівноважено та думає свою важку думу про змінливість долі.

[Краківські вісті]