Номінування на здобуття цьогорічної премії Американської кіноакадемії «Оскару» фільму «Зима у вогні» – чергова лихоманка очікування для України. Всі схрещують пальці, затамовують подих, моляться (?), аби, насправді висококласна документальна стрічка про події Революції гідності, отримала гідний її якості та значенню приз. І при цьому не підозрюють, що для «Оскару» якість – не головне, бо всім править політика, підкріплена грошима.
Пересічні громадяни, тобто звичайні відвідувачі кінотеатрів, впевнено вважають «Оскар» найвищим кінематографічним визнанням світу. Що так і є, якщо в «найвищому кінематографічному визнанні» вбачати гроші та їх неозору кількість. Натомість передусім «Оскар» видається за правильне, майстерне вкладення грошей в продукт, який здатний продемонструвати одночасно дві сторони медалі: і «як костюмчик сидить», і на кому він сидить. Це прокрустове ложе якості, коли, як на компакт-дисках, обрізаються високі та низькі чистоти разом з усією атмосферою вінілового потріскування і пошкрябування. Коли виводяться за дужки розмірковування, і приділяється увага винятково промовленим словам.
Пояснимо. Назагал, «Оскар» є технічною премією, нагородою за досягнення у професії, за міць руки всіх тих працівників «Фабрики мрій», які на ній працюють – режисерів, операторів, акторів, звукорежисерів, монтажерів, освітлювачів і далі за списком усіх 28 номінацій. Очевидно, не «Оскаром» єдиним, і всю американську кінематографію не можна мазати одним світом: є фільми на щодень, як бургери, є «оскарівські» номінанти-лауреати, а є «Громадянин Кейн», «Апокаліпсис сьогодні» і «Дерево життя». «Оскар» виступає вперед, ніби обіцяючи і тим, і тим зробити добре. І люди, переважно, в це вірять. Більше того, оця сліпа віра в дядька «Оскара» дає шалені прибутки голлівудським ділкам – плакат з фільмом, на якому бовваніють позолочені істукани, здатна, мов магніт, притягати глядачів до кінотеатрів, телевізорів та моніторів. Чому «Оскар» і називається «грошовою» премією: в неї влили гроші, щоб вона, на кшталт прихованої реклами, рекламувала фільми-лауреати.
Це те, що лежить на поверхні. Глибше люди не дивляться, і не через свою короткозорість, – адже все решта є прихованим. Були витрачені роки і десятиліття, аби переконати людей в преміювання «Оскаром» достойних, якісних картин, які варто і треба дивитися в кінотеатрах. А те, як формується думка кому ж давати «Оскари» – ось це залишається за кадром фанфарних репортажів з червоної доріжки.
Американська кіноакадемія складається з 17 професійних гільдій, гільдії – з людей певних професій. Усіх разом «кіноакадеміків» трохи більше 6 тисяч. Але кожний професіонал може голосувати лише за подібного собі (винятком є, звісно, кращий фільм та номінації на кращий мультфільм, іншомовний фільм та документальне і короткометражне кіно). Методика голосування складна і, насправді, нічого не пояснює в питанні – чому академіки проголосували за той чи інший фільм. А це як раз і важливо. Бо голосують під впливом певних чинників. Мова не йде про корупцію в прямому сенсі, бо корупції в Американській академії не існує – погодьтеся, важко підкупити понад шість тисяч небідних людей! І навіть якщо якийсь неофіт додумається підкупати когось на етапі підрахунку голосів (як правильно колись доперли бандюки Яника), вони зустрінуться з компанією PricewaterhouseCoopers, котра, власне, і є «підрахуєм» на «Оскарі», а PwC – це один з чотирьох адептів аудиту в світі. Тож треба дивитися ширше. Тобто глибше. Тривимірніше.
У свій час продюсер Харві Вайнштейн вирішив стати «одним у полі воїном», і щоб підкинути дрів до «оскарівського» вогню, заплатив кільком журналістам за створення позитивних статей стосовно фільму «Банди Нью-Йорка». Чим зробив собі та режисеру Мартіну Скорсезе ведмежу послугу: фільм і без того був вартий «Оскару», але про гроші журналістам дізналися інші журналісти, і скандал поховав чергову добру нагоду Скорсезе отримати «Оскар» за режисуру, а Вайнштейна – за продюсерство.
Тепер ніхто так підкилимно не працює. Тепер майже все – в лоба. Продюсерські компанії, що володіють правами на фільми (в межах свого існування в корпораціях), чи компанії-прокатники фільму витрачають мільйони доларів не так на його рекламу в прокаті, як на його рекламу на «Оскарі». Бо ж свої гроші вони отримують у вигляді прибутку після отримання фільмом позолочених статуеток і повторного виходу фільму у прокат чи продажу його на інші, неамериканські ринки. У кожного з фільмів існує своє лоббі, чий розмір залежить від витрачених на нього грошей і тенденції в суспільстві. Наприклад, наразі фільми на лесбійську чи гомосексуальну тематику мають більше шансів на «Оскарі», оскільки чим далі, тим більше людей з нетрадиційною орієнтацією хочуть відкрито говорити про свою орієнтацію. А оскільки серед голлівудських «селебрітіс» і кіно-босів таких осіб ще з ‘60-х і часів «нового Голлівуду» чимало, фільми на подібну тематику підтримуються всіма можливими способами. Зокрема, на збіговиськах заможних доброчинців, що жертвують гроші на дитячі притулки чи розробку ліків від СНІДУ чи раку, або ж на зборах ліберальних партій, що виступають за права людей, виголошується промова про чудовий фільм і необхідність його підтримати. Звісно, не обходиться і без індивідуальних прохань друзів, знайомих чи знайомих знайомих проголосувати за цього, скажімо, «едмейна», а не за цього «капріо». Чи навпаки.
