Образок з житя.
І.
Шльойма і Шмуль приїхали з — Відня! Не стало дрібних на житє в столици, не було об чім дохрапати ся до грамоти рішаючої о них житю практичнім… Четвертий рік, як опустили невдячну Галичину і єї неотесаних "ґоїв", пійшли в широкій світ добувати щастя о власних силах.
Вернути до Bärenland-y зневолила обох фільософів матеріяльна нужда, а не туга за родинною стріхою, не любов горяча материньского серця, — а руска мамка "ґоїха", хоть жиє, не прийде колишним сисакам нїколи на гадку, хоть-би навіть в твердім снї спокійнім.
Рух у місточку великій, — рух, наче Анґличане приїхали з несчисленними міліонами Галичину купувати... рух, наче Бескид зелений бухнув тисячними фонтанами нафти і воску земного... Радість, утїха несосвітна: Шльойма і Шмуль, яко однорічні охотники, зложили испит офіцирскій, і в уніформі, при шабли з золотим портепе удали ся на осїдланих шкапах з двірця зелїзничого до дому. Страх! що за галас, тиск був по улицях, трудно оповісти. Раз тілько бачив я перед тим подібне збіговище, як якісь вандруючі Болгаре проводили туди двох вилїнених з нужди медведїв... Отцї, свояки вийшли в святочнім строю на стрічу, з великої радости аж росли, руки затирали, мовлячи:
— То наша слава! наша гордість будуща! наші Бльохи коломийскі! то... У них тепер нївроку такій розум "файн"! Они собі в душі такі жиди а-а-а!... Слухайте Иван, Проць, Стефан, Василь, Кирило! дивіть на наших синів! Они вже повинні "ґенераль" бути... а знаєте, чому тото так, що они не "ґенераль"? Бо им казали вихреститись, а они не хотїли...
Шльойма і Шмуль були дїйстно талановитими молодцями: вже яко ученики —ицкої гімназії з п’ятої кляси писали кореспонденції до одного дневника віденського, а що-ж уже тепер! Приїхавши, розглянулись по тім смиреннім ковчезї свого уродженя, на нїдрі матери природи стали одушевлятись єї творами, особливо дукарами самородними; і написали оба посполу "Оди до честноти израїльскої", закрашаючи свїх славетних горожан з жінками і "ненаглядними цвітками" т. є. доньками на забаву до лїса в Мразницкім потоцї. Й запрошенє уложили стихами. Всї важнїйші артикули поживи, як: "дві бочки пива", "яйця на твердо", "горох і біб варений", "риба заправлена на рітуальний спосіб" і т. п. були відмічені на тім поетичнім творі більшими, круглїйшими і чорнїйшими буквами, — се був знак, що нїчогісенько не буде там "трефного". Самі аранжери ходили по домах, збирали добровільні датки, a одновірцї з сусїдного місточка причиняли ся значними лептами, заявили щирість на дїлї — кождий купував і по кілька білєтів, думаючи: От слава нашого роду! Ратуймо кілько можна, они нам колись віддячать за се в соймі, в радї державній...
Забава в лїсї удала ся дуже добре! "Директор" Є., колишний практикант учительскій зі школи Чацкого у Львові, мав до зібраних гостей вступне слово о красній задачи, яку собі поставило товариство Allianсе Israélite, розширюючи просвіту поміж своїх братів в Галичинї, згадав і о баронї Гіршу яко великім добродїю народу израїльского. Бесїдникови добре удав ся початок, і конець звучав приятно в ушах слухачів, тож всї не щадили єму оплесків і віватів за високо-патріотичну мову.
По нїм виступив Шльойма. В своїй предовгій орації піднїс красні прикмети дукарів нафтяних, их неоцїнені добродїйства, якими ущасливили окрестні повіти з мешканцями, край, ба й цїлу державу, — і на добре поводженє интересів купецких випив гальбу окоцімского. Придало було Шльоймі, коли, стоячи на одній випорожненій бочівцї піднїс тоаст т. є. склянку над головою і кликнув: Hoch! hoch! hoch! Слухачі повторили оклик, а окрестні скали також кількократно...
Маломовний Шмуль, задумчивий, з високопарними думками, першій раз, на немале счудованє зібраних, виступив також з мовою. Поважно собі, з резоном, найперше доказав, як сей несмертельний нарід Израїля образував всю людскість ветху і він оден був і єсть репрезентантом єдиного правдивого Єгови. Побіч Мойсея, Давида, Соломона, побіч ветхих патріярхів, пророків поставив Шмуль Мендельсона, Лєссінґа, Сафіра і других. То і старим і молодим дуже сподобало ся. Сю першу свою публичну краснорічиву промову закінчив Шмуль власним стихом, уложеним на честь обожаної ним Сари, яко царицї того вечера. Стих зачинав ся словами:
О Serafinchen, Brillant meines Lebens,
Dich zu vergessen suche ich vergebens...
