КЛАСТЕР: Пропозиція породжує попит

Зміни через культуру – такою є місія активістів партнерської урбан-ініціативи КЛАСТЕР, що з’явилася як продукт спільної праці майстерні «Драбина» та мистецької формації Wiz-Art. У лютому 2013 року координатори проекту прийшли до одного з найвіддаленіших районів Львова – Збоїщ, де узяли під опіку Народний дім «Просвіта», який працював того часу лише номінально.

За цей час трансформації торкнулися і діяльності Народного дому, і самого будинку, тоді як мешканці мікрорайону й досі ставляться до ініціативи з певною недовірою. Вікторія Швидко, одна з кураторок Народного дому, не вважає свою роботу «боротьбою з вітряками», втім, неодноразово повторює, що наразі навіть несуттєвий прогрес є для неї великим поступом. В інтерв’ю вона розповіла, з якими викликами стикаються провідники ініціативи, наскільки важлива роль міської ради в реалізації проекту, та чи може культура конкурувати з церквою.

Фото Ольги Райтер. На фото Вікторія Швидко, Тетяна Попович, кураторки Народного дому.

Якими були основні слабкості та недоліки тієї локації на початку проекту?

Те, що впадало в очі – це стан цього будинку. Одразу було видно, що там вже дуже давно не проводилося ніяких капітальних робіт. Одна з найстрашніших речей, яку можна зустріти у Львові, культурній столиці України, у 21 сторіччі, це те, що в інституції культури просто не було туалету. Водопостачання було, а санвузол – ні. Ми не стільки їхали туди робити культуру, скільки певні базові речі, які б дозволяли робити якусь культурно-просвітницьку діяльність. Ця ситуація безпосередньо пов’язана з загальним станом речей. Якщо людям було о’кей приходити в будинок, який практично завалюється на тебе, і вони вважали, що їхня культура – це те, що відбувається там в холоді і за зразком 70-літньої давності, це означає, що їм або було ліньки, або не було іншого варіанту. Коли ми робили річний звіт і розповідали про те, чим ми займалися впродовж року і чому ми не проводили ніяких гуртків (ненормально проводити будь-яку діяльність з дітьми, якщо вони замерзають в куртці всередині приміщення), нам був закид, що ми ні сантехніки, ні будівельники, чому ми тим займалися, якщо наша справа гуртки вести. А коли ми почали пропонувати інші активності, інший спосіб культури, дозвілля, то там почалося ще більше супротиву. Люди ніколи не люблять чогось інакшого, зовсім нового. І особливо, коли це пропонують не з середини, а ззовні.

Тоді яка ситуація сьогодні? Як відбувався процес прилаштування, припасування?

Люди вважають, якщо ми прийшли працювати в Народний дім, то повинні взяти на себе облаштування вулиць, стадіону, боротьбу з новобудовою, власник якої ніяк не хоче її облагородити. Мільйон-мільйон-мільйон різних завдань. Це можна зрозуміти, бо міська адміністрація мало приділяє уваги для того, щоб надати району нормальних умов для існування і дозвілля. Тому важко спостерігати якийсь поступ. Для мене він гіпервеликий, але якщо розказати про це іншим людям, то на тебе подивляться як на божевільну: «Серйозно? Тридцять людей?» Там постійно бігають діти, приходять як до себе додому, їм там зручно, комфортно, вони прибирають за собою, вони питають дозволу. Крім того, нам вдалося привести до нормального вигляду два маленьких приміщення, забезпечити будинок якимось різними технічними штуками, дістати на благодійних засадах комп’ютери, стільці, тощо. Для мене це велике досягнення, але разом з тим люди дотримуються думки, що це має робити хтось, а не вони. І це теж стоїть на заваді.

Збоїщанські діти під час святкування Дня матері.

Виглядає так, наче КЛАСТЕР проти всіх. Чи щось з того, що було там до того, як ви прийшли, пішло на користь проекту?

На початку з’явилося декілька людей, які ставилися до нас з позитивом і, власне, стали медіаторами поміж нами та іншими мешканцями району. Завдяки їм ми досягли певного рівня довіри. Зараз ми займаємося трошки просвітництвом, і крок за кроком намагаємося щось робити в сторону покращення. Мешканці вже помаленьку ніби приходять до цього, але все одно ще залишаються якісь незламні залізобетонні штуки, як, наприклад: жодного графіті на будинку, бо це порнографія, тут Шевченко висить. Камон, нехай собі Шевченко висить спокійно. Але думаю, це справа часу.

Наскільки відчувалося, що цей проект був потрібен людям, які там живуть?

Ніяк не відчувалося.

Тоді чому ваша організація захотіла робити проект саме там?

