Центр міської історії спільно з Першою сценою сучасної драматургії Драма.UA весною 2015 року започаткували серію розмов Театр:InsideOut, які стали дискусійним майданчиком для спілкування між різними театральними середовищами, критиками, експертами та глядачами. Під час трьох зустрічей, що відбулися у квітні, вересні та листопаді, учасники та організатори намагалися зрозуміти множинні зв'язки між тими процесами, що відбувалися у театрі колись, його теперішнім станом та майбутніми перспективами. Приводом для дискусій стала колекція інтерв’ю «Театри Львова у 1945-1985 роках: між мистецтвом і політикою», проведених з учасниками театрального середовища Львова, яка зберігається в архіві у Центрі міської історії.
Сценічне читання драми Сари Кейн «Підірвані», 8-9 жовтня, 2014 року, Перша сцена сучасної драматургії Драма.UA, автор - Мар’яна Павлюк
Основним мотивом для творення Театру:InsideOut було прагнення сформувати такий простір, у якому можна вільно говорити про театр, і куди різні люди і представники різних театрів можуть прийти, щоб висловитися або послухати. Це був наш маленький крок у напрямку одне до одного, коли разом можна побачити проблему і напрацювати способи її вирішення. Звісно, на практиці реалізувати це у повній мірі не вдалося, однак у результаті трьох розмов ми окреслили низку тем, навколо яких можна і потрібно розвивати дискусію.
«Пілотна» розмова відбулась на Першій сцені сучасної драматургії у квітні і була присвячена діалогу між театром (як інституцією, середовищем і творчою одиницею) і державою (у її втіленні в місцевій адміністрації та міністерстві культури), її модерували театрознавиця Марія Антонюк та соціологиня Наталя Отріщенко. Директор театру «Воскресіння» Ярослав Федоришин і тодішня керівниця Управління культури Львівської міської ради Ірина Магдиш дійшли згоди щодо того, що питання фінансування – це головна точка перетину між театром та державою. Дискусія відбулась навколо переходу на контрактну систему, яка, з одного боку, розглядалась як мотивація для розвитку, адже в хорошому сенсі забезпечує плинність кадрів, а з іншого боку – як привід для шантажу. Також існування театру за гроші локальної громади (муніципальний театр) чи його дотація з державного бюджету (національний театр) значною мірою можуть визначати модель стосунків у сфері фінансування, адже у випадку муніципального театру місцева адміністрація є безпосередньо відповідальною за прозорий та ефективний розподіл коштів. Також передбачається, що національний театр повинен транслювати певну візію держави та суспільства, хоча не до кінця зрозуміло, чи зберігається за ним ідеологічна функція.
Вистава «Юність батьків» театру Радянської армії, 1954 рік, з архіву Тетяни Орленко, опублікованого на сайті Центру міської історії
Загалом же схема взаємодії держави і театру залишилась по суті тою ж, що і була в радянський час: дотаційність театру «за залишковим принципом», і поряд з цим патерналістські очікування щодо постановочних фондів, звітування театрів щодо виконання плану відвідувань, збереження системи звань тощо. Хоча у силу соціальних змін упродовж останніх двадцяти п'яти років така форма стосунків мала б відсторонитися, однак вона успішно мімікрувала під нову дійсність. Щоправда, відкритим залишається питання про те, хто має витворити нову модель взаємодії театру та держави, і якою є процедура її витворення.
Як зауважила присутня на розмові дослідниця культури Зоряна Рибчинська: «Є сенс говорити про ті завдання, які покладаються на театр як на певну культурну інституцію, що може формувати світогляд, ретранслювати, артикулювати певну ідеологію або певну візую держави, локальної спільноти… Чи хтось формулював такі питання: що громаді Львова потрібно від театру, який вона утримує за свої гроші? Які інститути і механізми мали би пропонувати відповідь на це питання?». Власне, з питаннями про експертність і комунікацію ми перейшли до другої розмови.
Театр розмовляє різними мовами: пластикою, кольором, світлом, звуком і словом. Він творить і перетворює тексти, інтерпретує їх, підкреслює одні сенси і нівелює інші. Під час другої зустрічі ми говорили про те, як театр працював і працює з текстами, яких текстів він потребує і як тексти його змінюють. Учасниками цієї розмови, яка відбулась у вересні на камерній сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва, були Майя Гарбузюк (дослідниця театру і культури, Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна), Сергій Васильєв (театральний критик, Україна) та Йоханна Віховська (театральна критикиня, Польща). Дискутанти зазначили, що на зламі 1980-1990-тих років в Україні відбувся театральний вибух, який відкрив нові імена в режисурі та спричинився до появи нових колективів. Рушійною силою цього вибуху, окрім власне середовища людей, стали ті табуйовані тексти, до яких український театр раніше не мав доступу. Цей період відкрив нові імена, а деякі тогочасні колективи продовжують існувати і сьогодні. Проте останні декілька років ми спостерігаємо появу нової театральної генерації: з’являється режисерська хвиля, яка починає диктувати нові театральні форми, творяться нові тексти, особливо тексти для театру.
