Коли це було? Десять, чи більше літ тому? Ох, ні. Минуло з того часу саме два роки. Ще так недавно, а здається — такий далекий, далекий час...
Вже заздалегідь забігала я до бюра Орбісу: буде на свята прогулька до Черновець, чи ні?
Вкінці за вікном бюра так гаряче очікувана вивіска: можна записуватися на прогульку до Черновець, що відбудеться в днях 23.—27. грудня.
Виїхав потяг з рівно одногодинним опізненням. Польська митна ревізія тривала аж три години: перешукували — тямлю ще нині — дуже ґрунтовно, одному лікареві, що їхав з нами, відпороли підшевку маринарки, шукаючи за валютою. Ми вже хвилювались, чи не втече нам румунський потяг. Перед румунською ревізією не було остраху. Тільки я одна неспокійно поглянула на свою валізочку. Під тонкою верствою одягів — у мене святочні подарки: невидані на Буковині літературні новини: повісті Гриневичевої, Королевої, Вільде, збірочка віршів Антонича, для дітей видання "Світу Дитини"... Чи вдасться це все перевезти? Ану ж відберуть, а то й, не дай Біг, завернуть враз із книжками?...
— Відчиняти, валізи, кличуть румунські митники, й швидко беруться за діло. один в одному, другий у другому кінці купе.
Я не спішуся, часом такий малий багаж пропустять і так.
— Відчиняти, відчиняти, — кличе гнівно митник, показуючи на мою нещасну валізу.
Легко тремтячою рукою підношу вічко. Один рух вправної руки й мої скарби виринули на світло Боже.
— Бійтеся Бога, — шепче "румун" по українськи, — кому ж ви це все везете?
— Пані Кобилянській...
— Замикайте валізу чим борше...
Ревізія скінчена.
Розуміється, румунський потяг на нас не почекав, не тільки перший, але й другий. Прийшлося ждати останнього, нічного.
Вже було добре по одинацятій, коли ми доїхали до Черновець і візник затримався перед високою брамою при вулиці Одобеску 3. Слава Богу, світиться ще.
На мій дзвінок вибігає пані Галюся, братаниця п. Кобилянської.
— Що з вами? Ми вже боялися, чи що не трапилося.
Розповідаю по дорозі, стискаю руку доктора, чоловіка п. Галюсі, зза його плечей заглядають їх оба синки, старший Ігор й малий школярик Олег.
Ігор біжить до кімнати бабуні. Казала зараз дати собі знати, як я приїду. За хвилину я вже при постелі пані Ольги. Гарячо обнімають мене дорогої приятельки.
Як вона дивно молодо виглядає — перша моя думка. При вечірньому світлі майже не слідно цієї дрібної сіточки морщин на її ніжному гладкому обличчі. Волос дуже дискретно припорошений сивиною. Очі живі, світлі. Ніхто не сказав би, що їй вже 76 років. (В листопаді 1940 року Ольга Кобилянська почала 78 рік). Кілько разів бачила я цю письменницю, все любувалася я її молодим від довгих літ незмінним виглядом. Чи її добра, спокійна, вибачна на все вдача сприяє тій довгій молодості? Взагалі в домі пані Ольги панувала все якась дуже спокійна, погідна атмосфера: ніколи не чула я там зідхань з причини крізи, хоча знала, що в цьому домі не переливається від достатків. Ніколи не чула про нікого злого слова, осуду, обмови. Навіть на свою важку недугу не нарікала ніколи пані Ольга. Довголітній, чимраз дальший параліч чимраз більше утруднював рухи письменниці, біль, неміч правої руки, що не можна було навіть підписатися, ця трагедія письменниці не відбилась на її вдачі.
І зворушливо було почути раз про початки цієї недуги, що стрінула Кобилянську ще і ранній молодості. Почалася з того, як зігріта скупалася в холодній гірській ріці, пізно в ночі, коли батьки вже спали, вернулась і впала на порозі своєї кімнати, діткнена паралічем. І… перележала там до ранку.
— Чому ж, питаю, не кликали Ви помочі?
