Моя куття.

1913 (1914).

Куття — як куття. Були й усі другі обов'язкові атрибути Святого Вечора, так, як це водиться у кожній хорошій, не бідній та й не надто заможній сем'ї ґалицького інтеліґенства: борщ, риба, вареники... За столом зібралась усенька найближча рідня, та й ще де-хто з гостей. По стародавньому галицькому звичаю ми ламались однією просфорою з господинею дому — нашою мамою, та взаємно бажали собі здійснення найкращих своїх бажань. За-для кращого апетіту — пили по чарці на погибіль минулорічним турботам. В мене, восьми-клясового ґімназіста, були чималі турботи: найближча вечірка, невеличке непорозуміння з учителем математики, через декілька місяців атестат — тай годі. Зараз було мені досить радісно: отримані дарунки не могли, правда, рівнятись із щедрістю минулих років, а проте — кожний нежданний та бажаний дарунок приємний. Одним словом — невеличкі журби, скромна радість, ніякого особливого горя чи щастя, — усе звичайне, нецікаве, сіре, буденне, яке одначе здавалось більшості присутніх дійсно злиденним і мизерним істнуванням, порівнюючи його з тим — що "колись було".

І тому найгарячішим бажанням, яке складали собі учасники Святого Вечора, на якому я їв куттю, — було: колиб тільки через рік було краще! А було це — у 1913-ому ст., чи пак: 1914-ому нов. стилю.

1914 (1915).

Мати, як звичайно, плакала. Але її сльози не тільки були наслідком рефлєксій; вони мали глибшу основу, чим один сентімент матері пяти дітей, якій при отакому свято-традиційному вечорі вже від восьми років особливо ярко давав їй почувати опустіле місце голови рідні та величезну відповідальність, що тяжіла на її горем прибитих плечах. Воєнне лихоліття торкнулось і нашої семї. Оце вже минуло декілька місяців, як старший брат пішов воювати. Тоді ще ніхто не смів завдаваться сумнівами: кому потрібною ця війна та за кого й за віщо ми, галицькі Українці, маємо лити кров. Усі ми ненавиділи Росію та вірили в ґеній і могучість Німеччини. Ми наївно казали, що війна тріватиме три місяці — до зіми, до Нового Року. Ясна річ — побідна війна. Але он, у Львові в 1915 році сідали за куттю не тільки тамтешні Українці, але й "воєнний ґенерал-ґубернатор" ґраф Бобрінскій. Через галицьку землю ринули на захід сотні тисячі найкращого московського війська. На вулицях Львова ми вгледіли високі сірі шапки добірних сибірських полків, та чули музику, що їхала попереду Дикої дивізії. Ми побачили власними очима жандармів і городових, а вони навчили нас, що небезпечно є легковажити наказ начальства, що велить в честь приїзду такого й такого великого князя прикрасити всі будинки міста трьохколірними прапорами.

Всеньке вкраїнське життя припечатано двохголовим орлом; закриті українські ґазети, зачинені книгарні, крамниці. Маси російського чиновництва й оброслих, немитих попів, що наїхали із найдальших закутків білого царства, готовило ґрунт для навернення прикарпатської рускої землі на праведний путь обрусєнія. Із кожним кроком помазаного дьогтем чобота далі на захід, отой чобіт ставав що раз важчий. Ми знали, що побіда на фронті буде й святом городових в запіллю. І ми гляділи тужно-жданно на білі верхи Карпат, з яких несло луною гармат.

Наш маленький гурток, що ламавсь просфорою, знав, що ще недавно був там наш брат — але де він зараз, ніхто не смів впевняти. А проте ніхто з нас не сумнівавсь, що слідуючий Свят Вечір збере нас всіх до купи та що вже дійсно настануть кращі часи.

1915 (1916).