Актуальна також «анти-чорна» тенденція. Трохи дивна, але є. Як відомо, цього року жодна з номінацій не дісталася темношкірому акторові, хоча і Семюель Л. Джексон був вбивчо переконливим у «Мерзенній вісімці», і Віл Смітт дуже актуально з правозахисницьким шалом боровся в «Захисникові», й Ідріс Ельба всіх захопив і третім сезоном «Лютера», і фільмом «Звіри без роду-племені». Чому «афро-американців» прокотили – поки не зрозуміло. Та навряд чи це випадково, зважаючи на відсутність темношкірих людей серед керівництва голлівудських компаній чи тим паче американських транснаціональних корпорацій…
…Ось таким в реалі є умови життя омріяної «країни Оскар». Тож що може «світити» тут фільму «Зима у вогні», представленому компанією Netflix. Це стрімінговий провайдер, який кілька років тому почав сам виробляти серіали і навіть ігрові повнометражні фільми. Важливо те, що Netflix – вискочень: це перша компанія, яка з їй подібних почала кіновиробництво, перша почала викладати серіали в один день без очікування на тижні і місяці, перша відкрила представництва майже в усьому світі. І вона не є власністю якоїсь з корпорацій. Все це руйнує сталу систему, примушує телевиробників до зайвих рухів у пошуку способів конкурувати з новими викликами ринку. А це додаткові гроші та ризики, що нікому не подобається. Саме тому, гадаю, жодний з серіалів Netflix не отримав призу на «Золотому глобусі» – ні «Нарко», ні «Фарго», ні «Оранжевий – хіт сезону», хоча, як мінімум, Робін Райт мусила отримати приз за роль у «Картковому будинку». Те, що Netflix хочуть «прокотити», було зрозуміло вже на етапі номінацій, коли не номінували ні «Шибайголову» (з кращою другорядною роллю року поганця Вінсента Д’Онофріо), ні «Джессіку Джонс», яка за своєю подачею може визначити – ! – новий шлях розвитку телевізійного всесвіту коміксів, а це мільярди доларів майбутніх інвестицій.
Антипатія гравців ринку та конкурентів Netflix у номінаціях на «Оскар» зрозуміла. Тепер про самих конкурентів. Три з чотирьох фільмів, номінованих в категорії «кращий повнометражний документальний фільм» мають по два-три фактори, які відсувають представлений Netflix фільм «Зима у вогні» на полицю другорядних. А саме: це фільми про американське або про те, що американцям близьке, і за фільми, за якими стоять корпорації. Наприклад, фільм «Емі» (виробництво Universal Music, що є частиною корпорації Comcast) про співачку Емі Вайнхаус, яка хоч і народилася в Англії, була дуже популярною в США, і через свій скандальний стиль життя і смерть від передозування отримала культовий статус. «Земля карателів» – про те, що Америці болить весь час: мексиканських наркоторговців і тих, хто, за американськими геройськими лекалами, наважився проти них повстати. «Що сталося, міс Сімон?» оповідає про ще одну культову особу – «жрицю соула» Ніну Сімон. Лише «Погляд тиші» – зовсім не про американське, а про індонезійське, але у світлі правозахисницьких рухів він теж набуває дуже великої суспільної ваги. Крім того, фільм про Ніну Сімон теж є виробництвом Netflix. І він, на відміну від «Зими у вогні», очевидно більше пасує до смаків американців.
Але це все не означає, що наша «Зима…» не має шансів на «Оскар». По-перше, в номінації потрапляють тільки перлини, а «Зима…» – справжня перлина! І те, що рік тому Netflix виділило гроші на пост-продакшн фільму і купило права на нього, говорить саме про якісний продукт, в якого його теперішній власник вірить. По-друге, зведення і фіналізація «Зими…» здійснювала київська компанія «Кінотур» – кращий майстер в цій справі в Україні. По-третє, після завершення роботи, на замовлення Netflix до Києва прилетіли представники американської компанії My Eye Media, які провели перевірку виробленого продукту і видали сертифікат якості, сумісний із стандартами, однаковими для всіх витворів Голівуду.
Тож насправді, технічне виконання «Зими у вогні» – питання наразі не головне. Ще з часів фестивалю в Торонто, де наш фільм отримав приз глядацьких симпатій, про нього говорили, як про голос нової демократії, народженої з попелу проросійської влади. Подібні пафосні вислови – стрімка вода на млин американців, любителів гучних заяв. А як ми пам’ятаємо, американських політиків на Майдані було кілька. І загалом США часто говорило про Україну, все ж таки визначившись про важливість України в навколоросійській геополітиці. Саме тому, через геополітику, гадаю, Netflix дав гроші для доробки фільму, а потім викупив права у Євгена Афінаєвського. Це інша справа, як і чому ці права опинилися у російського єврея, що перебрався до Сполучених Штатів, якщо фільм робили двоє українських продюсерів і десятки українських журналістів та операторів. Головне – логічність американської зацікавленості у такому фільмі, як «Зима у вогні». Так, ми його сприймаємо інакше – душею, спогадами, кінчиками пальців, запахом згарища, видом палаючої гуми і смаком адреналіну на язику. Це все американцям невідомо. У них свої корпоративні та доларові пасьянси. Але важливо, що в цих іграх є вже й українська карта. І вона може опинитися козирем Netflix’а.
