В нашім національнім житю найбільша безсильність виявляла ся все в часах браку всякої орґанїзації. Не маючи віддавна такої орґанїзації, яку дає власний державний устрій, ми все таки піднимали ся дуже високо тодї, коли здобулись на такі дві однодушні орґанізації, як козацтво і міщанські братства. По упадку їх, що наступив майже рівночасно, по розсипаню козацтва і по відібраню в братств їх привилеїв, не було вже сили, що двигалаб наперед наше національне житє. Була ще, правда, гієрархія і був василиянський Чин, та вони обезсилювали себе взаїмно вічними непорозумінями. І коли в тій добі найбільшого нашого упадку василиянський Чин вибивав ся на верх культурного і суспільного житя, то лиш тому, що при загальнім безладї він в собі все таки був яко-тако упорядкований і в упорядкованости не мав суперника.
Відчувала наша суспільність своє повне обезсиленє по прилученю до Австрії. Найлїпшим доказом того та щира вдячність її за ласки, одержувані від нового правительства, — те щире австрофільство її з кінця XVIII. і початка XIX. ст., незаплямлене й тїнию фарисейства, не запущене й каплею горечі.
Перші каплї горечі вмішали ся в австрофїльські почуваня наших предків аж тодї, коли австрійське правительство почало передавати їх з під своєї власної опіки під опіку давних опікунів, так добре знаних всїм і незабутих. Сталось се по 1815. р., по віденськім конґресї.
Як з одного боку частинне відбудованє Польського Королівства зміцнило й австрійських Поляків і спонукало австрійське правительство більше числити ся з ними, так з другого боку відзисканє держаного Росіянами через шість лїт Поділя дало австрійським Полякам нагоду настрашити Австрію українським руссофільством, якого доказом мало бути, між иншим, уживанє російських учебників в подільських школах, дарма, що їх через шість лїт російської окупації приписувала шкільна управа, зложена в польські руки, в руки заряду кременецького лїцея, Чацького і його компанії.
Почуваючи себе загроженим, австрійські Українцї по 1815 р. починають перший раз самі про себе думати і додумують ся до конечної потреби якоїсь нової орґанїзації. Хвиля, в яку се сталось, може вважатись рішаючим моментом в історії нашого відродженя, що тільки вічному органїзованю наших сил завдячує свої успіхи. В сїм роцї минає як-раз столїтє від тої історичної хвилї.
Дня 20. сїчня 1816 р. перемиський епископ і львівський номінат-митрополит Михайло Левицький підписав статут "Товариства галицьких гр. кат. священиків для поширеня письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської реліґії". Дня 5 липня тогож року той статут одержав затвердженє цїсарської надворної канцелярії і був видрукований у Відни.
Товариство мало складати ся з богословів, теоретиків і практиків, пропонованих головою, а іменованих епископом. Першим головою заіменував Левицький референта епархіяльного шкільництва, Івана Могильницького; першими членами — священиків перемиської єпархії: П. Назаревича, Д. Качановського, В. Созанського і Ів. Турчмановича; пізнїйше — на пропозицію Могильницького: Ів. Трильовського (13. марта), Ігн. Давидовича (25. цьвітня) і Ів. Снїгурського (3. жовтня).
До осягненя цїли наміченої в назві товариства мало ся видавати книжки, передовсїм "такі, щоб ними навіть простий народ міг користуватись". Тому мали вони бути писані "простою мовою, уживаною по селах і в найпростїйшім стилю", але з поминенєм грубих промахів селянської мови, з добором кращих висловів, щоб читач, привикаючи до кращого, не лиш усовершував свій власний вислів, але й приспособлював ся до зрозуміня того, що почує в церкві.
Зміст книжок мав заспокоїти в першім рядї шкільні потреби, в дальшім — загально-просвітні. Отже плянувало ся видаванє учебників і просвітних книжок з обсягу господарства, гіґієни, праводавства, філянтропії. На потребу защіплюваня патріотизму і льояльности покладено спеціяльний натиск.