То була раз забава!... Гостї всї були аж надто одушевлені Шмулем, а перші два оратори взяли єго на коркоші і несли геть-геть, далеко в лїщину, куди вже світло лямпіонів різнобарвних не доходило... Оден тілько професор д-р Г., котрий припадково зблукавши з лїсної дороги вечірною порою, попав ся на забаву, дуже чомусь похитував головою... видко, єго не вдоволили колишні єго ученики, котрих він, совістний ментор, начиняв лїт вісїм, одушевляв ся незвичайним их талантом... Але-ж Господи! де можна всїм догодити? А впрочім по що було професорови д-ру Г. змерком по лїсах вандрувати?...
Над раном стало спокійно в поточинї в лїсї, та за те в самім місточку вертаючі виправляли крик великій, — кождий уявляв собі, що єсть борцем з-під мурів єрихоньских і кричав на переміну то "віват!" то "гурхра!" На нещастє, мури "ґоїв" не повалили ся, бо не було нїяких...
По сїй забаві щось в тиждень дали Шльойма і Шмуль представленє аматорске, потім вечер вокально-декляматорскій, і щоби — як на теперішні часи заглаїти польску напасть, запросили одного товариша зі Львова, і сей задеклямував з Мицкевичевого Pana Tadeusza оден епізод, котрий гарним письмом на проґрамовій картї виписано: Jankiel, cymbalista polski. Аранжери позволили собі того вечера запровадити примус на купованє білєтів: дукарі, продуценти нафтяні взяли кількасот білєтів, роздали поміж своїх дозорцїв над робітниками, дозорцї мусїли дати по риньскому а відтягнули собі на робітнику... Так був і вовк ситий і коза цїла, а за деклямацію заплатила шкіра мужицка.
Почисливши чистий дохід з трох вечорів, Шльойма і Шмуль сховали в кишеню кождий по двіста вісїмдесять срібних. Тілько-ж, на великій смуток обох, сума ся була за мала на цїлий рік до Відня, треба було глядатя ще більших засобів. Пігнали оба до другого гірского місточка, устроїли знов концерт і деклямації, але не пощастило ся. Сруль і Абрум, "обмани" філії товариства Alliance Israélite були тілько асесорами уряду громадского, a бурмістр, ґoй сентіментальний, сказив ся чи що... не хотїв пристати на их предложенє, щоби вислати з білєтами поліцаїв і загрозити гривною або арештом, хто не купить... Тупа голова знать не піймала донеслости автономічної... пек би єму з єго розумом!
Але за сиротою Бог з калитою, а за жидом все, що гріш несе. Шльойма і Шмуль порадили собі сим разом і без интервенції бурмістрової. Єгова, истинний і всемогущій надїлив их щастєм изобильним — "маткою", не нафтяною, але золотодайною: Шльойма заручив ся з Лаєю-Елеонорою, дочкою властителя кількох сел і многих фабрик нафтяних, а Шмуль з своєю сусїдкою Сарою-Серафиною, котрої красу та нїжні чувства дївочі так гарно змалював в стишку: О Serafinchen, Brillant meines Lebens... Оба стали ся обручниками дївиць-одиначок, наслїдниць кількох міліонів...
Такого рентового капіталу они не думали посїсти так скоро, хоть кождий цїнив свою вартість особисту менше-більше на круглих двіста тисяч, особливо свою вроджену проворність і розум практичний. Одно лиш було им не до шмиги: як Лая-Елеонора так і Сара-Серафина не визначались нї головою, нї красотою, були собі сердечно бридкі, a навіть в тім були упослїджені, чим Господь надїлив з малими виїмками всїх а красну половину особливо: обом при виголошуваню согласних зубових і того незносного "ррр" не доставало орудій мовних... Але — як то кажуть — хто має пасїку, той має мід, а хто має бридку жінку, має красні гроші — сказали собі Шльойма і Шмуль, та й повандрували тепер у гори яко туристи дрібку розірватись, пошнїти по світї верховиньскім — а нуж знайдуть де-що интратного для своїх будущих тестїв... відкриють жерела нафти, спровадять гурт торговцїв з Відня, Берлина, Лондону, зроблять "ґешефт", стануть повномочниками заграничних капіталістів і будуть доїти дві корови до одного скіпця: і невіжу хлопа і віруючого в людску честноту Шваба...