На душі було погано. У маленькому німецько-чеському містечку на Моравах, куди два тижні тому переведено кадру мойого полку, не було майже ніяких знайомих; а тим паче таких, у яких по домашньому можна би провести той вечір. Полкових товаришів-Українців було чимало. В більшости це були самі молодики, недавні рекрути. Пороскидані по сотнях та четах, почуваючи себе чужими у незнаному місті, та ще чужішими у наших військових мундірах, для яких кожна біла зірка являлась начальством, цебто — важким ворогом, — ми зразу таки закинули думку стрічати Свят Вечір усім вкупі. А проте я та й два мої друзі, з котрими ухитривсь примоститься, замісць казарми, на приватному мешканні, на якому 9 год. веч. не обовязували нас спати, рішили, що не слід цілком знехтувати такого хорошого звичаю, як найкраща у цілому році вечеря. Казати було нашій доброзичливій хозяйці, — була це Німкиня, вагою близько сотні кіло, — про борщ, вареники чи куттю, — однаково, що росказувати їй про істнування многоміліонового українського народу: було просто незручно. Купивши горілки — закусили її ковбасою, а ковбасу покропили горілкою.; господиня чудесно піджарила нам здоровенний кусок мясива, до котрого сусідній шинок постачив декільки пляшок пива. Ми надробляли мінами, але, нігде правди діти, на душі було маркотно. З кінцем місяця нас мали відіслать до офіцирської школи. Це значило, — що мине не більше двох-трьох місяців, як опинимось на фронті. Чи буде до того часу кінець війні?! Аби тільки перетрівати до кінця літа, — а там ми вже безпечні! Адже війна довше ніяк не буде тягтись, до третьої зімової кампанії не прийде, ці ж ясно...

Такі й були тоді наші побажання.

1916 (1917).

На вулиці мороз доходив сорока ступнів. Стоючи у вікні однієї з великих, червоно мальованих, казарм — бараків, у котрих жило по кільки сот душ австрійських та німецьких полонених, ми бачили, що морди верблюдів, на яких мчалась прикордонна російсько-монгольська сторожа, були покриті особливо густим інеєм... І так само, як ми всі почували, що поміж нами та Европою лежать тисячі верств; так, як нас страшенне давила вага інстінктивної свідомости безмежних, безкраїх, просторів, що ділили світ культури від отих Бурятів чи півздичілих Москалів, що змістом і метою їхнього життя стала контрабанда російської махорки, анґлійських папіросок та китайської ханжі, — так само за кожною курявою на майдані поміж казармами йшов нам по спині мороз. Бо ми знали, що отой тихий легіт, який знімає куряву, шле нам привіт із глибини пустині Гобі, з того боку других декільки тисяч верств. Він, правда, дорогою загубив свою силу, витратив її на буньчужних змаганнях із закостенілим піском, але ж бо всетаки це не був вітрець із полонин зелених Карпат, тільки легіт, на саму згадку котрого робилось моторошно нам, — мешканцям бараку на сибіро-монгольському кордоні, поміж містечками Троїцкосавск, Маймачин та Кяхта.

Памятаю гаразд: нас, Українців, старшин та т. зв. однорічних, було разом вісімнадцять душ. Після шоститижневої мандрівки з над берегів Волги, нас привезли в отой барак-тюрьму спочатку листопаду 1916 року. Першою справою для всіх було як мога швидче навязати листування з рідними. Я належав до щасливих. Зі Львова отримав відповідь, у котрій найважливішою для мене вісткою було, що старшого брата стрінула на італійському фронті така ж доля, як мене над Золотою Липою. Що більше: про мою адресу дізнавсь уже мій найстарший брат, що тимчасом опинивсь у Київі, і теж одгукнувся. Розбрились, значить, по світу... Але мені не було сумно: адже я й мої рідні зберігали голови та не всмокчуть-же в себе усю мою молодість оці червоні стіни на монгольському кордоні.

