В нашій уяві, в уяві тих, що їх знали, жили з ними, дорожили їх творчістю, так вони оба сплели ся, що тепер, коли один з них закінчив свій житєвий шлях, здається ся, що не можна писати про одного, не згадавши про другого.
Мартович і Стефаник.
Оба селянські сини з снятинського повіту. Оба ходили в один час до ґімназії в Коломиї, товаришуючи. Оба захопили ся радикальною пропаґандою. Оба мусїли за "полїтику" покидати коломийську ґімназію й опинили ся в Дрогобичи, де завдяки батьківській опіцї директора Олександра Борковського "полїтика" не перешкодила їм дійти до матури.
Потім розійшли ся.
Стефаник до Кракова студіювати медицину, а опісля вернув до рідного села.
Мартович пішов на права, що стало для нього рівнозначне з вандрівкою по цїлій українській Галичинї, то в характері кандидата адвокатури, то полїтичного аґітатора, то письменника, що приїздив відпочивати до своїх приятелїв, то в кінци господаря, що управляв земельним господарством в посїлостях, які рівночасно парцелював, або — в останнїх місяцях свого житя — на становищи комісаря для контролї збіжа.
З упорядкованєм свого особистого житя Покійний не спішив ся. Мав вдачу бурлаки, який мало за себе дбає і на все має ще час. При тім усїм готовив ся до адвокатури, був доктором прав і де працював в адвокатській канцелярії, зискував собі славу солїдного і знаючого юриста.
Останні роки почав западати на здоровлю. До Львова, який все був неначе центром його житя, куди появляв ся все по коротшій чи довшій присутности, показував ся що раз рідше, проживаючи весь час у свого приятеля д-ра Івана Кунцева в Улицьку зарубанім в Равськім повіті. Там застала його зовсім недужого російська інвазія. По випертю її приняв місце комісаря для контролі збіжа в Равськім повіті, де й помер в селі Погариску.
Помер, проживши коло 45 лїт (докладної дати уродженя Покійного не знаю).
Як громадянин був Мартович письменником і політичним дїячем.
Вже згадувано, що за "полїтику" мусїв він переносити ся з коломийської ґімназії до Дрогобича. З дрогобицьких часїв оповідає директор Борковський, як Мартович серед шкільного року в VIIІ. клясї прийшов до нього і заявив, що виступає з ґімназії, бо — йдуть вибори і треба аґітувати. І що його не вговорював директор Борковський, він таки поставив на своїм і докінчив ґімназію аж слїдуючого року.
Полїтичною дїяльністю займав ся як член української радикальної партії. В молодших лїтах усе виїздив на виборчу аґітацію за партійними кандидатами. Пару разів редаґував також партійний орґан "Громадський Голос". Писав популярно-аґітаційні статї, порозкидувані в радикальній пресї. Одна з них, "Реформа подружного закона", вийшла окремо.
Полїтично-аґітаційні мотиви зустрічаємо також в його письменницькій дїяльности, — ще згадати з початкових творів "Не читальник", "Лумера", "Іван Рило"; з пізнїйших "Війт", "Смертельна справа".
Говорячи про лїтературну творчість Мартовича, знов не можна не згадати про них обох, про Мартовича і Стефаника.
Були се дві найбільші лїтературні індивідуальности, які виринули майже рівночасно в нашій лїтературі під кінець 1890-их рр. Майже рівночасно Стефаник видав першу збірку своїх нарисів "Синя книжочка", а Мартович помістив у "Лїтературно-Науковім Вістнику" оповіданє "Мужицька смерть", найбільше й найлїпше з усего надрукованого ним, яке здобуло йому літературне імя не тільки в нас, але також появило ся в перекладах на чужі мови.
Обома однаково інтересували ся ті з нас, що знають вагу лїтературної творчости; однаково нетерпеливо ждали, що котрий з них пише...
Оба малювали село. Стефаник ставив перед наші очи траґедії хлопської душі. Мартович малював будні хлопського житя, де сумне й веселе, поважне і сьмішне, гідне признаня й осуду сплітало ся в один живий образ.
Писав Мартович не богато. Всего дві невеликі збірки оповідань ("Не-читальник", накладом Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові 1900, 9 оповідань, — і "Стрибожий дарунок і инші оповіданя", Львів 1905, накладом Вячеслава Будзиновського, 5 оповідань) та ще дещо розкинене в періодичних виданях.
Є в тім річи ріжної вартости, від викінчених студій як "Мужицька смерть" до річий писаних на швидку руку, або з полїтичною тенденцією, але в усїм видний великий талант, знанє людської душі і вмілість малювати її словами. Переважають сюжети з селянського житя. Нариси з житя інтелїґенції мають гумористично-сатиричний характер.
Останнїх 10 лїт Мартович нїчого не друкував. Але, на скільки можна було розвідати, не перестав творити. Працював над більшою повістю, писав оповіданя. В останнїх місяцях мав заінтересувати ся українськими селянами з Росії, які в характері російських полонених працювали коло землї під його управою, і писати з їх житя. В кождім разї оставив лїтературну спадщину, в якій повинно знайти ся щось цїнного, а може й найцїннїйшого з усеї його творчости.
[Дїло]
28.01.1916