Відрада, що за гроші можна дістати усе, а красоти ненаглядної також, супровела обох наших героїв глубоко в світ верховиньскій, поки не опинились на тисяч кількасот метрів високім хребтї Бескиду, а зір их почав блудити по незміренних просторах зелених борів. В тих лїсах дївичих добачили они міліони золотої ренти, сотки товариств акційних... Серце их не затьохкало на вид неботичних верхів, краснїючих вічною молодостію, на голос шумячих лїсів і потоків, — они з холодною кровію стали числити зиск і страту.
— Шмульку! — мовив Шльойма — диви, якими ту капиталами вітри грають! Шкода, велика шкода! Що зробиш, як то все буде твоє?
— Переміняю на одну великаньску каменицю у Відни, і то десь близько коло свого тестя... А ти?..
— Непрактично, справдї непрактично... На мою гадку найлїпше товариство акційне, якійсь банк заставничій... зібрати гроші, зібрати і... То ще найлїпше оплачуєсь на теперішні часи. Подумай, наші батьки...
— Говоримо, як би сі полонини, сі лїси були дїйстно наші...
— Дуже легко можуть бути! По сїй сторонї ґраф К. ледво дише, по тій камера... У Відни через наших алліянсових дасть ся все зробити...
Розмовляють фільософи, повтаряють математику — тілько не тоту з довгими-предовгими виводами, з різнородними правилами і формулками, але тоту, що колись "меламід" та "бельфер" в темній душній хатчинї вражували им в память болючими "зецами"... Опісля наші герої з обох нераз кпили. Небораки "меламід" і "бельфер"! самі так мало знали, після понять ґоєвих були так ограничені, a прецїнь то, чого они навчили, вже богато-богато разів придало ся в житю ученикам их, і ще нераз придасть ся... От і тепер: все у Відни дало би ся на добрий гріш перемінити, — тілько достава, достава!.. Щоби так хлопа руского можна до сего ужити, то зробило би ся за одну горівку... Практичність, передо всїм практичність, а проче марниця!
(Конець буде.)
[Дѣло, 26.01.1891]
(Конец).
II.
Иде Марійка Василя Гутара з Гошева, спішить ся, сама одна верхами, полонинами вертає до дому, нїчого не боїть ся. Сповідала ся на божім місци, покуту відправила і все віддала опіцї Пречистої Дїви. Сонце з полудня, що хвиля криє ся за баранцї, вітер холодить, мило віддихати цїлою грудію таким воздухом... Ще одну малу мильку хребтом перебігне і побачить свою полонину, а на нїй може ще кого... Богато-богато має она сказати свому Николаєви; він виновник многих єї гадок, за котрі... ех!.. она єму колись розкаже, як мусїла соромити ся перед чудотворною иконою Пречистої... Їй прощено сим разом, она обіцяла поправитись і Николая на зимівцї оминати — хиба аж з ним повінчає ся.. Хоть і якій він собі хорошій, моторний, так нїчо з того... Она також знає, Господи прости, за ніс водити...
Стала Марійка на хвильку, сїла при жерелї, спочиває, аж ту ненадїйно — гульк! Шльойма і Шмуль десь немов з озера "лихі" повилазили.
Змішала ся дївчина, вже й пити не хоче, взяла бесажку, хоче йти, — ба та паничі здержують, просять, скляночку паньску в руки втискають.
— Я свою маю, — каже Марійка, і показала деревяний кубличок штучно вироблений.
— Богато він коштує ? Може заміняєш ся? — спитав Шльойма.
— Для мене коштує богато: не продаю нї міняю.
Красна дївчина! — думають паничі. В столици світа красшої не бачили! Служниця з неї, покоївка, а мамка яка здорова… кров та молоко... Залицяють ся до несміливої, соромливої людини, завертають їй голову різними способами.
Пустила ся дївчина в дорогу — причепи за нею... Шльойма відси, Шмуль відти, взяли дївчину в два огнї, нї на перед не пустять, нї назад, тілько поміж собою ведуть, підшептують на ухо, питають: з чого сповідала ся? чи великі гріхи в Гошеві полишила? чи тяжку покуту дістала? — геть небогу онесмілили своїми жартами... богато знали, в однім тілько промахнули ся: єї суджений не називав ся Иван, тілько Николай.