Ми вечеряли разом. Зісунули до купи свої маленькі столики та стільчики й уперше хвалили казенну зупу та післали другий раз за кашею. Дістали навіть по шматку мняса. У салдата запаслись вже раніше ханжею, яку, по мойому, досить було тільки нюхати; мадярські булочники із сусіднього бараку спекли солодку булку з маком, яку ми їли до кави, що по копійці — дві за глечик обносив власник — німецької каварні (ну й кава!). Просто пир. Дехто з нашої компанії хотів хором співати колядки (Українці-же!), але, мабуть, йому це не вдалось: не пригадую вже певне, але здається, що перемогла розумна думка не тратити даремне часу, після чого наше товариство, як кожного вечора, розбилось на гуртки: хто взявсь до преферанса, хто за вінт, а хто пішов принести штудерно вирізані та кумедно вимальовані шахматні фігурки.

Нічого собі взаємно не бажали, бо, все рівно, знали, що в найближчому році будемо їсти справжню куттю у себе по хатах...

1917 (1918).

Зібрались типічні буржуї, такі, якими є багате чорносотенне київське міщанство, ця російська псевдо аристократія. Було це в хаті д. Д. Завів мене до цієї компанії обовязок вдячности до одного з присутніх, запроханню котрого я не міг відмовити: він допоміг мені видістатись із Забайкалля на Україну, а це не аби яка послуга! Адже я тільки-що, тепер, за кордоном, вкінці 1920 року, надибав у ґазетах призвища моїх давніх товаришів недолі із полону, які з надією повороту сидять ще у японському таборі над Тихим Океаном та ждуть весни. Гей, як я радів свободі! Я витратив всього десять днів на шлях Чіта-Київ; дорогу із Іркутська по Челябінськ проїхав в окремому вагоні, бо кондуктор нікого туди не пускав: "їде важний політіческій" — так усім заявляв з таємничою міною. Така тоді була ще сила пяти карбованців! І до Київа приїхав із голубо-жовтою ленточкою на мундірі, бо над кол. Педаґоґичним Музеєм маяв уже декільки місяців український прапор.

Я не вмішувавсь до розмови за Свят-вечірнім столом. За те уважно слухав, бо поважні люде говорили й спорили на поважні й цікаві теми. Приміром: чи Центральну Раду утримують Німці, чи Австрійці; скільки грошей взяв Грушевський (як Галичанин та австрійський шпіон) за сотворення української мови; що спонукало Винниченка, такого талановитого російського драматурга, якого "Ложь" саме вибрала Полєвіцка на свій бенефіс, — пристати до авантюри злочинної голоти і чи не є це палець Божий, що Жида Кереньского прогнав Жид Троцкій; а врешті — як довго ще гадає великий князь Михаїл Александрович ждати з наведенням ладу на просторих руських землях, на котрих шарлатани завели такі "безобразія", що найспокійнішій людині не стає терпцю! Одна молода й дуже гарна дама, яка не тільки мала аттестат зрілости, але говорила прегарно по німецьки й французьки, грала на роялі та... чудово знала історію російського балєту, — страшенне схвилювалась обмірковуванням свого пониженого престіжу особистої знайомої Марії Федоровни. Вона наговорила таких речей, що збентежила навіть свого чоловіка, який — як мені згодом росказували — слідуючого дня дуже рішуче заборонив їй "разговоривать на политическія темы, да еще въ обществѣ"... І не знали того вечора присутні на йому російські патріоти-україножери, що через яких два тижні прийдеться їм дванадцять днів сидіти у підвалах, і то не по вині якогось Жида чи мазепінця, а з ласки свого таки краяна, славетнього сина славетніх батьків — Муравйова. О, тоді київські чорносотенці не тільки, що тужили за гайдамаками Петлюри, але щиросердечно заявляли, що "собственно говоря" вони "тоже Украинцы" "даже украинскую мову хорошо понимаютъ".

Мені було весело. Як же не радіти слухаючи таких провідників своїх ворогів? Я, правда, жалів, що революційні закони не передбачують людської глупоти, якій, відповідними параґрафами, слід би означити межі. Але я міцнішав вірою, що при таких ворогах українська справа мусить виграти, хоч би навіть і прийшлось їй зазнати багацько лиха та каверзів від сліпих фанатиків прогнилої мертвеччини.

Достойні господарі висказали свої побажання політично й делікатно, але урочисто й тоном великих мучеників: коби сповнилось одиноке бажання всіх їх, мучеників. І при тому згадали не злим тихим словом про найбільшого свого мученика, якого вони ніколи не забули, хоча злочинна брутальність пройдисвітів і зборонює їм згадувати його ймення (Микола II. був тоді ще при живих, але находивсь вже у Тобольску). Мої думки неслись не так далеко, — вони й бажання мої були при тому прапорові, що маяв тоді над колишнім Педаґоґичним Музеєм.

1918 (1919).

"Ні, Йване Йвановичу, я впевняю вас, — тії роки було в нас не так. Мені тепер соромно й показуваться з такою мизерією, але коли-б загостили до нас так років зо пять тому, — он були б дивувалися нашим пиріжкам". Я запевняв отця Автонома, що цьогорічні пиріжки його дружини здивували-б найбагатшу галицьку господиню за два-три роки до війни, а не то тепер. І я казав щиро. Правда, мені здавалось, що в Галичині ставляться до свята Навечерря Різдва більше урочисто, хоча звичайно, галицька інтеліґенція закинула давно такі звичаї, як підстелювать сіно під настільник, чи там підкидувать куттю під стелю. Але, що торкається їжі, так її було багато й добірливо. А проте, такої сили й ріжнородности пиріжків, які я вгледів у 1919 році у хаті моєї нареченої в містечку Б. на Полтавщині — зроду не бачив. Ми завдались статистикою: скільки Полтавщина в той вечір пече пиріжків? Рахували досить совісно й докладно; беручи на увагу кількість повітів, круглі числа волостей та хатів і хуторів. Ми були надзвичайно скромними: поклали на кожну хату десять пиріжків: вийшло двінадцять міліонів!....

Тема була дочасна. На Вкраїні зірвалась нова хуртовина. Вона пронеслась і очистила гниле повітря, але північний вітер грозив вже тоді новою бурею, якої жахливих наслідків ніхто тоді не був всилі й передчути. Містечко Б., як сотні инших міст і містечок Великої України, жило наче на острові. Кожний приїзжий із Київа був людиною, до котрої відносились, як до одинокої ґазети зі світу, якої місяцями не бачили у вічі. Ми росказували батькам про останні часи гетьманщини, про облогу Київа, перше панування Директорії; слухали — про повстання Полтавщини та чим воно торкнулось м. Б. Я був оптимістом; чи я міг гадати, що рівно в три тижні згодом ждатиму на київському вокзалі евакуаційної валки в напрямку до Винниці?! — "А я вам кажу, — впевняв о. Автоном, — що сьогодні на пошті дістали телєґраму, що Винниченко мав дуель з Петлюрою. Ні, добра цьому не буде"...

Бо дійсно, чи може бути добро: лад і спокій та умови творчої праці у тій країні, яка на маленькому просторі, на одній частиці своїх незміримих земель пече 12 міліонів періжків, тоді, коли довкола цієї країни нужда й голод?... Хто-ж з сусідів не буде лізти туди?!

Найстарша дочка хозяїв, струнка, чорноока й чорнобрива, справжній тип Полтавки, внесла тост за те, щоби через рік усі присутні стрінулись за тим самим столом... Усі радісно підхопили це бажання. Нездійснення його вpaзилo мене найважче з усіх невдалих побажань при кутті шости останніх років.

1919 (1920).

Мене запрохали на куттю прості, але на причуд гарні люде: нижчий служник в Українській Академії Наук, Василь родом зі Слобідщини, та його молода дружина Варвара, — Галичанка. Зблизила нас важка година підчас періоду, в якому однаково страждав кожний, хто почував себе Українцям: проклята денікінщина. Підчас однієї з облав на "неблагонадежныхъ, дезертиров й прочихъ большевитскихъ агитаторовъ" арештували й мене (я мав вже честь бути арештованим і по ордеру голови Камянецького Ревкому, галицького вчителя Барана) Два дні просидів у луцьких казармах, а третього пізно ввечері, добувши фальшивого пропуска — утік. Треба було спішити: негайно та незамітно й речі забрати зі старого мешкання (а, приїхавши з Камянця, я майнув аж на Печерськ!) та й самому сховатись у доброзичливих людей, що не боялись би нелєґальщини. Дорогою зустрів Василя і він радо став у пригоді. А поки я метавсь скільки днів за безпечними "удостовѣреніями" — зза Дніпра почали падати по Київу червоно-пролєтарські миролюбиві привітання і гостинний підвал Василя набрав иншої особливої вартости.

Так і наспіло Різдво. Варвара зварила куттю по галицьки, — густо з медом та горіхами, але наддніпрянського характеру борщу пильнував її чоловік, колишній майстер офіцирської кухні. Був і самогон, який на базарі коштував одного рушника. — Балачка, звичайно, велась на політичні теми, і з котрими тісно вязалась шлункова проблєма; хто кращий: — денікінська чорна сотня чи комуністичне комісародержавіє? Трудно, бачите, рішати, чи краще дати себе повісити чи розстріляти. Або: чим лучші білоґвардейські "донки", яких в нікого ніколи не було (усі українські установи мали зачинений кредит), за рабоче-крестянські "метелики" та "пятаківки", яких цурались робітники й селяне? "Чѣмъ наши хуже вашихъ?" Але денікінщина була за свіжої памяти; нас таки надто дусили. А поки сподівались бути розстрілюваними "за скрытую желто-блакитную враждебность к советской власти" — піддавались слухам про "новий курс боротьбистів" та ждали спасення від "таки справді українських" большевиків.

Прашаючись у вісім годин вечора зі славними господарями, я бажав їм ще раз, аби при найближчій кутті могли згадувати часи ріжних ворожих окупацій, як діло минулого. Над цим я й думав, просковзуючись темною та мертвою Володимирською вулицею до дому: стан облоги був у Київі теж традиційним та ніяк не виходив з моди.

1920 (1921).

За сім років уперве я й моя найближча рідня: брати, сестра й старенька мати, найшлись усі по один бік кордону, в умовах культурного світу, в якому існує телєґраф, пошта й залізниці, доступні усім смертним. Скінчилась війна. Не всюди й не зовсім. Міліони людей збрались в Святий Вечір в останнє сім років тому. Але ті, що остались в живих, здебільша вже довше ніж рік тому, повернули до старої, тільки більше турботної, сірішої буденщини. Усі народи. Наш належить до виїмків. Він є знову під чужим чоботом, ба навіть не одним... І коли пощастить йому скинути з себе чужу кормигу — невідомо. Замісць того, щоб вертати до дому, нас, Українців, що раз більше у лавах розбитків, втікачів із власної хати. Нас силою прогнали. І немає, мабуть, між нами таких, які не мусили залишити у царстві Хама когось, до котрого в оцій святочній хвилині полинуть наші думки. Коли матимем це щастя-радість вернути туди, до себе, до наших, рідних осель, що роскинулись по цей і той беріг діда Славутиці? Хай це буде до кутті 1922 року, хай до того часу не бракує на Вкраїні ні одного з нас по не нашій вині — он бажання нас усіх! А поки що — сумно нам і тужно...

Відень, 20-го грудня 1920.

[Воля, 25.12.1920]