Тому що пропозиція породжує попит. Якщо би там попит породжував пропозицію, все було б зовсім інакше. Це виглядало би як будинок, який активні мешканці вирішили облагородити, він став би привабливим і люди би захотіли приєднатися, щось робити і так далі. А в рамках розвитку культурного життя у Львові ця точка на Збоїщах стала однією з мертвих точок, яких, на превеликий жаль, у місті багато, і яка просто потребувала пропозиції. Так сталося, що КЛАСТЕР став таким народним обранцем, який спробував оцю пропозицію створити.

 Фото Тетяни Попович, лекція "Шевченко. Як створити супергероя"

Наскільки наразі цей проект необхідний самій громаді? Чи є потреба у такий ініціативі серед мешканців Збоїщ?

Я думаю, що цей проект потребує додаткових опрацювань, тому що дуже складно в громаді, навіть якщо вона доволі невелика, зламати усталене поняття «якщо це не моє, то хтось прийде і зробить кльово». Ця інституція на балансі міста, і зарплату цьому маленькому штату на чотири людини платить місто, але будинок і все, що там відбувається, робиться для громади, є власністю цих людей, тому що вони, зрештою, платять податки. Треба втлумачити їм у голову, що ми прийшли працювати разом з ними. Звісно, не треба все уніфікувати, є окремі люди, котрі готові ділитися своїми вміннями, чи допомогою, чи ресурсом, але це одиниці з сотень . Це могло бути колективне свідоме, яке б мало розуміння, що місто не може відремонтувати огорожу, але є 50 людей: цей може принести кусок сітки, в цього є зварювальний апарат, а в цих чоловіків є вільних два дні і вони зможуть цим зайнятися і таким чином активізувати роботу. Але просто нікому то не треба, а я, 25-літня дівчина з гуманітарною освітою, на превеликий жаль, не буду варити клітку. Мені б хотілося вірити, що треба просто глибше працювати з громадою, аніж просто їх кидати і казати: «ні – значить ні, ми йдемо звідси».

Наскільки це довгостроковий проект? Чи може бути така ситуація, що ви не зможете досягти якоїсь кінцевої мети і все покинете?

По-перше, це безстроковий проект і він насправді немає якихось умов. Міська рада не ставила нам вимог, що до певного року ми маємо зробити певний перелік речей. І я розумію, що це залежить як від нас – нашого бажання і ресурсу, так і від громади – наскільки вони самі або не самі дійдуть до розуміння, що якщо вони хочуть, щоб там відбувалися якісні позитивні зміни, вони мають до цього долучитися. Тому хочеться просто побажати собі сили і витримки.

Наскільки важлива підтримка влади у такому проекті? Якби управління культури не допомагало, все було б зовсім інакше?

Я не знаю, чи зовсім, але співпраця громадської організації і державної інституції стала можливою з доброї волі міської ради. Тобто тут така більше менторська участь, ніж практична і прагматична. Я думаю без міської ради все закінчилося би швидко, бо коли в нас були ті небагаточисленні зустрічі з громадянами, представники управління культури намагалися разом з нами пояснювати, що відбувається, і яким чином воно має працювати. Такі речі важливі, бо ти бачиш підтримку принаймні ще з якогось боку, а не відчуваєш себе одним у полі воїном. Хоча, в принципі, так і є.

А наскільки велика доля фінансування міської ради?

Достатньо велике. Вони господарськи опікуються будинком, є квота грошей, яка виділяється щорічно на якісь дрібні витрати. Але, разом з тим, є інший бюджет розвитку, і щорічно закладаються доволі великі гроші для реконструкції різних інституцій культури. Цього року це гроші, які закладено на гідроізоляцію будинку, тому що є проблема з підвалом, в якому постійно стоїть вода. Це дуже важлива річ, після того можна буде робити якийсь капітальний ремонт. Тобто, можна сказати, що міська рада не бере участі в розвитку цієї громади чи цього будинку, але вони приймають таку специфічну, доволі обмежену, участь.

Після того, як звільнилась начальник управління культури Львівської міської ради Ірина Магдиш, ніякої загрози проекту не виникло?

Ні, тому що управління культури, вибачте за різкість, це не тільки Ірина Магдиш. Це була добра команда на чолі з Іриною Магдиш. Стався прикрий інцидент, але команда залишилась. І керівник, який наразі тимчасово виконує обов’язки, він, власне, з попередньої команди, тобто розуміє, які були плани і продовжує те, що було намічено ще до того. Тому я не відчуваю ніякої загрози, бо її насправді нема.

Фото Роман Дзвонковський, на фото проект "Збоїща очима дітей"

На початку проекту ви говорили, що хочете зробити цей простір корисним не тільки для мешканців Збоїщ, але й для інших районів. І взагалі, місія проекту – «Все місто – центр!». Яка робота проводиться з мешканцями інших районів Львова, щоб Народний дім був корисним для всіх?