Пізнала ся Марійка троха з причепами, а все ще не може провірити, з якого се гнїзда птицї; она вже два рази взяла пана комісаря з староства за жида, а Шмулька з К., що торгує маржиною, за пана старосту. А паничі Шльойма і Шмуль так добре уміють приговорювати до серця мужицкої дитини, що з приятностію слухає ся... і не диво, прецїнь мамка руска втаємничила их у всї поговірки, забобони народні, навіть молитов научила, яких ще сама уміла.
Майже бігцем гонять паничі за дївчиною.
— Звільнїть, пани, в ходї! Ви собі можете з вагом, поволеньки, а я спішу ся.
— Нїчо, нїчо, ми також любимо йти скоро, — каже Шльойма. — Хиба ти нас може боїш ся?
— Та кого ту бояти ся? Вовка, медведя, дика я не бою ся!
— Ти, видно, відважна, могла би нас оборонити...
— Ой чому нї?... От зараз... Стережіть ся, а нї, то вкусить! От на стежцї вигріває ся сороката! а яка довга-довга !...
Шльойма і Шмуль скочили в бік і з переляку скричали:
— "Ай вай!"
Гадина засичала, шморгнула стрілою в корчі, зашелестїла листєм сухим... Марійка розсміяла ся сердечно.
— Годї сміятись, — заговорив задумчивий Шмуль поважно, — она може вкусити, так зараз смерть...
— Та менї смішно зробило ся, що ви оба разом крикнули "ай-вай!" як жиди...
Замовкли лицарі. Чувство боязни, виражене словом зраджуючим мимовольно національність, впровадило их в помішанє. В иншім разї они були би з гордостію се заявили, але тут практичність велїла им підшити ся в панів великих, от так в баронів або ґрафів...
Випала Марійцї товалня з-за пазухи, — Шльойма поспішив ся, підняв скоренько, став на-ново жартувати і знова вступила в обох давна сваволя і веселість: то оден то другій на переміну садили ся з жартами...
Вечером прийшла Марійка на свою полонину до зимівки. Хата, дві стодолї, стайня, кілька оборогів з сїном, два стіжки збіжа — то була загорода Василя Гутара в версї. На подвірю не було живої душі. Отець Марійки мусїв пійти в село заглянути до хижи і до господарства, парубки з маржиною бавили по сусїдних верхах... голос тримбіти, гавканє псів хвилями заносив вітер ид хатї. Аж тут Марійка стала мов не тота сама: сміла, говорлива, почала паничів сама визивати на слово.
Увійшли до комнати. Свічка на столї... молоко, сир, масло, хлїб... Марійка приняла, чим хата богата.
Шльойма і Шмуль розглянули ся, розпитали о всїм, — за малий часок були вже як у себе дома. Від разу поміркували: що се таке зимівка, — і зараз порівнали своє житє практичне з житєм верховиньского "ґоя". — Ми — так міркували собі — думаємо колись, дійшовши до "телця золотого", осїсти в якій столици світа, а Галичину мати от за таку зимівку і випасати худобу... "Ґой" в горах мудрий, мудрійшій ніж на долах!... Але що то? що?... і він дасть ся запрягти до ярма, і потягне, добре потягне... Красна ферма була би з таких кількох зимівок... а в додатку такі кухарки, мамки, як Марійка... Не дурно ми й пійшли в гори...
— Нас тілько троє? — спитав Шльойма.
— Тілько троє, — відповіла Марійка.
— Більше нїхто не прийде?
— А хто-ж ще має прийти? Тато, видко, пійшли в село до мами подивити ся на господарство коло хати, братя на другій зимівцї, а слуги десь по салашах ночують.
— А ми що будемо робити?
— Треба йти спати. Я вам постелила в стодолї, можете йти лягати.
Пійшли гостї до стодоли, але по хвили вертають до хати, не хотять вступити ся.
— Ми боїмо ся — кажуть — в стодолї... Там вовки нас зїдять...
— А, пождїть! я вас не дам звірюкам проклятим... у мене є на то спосіб...
Сказавши се, Марійка метнула ся з хати і — цок! — з-надвору двері на гак зелізний...
— Тепер, пани, вже не бійтесь! Вовки не добудуть ся!
Пійшла до стодоли і оградивши себе святим знаменєм хрестним, заснула солодко.
Шльойма і Шмуль товкли собою по хатї, не могли собі знайти безпечного місця, всюди збирав их страх. З початку просили Марійку по доброму, потому грозили, та все надармо! Вкінци хотіли вікном лїзти, але показало ся за мале. Цїлу ніч і на хвильку не освінули. Шмуль два рази зімлїв, як якійсь черв упав єму з-під стелї за ковнїр... уявив собі, що се молодий змий укусив єго. Ще й відважного Шльойму заразив страхом — і так до рана в смертельній тревозї перекуняли... Им здавало ся, що дївчина замкнула их до якоїсь печери з скорпіонами та змиями.
Рано отворились двері і до комнати увійшов сам ґазда Василь Гутар, здоровий, крепкій верховинець, і з медведем поборовсь би! За старим моторний леґинь внїс орла застріленого і кинув на землю.
— Добре вам спало ся, панцї?— спитав старий Василь, значущо усміхаючись. — Та на що ви казали себе позамикати? Ха, ха, ха! Ту у мене нїякого звіра близько не добачите... нема страху! В стодолї вам було би лїпше... Я тепер з села, вибачайте! От сусїд мій рано сполював якого орябка!... Перед ним нїякій звірюка ту не вкриє ся...
Нічлїжники не знали, що казати. Они радо були би сим разом з вітром утїкали до дому...
— Може напьєте ся, паничі, свіжого молока? — спитала весело Марійка, прийшовши до комнати і ставши коло парубка, котрий через цїлий час глядїв на обох незнакомих якимсь дуже немирним оком.
Старий Василь закурив люльку і став розпитувати паничів, що чувати в світї? За чим сюди прийшли і де йдуть? А все усміхав ся під носом. Зрозумів верховинець, з ким має дїло, але гостинність наказувала єму бути привітливим...
— Тоті пани, Николаю, хотять, щоби их хто випровадив верхами на гостинець, — сказав Василь до парубка, — може ти их проведеш?
— Я не проваджу нїкого! пришлю свого Гната сюди, — сказав Николай і вийшов за Марійкою з хати.
— То ваш син, ґаздо? — спитав Шльойма.
— Нї, то мій зять будущій, сватає Марійку, Николай Матвіїв зве ся...
Шльойма і Шмуль помітили, що ту ще треба буде богато працї их батьків, заким отворить ся поле для их практичного дїланя... богато ще води уплине, заким з тої зимівки вилїзе через вузоньке віконце ярмурка... заким потворять ся гуманітарні заведеня під почестною назвою "Izraelicka polska szkoła"...
Перекусили многонадїйні молодцї і пійшли з парубком Гнатом до поблизького села, з відки арендар відвіз их своєю шкапою в обійми Лаї-Елеонори і Сари-Серафини.
Аж до свого відїзду до Відня оба лицарі мали що розказувати своїм милим: які рівні пригоди пережили они в горах! Обі дами вже на само плястичне оповіданє героїв з переляку закривали очи, особливо в хвили, як Шльойма удавав розюшеного медведя, а Шмуль сховавши ся за фотелями боронив ся відважно першим лїпшим предметом.. Все описали, розказали, тілько о однім забули: о Марійцї, єї батьку Василю та о єї судженім Николаю і слівцем не згадали...
***
Сего року гостив я через кілька днїв у свого товариша в Верховинї. Раз при обідї побачив я під столом, як песятко бавило ся шкіряною калиткою. Я звернув увагу домашних, чи може не псує чого потрібного.
— Ага, власне рано я за тим глядав, — відповів товариш, — і хотїв тобі показати. То цїкавий предмет, з котрим звязана комічна исторійка. Заглянь а усмієш ся...
Я взяв до рук, дивлю ся: нотатка з обгризеними краями. Отвераю і знаходжу поміж уривками з Гайного, Сафіра і т. и. також віршик:
О Serafinchen, Brillant meines Lebens,
Dich zu. . . . . . .vergebens.
— Де-ж она у тебе взяла ся? Знаєш, чия то власність?
— Чому не знаю? Нашого товариша шкільного, поетичного Шмуля, що єго наш професор так підносив під небо.
— З відки-ж ти добув сей скарб, за котрим одного разу аж вибубнювали в містї Д.?
— Колись ту Матвієва жінка прийшла похвалити ся перед моєю матерію своїм трилїтним ватажком і з єго рук я відобрав сі поетичні Шмулеві твори. Она до того розказала менї свою пригоду, яку мала з двома жидками, вертаючи з Гошева, і як сю нотатку они лишили в зимівцї єї батька.
Я взяв нотатку з собою до дому.
В Стрию на пероні стрічаю — згадайте кого? Дукаря — Віденчука Шльойму.
— Пане Діямантблюм! ви вже вернули з Відня? — питаю.
— Приїхав на зимівку.
— Як то?
— А так то: чим зимівка для Бойка в горах, тим для образованого жида Галичина, — відповів Шльойма і пійшов купувати білєт до Львова.
[Дѣло, 27.01.1891]
27.01.1891