Сучасна українська драматургія не живе окремим життям – це особливо помітно через механізм сценічних читань, які стали дуже популярними. Будуть виникати і вже виникають тандеми, в яких драматурги не перебуватимуть у позиції невизнаних геніїв, а зрозуміють, що існує певна методологія, існує конкретний актор і режисер, яким можна запропонувати своє бачення і з ким можна радитися та спільно творити. Тандеми – це одна із найсильніших і найцікавіших сторін сучасного польського театру (наприклад, співпраця між автором і режисером, між драматургом і сценографом тощо). В Україні подібні ініціативи вже відбувалися, хоча репертуарний театр залишається мрією для багатьох – написаний текст має бути неодмінно поставлений на академічній національній сцені. З іншого боку, найважливіші речі в Україні роблять люди, які працюють не на державному рівні, хоча співпраця між державним і недержавним сектором дуже важлива. Перший рух до змін завжди іде знизу, коли театром займаються не лише театрали – співпраця із науковцями із інших галузей теж важлива, адже вона розширює межі театру та рефлексії над ним.
Однак новий театр сьогодні б не виник, якби не виник новий глядач – люди, які не мають радянського досвіду і орієнтуються на інший контекст. Це покоління має усі шанси дати новий подих та енергію для українського театру.
Вистава «Чудесний сплав» театру Радянської армії, 1956 рік, з архіву Тетяни Орленко, опублікованого на сайті Центру міської історії
Стосунки театру та міста – тобто стосунки художніх керівників і міських можновладців, акторів та глядачів, інституції культури і місцевих мешканців – це багаторівнева структура комунікації, котра все більше і більше потребує переосмилення та здорової адаптації до нашого часу і потреб. Вона стала темою для третьої розмови, що відбулась на Першій сцені сучасної драматургії за участі Оксани Дудко, Маїй Гарбузюк, Андрія Бондаренка та модератора Зоряни Рибчинської.
Спілкуючись про те, як місто і театр взаємомислять одне одним, визріло кілька підсумків та питань, котрі варто опрацьовувати для того, аби процес цієї вже давно деформованої комунікації набував інших, більш ефективних форм. Оксана Дудко, історик театру та менеджерка культури, зауважила, що в порівнянні з початком ХХ століття конкретно Львів як місто практично не мислить театром, так само як театр не мислить містом. Поняття міського театру суттєво змінило своє значення і втратило свою престижність. А така зміна пріоритетів суттєво відзначилась на діяльності і пропозиції театрів. Так, звертаючи увагу на вісім існуючих театрів у Львові – місті, котре останні кілька років вперто асоціюють з культурною столицею країни – дуже легко вирізнити напрямки і цільові аудиторії театрів.
Театр не може виникнути із зовнішніх посилів – за словами ще однієї учасниці розмови Майї Гарбузюк, кандидата мистецтвознавства та доцентки кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. Івана Франка – проте цих зовнішніх посилів і не спостерігається. Відповідь на питання «Чи середовище творить простір, чи простір творить середовище?» доволі підступне. Бо на разі можна дійти висновку, що взаємодія, тобто крок на зустріч цих двох елементів, і є моментом цієї «спів-творчості». За умов, коли політика і законодавство країни працюють за системою фактично повного утримання і постійних дотацій театру як державної інституції, виникнення і функціонування позадержавних нових «середовищ» і «просторів» залишається явищем марґінальним. При цьому одиниці з цих марґінальних середовищ знаходять спосіб вижити в наших реаліях. Однією з основних причин цих передчасних смертей, як виглядає, є власне відсутність кроків на зустріч міста як адміністративного органу до театру як новосформованого середовища.
Випуск театральної студії при драматичному театрі імені Марії Заньковецької, 1948 рік, з архіву Тетяни Орленко, опублікованого на сайті Центру міської історії
Зовсім не новим є висновок, що зміни мають відбуватися в національній культурній політиці. Проте разом з тим не меншу вагу мають власне процеси і люди, котрі ці процеси провокують. Створення комунікаційної сітки поміж середовищами – культурними і зокрема театральними – це ще одна річ, котру необхідно налагоджувати. Одним із способів для цього можуть бути фестивальні рухи, котрі дають можливість не тільки вдосконалювати і розширювати глядацькі смаки, але також сприяють розвитку та налагодження контактів серед професіоналів та theatermakers.
Підсумовуючи те, що стисло і уривчасто згадано тут, і про що намагались точково говорити під час розмови про місто і театр її учасники, варто сказати, що всі ці процеси так чи інакше вже присутні в театральному контексті України. Проте безсистемність, закритість середовищ, відсутність загальнонаціональних джерел для фінансування, слабкий (майже відсутній) обмін з міжнародними контекстами (зокрема театральними продукціями), відмінності поміж формами функціонування культурних інституцій в Україні і за кордоном і ще низка причин впливають на культуру вкрай негативно. Публічні обговорення цих та інших проблем є одним з елементів активізовувати трансформацію цих процесів в наших реаліях. Як не парадоксально, але, за словами учасниці розмови Оксани Дудко, одним з найкращим для цього моментів є стан тотальної кризи в суспільстві, в котрому ми зараз і перебуваємо. Тому сьогодні саме час творити і проектувати ту реальність, якої прагнемо.
У новому 2016 році заплановано другий сезон дискусії, який буде сфокусований на темах комунікації між театральними середовищами України, способах прийняття Інших і примирення з ними. Детальну програму та учасників буде опубліковано на сторінках Центру міської історії та Драма.UA.
19.01.2016