— Не хотіла перелякати своєї слабовитої матусі…
Довге лікування дома й по живцях тільки частинно привернуло було письменниці здоровля. Спершу могла ходити, писати, але на все треба було виректися далеких прогульок горами — лісами, що їх так любила письменниця і які дали нам безсмертну "Битву". Пропала змога грати на фортепяні, улюбленому її інструменті, що його увіковічнила у свому "Мелянхолійному вальсі". Згодом тільки з найбільшим трудом власними силами ледви пересувалась по хаті, але останні мої відомості такі, що Ольгу Кобилянську вже тільки на рухомому кріслі перевозять з місця на місце, та що влада в руці зовсім заводила. Але пані Ольга ніколи не нарікала на свою долю.
— Що ж робити, — зрезиґновано казала мені тоді, — старість мусить приносити якісь прикрощі. Одні глухнуть, інші тратять зір, пам'ять. Те що припало на мою долю, може ще не найгірше. Коли не тілом, то духом можу брати участь у всьому житті…
В день свят-вечора прийшли зранку пані з Товариства Мироносиць та Жіночої Громади привітати улюблену авторку "Царівної" зі святами (на Буковині вільно було святкувати Різдво тільки по латинському каледареві) й запросили нас на товариські сходини, що відбувались все в часу мого гостювання у пані Ольги. Було стільки новин, що не могли самі перелетіти кордону…
Заки пані Галюся зладить свят-вечеру, заки доктор в окремім кімнаті поможе янгеликові прибрати ялинку, ми з панею Ольгою в її затишній кімнатці ведемо дружню розмову.
Нікого не забуває. Випитує про всіх домашніх, про мою рідню, про знайомих зі Львова. З найбільшим зацікавленням випитує про працю й організацію села, про кружки Союзу Українок, Секції Господинь. Всі звіти з тої роботи, що їх містили ми в "Жіночій Долі" залюбки перечитує і тепер випитує про подробиці.
— Я все кажу, наш нарід, наше селянство, це скарби неоцінені й досі недоцінені. Село дало мені в житті се найбільш цікаве, цінне. Які мудрі сільські жінки. Як вони розумно виховують свої діти. Маємо приятельок між селянками, я дуже хотіла би, щоб ви їх пізнали.
Привезені літературні подарки звертають нашу розмову на літературні теми. Хто пише? Що пише? Які нові талани виринають? Не стало добрих знайомих Кобилянської: Олени Пчілки, Лесі Українки, — хто займає їх місце? На Буковині так важко бути в курсі справ. Заки яка книжка передістанеться на Буковину, мусить дістати дозвіл. Навіть Апостол Черні, що на його видання так довго ждала письменниця (появивсь у бібліотеці «Діла»), не мав ще права дебіту на Буковині.
З привезених книжок найбільше зацікавила письменницю нова повість Королевої. Цю авторку пані Ольга особливо цінила, головно за сюжети.
— А вірші, питаю, любите вірші? — і розгортаю маленьку збірочку Антонича.
— Так. Але це мусить бути справжня поезія.
— І я тої думки, тому кожну нову збірку віршів беру до рук з острахом. Боюсь, щоб не завела моїх надій, не спрофанувала того найкращого вислову людських думок. Але послухайте цього.
І перечитую один за одним вірші, що як дорогоцінні жемчуги пересуваються перед нами. Вони захоплюють паню Ольгу, як і мене. Вертаємось до декотрих ще і ще раз. Пані Ольга кличе Галюсю, що як біблійна Марта цілий день порається коло кухні. Прибігла рожева від жару, медом, колачами пахуча.
— Це прекрасне, але тіточко для мене — це на після вечері. Тепер треба допильнувати, щоб кутя була мягенька, щоб тіточка могла її їсти…
Й була ця кутя справді як масло. Після вечері засіли ми біля ялинки, під котрою знайшлось для молодих і старих подарки. Навіть для мене цікава німецька повість з українськими сюжетами. Потім заколядували нам під вікном сирітки з українського захисту, та поприходили гості з святочними побажаннями.
А далі? Ще відвідини одних, других знайомих і знову дружні спокійні розмови з родинним альбомом пані Ольги на колінах і… поворот до дому з душею переповненою тихими, милими спогадами…
[Краківські вісті]
13.01.1941