Проґрама видавництва не виключала й нових інїціятив. Допускало ся в дальшім плянї наукові студії з історії єпархії, обрядовости, церковного права, але все з практичними цїлями, все для потреб висшого образованя духовенства. Наукові студії могли бути писані і в чужих мовах, по латинськи і по нїмецьки.
До друку могло бути віддане лиш се, що одержало апробату на засїданях, або приняте бути циркулярно. Важнїйші рішеня і звіт застерігало ся засїданям в часї кождорічного епархіяльного синоду.
Як бачимо з проґрами, перше наше статутове товариство мало бути чимсь більше, ніж звичайною видавничою спілкою, і чимсь більше, нїж нинїшна "Просьвіта". Церковний характер його був плодом свойого часу. Маючи перед очима лиш селянство і його духовенство, воно могло брати ся лиш за освідомленє селянства і образованє духовенства, а будучи зложене з самих священиків, не могло брати ся до дїла з иншого становища, як тільки з священичого.
На перший плян висунуло товариство працю над шкільними учебниками і над образованєм мови — селянської, отже народної української мови. І се відразу вказує нам на безпосередну причину утвореня орґанїзації.
Вже в 1815 р. австрійське правительство загадало перевести реформу народного шкільництва в Галичинї. Щоб не дати ся заскочити фактам, епископ Левицький постановив приготовитись. Поробив заходи около заснованя інститута для образованя дякоучителїв і зорґанїзував просвітнє товариство священиків. Маючи такі приготованя за собою, звернув ся в 1815 р. до львівської ґубернії з просьбою, щоб вона для українського населеня виєднала заведенє шкіл з українською викладовою мовою. Відповідь одержав відмовну, а поясненє тої відмовної відповіди дала ґубернїя правительству краще, ніж самому Левицькому: "Для такого освіченого, лїберального і справедливого правительства, як австрійське, не було б нїяких полїтичних підстав, які мали б відраджувати в Галичинї навчанє польського читаня і писаня. Духа партійности воно не може анї бажати собі анї викликувати, а хоч-би і прийшло ся брати на увагу полїтику, то певно булоб менше порадно замість польської мови поширювати українську, коли вона є лиш породою російської". Подібно представлено справу і в Римі. І коли віденське правительство було ще на стільки обережне, що поручило ґубернїї зарядити докладнїйше провіренє дивної опінїї, то римська власть взяла її за добру монету і відраду удїлила епископови нагану за сїянє незгоди між двома "братнїми" народами і за русофільство. Fama crescit eundo...
Оба удари — і з львівської ґубернїї і з Риму — були як би ударами одної руки і мали бути рішучі, бо були вимірені проти української мови, проти предмета опіки нового товариства. Не будь української мови, нема українських видавництв, непотрібне й українське просьвітне товариство... Знали се Поляки так само добре, як і Левицький, як і Могильницький, котрий, пропонуючи приняти в члени товариства Снїгурського на основі його занять українською граматикою у Відни, писав: "З першими обовязками товариства для поширеня християнської просьвіти тїсно вяжеть ся старанє о видосконаленє української мови".
Одначе є щось правди в народній поговірцї: за много злого — двох на одного. Змірковано і в Відни злобу. І лиш тим можна собі пояснювати, що правительство зажадало виясненя від Левицького в справі римської нагани, а довідавшись про все, взяло його в оборону.
В оборонї-ж української мови прийшлось станути вже Левицькому самому і членам його товариства, передовсїм Могильницькому. По виданю кількох учебників просвітно-наукова дїяльність товариства мусїла бути відложена — на час борби, а та борба мала потривати довго, довго, бо аж до 1848 р.
Товариство не заснїтилось; воно, зглядно його члени, виконували лиш основну роботу — боронили української мови. Без узнаня її ваги і значіня в товаристві з 1816 р. не булоб і оборони її, не булоб і побіди. Се є найважнїйша заслуга першої орґанїзації нашого відродженя.
[Дїло]
25.01.1916