Пімста гір.

(Правдива подїя).

Стояли могучі, чорні, свідомі свого маєстату. Нїхто не заглядав в їх недоступне нутро, нїхто не бажав довше між ними мешкати. А коли загнав ся який відважний стрілець за ґемзою, що була їм одинокою товаришкою, то часто платив життєм за свою відвагу. Бо тодї зривала ся буря гнїву з їх високих вершків, зривав ся вихор, що в шалених, диких ударах зривав каміннє й валив у долини, ломив дерева та страшним гураґаном природи впадав на стрільця і вбивав життє так, що нїхто не знав, де, коли й як...

Сей вихор, їх відвічний коханок, грав ся з ними в темні, бурливі ночі в збожеволїлих вирах пристрасти, то від вечір тулив ся до них тихим, любовним почуваннєм, а часом зависав на їх устах і притихав в упоєнню. Тодї велика тишина залягала цїлу околицю, тодї чути було в просторі святу хвилю радости, святочний настрій весїлля. Тодї радість була в природї без голосу, сміху, слів...

Віки минали, по цїлій землї розплило ся людське племя, вдирало ся на найвищі шпилї, лиш отсе гнїздо стало недоступне, грізне, бо відстрашує вже самим своїм видом. Та одного дня показали ся люде, валили дерева, щоби пробити дорогу серед відвічних буків і смерек. Дійшли до лїнїї, де зачинали ся бездеревні, голі скелї й серед громів динамітових експльозій вели дальше своє дїло.

Задріжали скелї. З їх ран сипало ся розторощене динамітом каміннє, а слїдом тих ран зачала посувати cя болюча течія голого, свіжого, рівного шутру, що невпинно, звільна підносила ся до самих вершків і мов страшний рак точила невинні, снїжні груди, до яких від віків свобідно тулив ся вільний гірський вихор. Нераз збожеволїлий з болю боронив свого царства, обсипував зайдів каміннєм, градом, снїгом, — нїщо не помагало...  Тодї зболїлий тулив ся до покалїчених грудей і ридав. Опісля зривав ся, летїв у долину, де чорними обрисами шумів бір. А той шумів: пімсти, пікети!...

На плаю кінчила ся дорога й там збудували закони, обсадили людьми, поставили гармати й кільчастим дротом обмотали скелю.

І від того часу гук гармат і крісів, крик людського болю та тріюмфу, тріск ґранатів, що розбивали в сотки куснїв каміннє, бороли ся з задиханим свистом вітрів і гомонїли над ними своїм спокоєм і рішучістю, а в долинах викликували більше страху та трівоги.

Людина побідила!

Відвічні гори дивили ся на ту боротьбу коханка з ворогом. В осени з журби счорнїли, а опісля зблїдли й їх лице виглядало як одно снїжне поле, на якім грали ся в вечері, немов висміваючи, зависні промінї заходячого сонця. Тодї гори червонїли наче кров... Наче кров, що текла з пошарпаних ґранатами людських тїл, що дня валила ся в снїг і плямила його пурпурою...

На латинське Різдво зірвав ся вихор до останньої боротьби. Через три днї сипав снїгом і засинав дорогу, через три днї змивав дощем ненависні рови, через три днї перемагав ся з ворогом. У самий святий вечір кинули ся люде, не зважаючи на страшну снїжну бурю, на себе. Гармати приглушили вихор, експльозії ґранатів і бомб розторощили тьму й через три години скаженів крівавий бій і тисячі лягли.

Не було побіди. Обі сторони подали ся на свої становища в бараки, притихла людська боротьба, тільки вихор рвав ся дальше в останнїй розпуцї.

Люде лягли по страшнім бою, де хто міг, і заснули важким сном...

Тодї гора прийшла коханкови в поміч. На вершках загомонїв страшний тріск мас снїгу й каміння, котрі обірвали ся, вихор ударив зі страшною силою на сплячих ворогів, — а на табор, на закони й гармати, на дорогу, на кільчасті й телєфонїчні дроти звалила ся з нечуваною скорістю невмолима пімста гір, засипуючи та вбиваючи все, що живуче.

Прийшов ранок... Не було боротьби, не було гуку гармат, не текли потоки крови.

Велика могила лежала тихо, наче в снї. Над нею підносили ся в небо побідні вершки гір, що заснули разом з вихром, а які будили до життя червоні, кріваві промінї сонця.

[Вістник Союза визволення України]