Камон, будьмо реалістами! Коли команда людей впродовж двох років працює з мікрогромадою, і дає собі раду, щоб підтримувати комунікацію і не сваритися, яка робота може бути з іншими? «Все місто – центр» – це типу завдання Klaster.in.ua. Перетворити і зробити якісь перформативні штуки з усіма покинутими будинками у Львові. Збоїща – кейс, який говорить, яким чином це робиться, як вдається, як – ні, і на якому етапі ми знаходимося через два-три роки. Тобто наша місія швидше надихаюча, ідеалістична. А стосовно того, що ми хочемо залучати інших мешканців з інших районів, то тут йдеться про виникнення на ментальних картах інституції, конкретного місця, до якого може хтось приїхати з центру, тому що вони знають, що там буде якийсь кльовий івент, який може бути цікавим. Ми доволі свідомі в тому, що ми не змінимо світ докорінно, тим більше за декілька років.

Ваша цільова аудиторія – це всі мешканці району. Ті проекти, які ви робите в межах Народного дому, націлені на кожного окремо, або ви якось намагаєтеся примирити свою аудиторію між собою?

Більш регулярні акції, які в нас відбуваються, були направлені конкретно на дуже молоде покоління, на дітей шкільного віку. Івенти, які відбуваються одноразово, − це дуже різна аудиторія. До прикладу, щоб урізноманітнювати її, ми проводили лекції, якісь свята і не тільки державні. Було Свято Матері, коли ми залучали батьків, мам, дітей, і спільно робили усілякі атракції. Дітей найлегше зібрати і бути з ними досить регулярно. Дуже складно зібрати мамів, чи бабусів з дідусями, хоча в нас є така ідея, щоб об’єднувати покоління. Це довгострокова інвестиція, ти отримуєш реальний фідбек за доволі довгий час. Не може бути такого, що сьогодні ти зробив, а завтра тобі воздалося, ти отримав офігенну команду, всі працюють, всі задоволені, такий собі Плезантвілль. Тому я оптимістично налаштована, що це буде десь років за десять-двадцять.

В цьому районі чотири храми. Чи відчуваєте ви конкуренцію з церквою? Як намагаєтеся перетягнути людей до себе?

Від церкви відштовхуються плани мешканців. Я знаю, що попередня керівничка [Народного дому], грубо кажучи, грішила церквою, як би це смішно не звучало. Бо, власне, на кожен івент, який їй вдавалося зробити раз на три місяці, вона приводила священика, який мав свій спіч. І люди приходили, бо священик на проповіді казав прийти. Ми не уникаємо священиків, зверталися кілька разів з проханням оголосити, що в нас буде, навіть вішали оголошення на церковній дошці. Але, мабуть, ми просто не вселяємо довіри. Тому священики якось не дуже приходять на наші акції, навіть коли ми їх запрошуємо. Конкуренція? Частково, так. Я погоджуюся зі словами, за які Ірину Магдиш змусили піти з посади. Бо церква – це дуже велика і потужна сила. Я в жодному разі нікого не хочу переконувати в якихось віросповіданнях, але це треба прийняти і зрозуміти. Якщо розглядати культурний контекст в Україні, церква має просто велетенську силу об’єднувати навколо себе людей, і вони настільки залучені та захоплені цим об’єднанням, що не можуть навіть припустити, що воно може мати якісь інші вияви, якісь інші напрями. Що об’єднуватися можна, наприклад, заради того, щоб посадити біля себе дерева. Інколи в них виникає така ідея, але щоб посадити дерева біля Матінки Божої. Для балансу було би добре, якби вони могли додати різноманіття у своє об’єднання.

Зрозуміло, що це не останній проект, який буде робитися в межах діяльності Кластеру. А є вже якісь плани щодо модернізації інших об’єктів?

Та ні, дай Боже з цим завершити. Ми пробували, насправді. Хотіли просто бути такою парасолькою для ініціатив в різних районах, які б могли з нами спілкуватися. Оскільки в нас громадська організація, то це могла би бути спільна грантова історія. Ми пробували працювати спільно з активістами з [вулиці] Під Голоска, були дуже відкриті, максимально розказали їм все, що знали, запропонували все, що могли надати їм, але чомусь в нас не вийшло продовжувати співпрацю, вони якось заглохли і ми вже не штовхали їх, щоб вони продовжували. Тому, я сподіваюся, що нам дійдуть руки, щоб побачитися з різними ініціативами у Львові, тому що їх насправді дуже багато. Ми хочемо знайти з-поміж них якихось своїх поплічників, щоб це ефективно працювало і ми могли насправді залучати ці райони і мати таким чином мережу активістів, котрі працюють по різних районах, але заради однієї мети, і знають, що відбувається на Левандівці, на Рясному і на Збоїщах.

Текст створено у рамках проекту «Від руйнування до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві», що проходив за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини під патронатом Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International) та Громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток».