Забобон (1917)

І.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Якби зломило ся колесо, то панотець уже би дав добру науку Іванови, як шанувати прикази господаря! Уже навіть прилагодив собі цїлу промову на той випадок. Уперав би в Івана, що він їхав через лїс навмисне на то, аби поломити віз. (Панотець любив послугувати ся словом „навмисне"). А треба буцїм йому було поломаного воза з двох причин. Перша причина, що Іванови не хочеть ся їхати до міста, волить дома валяти ся. Друга причина, що має намір викрасти поломаний віз для своєї жінки на топливо.

 

Є такі люде, щасливі в Бога, що для них сповняють ся инодї найтайнїщі задушевні бажаня. Мабуть із таких людей та був наш панотець. Бо коли з’їздили в лїсї з гори, вдарило ся колесо на скрутї до сухого пня, а віз перевернув ся. Упав Іван зараз біля воза, банька на нафту полетїла далї, а панотець найдальше. Та хоч колесо не зломилось, але за те панотець потовк собі праву ногу. У нозї мав великий біль. Отже тїшив ся. Чув ся переможцем, бо переміг свого наймита хоч раз. Тепер мав його за що сварити. Підвів ся, сїв, зловив руками болючу ногу тай стогнав. Стогнав і їхав, аж гомін лїсом котив ся:

 

— „Ой, забив мене! Забив мене на смерть! Зломив ногу на прах! А то всьо наробив непослух. Тепер маєш! О-ой рушити ся не можу, так болить! Анї до міста їхати, анї до дому вертати. Таки отут маю вмерти!"

 

Сидїв недалеко сухого пня, такий маленький, як вязаночка сїна, тай приповідаючи гойдав ся. Капелюх лежав одалїк, а з голови зсунула ся гиря тай через те заяснїла лисина, як снїг біла. Він її завсїди закривав, бо запускав над лївим вухом довге волосє тай розчісував його через усю лисину.

 

Упадком та зойком панотця так Іван перелякав ся, що зовсїм затеряв память. Стояв над панотцем і не знав, що дїяти? Панотець уважав се за добру нагоду до нової сварки:

 

— „То ти стоїш? Тобі худоба не в голові? Нехай калїчить ся, нїби то його щось коштує?!“

 

Іван скочив зараз до коней. Та бо й зіправди, з дива не могло йому зійти, як він міг за них забути? Ігі! Адже він дбав за кіньми завсїди більше, як за панотцем і за його цїлою родиною. Обіздрів конї, їм не хибувало нїчого. То ж Іван мав намір усю вину за сю пригоду звалити на них. Особливо на підрушну, бо вона нїколи не держить ся дороги. Опісля переконав ся сам тай намагав ся переконати панотця, що винен сухий пень. А саме не так пень, як той дїдько, що його висадив тут на самім скрутї. Очивидно, супроти неприязної панотцевої постави, не зважив ся Йван передати йому таки так навманцї своїх здогадів, хто провинив ся в такій ненадїйній перерві їх їзди. Але впевнював про се панотця подалеки, проклинаючи насамперед конї, потім пень, а в кінци того дїдька, що обібрав ся садівником сухих пнїв.

 

Отже не вдало ся Йванови змінити панотцеві думки! Він таки доказував завзято, що винуватцї тут є два: Іван — перший, йогож непослух — другий. Бо ще як би не наповідав Іванови дома їхати гостинцем, то було-б якесь виправданє. А так нема нїякого. І доказував свій погляд так докладно, що й стогнати забув. Се ж узяв Іван за признаку, що панотцеви полекшало. Тому злагодив віз тай обережно пригадав, що час би їхати до міста.

 

Отсим словом роз’яснив Іван панотцеви все. Тепер же він буцїм знає, для чого Йван наперекір панотцеви — поїхав через лїс. Нїщо инше, як тілько мав гадку забити в лїсї панотця. Видко дїло, наважив ще дома. Коли ж тепер видить, що се йому де вдало ся, то забаг іще протрясти панотця до міста, бо гадає, що в такій далекій дорозї та ще либонь дух із нього випре.

 

Таке неоправдане підозрінє та вразило Йвана в саме серце дуже болючо. Отже не обзивав ся! Мав таке переконанє, що як уже раз став ся винуватцем, то вже однаково, чи поповнив усї вчинки, чи лиш деякі. Досить того, що має відбирати ганьбу, а за що саме, то байдуже. Де би він так иншим разом стерпів панотцеви?! А тепер мусїв. Годив як малій дитинї. Лишень зважив ся сказати, що як не до міста, то їхати би їм до дому.

 

— „Анї гадки!" — заперечив панотець. — „Не доїду й до дому; умру на возї без сповіди. А тут хоч висповідаю ся. Скочиш зараз до Опеньковець по панотця, нехай приїдуть мене висповідати“.

 

Хоч така справа, як сповідь умираючого, є нагла, то все таки анї панотець не достоював того, аби Іван „скакав" по сповідника, анї Йван сам не дуже розгонив ся до того „скоку“. Вони оба знали, що панотець повередує ще трохи тай поїде. Але вередував, бо мав право; він же переможець, а Іван винуватець.

 

Сего часу, що значить — уже будуть їхати, діждались незабавки оба. Тепер одначе заходила, на думку панотця, нова небезпека. Як Іван висажувати ме панотця на віз, то допевне схоче випустити його з рук: навмисне, аби його забити. Бо коли вже наважив ся на панотцеве здоровлє, то так легко не попустить ся такої доброї до лихого вчинку нагоди. Хіба заждуть, аж надійде чужий чоловік, бо при нїм ачей Іван не важить ся вбивати. Але такий чоловік не нагодив ся, то ж треба було таки доконешне здати ся на ласку ворога-вбийника.

 

Отець Матчук хоч кругленький та був невеличкий. Через те такий сильний хлоп, як Іван, та висадив його на віз так хутко, що нїколи було й охнути. Тай не диво, бо Іван носив на ногах такі чоботи тяжкі, що переважили би будь якого панотця. Величезні! Здавало ся, буцїм одного чобота є що двигати сильному хлопови. Тай убути їх треба було чимало спотребувати сили. Бо хоч голови в тих чобіт великі, то холяви чим у гору, тим вужчі. Щоби таку велику ногу тай такі великі онучі, відповідні — розумієть ся — проти чобота, пропхати крізь горішнїй отвір холяви, то треба було добре поперти ся. Коли ж не горе було ногам двигати такі чоботи, то й рукам не прийшло ся тяжко висадити на віз панотця. А руки в Івана дужі, бо він зашанований. Роботою нїколи не надсаджував ся; робив, коли хотїв, тай як хотїв. Докорити ж йому за те навіть їмость не важила ся, бо він був ненависний тай завсїди чогось лютий. Позирав із під лоба непевним оком, готовий кождої хвилї погано заклясти. Подобав на того вола, що коле. Буцїм спокійно пасеть ся, а на кождого прохожого фукне й рогом замахнеть ся. Вже сам зовнїшний вид Іванів показував на його вдачу. Хлоп нестарий, може сороклїтнїй, ходив заєдно похнюплений, неначе те широке, спасене його карчило гнуло йому голову в долину. Довгий чорний волос на голові розкуйовданий, трохи не ковтуноватий, бо Йван розчісував його лиш пальцями. Червоні лиця надуті, очи, все підпухлі, блискали час до часу спід чорних, по серединї зрослих брів, жовтими вогниками. Найхутше впадало всякому в очи його грубе карчило, порепане, горошкувате. Ростом середний, трохи більший від панотця, а будовою крепкий. Кождий рух його тїла так і промовляв: Уступись, бо вдарю.

 

За такі легкі переносини з землї на віз та буцїм панотцева вдяка наустила його звідатись у Івана, чи хоч він у цїлові їде? Направду ж кортїло дуже панотця допевнити ся, що й Іван за кару потовк ся порядно. Не дурно ж так присмирнїв по сїй пригодї!

 

— „Пусте!“ — відповів Іван, здержуючи конї, аби не бігли, бо вони, собача віра, як лиш помітили, що вертають домів, то рвали ся до побігу, наче би почули вогонь під животами. — „Пусте!“ — сказав ще раз Іван. Отже трохи згодї признав ся, що гепнув головою до якогось відземка немов довбнею. Ще й до тепер голова розскакуєть ся, а в вухах шумить як у улию. Але се пусте, бо як у мужика руки до роботи здорові, то про голову байдуже!

 

— „Позаяка то робота, як голова болить“ — заговорив панотець сумно. Був збитий із пантелику тим, що Іван таки не відобрав по заслузї належної кари. Коби так був руку звихнув! Тото ж би було за що сварити, що праця, бач, марнуєть ся, а робити нема кому!

 

Але заки доїхали до дому, то панотець вигадав іще одну притоку, щоби картати Івана. Він же через Івана та мабуть стратить гроші. Та де „мабуть“?! Стратить їх допевно. Адже сьогоднї їхав до податкового уряду по місячну платню. Ледви, чи її вже відбере, бо чує по собі, що так борзо не виходить ся з сього. Коли ж промине речинець до виплати, то минуть ся й його гроші. Треба буде цїлим домом із голоду погибати!

 

— „Ну, нехай подужаю! Як відріжуть лїкарі ногу, то ще би якось на кули ходив. Алеж бо за той час умру з голоду. Чи від сего, чи від того, а смерть мусить бути“!

 

Аж підносило його на возї, аж солодко робило ся коло серця від того, що таке прибаг. Сам себе переконав про таке нещастє, що повинно його навідати ось-ось. Тож гіркий смуток наляг йому на душу. Для того зачав Іванови докоряти: — „Тай що я тобі заподїяв лихого? За що ти мене так зіпсував?! Чи се твоя вдяка за моє добре серце? Я ж тобі завсїди годив як тій болячцї“.

 

Іван на се пробурмотїв під носом: — „Панотець щось так, гей дитина". Отже-таки цї докори впекли його до живого. Він почував ся тепер до знаку так, як той бугай, що розгонить звичайно рогами десять мужиків одним махом. Але надбіжить маленький його пастушок, чьвяхне батіжком, а бугай озьме хвіст поміж ноги тай послушно вертаєть ся до стайнї. Отакий слухняний став ся Іван супроти панотця. Правда, він не вірив анї в голодну загибіль, анї в утрату ноги, также про виплату думав, що хто знає, чи не правда. Чорт їх може збагнути, яка постанова по тих урядах. Відки саме беруть ся гроші в податковім урядї для панотцїв, то Іван допевне не знав, бо таки нїколи над тим не призадумував ся. Але тепер під напором слів панотця повидїлось йому, що хто знає, чи такі гроші не родять ся кождого першого дня в місяци в податковім урядї як гриби по дощеви. Коли ж їх не відобрати в речинци, то вони вянуть і пропадають. Облїтають наче лист із дерева. А ще до того гроші велике слово! Кортїло Йвана випитати ся про се в панотця докладнїйше, чи не вдалоб ся якось відвернути се лихо. Але дав спокій. Нехай ся нещаслива пригода трохи забудеть ся. Треба сей раз потерпіти. Так думав Іван. Отже помиляв ся. Бо не такий се панотець тай не така його вдача, щоби так хутко забувати таку приключку.

 

Бо то треба знати, що вже від двох лїт не зазнав о. Матчук нїякої житєвої переміни. Від того часу, коли його син, Славко, здав третїй правничий іспит. Се був послїднїй день панотцевої радости та взагалї переміни в його житю. Від тодї через цїлі два роки опріч нудьги не зазнав инакшої забави. Навіть на храму, коли приїздило до нього кількох товаришів, то й тодї було йому скушно. Хоч показуючи Славкові свідоцтва трохи відживав, то зараз за хвильку розбирала його нудьга дожидаючи, коли вже раз ті гостї роз’їдуть ся, аби він міг лягти по обідї.

 

Із нудьги заходив инодї поміж робітників сварити ся, що зле роблять. Але Іван нагонив його. Казав таки без обиняків: — „Ідїть, панотче, до дому спати. Ви лиш забавляєте робітників. Як раз причепете ся до такого, що найлїпше робить".

 

Нераз бувало, також із нудьги, хотїв відобрати в свої руки заряд цїлої господарки. Тодї йшов просто до стайнї тай наказував Іванови, що на тій і на тій ниві має посїяти пшеницю. Іван витріщав очи тай дивував ся, буцїм не розумів, чого від нього хотять. Опісля стискав плечима тай усміхав ся. Він уже давно посїяв пшеницю! Але на иншій ниві. На тій, що панотець каже, не знати, чи й гречка уродить ся. Там набезпешне треба буде нарік посїяти лубин та приорати під жито.

 

Після кождої такої невдачі панотець соромив ся тай відходив.

 

Але такий сором йому не вадив. Доля обібрала собі його пестїєм. Мав усе готове їсти й пити, нїчим не журив ся. Дочку віддав заміж за панотця, а наймолодший син отсе перед двома роками здав послїднїй іспит правничий. Спливала на панотця благодать із усїх боків. Через те трівала на души його погода, а на тїлї здоровлє. Було йому вже шісдесять і вісїм лїт, отже подобав на далеко молодшого. Трохи товстенький, а з тої причини не мав на обличю старечих морщин. Та ще додавали йому молодости низький ріст, голене обличє, червоні лиця тай те, що вмів закривати лисину. Темно-жовта гиря, проткана сивими волосками, не застелювала, правда, докладно лисини, так що всякий доразу завважав її, але про те однако инакше вражінє робить на глядача сама лиш думка про лисину, а инакше жива лисина, що блестить снїгом.

 

Коли б не та скажена нудьга, то ледви чи вдалоб ся найти в нашім краю щасливійшої людини від о. Матчука. Він просто не мав до чого взяти ся. Парохія Вороничі маленька, душпастирство не вимагало багато труду. Господарку провадив Іван і в простацький спосіб не дозволяв панотцеви мішати ся до неї. Дійшло до сього непомітно, постепенно так, що панотцеви навіть не спало на думку, що може бути инакше. Найбільше провинила ся в сїй справі нещаслива прикмета кождої господарки. Як звісно, всяка господарка має те до себе, що складаєть ся з двох частин. Одна частина: старунок, а друга: пожиткованє. Панотець же, пестїй долї, був прихильником другої частини, а ворогом першої; любив пожиткувати та не хотїв старати. Жінка о. Матчука журила ся тим, бо видїла в кухни, що пожиткованє слабне, коли старунок не дописує. З тої причини докоряла мужови, а потім і сварила. Але панотець мав ту добру натуру, що хутко забував те, що йому немиле. То ж не було иншої ради для їмостї, як тілько взяти ся самій до господарки. А що вона на тім не розуміла ся, то приймала старших наймитів. Кождий із них вироблював собі поволи незалежне становище тай передавав його наслїдникови. Так дійшло аж до Йвана, що своєю неподатністю освободив ся від усякого авторітету.

 

Панотець його ненавидїв, а він так само панотця. Один одному заважав. Але нїкому з них не прийшло на думку розлучити ся. Розлука з панотцем була би для Івана великою недогодою, бо служба лехка, а опріч платнї мав іще всїлякі обривки; одні виносив у днину, другі ж темної нічки, як нїхто не бачив. Крадїж наймита в панотця не вважала ся поганим дїлом, бо кождий наймит, що ставав на службу, знав дуже докладно, кілько його попередник мав приходу з того промислу. Той прихід учислював собі з гори та після того жадав доплати готівкою. Сї обривки зодягали й годували наймита з цїлою його родиною, а доплату, котрий дбайливий, та міг складати. Іван мав хатчину, та кусник городця, жінку, корову та пятеро дїтей. Дві найстарші дочки служили вже в містї, а троє молодших, два хлопцї й дївчинка, сидїли дома. Але і контінґент пятера дїтей нїколи в Івана не зменшав ся, бо як тілько збув ся котрої дитини з дому, то приймав на її місце чужу дитину на вдержанє. А саме: або від тих дївчат, що приводили на світ неслюбні дїти, самі ж ішли до міста в мамки, або діставав із міста від усяких посередничок такі дїти, що про їх рід не міг навіть догадати ся. Для того ся служба в панотця була для Івана дуже догідна, бо не міг нїде инде стілько заробити, аби вигодувати таку челядь.

 

Панотцеви ж було все одно, котрий саме наймит служити ме в нього. Отже не приходило йому нїколи на думку нагнати Йвана, хоч ненавидїв його. Він привик до того вже з давна, що такі справи полагоджує його жінка. Навіть не знав, у який то спосіб відряжують люде наймитів. Він би зрештою погодив ся з Іваном, коли б Іван умів хоч удавати, що вважає панотця господарем. Але Йван не вмів навіть ласкаво промовити до нїкого. А ще мав такий завзяток, що навіть на припадок утрати служби не стерпів нїкому. Подобав на ту потайну собаку, що перше вкусить, заки гавкне.

 

Отакі причини, опріч сварливої вдачі, спонукали панотця до того, що постановив собі користати з сьогоднїшної приключки як найдовше, аби доскулити Іванови як мога найдужче. Був не певний, що обстане ще за ним їмость. Вона може ще лїпше досолить Іванови від панотця. А її сварка мала не аби яке значінє, бо їмость заживала поваги в служби. Се ж була особа, що дїйсне займала ся домашнїм господарством.

 

Та панотець гірко промахнув ся, надїючи ся, що їмость картати ме Йвана з такім самим завзятком як він. Вона доразу пізнала, що панотець не потерпів нїякого калїцтва. Він сам переконав її про се. Бо хоч з початку вдавав болї, то опісля, нарікаючи на Йвана, так забув ся, що не лиш перестав постогнувати, але ще на своє лихо вискочив сам із воза! Правда, зараз отямив ся тай зловив ся рукою за драбину від воза, щоби буцїм забезпечити ся перед упадком. Отже було вже за пізно; їмость пізнала, що смерти з сеї пригоди не буде. А ще її лютило те, що нафта вийде сьогоднї-завтра, а тодї світи очима або бери в Хаїма такої смердюхи, що лиш коптить. Про нафту клопоталась їмость найбільше, бо не могла вечером шити при поганім світлї, що лиш смердїло й мигало. Світило як за померші душі. Нїкому не в голові, аби щось до дому постарати. Навіть за такою дурницею як нафта посилай тепер післанцїв.

 

Збентежений, заведений у надїях звернув ся панотець до Йвана, щоби його занїс до кімнати. Але й на се не хотїла їмость призволити. На що смішити ся перед людьми? Адже можна зайти з палицею, як Іван буде піддержувати з другого боку, коли зіправди нога звихнена. А в кінци вона сама піднимає ся провести панотця до комнати. Бо як із воза вискочив, так само й зайти може.

 

Але пан отець не хотїв нїкому вірити, бо видить, що всї на нього напосїли ся. Як уже не має віри в своєї жінки, то й він нїкому не вірить. Нехай прийде Славко та його заведе, бо панотець не піде з нїким иншим.

 

Розгнївана їмость пішла до кухнї, а кухарка, Пазя, побігла шукати панича-Славка. Вона залюбки взяла ся до сего дїла, бо намагала ся вже від довшого часу здибати ся зі Славком, чи не вдалось би їй прихилити собі Славкового серця. На тепер із тої причини не мала нїяких паскудних намірів. Тай не потребувала сього, бо була любаскою Йвана. Про се знало цїле село, знала навіть Іванова жінка, лиш не знали про се панотець, їмость і Славко. Іван мусїв накладати собі з Пазею, бо як нї, то не мав би приступу до муки й до сира. Іваниха була свідома про се. Та не могла мати проти того. Ще й поготів! Волїлаж готову муку й готовий сир, анїж товкти ся зо збіжем по млинах.

 

А в кінци: Іван уже дванайцять лїт у панотця, за той час перепустив неодну кухарку. Із сею познайомив ся ближче зараз на другий день, як стала тут на службу. Пазя ж звернула свою увагу з першого разу на панича. Вона не мала нїяких намірів, а тільки робила се з привички. Служила доси у містї тай вивчила ся, що годить ся кухарцї приставати з господарем або з його сином. Се наближувало її до господаревої родини, робило з неї повірницю родинної тайни тай давало деякі полекші службові. Паничем-Славком цїкавилась вона дуже. Чого він такий сумний заєдно, задуманий, маломовний, якийсь неприступний? Хіба ж він такий неподатний? І намагалась пізнати його ближче, звідати ся про його тайни, поговорити з ним щиро та сердечно. Але се їй не вдавалось. Отже тим більше її кортїло. Для того й тепер побігла залюбки вишукати панича.

 

Вона знала, де він ховаєть ся; вислїдила се вже давно. Як що днини, так і тепер сидїв Славко в садку за хатою. Там стояв під сливкою старий ослін на трьох ніжках, бо четверта зогнила зі старости тай відпала. Славко мав звичку сїдати на тім ослонї тай довбати перед собою патиком у земли ямку. Працював так уже три роки, все одного й того самого часу, а саме: від того часу, коли встав, аж до того, коли подадуть другий снїданок. Бо в тім часї в серединї в хатї не можна було вдержати ся; там тодї прятали і замітали. Тож Славко на той час ішов до саду, сїдав на ослін і передовсїм намагав ся вдержати рівновагу, бо безногий ослін холїтав ся. Лехко можна було хибнути ся тай разом із ослоном упасти на землю. Колиж уже вдало ся Славкови схопити рівновагу, тодї нахиляв ся, брав патик, що тут же стояв під руками тай довбав. Довбав цїлїсенькі дві години. А властиво годину довбав, а годину загортав. Ся праця йшла Славкови дуже справно й хутко, а то з трьох причин. По перше, земля становила придатний матеріял на ту роботу, бо була пісковата, значить, сипка. По друге: Славко набрав справности до тої роботи, бо виконував її вже від давна. А трете, вистарав до того пригожий патик, бо з одного кінця ґудзуватий, із другогож острий. Що острий конець прошпортав, то ґудзуватий вигорнув. Перша частина сеї роботи тревала півтора години, друга частина пів години. Бо довбанє йшло пинявіще, чим загортанє. При довбаню лучали ся з часта камінчики, корінцї, черепки. Се зупиняло роботу. Треба було корінцї проривати, камінчики й черепки підважувати, заки їх можна було на верх добути. А кілько рази треба було доконешне помагати собі пальцями й нігтями. А то не так легко! Бо як тілько нахилити ся, щоби допомогти собі руками, так у сей же раз калїка-ослін холїтав ся, а рівновага пропадала. Колиб не довголїтна практика й набута справність, то прийшлоб ся не раз при такій перемінї знарядів працї лежати або Славкови на сподї, а ослонови зверхи, або ослонови на сподї, а Славкови зверхи.

 

Загортанє йшло раз-два. Треба було ґудзуватим кінцем загортати пісок у ямку. Але то також не кождий удасть. Найважнїйша річ, треба мати міру в руках. Бо як за багато набрати на патик, то можна його зломати. Правда, можна докінчити, иншим патиком, але то вже не те. А для чого? Для того, що при сїй роботї не так ходить про її вислїд, як про сам спосіб її виконуваня.

 

 

Після засуненя ямки, треба ще було її затоптати. Сеї штуки доконував уже Славко ногами. Бо хоч випробовував до сього всїляких патиків, отже не вдало ся. Одначе ноги затоптували яму так, що вже не було пізнати, де вона находила ся. Нї-бо! Сего не можна було доконати ніяким світом. Там, де була ямка, завсїди стояла купка. Хоч невеличка, але за те довший час. Пісок мусїв сам своїм тягаром улежатись, аби земля вирівняла ся.

 

Викінчивши в той спосіб свою роботу, ішов Славко до хати тай уже заставав другий снїданок на столї. Инколи мусїв трохи підождати. Але в такім припадку не його була провина, лишень його матери, бо вона очивидно спізнила ся.

 

Чи й сьогоднї вдасть ся Славкови викінчити свою роботу, се ще не знати. Бо ось ледви допорпав ся до половини ямки, як уже Пазя прибігла до саду. Але він її не помітив, з таким завзятком довбав. Колиж вона обізвала ся, що батько кличе його, то він жахнув ся. З переляку товклось йому в грудях серце, аж дух заперало. Витріщив широко заспані очи тай не міг нїчого порозуміти.

 

— „Татко кличуть вас, паничу"! сказала ще раз Пазя. Вдивлялась у нього миленько сивими очима та з легка підсміхалась. Вона була низького росту, але все трохи більша від панотця. Цїла кругленька тай лице кругленьке як гарбуз. Сиві малі очка бігали цїкаво та свідрували Славка до самого серця. Трохи запасена та пухка так, що пізнати було крізь спідничку, як дрожало її тїло за кождим рухом.

 

Славко ще й тепер не міг прийти до себе. Відхилив трохи рот і дивив ся на Пазю зачудовано й непритомно. Неясні й легенькі думки шибали йому по голові, неначе десь ізза густих, темних хмар, ізза далеких пралїсів, ямка ще й до половини не додовбана, а то десь кудись либонь кличуть його. Черево ще не порожне, а то мабуть скажуть начиняти вже його другим снїданком. На його повнім смагляво-жовтавім лиця малювала ся якась мука. Немов від того, що він силував ся собі щось пригадати та не міг нїяк.

 

Славко сидїв без ковнїрця, одягнений у довгу, білу полотнянку. Її називали домашні „порохівником" для того, що слово „полотнянка" занадто мужицьке слово. Полотнянку носить мужик. Сам робить із лену полотно, сам ткає, сам білить, сам шиє. Тим то вона й полотнянка. А порохівник не те. Він висить у Жида на дверях поміж иншим старим дрантєм. А як купувати його, то Жид каже: „Я його не дам від шість корон. Що ви собі думаєте? Та се не полотнянка, се — пхоховнїк"!

 

Білий, соломяний капелюх сидїв Славкови аж на потилици тай відкривав зовсїм його чоло. Він навмисне насунув капелюх назад, щоби йому не заважали криси при довбаню ямки. Славкови було двайцять і вісїм лїт. Отже в супереч тому вікови не червонїла ся на його лици анї одна крапелька крови. Лице його трохи подовгасте, мало барву якусь смагляву пожовклу, тай було повне, майже напухле. Очи великі, темно-жовті (називають їх звичайно чорними) вдивляли ся все в одну точку задумчиво й сумно. Темний вус розстрілений тай необголена борода, що їжила ся чорними пищками, робили вражінє, що буцїм Славко десь недавно та підняв ся із слабости.

 

— „Панич допевне залюблені, що все так задумані“ — заговорила Пазя. Вивчила ся сеї фрази в містї тай перелякала нею Славка ще дужче. Він задеревів на ослонї. Пізнати було, що намагає ся щось сказати, але слова не можуть йому прійти з горла крізь рот. Пазя догадала ся, що він несміливий. Тож зараз ухопила його за руку й тягла до себе:

 

— „Та ходїть бо, кажу! Татко кличуть “!

 

Але ослін захолїтав ся, а рівновага, вдержувана привичними, несвідомими рухами Славкового тїла, пропала. Ослін упав, а з ним разом і Славко. Пазя випустила його руку й захихотала. А він хвильку лежав на земли, тримаючи під колїнами дошку з ослона та стискаючи її сильна литками. Бо як падав, то мимохіть притис дошку, щоби вдержати ся, тож тепер виконував той натиск несвідомо далї. Потім перекинув ноги та спровола піднимав ся. Вона схопила його знов та помагала встати. В кінци став на ноги рівно тай стояв перед Пазею такий великий, безпомічний, переляканий і засоромлений.

 

— „Панич не побили ся“? — защебетала весело Пазя, не випускаючи його руки з своєї.

 

—„Нї“! — спроміг ся врештї на слово Славко. Зиркав на неї крадьки, але ласо. Похіть розляла ся по його жилах теплотою. Хотїв на щось зважити ся, але не міг. І знов попав у свій звичайний смуток. Вона буцїм пригадала причину, чого сюда прийшла тай розказала Славкови про пригоду.

 

Він пустив ся йти. Похилений наперед ступав широкими кроками так, що Пазя мусїла за ним підбігати.

 

Коло воза сказав йому панотець, що звихнув ногу, нехай же Славко принесе йому палицю тай поможе зайти до хати. Але заки Славко рушив ся, Пазя вже була в серединї. Найшла в кутї грубу, вишневу палицю, взяла її в руки тай ждала. Коли Славко надійшов, то вона буцїм подавала палицю, але зараз же хапала її назад тай ховала ся за другий стіл. Дрочила ся. Славко ступав за нею широкими кроками. Вона всміхнена, а він сумний, нахмурений. Не рівні сили до забави. Десь узяв ся гончий пес, „льорд“, як його називали. Як завсїди, так і тепер наче з під землї виріс. Урадуваний метушнею, скочив. Славкови на груди, а коли він його відтрутив, скочив за Пазею, що тим часом уже виходила з хати. Зловив її з заду за спідницю зубами тай придержав. Пазя зо сміхом виривала спідницю тай при тій нагодї відкрила трохи свої грубі ноги. Славко знов хотїв на щось зважити ся, але й сей раз не спроміг ся.

 

Панотець казав провести себе до своєї канцелярії. Се була маленька комнатка зараз за верандою, призначена мабуть при будованю плебанїї на малі сїни. В сїй комцатцї стояла супроти дверей під стїною стара отомана, колись мабуть зелена, на обох кінцях поваляна. На однім кінци замурана товщем із волося, а на другім заболочена чобітьми. На сїй отоманї спав завсїди панотець по обідї. Мав звичай лягати з чобітьми. Десь дуже вже тому давно лютила ся їмость за се, але то нїчого не помагало, тому вона дала спокій, тай лишила панотцеви волю заболочувати свою канцелярію, кілько душа забагне. Під поперечною стїною на лїво від уходу стояло бюрко, завалене паперами й подертими книжками, прикуреними зверха порохом завгрубшки на палець. Панотець не позволяв нїкому рушати нїчого на бюрку, бо казав, що потім не може дошукати ся важних документів. Зразу їмость не зважала на сю заборону тай порядкувала на бюрку. Колиж раз панотець наробив крику, що тим прятанєм загирила йому одно важне письмо із староства, від тодї занехала й на бюрку порядкованє. Насупроти бюрка стояла шафа, а в нїй стара й нова одїж панотця й Славкова: Перед бюрком стояли два крісла дубові, також темні від бруду. В канцелярії було лиш одно велике вікно.

 

Панотець лїг на отоману тай обізвав ся до сина удаваним слабим голосом:

 

— „Побіжи, Славку, до Павла Гаєвого, нехай прийде зараз та натягне менї ногу. Але йди сам, бо як кого пішлеш із тих дармоїдів, то не діждати ся. А по дорозї вступи до кухнї тай скажи мамцї, що я просив, аби прийшли конче зараз до мене".

 

Панотця нога вже не болїла, але він почував біль на души через те, що не найшов у жінки віри. Забагло ся старому попестити ся.

 

Коли Славко прийшов до кухнї, застав матїр, що лагодила другий снїданок. — „Отепер булаб уже ямка загорнена" — подумав Славко тай зажурив ся, що йому завтра робити, чи кінчити сьогоднїшню ямку, чи зачинати нову?

 

Коли переказував матери батькову просьбу, вона дивила ся на нього з великою любовю. Потім гладила його по голові й промовляла:

 

— „Чому ти, Славочку, не підголиш ся? Заріс як старий дїдура. Тай волосєчко тобі геть рідне. Не хочеш мами послухати. Купи собі, Славочку, таку воду до голови! Кілько я тебе просила за се тай не хочеш послухати. А згадаєш моє слово. Будеш видїти, що полисїєш так, як тато".

 

Як лиш Славко вийшов, справилась їмость до канцелярії. Ішла легко, ступала на пальцях по тихонько Ще як була панною, підслухала, як один панич глузував із її товаришки, що вона йдучи гримає немов коняка. Се так її вразило, що від тодї ходила все на пальцях і сей хід присвоїла собі й до сьогодня.

 

З обличя була схожа на Славка, тільки не така повна на лици. Впадало в око її волосє, що місцями було темне, а місцями сиве. На зріст також була майже рівна Славкови. На кождий спосіб була багато вища від панотця. Загалом кажучи: опріч малого пастуха, Василька, панотець був найменший у цїлім домі. Сей його зріст перед сорока лїтами та трохи не збунтував цїлу громаду. Коли парафіяне довідались, якого дістали пароха, то зачали відказувати. А найбільше небіжчик Дмитро Березюк. Він таки кричав: „А се по якому? То для нашої громади такий малий піп?! Ми вже більшого не варт? Он, у Опеньківцях та піп як тополя, такий високий. У Берберівцї хоч нижчий, але за те грубий. А нам надали якесь: Тьфу! Громада не може ся сего приймити"! — Йому відповів Іван Косий, теж уже небіжчикс: „Не бійте ся, куме, як будемо доносити хлїби та колачі, то й сей погрубне". — Ледви дяк заглагоїв збунтовану громаду! Їмость сїла на кріслї коло отомани тай буцїм слухала наріканя панотця, на дїлїж журила ся сином. Вона з природи була трохи потайна, то й не признавала ся перед чоловіком у багато справах. Син журив її тим, що був завсїди такий задуманий, тай якийсь нещирий до неї. Тепер він по іспитах, спочиває по тяжкій праци, заки поступить до якого обовязку, та лиш би йому тїшитись і бавитись, а він намість того мовчить, та спить по обідї так, як його батько. Може бути, що його так наука змогла, але бо вже час прийти до себе. Хорони Боже від чого злого, але те все її дуже непокоїть.

 

А панотець тимчасом нарікав жалїсним голосом, що його так нога болить, а йому не вірять. Вона зачула сї слова тай нагадала собі одну подїю. Се дїяло ся давно-давно, більше як трийцять лїт. Була ще тодї молодою жінкою. У Вороничах був тодї молодий учитель, гарний мужчина. Та не краса його тягнула її до нього, але його вдача. Бачила в нїм противенство до свого чоловіка. Сей би лиш наїв ся, спав тай сварив ся зі службою. А той на всїм розумів ся, на все розумну мав раду. Аж мило було його послухати. Між ними виробило ся щире приятельство. І коли учитель, використовуючи те приятельство, (як кождий мужчина), одного разу обіймив її й поцїлував, то панотець заздрів се крізь відчинене вікно. Учитель хотїв лишити ся, щоби перед її чоловіком узяти всю вину на себе. Отже вона на те не пристала: витрутила його майже силоміць із хати. Дожидала відважно свого чоловіка, щоби: йому сказати всю правду доочне. Але до того не прийшло. Бо її чоловік, дознаку так, як тепер, прийшов жалувати ся до неї, що вона його не любить. Тай вона пожалувала його. Достоту як та мала дитина, що її мати вибє, а вона йде до матери жалуватись на неї ж..

 

Тай тепер жалувала їмость панотця за те, що його болить нога. Про себе ж думала: „Ба де він тепер той учитель? Чи жиє ще"?

 

Успокоїв ся душевно панотець обіцянкою їмостї, що вона йому на вечір злагодить зимний оклад до ноги. Мало пестощів вимагають старі люде!

 

Сим часом надійшов Славко з Павлом Гаєвим. Се був мужик уже старший. Від давна, вже трудив ся натяганєм людських ніг і рук. Брав ся знахарювати й до худоби. Колись та мав із того навіть прихід. Але тепер залишив геть те знахарство. Хіба кому по знайомости зробив вигоду. Люде казали про нього, що має легку руку. На дїлї ж у цїлім селї не було в нїкого більшої руки як у нього. Коли та рука була справдї легка, то се було найбільше чудо на світї. Долоня його широка, мов лопата, пальцї як ломаки. Половий добір мусїв переходити через кілька поколїнь, заки природила ся така рука. Мужикови треба лїку моцного; видко, що Гаєвий орудував таким лїком, коли його хвалили за легку руку. Він був худий, але страшно жилавий; як спіймав кого тими широкими долонями, то або видужай або гинь. Иншого виходу не було. Ще одну мав прикмету, яка рідко лучаєть ся в мужиків. А саме: хибували йому всї передні зуби. Через те шипіляв. Але найважнїйшою його признакою, що на неї сам Павло покладав велику вагу, було те, що він носив окуляри. Що днини очивидно нї. Одначе при важних оказіях, особливо в недїлї й свята, не рушив ся з хати без окулярів. У тих окулярах почував ся Павло веселїще, анїж неодин дипльомат у ордерах або дикун у ковтках у носї. Тодї пантрував, чи не запитає його який сторонний чоловік: — „ Чи ви припадком не письменні"? — На се мав уже готову відповідь: „Письма то я знати не знаю, але окуляри вжиткую". — А говорив, се таким тоном, що треба було догадуватись, буцїм він переступив уже перші щеблї до письма.

 

Не зляк ся панотець великої руки, але казав ногу натягати. Хотїв переконати жінку наглядно, що не прикидав ся лиш хорим, але був ним направду. Та либонь чи не жалував потім сього способу. Бо як Павло натяг йому ногу, то вона вже мусїла болїти: сей хірурґ порушив кождий сустав із місця.

 

ІІ.

 

Не знати, чи панотця зіправди болїла нога з натяганя, чи він удавав біль, щоби переконати жінку про своє терпінє, чи може, в наслїдок одного й другого, досить того, що стогнанє його тревало до пізна в ночи. А се дало ся в знатє найдужче Славкови. Одначе зовсїм не з тої причини, що не міг уснути, але для того, що не міг читати. Бояв ся, що через його кімнатку переходити ме їмость до кухнї тай при тій нагодї зловить його на читаню церковного права. Славко спав у малій кімнатцї зараз біля кухнї, а родичі ще по старім звичаю спали в сусїднїм покою на двох великих ліжках. Колиб їмость потребувала принести що з кухнї, то мусїла б переходити через Славкову кімнатку. Сього ж він дуже бояв ся.

 

Бо одну тайну треба вже тепер відкрити. Славко не здав анї одного іспиту. Не пробував навіть здавати. Дурив лиш родичів, що має всї іспити, а свідоцтва підробив сам. Правда, їздив три рази до Львова буцїм здавати. Та за кождий раз посидїв по два тижнї ві Львові, забавив ся з товаришами тай вертав домів.

 

Що його до сього спонукало, він би й сам не знав тепер гаразд розповісти. Може бути, що страх перед батьківською сваркою, може привичка ще з ґімназії обдурювати в справах науки кождого професора тай родичів, а може по просту зробив те все з дитинячости. Склало ся воно так звичайно, що Славкови на думку не прийшло, які воно може спричинити наслїдки.

 

Рік по матурі Славко спочивав і вчив ся курити, бо в ґімназії не вмів добре сеї штуки. На другий рік вистарав книжки до першого іспиту та пробував їх читати. Які ж ті річи видалось йому дивні і непотрібні. Книг і записків цїла купа. Не вжеж це все треба вивчити? Не може бути! Атже сього добра стільки, що на одноразове прочитанє за мало кілька місяцїв. Се певне лиш якісь такі просторі та дурні поясненя, що читаючи їх зараз на сон ломить. Радив ся батька. Бідолашний панотець був тої самої гадки. Адже він також кінчив унїверситет — теольоґічний факультет. Найкращі спомини молодости вяжуть ся з тими студіями. Ой! яка ж то широка забава була тодї! Усї гри в карти вивчив ся на тім факультетї.

 

А кілько збитків настроїло ся своїм настоятелям і молодшим товаришам! Ще й тепер можна за боки брати ся зо сміху. Але наука там легша як у ґімназії. Щось знало ся, а щось нї, щось вишахрувалось, а щось випросилось тай якось пішло. Буде так і зо Славком. Нехай він тепер читає, кілько може, а потім на два тижнї перед іспитом поїде до Львова, випитаєть ся в товаришів, що доконче треба знати, а що можна собі „шкартнути", прислухаєть ся, що питають инших тай справа готова. Атже Славко не дурна голова, він у ґімназії добре йшов.

 

Се все було для Славка таке ясне, таке зрозуміле, так доладно підходило до перебутого в ґімназії, що не знати, чи й найшов ся би хто на світї, котрий би не повірив у слова панотця. То ж Славко в такий власне спосіб забрав ся до своєї науки. Не читав, але нюхав ті книжки й ті записки, позїхав над ними, томив ся й мучив ся. Зачинав одну читати, потім її кидав, брав ся за иншу та з досади жалував ся перед матїрю, яке те все дуже-дуже- скушне. Мати жалувала його щиро, бо любила його понад усї дїти. Нераз вечером плакала потайки, глядючи на його муку над тими книгами. Бо вона була трохи потайна вже з роду в багато справах, що каменем гнїтили її серце, не приповідала ся перед нїким. Уважала Славка за дитину, обходила ся з ним як із дитиною тай він сам мав себе за дитину. — Так проминув другий рік тай Славко вивчив ся добре курити.

 

На два тижнї передом поїхав до Львова, до першого іспиту. Яким же він дивом здивував ся, коли його товариші аж умлївали зо сміху над його відомостями правничими! Зразу думав, що з нього жартують. Але потім переконав ся, що його погляд на науку справдї дуже смішний. Допевнив ся про се тодї, коли зайшов прислухатись, як питають. Де-де! Та то таки направду питають. Сидить чотири професори, буцїм поважні люде, тай доконче хотять вивідатись у кандидата про всї ті дурницї, що над ними Славко так гірко позїхав. Він навіть не міг вирозуміти всїх питань і всїх відповідей на них. Дивував ся, що вони десь понаходили такі річи. Чи може ті річи стоять у тих проклятих книгах і записках, що лежать у нього на столї?!

 

По таких звідинах соромив ся Славко за те, що признав ся перед товаришами до свого наміру здавати тепер іспит. Він буцїм такого наміру зовсїм не мав. Приїхав до Львова лиш на те, щоби звідати ся, як і що треба вчити ся. Товариші радили йому, щоби лишив ся у Львові тай може з другими вчитись. Але він про се й слухати не хотїв. Правда, батько би йому дав на удержанє тай мати потай батька не поскупилаб ся якимось крейцаром, але він на житє ві Львові не згодив ся б нїяким світом! Адже на те записав ся на правничий факультет, аби міг дома сидїти. Мав уже того Львова досить у ґімназії. Виріс уже з того віку, аби лиш бідувати й мучити ся. Деж би він проміняв житє дома за Львів! Подумати лиш, яка вигода дома. Тай він любить село, а не навидить мійського гамору. А про іспит байдуже. Не здавав тепер, то здасть на другий рік. Хібаж мало таких, що тратять курси й лїта?! Го, го! Є їх досить.

 

Тілько непокоїла його та думка, як він покажеть ся дома родичам на очи? Що він їм скаже? Такого сорому годї йому пережити! Немав відваги сказати родичам правду. Нї за що в світї! Надумав ся, сказав їм, що здав іспит. Аж при третім іспитї та буцїм спізнить ся з ним і в той спосіб здогонить тепер страчений рік.

 

Із жартів виставили йому товариші свідоцтво, а йому се піддало думку, що можна би ним успокоїти родичів. Тілько би вистарати ся про підробленє трохи більше схоже на оріґінал. Про друк байдуже, його легко дістати, а підписи можна старанно наслїдувати. Тай се йому вдало ся, як не можна лїпше.

 

Які радощі були дома зо Славкового іспиту, про се й нїчого розказувати. Мати плакала з радости, але своїм звичаєм, у кутику, потайки, щоб нїхто не бачив і не знав про її втїху. А батько тілько й розмови мав, що за те, які широкі, золоті ковнїри ждуть його сина. Коли не мав уже кому розказувати, то йшов до малого пастуха Василька тай і його лякав золотими ковнїрами, що — бач — як його син буде судією в золотім ковнїри, то нераз засадить до криміналу Василька за злодїйство. Бідний хлопець бояв ся, бо вже й тепер мав неодин гріх на души.

 

Та проминув ще один рік, а Славко не міг узяти ся до науки. То ж нїчого иншого йому не лишалось, як поздавати другий і третий іспит у той, сам спосіб, як перший. Потім казав, що мусить, відпочити по праци. Особливо мати на се згодила ся, бо вона все мала його за дитину. Але зо Славком зробила ся тепер велика переміна. Він журив ся. Гриз ся й журив ся тяжко днями й ночами. Що з ним станеть ся, який конець буде з того всього? Отсї питаня блимали завсїди в його голові, а він не находив на них відповіди.

 

А попри те все нїколи не мав часу тай не міг нї до чого взяти ся. Дивував ся, відки другі можуть найти час на науку? Бо й він і його батько так нїби нїчого не роблять, отже все не мають часу. Рано, десь коло осьмої години, будила його мати до кави. Потому він уставав, умивав ся, одягав ся тай ішов до саду, бо в хатї прятали. Там сїдав на ослонї, порпав ямку й ледви ту працю доконав, мусїв уже їсти другий снїданок. Так обїдав ся, що як би не вийшов на прохід, трохи живота промняти, то не міг би ззїсти обіду. Як виходив, то мати наказувала, аби не барив ся, бо обід застигне.

 

Ішов недалечко до лїса; заки вернув, було вже полудне тай обід готовий. Обідом так наїдав ся, що аж робилось йому гидко, не міг на страву подивитись. Жалував дуже тих людей, що доля змусила їх займати ся кухарством. Де ж таки? Разураз мати дїло з такими гидкими стравами. Вже при обідї знесилювала його сплячка; ледви додержував до кінця. По обідїж лягав зараз у своїй комнатцї біля кухнї повний, тяжкий та знесилений. Засипляв сном неспокійним, хоробливим. Спав немов запаморочений доти, доки їмость не збудила його до підвечірку. Будив ся поволи, розплющував очи з трудом, бо повіки наче стали оловом, наче позлипали ся. У ротї було йому квасно, а в голові шуміло. Довго ще лежав майже без тямки. З тяжкою головою, що не міг її нїяк до гори звести. Цїле тїло проймало якоюсь дивною студенею, немов би обкладав його хтось якоюсь мокрою, заболоченою шматою. Дрож обхоплювала його цїлого й доводила його до крайного зденервованя, до якоїсь скаженої лютости. Піднимав ся врештї з великим трудом на ноги й найрадше був би назад падав на постїль, щоби заснути по мертвецьки. Отже перемагав ся, бо соромно йому було перед матерю.

 

Атже вона зовсїм не спала по обідї, лагодила для нього підвечірок, а він же би не міг навіть дійти до того підвечірку? Тож ішов, потикаючись. Уся обстанова в хатї кружляла довкола нього, бо діставав заворот голови. Серце в грудях товкло ся, до знаку, як би чогось перелякав ся. Сїдав до стола й затулював рота долонею. Бо одно, що заєдно збиралось йому на позїханє, а друге, хотїв відвернути від родичів свій віддих, горячий та йому самому противний. Голову схиляв у долину, щоби родичі не завважали його, якоїсь мари, сердитого обличя. Кожде питанє його денервувало. Відповідав від нехотя, коротко, захриплим голосом. А найдужче злостили його розмови батька про золоті ковнїри. Не міг здержатись, хоч намагав ся, від крику на батька, аби дав йому раз із тим спокій. Батько стидав ся й умовкав. Мати ж — вона зітхала й журила ся. Та нїкому не виявляла своєї гризоти.

 

По підвечірку була би пора на науку. Колиж бо Славко не міг прочунятись. Він буцїм ходив, буцїм говорив, а заєдно спав. Брав ся читати ґазету, отже й се йому не йшло! Бо одно, що майже дрімав над нею, а друге, не находив там для себе нїчого цїкавого. Де-ж тут говорити в такім станї про науку! Нераз по підвечірку натирав собі Славко чоло долонями, вимахував руками, ногами, щоби лиш відогнати від себе ті сплячки. І се нїчого не помагало! Навіть вода його не відсвіжувала. Коли запхав голову в мийницю з студеною водою, то здавалось йому, що потримає він у водї голову через кілька хвиль, то й там засне. В такій страшній борбі з самим собою мучив ся аж до вечері. І на диво тепер приходив до себе. Продрюхував ся й веселїшав. Але сута вечеря робила своє. Як тілько її доконав, у той же раз збиралось йому на спанє.

 

„Мабуть я від того такий спячий, що так багато їм“ — розважав собі нераз Славко. Але чи можна инакше? Мати просить, на полумиску стоїть, то чом же не їсти? Атже чоловік не скотина, аби мав досить!

 

Що по вечери нападала його дрімота, то се для Славка ще й поготів, бо й так усї незабаром лягали. На селї йдуть хутко спати. А він любить село й його звичаї. З вечера засипляв Славко борзо. Однако се спанє переривалось йому зараз по півночи. Тодї будив ся й тепер зачинали ся для нього справдїшні тортури. Бо не був сплячий анї на волос і коли би тепер не була ніч, але днина, то Славко міг брати ся до всякої роботи. Та се очивидно не було би розумне. Деж товкти ся по ночах і не давати иншим спати? Та зрештою відпадала йому зараз охота до всякої роботи, як тілько зачав роздумувати. Розумієть ся, думав передовсїм про себе. Журив ся такою журбою, що трохи не сходив із розуму. Не знав нїяк, що з сього вийде. Найдужче лякав ся того, що йому скажуть родичі, коли довідаються про все.

 

Зачинав вірити в чуда. Може він де на якій льотерії виграє, але багато грошей, так із кільканайцять сот тисячів. Тодї все поладив би щасливо. І сю тему оброблював, передумував на всї боки. Се був його ратунок. Таких ратунків придумував більше, бо до ранку далеко. Засипляв над ранком знов і так смашно спав, немов лиш недавно лїг спати. Цїле спанє до півночи десь зовсїм загирювалось і Славко мусїв спати на ново.. Через те їмость що дня будила його рано до снїданку. І тепер зачинала ся знов та сама історія, що й попередного дня. Тому дивував ся Славко, де инші находять час до якоїсь науки? Хіба ті люде нїколи не їдять, не сплять і не спочивають!

 

— „Нї! тут щось инше мусить бути“ — роздумував собі Славко. — „Певно инші розумнїйші від мене. Їм вистарчить раз прочитати тай уміють. А я йолуп і туман. Де менї брати ся до науки?!“

 

Від таких думок мав себе за послїдного дурня. Уважав себе за гіршого від усякого иншого товариша. Тратив відвагу й охоту до житя.

 

Вчера одна пригода заставила його читати церковне право. А власне не так пригода, як пес „льорд“. Сей непосидющий пес, що всюди вродить ся де його не посїяти, прибіг смерком до Славкової комнати, вискочив на стіл і трутив на долівку якісь записки церковного права. Падучи вони відчинили ся й Славко проти своєї волї прочитав там уступ про перешкоду подружя з причини убитя подруга. Прочитав і очам своїм не повірив. Там виразно стояла порада, в який спосіб доконати вбитя подруга, щоби з того зовсїм напевно зродила ся перешкода до заключеня нового подружя. Прочитав Славко ще раз дотичний уступ. Так бо й є! Автор радить, хто має вбити, як має вбити, а навіть який намір повинен мати при вчинку. Се Славка дуже зацїкавило. Постановив собі, в ліжку по вечери прочитати тих записок більше. Та бояв ся, що котресь із родичів може його зловити при читаню. Зачнуть допитувати ся, що читаєш, на що читаєш тай дуже легко може вийти з сього біда. Можуть, родичі довідати ся, що він не поробив іспитів. Бо колиб їх поздавав, то на що слїпає над якимись правничими шпарґалами. Звісна річ, що всяка, наука се лишень киї, що за них потім для зменшеня болїв надають дипльом. Тож Славко порадив собі так, що взяв до лїжка опріч тих записок також ґазету й держав її разом із записками в руках. Як би, хто надійшов, то він би вдавав, що читає ґазету. Запевнивши ся так перед ненадїйним нападом, узяв ся до читаня. Читав тепер поради, в який спосіб виконати перелюб із чужою жінкою, щоби з того милого вчинку напевно виникла перешкода до подружя з тою жінкою, розумієть ся по смерти мужа. Найбільше його дивувало те, що майже при всїх тих перешкодах инакше радило церковне право, а инакше австрійське. Не знати, чієї ради має послухати інтересований?

 

Як же Славко жалував, що перед першим іспитом не зазирав до сих записок! Він переглядав тілько друковану книжку, а там зовсїм инакше стояло. Хто знає, чи ті записки не були би його спонукали до науки. Та тепер уже пропало.

 

Через те, що не було примусу читати ті записки, то його як раз тягнуло до того читаня. Для того й нинї лїг до ліжка з книжкою й ґазетою. Зачав навіть читати. Але стогнанє батькове перебивало йому. Бо кілько рази в сусїднім покою що не будь зашелестїло, то Славко лякав ся й ховав книжку під ковдру, а натомість брав ся читати ґазету. Таке безнастанне наслухуваня так розривало його увагу, що не міг нїчого з прочитаного розуміти. То ж кинув книжку, загасив лямпу й старав ся заснути. Однако батькове стогнанє навіяло йому до голови дивні думки.

 

Доси нераз бажав він собі смерти. Нехай би вона прийшла коли в ночи, як він спить, і забрала його з сього світа. Він же тут не має вже що робити. Тепер же, коли почув, як батько стогне, шибнула йому в голові думка, недалеко би лїпше було вмерти його родичам. Обоїм. Атже родичі завсїди відумирають своїх дїтей. Коли б їх уже не було на світї, то йому би полекшало. Або би вчив ся до іспитів, або пішов би хоч камінє товкти. То йому все одно. Нехай би з голоду здихав, лиш коби йому збути ся тої страшної думки: „Що йому скажуть родичі, коли про все довідають ся?!“

 

Таке йому верзло ся з просонку, як засипляв. Нараз прокинув ся і налякав ся.

 

— Якеж у менї звірське самолюбство! Мабуть я вже дурію!" — подумав Славко й трохи з жалю не заплакав. Бо як він міг бажати, щоби його мати вмерла? Атже вона його так любить"!

 

Сон опустив його зовсїм. Обертав ся з одного боку на другий. Хоч нудьга його мучила, то однако не світив; за такий довгий час устиг уже до неї звикнути. Всякі думки шибали йому по голові. Думки без звязи, майже горячкові. Нараз серед тої сутолоки гадок змалювала його уява перед його очима кухарку Пазю. Від давна вже поглядав на неї ласим оком. Отже не міг зважити ся навіть на нїякий натяк. У жінцї нїчого не бачив більше опріч самицї. А знав ближче жінок лишень із розпустного дому. То ж міряв їх тим самим мірилом, що й проститутки. Видїв лиш таку ріжницю, що коли проститутки вимагають від мужчини грошей, то всї инші жінки вимагають чогось йому не знаного. Але він би те не міг дати, бо не має. І тут чув себе гіршим над усїх своїх товаришів. Се його робило супроти жінок несміливим.

 

Навіть панї „жонцова" Краньцовська не могла додати йому сміливости. Славко бачив, що вона намагаєть ся його зосміливити. Отже приймав її ласкаву мову з якимось переляком. Йому здавало ся, що Краньцовська лишень через помилку говорить йому ласкаві слова. Через те, що не знає його добре. Бо як би пізнала, то не то що не мала би для нього доброго слова, але прогналаб його навіть із перед своїх очей.

 

Дуже з часта думав про неї, вважав її за найкрасшу жінку. Болюча заздрість обгортала його душу на саму думку, що їі мужеви та вольно цїлувати ті маленечкі її губки. Про себеж думав, що він не достоїн такої жінки як Краньцовська, бо він гірший від усякого иншого мужчини.

 

Що до Пазї, то він наче догадував ся, що вона недалеко втекла від звичайної повії, до якої мав сміливість. Одначе не був сього певний. Бо через приставанє з проститутками виробив собі переконанє, що всякий почин, і душевний і фізичний, походить від жінки. А такого почину від Пазї не міг добачити ся. Та все таки молода кров і потайне бажанє, — сї дві річи перли Славка непереможною силою до того, щоби приближити ся до Пазї. Ось нинї пробував ущипнути її в руку або в шию. Але щось його здержувало, не міг зосміливитись. Тепер роздумав над тим, яким би світом се таки доконати.

 

Славко був забобонний. Ґімназіяльна наука не дала йому нїякого світогляду на житє. Тай він його тодї не потребував. Тепер же, коли задумав жити сяк-так незалежним житєм, вироблював собі той світогляд. Але яке житє, такий світогляд. Дотеперішне житє не дало Славкови розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішанє, якийсь дивогляд. Між иншим вивчив Славка житєвий досвід, що коли чого дуже тїшить ся, то потім стріне його допевне якась немила пригода. Коли надїєть ся, що щось допевне сповнить ся, то воно як раз станеть ся на супір. Колиж натомісь має певність, що щось йому не вдасть ся, то воно як раз обернеть ся на добре. Мабуть дотеперішні його невдачі тай те, що нї до чого не прикладав ся, а про те таки часом удало ся, виробили в нїм таке переконанє. А може що инше. Досить того, що став ся забобонний.

 

Тож і тепер намагав ся Славко стратити надїю на всяку змогу зближити ся до Пазї. Був переконаний, що як не мати ме нїякої надїї, то як раз сповнить ся його бажанє. Але надїя його не оставляла, а він журив ся тим. Серед такої душевної ґімнастики заснув над ранком. І знов мати будила його до кави.

 

На другий снїданок спізнив ся. Мав подвійну роботу: перше загорнути стару ямку, а потім видовбати й загорнути нову. Старої не викінчував, бо лишило-б ся за багато часу. А вільні хвилї його лякали. Бо перед другим снїданком, на його думку, не можлива річ брати ся до якоїсь роботи, зрештою тепер навіть не має до чого, а довбанє ямки відгонило від нього всї думки. Думкиж ті в послїднїм часї були для нього дуже страшні. Се добігав власне другий рік до кінця, конець його спочинку. Тепер мав поступити до якогось уряду. Родичі на се ждали. Що ж, йому робити? Такі думки його замучували. Одинока втеча від них — порпанє ямки. Навіть те тяжке, прикре спанє по обідї вважав тепер за ратунок від душевної муки.

 

По другім снїданку пішов Славко, як звичайно, на прохід. Дорога вела круто поміж поля. На сих пісках не могла бути дорога добра. Колеса врізувались у пісок глибоко, дощеві води змивали його місцями й лишали по собі або глибокі вибої або цїлі рівчики. Попри дорогу простягала ся глибока, стрімка в низ, дебра, заросла густою травою. Дебра їжила ся місцями колючим ялівцем, а місцями показувала стрепіхаті криві сосни. Вона бігла просто, потїм навертала в бік, уступаючись перед горбами й пригорбками, оббігала їх докола, тай знов приставала до дороги, що видряпавшись на гору злїтала відти стрімко неначе зо стїни.

 

В однім місци зійшов Славко з дороги в бік на стежку. Зайшов нею аж над дебру й спустив ся в низ. На днї дебри росла трава буйна, висока, бо сюди спливала дощева вода тай справляла землю. Ще й тепер серединою дебри полишали ся тут і там маленькі ямки, вистелені камінчиками, як останки русла. Славко видрапав ся на протилежну стїну, вийшов на сам беріг дебри й сїв під лубин, що ріс на сумежній ниві. Виймив тютюн, крутив папіроси й курив один за другим. Так багато курив, що вже стидав ся говорити матери, аби йому купувала тютюн, але викрадав гроші від батька й сам купував ті пачки, що виходили йому на звиш купованих матїрю. Думав уже навіть узяти ся до люльки так, як його батько, бо тютюн до люльки був дешевший. Пробував навіть курити з батькової люльки. Отже не міг до неї звикнути. У язик пекло, надто затягав ся мачкою й діставав від того таку гикавку, що тельбухи в животї перевертали ся.

 

Десь узяв ся гончий, пес „льорд“. Прибіг до Славка задиханий з виставленим язиком і лїг біля нього. Се був кудлатий пес, сетер, брудно червоної краски. Його дістав Славко перед роком у дарунку від панї „жонцової“, Краньцовської. До Краньцовських ходив Славко в зимі майже що днини грати в карти преферанса. Вониж його сеї гри навчили, бо він доси не вмів нїякої гри в карти.

 

Краньцовський був завідателем дібр Воронич. Про нього ходила чутка — яку інтелїґенція приймала з насміхом і завистю, а мужики з почестю — що він неслюбний син властительки, баронової. Вона мешкала в добрах свого чоловіка десь на Поділю, а до Воронич не показувала ся нїколи. Щось мусїло лучити Краньцовського з бароновою, бо як би нї, то вонаб його допевно в обовязку завідателя не держала анї одного дня. Він був налоговий пяниця, але не з тих буденних пяниць. Були часи, коли він зовсїм не пив, як же вхопив ся вже до пянства, то пропадав з дому на два- три тижнї. Його звали всї „пан жонца", а її „панї жонцова" навіть поза очи. Вони були ще люде в силї віку, навіть, однолїтцї. Мали двоє дїтей: двох хлопчиків. Одного шестилїтнього, а другого дволїтнього.

 

Краньцовські приходили радо до Матчуків через те, що нїде більше не бували, бо жонцова одно, що соромила ся за наліг свого мужа, а друге, її муж мав таку вдачу, що як випив чарку горілки, то зараз його збирало „на вандер". Годїж їй було в чужім домі наказувати господарям, щоби не показували її чоловікови горілки. А в Матчуків, то все було можна, бо вони як близькі сусїди знали про все. Лїтом вони мало здибали ся, бо не мали часу зза господарських робіт, за те в зимі дуже часто. Особливо Славко був частим гостем у Краньцовських. Як коли не прийшов, то Краньцовський прибігав і затягав його силоміць. У зимі бував там Славко майже що день, а в лїтї лиш у недїлю. Жонцова була дуже прихильна до Славка й коли він торік сказав раз, що вподобав собі маленького „льорда", то вона не надумуючись анї хвильки, подарувала йому пса.

 

Та хоч сей пес був спроваджений відкілясь та мав навіть коштувати досить дорого, то однако в Славка зовсїм попсував ся. Ходив самопас, мало держав ся хати, а коло дому лиш тілько було з нього признаки, що через нього не міг удержатись анї оден кіт, бо був їх великим ворогом. Зараз роздерав. Се лютило їмость страшенно, але вона перед Славком не зрадила ся про те анї словом. Та при тім мав льорд то до себе, що зявляв ся біля Славка ненадїйно, наче з під землї виринав. Отак же й тепер зявив ся.

 

Отже Славко на нього не зважав. Сидїв, крутив папіроси й курив раз коло разу. При тім як звичайно журив ся. На другім березї дебри цвила на ниві гречка. Бжоли облїплювали роями її цвіти, а запах меду розстелював ся навкруги. Біля Славка з цвіту лубіну йшов запах, схожий на запах фіялків. А Славко не чув нї запаху меду, нї запаху фіялків, бо курив і курив без перестанку.

 

Біля нього простирав ся жовтий і синїй лубін неначе синя скатерть золотом проткана. Горою рівний мов пристрижений, а боками буйний та густий, що й перепелицї нїкуди пропхати ся. Горою цвіт синїй і жовтий укривав кожду гилячку дрібними човенцями в повздовжні рядочки. Понижче вузенькі листочки збігали ся в темно зелені зорі. А сподом звисали ширші листки купками, хапали своїми волосинками білий соняшний світ, збирали його в цяточки й побілювали ними свою зелень.

 

Писала ся ростина для всякого по синїй скатерти золотими буквами, що сими краями гостював давно великий неврожай, що білий пісок не здужав хлїба родити. Але попередник Краньцовського, якийсь Нїмець, що арендував Вороничі від баронової, заманив цю ростину — кажуть мужики — десь аж ізза моря, обсадив нею широкі піски й перемінював їх у родючу землю. Від нього навчили ся й мужики сеї штуки.

 

А Славко сидїв біля того письма тай не вмів його прочитати. Сидїв безпомічний та трохи не сходив з ума, що загирив дипльоми на золотий ковнїр.

 

Коли вернув ся Славко на обід, застав уже панотця здорового як дзвін. Він устав сьогоднї ранше, чим звичайно та побіг хутенько до стайнї, щоби застати ще Йвана дома. Бояв ся, щоби не вдалось Іванови втекти в поле без ганьби. Держав панотець свою постанову твердо, щоби як найдовше користувати ся пригодою в лїсї. Іван терпить мовчки панотцеву сварку, бо був переконаний, що скоїть ся незабаром щось таке, що сварка перерветь ся. Се й стало ся незабаром. Склала ся подїя, що відобрала панотцеви зброю проти Йвана. Зараз на другий тиждень у пятницю. Перед полуднем дибав панотець по подвірю, нишпорив по кутках і здавалось йому, буцїм дїло робить. Звичайно вишукав якусь дрібницю й потім чіпляв ся до всїх. Тепер побачив, що одна шибка в стайни збита. Прийшов до кухнї й переводив цїле слїдство, хто збив шибку. Кухарка не знала, бо як тут стала на службу, то вже була шибка збита. Панотець сердив ся, що нїхто нїчого, не знає, він за все сам мусить дбати. Врештї їмость не втерпіла. Всупереч свому звичаєви обізвала ся до панотця з острим словом:

 

— „Прошу тебе, вийди трохи на двір воювати. Як сам нїчого не робиш, то хоч другому не заважай!"

 

Засоромлений панотець уступив ся з кухнї, вийшов на двір, але збита шибка стреміла йому цвяшком у мозку. Хто її збив? Пастух мусить знати. Пустив ся йти до пастуха. Він пас худобу зараз за оборою на перелозї. На плечах мішок, привязаний до шиї мотузком. Так одягав ся завсїди пастух Василько, чи слота, чи погода. Йому минуло сеї весни дванацять лїт.

 

Панотець побачив його вже з далека. Василько підогнув праву ногу до гори, голову перекривив на лївий бік і скакав на лївій нозї. Все кругом та кругом. При тім бив батогом по земли, а за кождим скоком викрикав: „Гоп! гоп! гоп!“

 

Заки панотець зайшов до Василя, надибав по дорозї красу корову. Пасла ся на пастївнику одинцем на яких пятдесять кроків від решти худоби. Зараз біля конюшини. Могла кождої хвилї забігти в конюшину й наробити шкоди. Панотець забув про шибку. Що-се за корова? що вона тут робить? Зачав розмову з Васильком. Але мусїли оба кричати, аби себе могли порозуміти, бо говорили на віддаль:

 

— „Чому корову не наженеш?"

 

Василько застановив свої підскоки й налагодив ся тїкати. Привик, що як хто з домашнїх що від нього хоче, то набезпешне буде битий.

 

— „Ти оглух? Чому корову, кажу, не наженеш?“

 

— „Котру?"

 

— „А отсю красу!"

 

Намість відповіди, зачав Василько плакати. Віщував, що бійка неминуча. Ще не знав своєї провини, але міркував, що вже якась та найдеть ся. Може за те, що землю бє батогом, бо то гріх!

 

—ч „Та чого ревеш? Нажени корову! “

 

— „Я не годен її нагнати" — кричав Василько: плачучи — „бо вона дуже бігає тай бє мене. Вона що днини так: рано й сполудня".

 

От як, подумав панотець. А Йван нїчого не видить. Я сам мушу всього діздріти, всього допильнувати.

 

Розмова з Васильком ішла далї:

 

— „Та якої стилої матери ревеш?!"

 

— „Бо я не-годен собі з нею ради дати".

 

— „Заткай ся вже раз; я її сам нажену".

 

Так говорив панотець, але надумав ся инакше. Постановив займити ту корову: Загнати її до своєї стайнї, нехай той, чія вона, заплатить кару.

 

Але корова не Василько: Вона не бояла ся панотця. Правда, вступила ся перед ним, та не до стайнї, лиш просто в конюшину. Панотець за нею, вона далї. Пасеть ся, толочить, робить шкоду.

 

Саме вертав Славко з проходу. Узялись оба гнати. Та бо біда, що корова має роги тай хвіст. Рогом може пробити, а хвостом як-би ляпнула по очах, то світа божого не вздриш, а слїз не вгамуєш. Забігали кругом неї то відси: то відти, а вона брила все далї в конюшину. Десь узяв ся льорд, як із землї виріс. До разу порозумів, що треба виконати напад на спільного ворога: скочив до корови й загавкав: Краса корова зміркувала, хто з сих трьох найнебезпечнїйший, фукнула тай справила роги просто на собаку: або вступись або смерть твоя! Льорд волїв вибрати першу тактику; загнув хвіст під себе й кинув ся до Славка за підмогою. Короваж завзяла ся на собаку, бігла за ним далї. Якеж було її здивованє, коли побачила нараз пяти всїх трьох своїх ворогів. Та не переслїдувала їх, лиш зачала зараз пожиткувати здобутки своєї побіди; пасла ся спокійно на конюшинї.

 

Отже битва ще не була скінчена: Коровячі вороги дістали нову поміч. Зараз за дорогою орав кривий мужик. Він уже від перше стримав конї тай приглядав ся цїкаво тій битві. Колиж тепер переконав ся, що корова побідила вже зовсїм своїх противників, прийшов їм на підмогу. Се був високий мужик, що мав праву ногу скривлену в колїнї до середини. Як ішов, то писав нею півколесо, достоту як шивернога корова. Через те подавав ся все на правий бік і йшов зовсїм поволи. Лице в нього якесь побабчене, а заріст на лици дуже слабий. Вуса короткі, наче промикані, а на бородї виднїли ся купки волосу лиш по бородавках. А їх було досить на виду. Сей мужик зайшов із заду до корови, зловив її за ріг, здоймив із себе ремінний поясок, привязав його корові до рога: Прошу, ведїть. На се дїло не найшов ся охочий. Тож просили його, аби він сам повів. Та мужик не хотїв. А чому? Бо там може бути на подвірю їмость або кухарка, а йому стидно без ремінця. Як же йти розперезаному? Правда, він мав на собі лиш сорочку й нагавицї, але в ремінци, то так як у кожусї. Коли ж здойме ремінець, то чуєть ся немов голий. Нехай же поженуть корову самі, а ремінець йому відошлють. Він буде ждати коло плуга, а для закритя свого сорому підпережеть ся тимчасом перевеслом із житної соломи. Там у нього коло плуга на возї солома.

 

Треба було великої просьби й панотцевої поваги, щоби спонукати мужика, аби повів корову розперезаний. Пристав, але під вимовою, що Славко побіжить наперед тай зарядить, аби на подвірю не було й живої душі. Побіг Славко, а за ним льорд на ввипередки. Добре стало ся, бо по дворі крутила ся чогось Пазя. Славко сказав їй уступити ся. А як вона довідала ся, для чого, то сховала ся до саду тай дивила ся крізь пліт. Умлївала зо сміху, як побачила мужика розперезаного.

 

Панотець підгонив корову з заду, аби борше йшла. Як роги в добрих руках, то хвоста не страшно. Привязали корову до жолоба в стайни. А як мужик одяг ся в ремінець, то аж лекше відотхнув: Неначе на світ народив ся. Попросив ще панотець мужика, аби пішов до війта. Нехай прийде зараз отаксувати шкоду. Ще мужик не вийшов зо стайнї, як панотець завернув його назад і зачав із ним таку розмову:

 

— „Ти хто?“

 

— „То панотець мене не знають? Таж я служив у панотця за пастуха".

 

— „Брешеш! У мене не було кривого пастуха.

 

— Я ще, тодї не був кривий, то вже двацять лїт минуло. Де, де! Менї тодї було всього дванацять рік! Я служив у панотця пять рік".

 

Панотець витріщив на нього очи. Мусїв добре витріщитись, бо позирав на кривого з долини до гори. Думав-думав, а врештї нагадав.

 

— „Ага! То ти Петро Оскомюк?“

 

— „Той самий!"

 

— „А ти, злодїю! Та ти шпуряв за коровами камінєм".

 

Потім поясняв Славкови:

 

— „Не хотїло ся псявірі бігати за коровою, а він каменем! Лїнував ся встати. Сидить тай книжку читає, а в корову каменем. Ударив тїльну корову, тай скинула теля. Такий воріг!"

 

Тепер обернув ся знов до Петра тай картав його далї:

 

— „За таке теля були би менї заплатили Жиди набезпешне пятку. З зажмуреними, очима! А ти тото збавив. Він сидить тай книжку читає. Який менї тут читарник узяв ся! Чикай, і чикай! дам я тобі книжки читати! Але скажи менї, чого ти шпуряв акурат до тїльної корови. Га? Чого?“

 

Дарма, що ремінець мав на собі, отже таки мусїв Петро соромитись. А навіть не міг очей спустити в долину, бо як спустив, то дивив ся просто на панотця. Стояв такий високий, кривий, нездара, крутив головою на всї боки тай щось мимрив під носом. Пробував боронити ся тим, що йому панотець обтягнув із платнї за те теля. Але така оборона Петрови нїчого не помогла, а панотцеви додала ще вогню.

 

— „Я тебе не питаю ся, чи тобі хто обтягав з платнї за теля, лиш я тебе питаю ся, чого ти кидав каменем до тїльної корови? Ну, та вже шпуривєсь раз, але на що було далї шпуряти? Колиж бо він одним разом не контентував ся. Доти шпуряв, доти бив, аж доки не зопсував худобини!“

 

— „Бігме, я лиш раз“ — божив ся Петро.

 

— „Брешеш! Від одного удару не скинула би корова теляти. Але я тебе питаю ся, чого ти шпуряв камінєм акурат до тїльної корови? Чого не до ялівки, але таки конешно до тїльної корови. Кажи, чого?!"

 

— „Та я не тямлю, то вже двацять лїт...“ просив ся Петро.

 

— „Не тямиш? Ти вже забув? А я тобі скажу, чого. Навмисне, аби менї шкоду зробити. Иншої худобини ти не годен був забити. Е! як би ти був годен, був бись менї всю худобу перебив! Але ти собі певне так гадав: чикай — каже — вдарю тїльну корову в лївий бік та нехай йому хоч теля скине!“

 

Петро аж почервонїв із сорому. Тай Славкови було нїяково. Щоби перервати ту сварку, нагадав батькови про війта. Панотець уже забув про се зовсїм. Тай на що йому тепер війта? Уже зігнав свою сварку на Петрі тай на передполудне має досить. Але вже зачав, треба кінчити.

 

Петро сам без нїякої просьби, пустив ся йти до війта. Радий, що вирвав ся зі стайнї. Хоч кривий, отже так хутко шкатульгав, що трохи не біг.

 

Панотець хвалив ся перед сином, як то нїхто не дбає за господарством, як він усе сам мусить доглянути та яка праця. Нїколи не має часу, боїть ся навіть до міста поїхати, бо без нього тут би все пропало. Славко завважав, що батько буже тїшить ся з сеї пригоди.

 

Заки Петро ще встиг дійти до війта, то Йван уже вернув із поля. Панотець привитав його сваркою. Сам він, панотець, мусїв загонити корову, що вже цїле лїто робить шкоду в його конюшинї. Допевне Йван у змові з тим злодїєм, коли не хотїв тої корови займати.

 

— „Котра корова?“— запитав ся Йван.

 

— „Не видиш котра? Ади отся, привязана!“

 

Іван стис плечима. — „Таже се наша корова: „красулька". Панотець не пізнають своєї худоби?“

 

Панотця наче не було в стайни, хутенько подріботав до хати. За ним ступав широкими кроками його син. У своїй думцї мав таке переконанє, що як би його батько не був так дуже тїшив ся з сеї пригоди, то вона була би для нього щасливійше скінчилась.

 

У такий спосіб висвободив ся на тепер Іван від сварки тай міг своїм давним звичаєм сам догонювати панотцеви.

 

Ледви засїли до обіду, дала кухарка знати, що війт чекає на панотця. Він таки зараз зачав перечити ся з Пазею, чого війт приходить тодї до нього, як він обідає. Чи не може найти собі догіднїйшого часу? Хиба навмисне на те приходить тепер, аби не дати йому ззїсти обіду. Гадав панотець, що хоч хвильку буде мати спокою, аби хоч спокійно ззїсти. Та де там! Війт навмисне вичекав тої пори, як дадуть обід на стіл. Допевне ждав у кухни на ту пору.

 

— „Я цїлий день працюю як чорний віл" — хвалив ся панотець „всього мушу сам доглянути, та хотїв бим хоч трохи спочити при обідї".

 

— „Іди вже до кухнї, чого стоїш?“ — сказала їмость до кухарки. Вона так хотїла зацитькати панотця. Як не буде перед очима Пазї, то не буде на кого сварити. Але хоч Пазя вийшла, то панотець не вгавав. Він же навіть не ляже по обідї через війта. А лягти потребує конче, бо дуже змучений. Їмость уже піднимала ся обовязку відрядити війта, нехай би прийшов у вечір. Та бо показало ся, що панотець має якесь дуже важне дїло до війта. Мусить його зараз полагодити, бо як нї, то буде за пізно. Показало ся, що то лиш така лиха доля сьогодня в панотця, що йому не доведеть ся зазнати спочинку.

 

По обідї пішов панотець до своєї канцелярії й закликав війта до середини. Війт був один із молодших господарів, що ще держали ся народного строю в одязї. Бо більша часть сих господарів носилась уже по міському. Вони купували всяке дешеве дрантє в містї, зношену одїж цівільну або військову. В горячіж дни при роботї, ходили лиш у сорочцї й нагавицях. Волосє також стригли по міському, коротко. Сю зміну звичаїв спричилило те, що Вороничі були положені поблизу міста й те, що надмір людности шукав зарібку в Прусах і Америцї. Війт же держав ся давних звичаїв, бо се було признакою богацтва. Носив довге волосє, а одягав ся в чорний сїрак і в прості чоботи. Він був великий прихильник панотця, бо перебрав іще по своїм батькови уряд старшого брата й паламаря, а попри те був з вибору церковним комітетом.

 

Панотець казав йому сїсти на крісло, а сам сїв на отоманї тай мовчав. Дрімота обхопила його цїлого так, що аж мусїв чоло морщити, аби задержати розплющені повіки.

 

— „Панотець щось мене потребували?" — запитав ся війт.

 

— „Я? На що?"

 

— „Таж панотець кликали мене".

 

— „Коли? Я тебе не кликав".

 

— „А до мене вступав Петро Оскомюк“ — дивував ся війт — „казав, що панотець кличуть".

 

— „А він чого кривий?" запитав ся панотець майже з просонку, бо сон уже його переміг.

 

— „От не скажу. Він вже давно вкалїчів".

 

Панотець нараз прочуняв ся: „Як то не знаєш? А тиж що за війт?!"

 

Устав з отомани, зачав ходити дрібно по канцелярії, а на війта сварив. Бо певно війт знає, лиш не хоче сказати. Вони всї в змові: Таке злодїйське село. До тепер гадав, що хоч війт порядний. Але видко, що в цїлім селї нема кому вірити.

 

Бігаючи по канцелярії, робив панотець такий вітер, що аж папері тріпали ся на бюрку. Одна картка ось-ось тай полетить на землю. Війт обережно зловив її в обі долонї, бо своїми грубими костистими пальцями не міг би такої тоненької річи вдержати: Вона би прімкнула ся крізь пальцї тай полетїлаб на землю. А війт знав уже з досвіду, що з гладкого помосту лекше зняти корець збіжа, як таку картку. Ти її гладь-гладь пальцями тай не вхопиш. Хотївши її допевне спіймати, треба зачепити її на самій серединї нігтями так, як каня курятко бере в шпони, потім треба ту картку зімняти, аж тодї можна вже її піднести. Але письменні не люблять, як їм подають зімняті картки. З такої то причини взяв війт картку в обі долонї тай злегенька, обережно, аби не потовклась, поставив її на бюрку на самім верху. Панотець заздрів сю війтову роботу. Зараз межи ними счинила ся така бесїда:

 

— „Ти на що тото рушаєш?“

 

— „Я бояв ся, панотче, аби воно не впало на землю".

 

— „А щож воно тобі заважає? Нехай би падало, тобі жура? А ти знаєш, що то за картка?“

 

— „А відкиж менї знати? Я не письменний“.

 

— „То я тобі скажу, що то за картка. То метрики. Як хто родить ся або женить ся або вмирає, то я собі пишу на таких картках, а потім перетягаю до метрики. А як ти менї ту картку переставив з одного місця на друге, то я тепер не знаю, до котрої книжки вписати. За се я можу підпасти у велику кару. Ти знаєш тото?"

 

Війт аж пополотнїв зо страху. Просив панотця, щоби йому вибачити. Він же не зробив се навмисне.

 

— „Ага! Не навмисне" — підхопив урадуваний панотець. — „Як би не навмисне, те чого би ти акурат чіпляв ся сеї картки? Чому би тобі не переставити отсю грубу книжку? Але ти акурат береш ся до тих карток, що менї їх треба до метриків. Певне гадаєш собі: Чекай, попе! я тобі сесе помішаю, то або стратиш кілька день, заки ті картки до ладу доведеш, або підпадеш під велику кару".

 

Війт кляв ся, божив ся, присягав ся, що зовсїм не свідомий таких злих намірів. Але те нїчого не помагало.

 

— „Хтось тебе мусїв того навчити або таки певне хтось намовив. Скажи менї, хто тебе намовив до сього".

 

— „ Війт кляв ся, що нїхто.

 

— „Не хочеш сказати, хто намовив? А я тобі скажу, чому ти не хочеш сказати? Бо ти певне сам ходив до когось звідатись, яким би чином заподїяти менї яке лихо“.

 

Таку розмову провадив панотець із війтом. Війт забув навіть допитувати ся, чого його панотець кликав. Лиш позирав крадьки на двері, як би їх справно відчинити. На горе своє та на біду не вмів відчинювати тих замків у панотцевій канцелярії. Але небезпека додає відваги. Тож війт ухопив клямку в свої жилаві руки. Тягнув її д собі. Колиж двері не відчинялись, то він тручав її від себе. Отже й се не помагало. Тодї війт із усеї сили крутив її на право.

 

— „Ти чого причепив ся до дверей? Наважив ся поломити?“

 

— „Не можу відчинити" — відповів війт тай не переставав крутити замку. Але тепер крутив уже на лїво. — „Душно дуже! “ По сїм слові скрутив війт іще раз, клямку на лїво, сїпнув двері д собі, а вони з великим лоском відчинились.

 

Як ішов війт до дому, то панотець його провожав. Геть аж на дорогу. Супровожав війта без шапки, простоволосий. Один космик гирі зсунув ся йому аж на плече, а частинка лисини показала ся на світ як снїг біленька. Але він на те не зважав. Ступав за війтом слїдом, трохи на пяти не наступав, а все допитував ся з чієї намови хотїв війт йому картки помішати?

 

А коли вернув ся до канцелярії, був зовсїм собою довольний тай залїг на отоманї, щоби спочити, доки не збудять до підвечірку.

 

III.

 

У недїлю по обідї, ще Славко не встиг лягти, як на плебанїю прийшла панї Краньцовська. Се була білявка майже вісїм лїт старша від Славка. Отже про те була гарна. Саме була в тім віцї, коли жіноча сила й принадність стоїть на місци. Ростом середня, може навіть занадто утла, зовсїм не визначала ся повними й круглими формами тїла, які є так часто признакою білявок. Подовгастого обличя, з носом по серединї трохи горбатеньким. Питомою їй принадою було густе, буйне, золотаве волосє та незвичайно маленький ротик. Її губки майже мусїли стискатись у маленький кружечок, щоби могли змістити ся навкруг мацїсїнького ротика.

 

Вона була дуже заклопотана. Оправдувалась і звиняла ся кілька разів, що зосмілила ся непокоїти Матчуків у такій незвичайній порі. Але панотець просив її сїдати та трохи не бігав докола неї вихилясом, упевняючи, що вона робить їм велику приємність своїми відвідинами. Адже сусїдська річ — усе без церемонїї. На дїлїж не доконче був панотець довольний приходом Краньцовської, бо вона задля сварки не була пригожа, а в спаню заважати заважала.

 

Розмовляли по польськи. Панотець калїчив польську мову немилосерно. Говорив українські слова, намагав ся лиш виговорювати їх на польський лад, наскільки дозволяв на такий виговір його рот, звичний до вкраїнської мови. Найдужче мучив ся звуком: л, бо анї тни не міг вимовити його на кінци слова. Помагав собі тим, що міняв той звук на: ль і говорив: „ходзїль, робіль, сталь сєн.“ Також дуже догідну вимову вишукав собі на признаку польської мови накопичуваня скриплячих голосів. Не під силу приходилось йому взяти від разу такі голоси на язик, тож для мельодийности додавав іще звук и тай говорив: ишчшеґла намість: стшеґла.

 

Краньцовська жалувала ся на чоловіка. Він знов нинї пішов „на вандер". Рано поїхала з ним до косцьола, а він у містї втїк від неї. Лишив її на бричцї мов дурну. Та їй би про се байдуже, бо вже по житних жнивах, дасть собі раду й сама. Тільки лякає її те, що чоловік має гроші при собі. Взяв щось пятьсот корон. На безпешно пропє все. Кілька рази постановляла собі не дати йому анї феника більше. Отже він завсїди від неї якось вигулив. Так і тепер. Уже довгий час справував ся без нїякої догани: не пив, господарив. Сьогодня сказав їй, що має післати рату за штучні погної. Написав навіть поштовий переказ на ті гроші. Отож не диво, що повірила йому. Та як тільки приїхали до міста, він вискочив із брички й сповістив її, що має тут довшу орудку, нехай же вона вертає сама до дому. Розумієть ся, вона вже й до косцьола не ходила. Хоча знає, де він зайшов, та заманити його не потрафить до дому: Він її не послухає. Вонаж не може счинати авантур по корчмах, бо соромно їй перед людьми, для того прийшла просити, чи би пан Славко не був ласкав потрудити ся з нею до міста. Її чоловік стидати меть ся Славка тай верне з ним до дому. Просить вибачіня, що зосміливила ся так непокоїти пана Славка, але її голови чіпляєть ся просто розпука, коли подумає, кілько грошей запроторить її чоловік.

 

— „Може мати му змогу віддячити вам“ — сказала до Славка всміхаючись жалісливо.

 

Годї було не послухати. Тож Славко, хоч нерадо, та потяг ся заспаний до своєї комнати й там із грубша причепурив ся, як міг. Щастє, що обголив ся сьогодня рано, а то був би їхав до міста немов ведмідь зарослий.

 

Панотець на радощах, що так хутко спекав ся гостя з дому, підвів їх аж на дорогу. Там стояла крита осклена повозка тай блищала на сонци, аж очи слїпила. Краньцовська поясняла, що навмисне взяла криту повозку, бо одно, що на дворі спека й порохи, а друге, що чоловік її може бути пяний та счинить ся здвиг людей докола воза, колиб так на виду їхав. Ще й за фірмана сказала, що волїла би, як би він їхав у звичайній народній одежі. Але в сих людей такий дивний звичай, що вони думають, буцїм вуланська голуба блюзка з блищачими ґудзиками краще їх зодягає, чим сїрак. Фірман, Антін, порозумівши, що вона говорить, усміхнув ся згорда.

 

Як лиш повозка рушила, стратила доразу панї Краньцовська сумний настрій. Зачала Славкови докоряти за те, що він тепер нїколи в них не буває. Дуже великий з нього самолюб. Бо коли зимовою порою нудьгував, то тодї приходив до них, а тепер не хоче. Повинен тямити, що й другим скушно. Хоч се булоб йому й не мило, то все таки огляд на других повинен йому наказати обмежити трохи своє самолюбство та відвідати хоч на хвилинку тих, що скучають.

 

Славко розумів сю бесїду зовсїм дословно. Не важив ся доглупатись у нїй якоїсь укритої думки. Для того лиш виправдував ся, що не мав коли. Одначе попри те він мав иншу муку. Силував ся вдержатись у „добрім тонї“. Намість слухати й розуміти, що вона йому говорить, то він випростовував ся, щоби занадто не розперати ся, хапав ся рукою за крават, чи не пересунув ся на один бік. Нарештї з переляком почув, що щось його дуже конець носа свербить. Із поспіхом ухопив платнику тай натирав ніс аж до болю.

 

Краньцовська ж докоряла йому далї. Певне, говорила, вона не може мати претенсії на ввагу мужчин таких молодих як Славко, бо вже за стара, але за те постарала ся для свого синка, Мундзя, про французьку молоду бону. Тим то думає, що Славко зацїкавить ся хоч тою Французкою та через те відвідає й Краньцовську. Повторяла кілька рази, що вона для Славка за стара. Хотїла його тим спонукати до відповіди комплїментом, що не вважає її такою старою, та годї їй було й сього добити ся. Він сидїв туманом та зиркав на неї вовком. Як при кождій жінцї, так і при нїй пристрасть завертала йому голову, а він давав приміту тої пристрасти лиш лупанєм очей і сумом. Бо для Краньцовської почував Славко вже від давна приязнь, майже любов. Тих безсонних ночей він про неї мріяв. Нераз обвивала й тиснула йому серце гадюкою сама думка, що Краньцовський вицїловує ті мацїсїнькі губки. Але він тремтїв, навіть перед самою можливістю її здогаду, що він та зважив ся коли небудь думати про неї що небудь. Се не була несміливість, молодого хлопця, але було се переконанє людини про свою негодячість.

 

За той час із білих пісків зїхали вони на твердшу дорогу. Тут складники землї змінили ся. Ниви всипані густїсїнько вапняними каміньчиками, а пісок із грубим додатком глини робив вражінє чорнозему. Таку землю називають тутешні мужики „ромушиною“. Жито на нїй вимерзає, за те як справлена, родить пшеницю. Горох удаєть ся дуже добре, а лубин не хоче родити. Дорога по такій земли тверда як на гостинци і зовсїм біла від вапна. Тільки що дощі її також змивають. Робить ся колїя для колїс глибока, а серединою лишаєть ся високий поріг. По сїй дорозї їхали поволи, бо Краньцовська мала страх перед тим порогом. Вона поглянувши крізь шибку сказала:

 

— „Подивіть ся, які прекрасні чічьки. Ви не знаєте, як вони звуть ся?“

 

Славко виглянув і побачив при дорозї неначе засажені густо чічьки з рожевими головками. Найгарнїйше в них було те, що вони тулили ся в кругленькі чудові китицї. Славко, розумієть ся, не знав, що воно таке. Вони спустили вікна й гукали на Антона. Він спинив конї. Довідавши ся, чого від нього хотять, здивував ся, як можна се не знати, відповів: „бурян, хопта“ — тай пігнав конї далї.

 

А ті чічьки росли тепер і на тім гребени, що йшов поміж колеса. Їх подовгаті листочки, що густо вкривали цїле било, подобали на листє еспарзети. Чим далї їхали, тим більше стрічали тої ростини. Вона росла й дожидала Нїмця. Чей зявить ся та випробує її придатність і зачне культивувати її хоч на пашу для худоби на сих землях.

 

А ось уже гостинець. Хоч відси далеко більша половина дороги, то переїдуть її борше, анїж переїхали дотеперішню. Краньцовська випитувала тепер Славка, що він робить цїлими днями. Не знав, що їй відповісти. Ах певне він — догадувала ся Краньцовська — бавить ся з сїльськими дївчатами або молодичками. З сими безпечнїйше, бо дївчата вже надто розумні поробили ся. Можна напитати собі клопоту. Краньцовська мала на думцї процеси за алїментацію неслюбних дїтей. Бо на се вороницькі дївчата справдї від якогось часу зробили ся дуже розумні. В селї розповідали собі голосно про такі дві дївки, що в службі найшли собі навмисне з господарями дїти, дістали місячну платню на їх удержанє, а самі пішли до Львова в мамки.

 

Славко присягав ся, що він навіть не знає, в селї нїякої дївчини. Але вона йому не вірила, бо знає, що тиха вода береги рве. Нехай не таїть ся з тим, вона дає слово, що нїкому не скаже. Та Славко таки не признавав ся, бо не мав до чого.

 

Серед такої розмови приїхали до міста Х. Се — повітове місто, осїдок староства й окружного суду й ґімназії. Одно з більших галицьких міст близько Львова. Через те в серединї міста стояли двоповерхові каменицї тай чистота була до певної міри збережена. Та за те по краях міста, стояли нужденні хатки, деякі гірші як на селї. На самій граници міста, відки надїхала Краньцовська, стояла величезна корчма з заїздом. Ся корчма причислювалась як приналежна до села Підошвів. Оплата пропінацийна тут була дешевша, а через те й усї напитки дешевші. З сеї причини всї, що їхали в сей бік із торгу, ставали коло сеї корчми та вступали ще на чарочку. Отакі то гостї прізвали сю корчму „вигодою“. Біля сеї вигоди казала Краньцовська здержати повозку тай попросила Славка, щоби вступив до неї. Славкови полекшало на серци. Він уже заздалегідь журив ся, як він зайде до реставрації або каварнї. Там же мусять сидїти самі якісь високі радники, великі пани, або ще й мара знає хто. Якже він допитувати меть ся в сих панів про Краньцовського? А тут на вигодї байдуже! Запитаєть ся першого-лїпшого з краю.

 

Біля „вигоди“ не стояла нїяка проїзжа фіра, бо сьогодня не був торговий день. Уже в сїнях дослухав ся Славко якоїсь дуже дрібненької музики. Хтось грав на скрипцї. Коли ввійшов до середини, до величезної хати, не було там нїкого чужого, лиш за „шинквасом“ сидїв молодий, пейсатий Жидок. На лїво провадили двері до другої комнати тай відти саме несла ся та музика. Половина дверей до тої комнати була відхилена. Славко заглянув туди.

 

Зараз за одвірком стояв якийсь чоловік у соломянім капелюсї без дна. Чуприна їжила ся до гори. В того чоловіка тільки видно було, що синий ніс і заросло лице. Очей анї чола не можна було доглянутись. Славко перехилив ся далї через двері й назирив дві бабі в червоних хустках. Одна з них плескала в долонї до такту музицї. Ще один крок і Славко побачив Краньцовського. На лаві під стїною червоний як грань Краньцовський танцював. Властиво скакав, але через, те, що при тім грала скрипка, то се мусїв бути танець. Скакав, підтрясав ся, вигинав ся, а при тім перекривлював лице на всякі способи. Анґлєз на нїм помнятий, місцями побілений, лїва пола зовсїм віддерта. На голові якась військова шапка без дашка так захляпана болотом, що не пізнати було, чи вона з улана, чи з піхотинця. У кутї під печею сидїв на кріслї Іван, скрипник, таки з Воронич. Він не держав скрипку під бородою, але на рамени, а рамя спер на лїву ногу.

 

Тай так цигикав. Сей спосіб держаня скрипки, видко, був для нього дуже вигідний. Таким способом міг грати довгий час не вгаваючи, без відпочинку. Ті дві бабі, що стояли перед Краньцовським, були для Славка зовсїм незнайомі.

 

На малім круглім столї, що стояв під вікном, і на долівцї, валялися склянки від пива.

 

Долівка під столом і біля стола була мокра й воняла на всю хату простою горівкою.

 

Славкови зробило ся нїяково. Де ж таки! Він знав Краньцовського за дуже статечного чоловіка. Нераз завидував йому панських манер і такту. А тепер бачить його в такім страшнім станї! Здавало ся Славкови, що як Краньцовський його пізнає, то вмре зі стиду. Чи не лїпше б було подумав Славко — вернути ся загодї непоміченим, щоби не стати ся причиною такої великої прикрости для Краньцовського. Бо хоч Славко та його домашні знали про наліг Краньцовського, то нїкому й через думку не промайнуло, що він може так забутись.

 

Та коли Славко так вагував ся, Краньцовський пізнав його. Нараз зіскочив з лавки, побіг до Славка й зачав його обнимати й цїлувати. Слинив його пяним ротом, а подихом алькоголю душив. Потім обернув ся до скрипника тай почастував його простацькою лайкою:

 

— „А ти, . . . . . , чому не перестанеш грати, коли видиш, що панич прийшли?“

 

Скрипник перервав гру тай оправдував ся, що не завважав панича.

 

Тодї Краньцовський обернув ся знов до Славка тай пояснював йому, з якої нагоди взяв ся танцювати. Сей танець ішов об заклад, чи Краньцовський пяний, чи нї. Бо як би пяний, то би впав із лавки. Заложились о пять фляшок пива й пів-кварту горівки. Краньцовський очивидно виграв. Отже з тої втїхи хоче сам заплатити. Ледви крикнув: „Шльомку!" вже Жидок указав ся з напитками.

 

„Пий, щоби-сь аж ригав!" — обізвав ся Краньцовський до зарослого чоловіка, що в капелюсї без дна. Схопив його за руки й гримнув кулаком у шию. Зарослий чоловік аж подав ся наперед тай обрушив ся на Краньцовського:

 

— „Не бий, пане, бо болить!"

 

Краньцовський зняв свою заболочену шапку тай сказав по польськи:

 

— „Пшепрашам ясьнє вєльможнеґо пана!“

 

Потім говорив до Славка:

 

— „Я поміняв ся з колеґою сього пана за шапки, а з ним хочу поміняти ся за анґлєз. Скидай свою бунду!" — крикнув на зарослого чоловіка. Тепер Славко приглянув ся, що то за бунда. Се було якесь, руде сукно, місцями попрориване, а з тих прогалин звисали жмути брудної бавовни. По боках була ся бунда позшивана білим шпаґатом. Одначе очи видїли, що не будь той чоловік підперезаний мотузком, то ся бунда була би з нього злетїла зараз. А все таки він не хотїв міняти ся за анґлєз.

 

— „Йому жаль за нуждою, бо вона там добре вигріваєть ся" — сказав Краньцовський. Приступив до зарослого чоловіка й раз-два! здер із нього ту бунду. Вона постелила ся по долівцї такою купою лахмітя, що нїхто з постороннїх не вгадав би, чим те лахмітє було перед хвилькою. Зарослий чоловік лишив ся майже голий. Сорочка, чорна як каглянка, дїрава як сак, одної штанки бракувало від колїна, а друга з боку зовсїм роздерта. Краньцовський крикнув на Шльомка й казав подати одїж. „Бо ясьнє пан соромить ся перед сими дамами в такій ґардеробі“ — сказав до Шльомка. Потім узяв оброслого чоловіка за плече й обертав ним на всї боки. Жидок, видко, вже був звичний до такої забави, він знав з гори її перебіг, бо не барив ся зовсїм із одежею. Одягли зарослого чоловіка в якісь старі штани й довгу загортку.

 

— „Але се ще нехрещене!" — обізвав ся Краньцовський. Ухопив із стола фляшку горівки й вилляв оброслому за ковнїр. Він лиш трохи вигнув ся, але не сказав анї слова. Тільки баби кричали, що шкода горівки. Та Краньцовський потїшив, що буде друга, бо він ставляє новий заклад. Пє фляшку пива без склянки, а як одним душком не випє, то поставить лїтру горівки. Хто має поставити, як би Краньцовський випив, на се не було вимови. Узяв фляшку пива зі стола тай пив. Очи йому вийшли на верх, а жили на лици аж посинїли.

 

— „Програв! Шльомку! лїтра житнівки!“ — Краньцовський сїв на крісло біля стола тай віддихав ся. Віддихавшись, узяв Славка за руку й силоміць посадив на крісло. Казав і иншим сїдати. Потім нагадав собі, що післав був Жида до міста по фляшку коняку. Коняк дїйсно був; Жидок розпечатав фляшку таки при них.

 

— „А се мої коханки" — сказав до Славка, показуючи на баби „одну відступаю вам. Гандзю! присунь ся ближче до панича, додай йому вогню, не видиш, який він смутний?“

 

Гандзя в пересуненій на бік червоній хустцї присунула ся з кріслом близько до Славка, притиснула ся до нього та трохи не сїла йому на колїна. Але Славко не був сумний; він із дива не міг прийти до себе. Все, що до тепер круг нього дїяло ся, видїв неначе з просонку. Краньцовський тимчасом обернув ся до зарослого:

 

„А ти, яснє пане, Іванку жидівський, чому не пєш? Пий, бо бю!“ — Зарослий заплющив зовсїм свої маленькі, закислі очи, розтворив рот і показав два чорні зуби. Се був його сміх. Такі жарти він собі хвалив, натомість битє кулаком у шию не навидїв.

 

Славко нарештї отямив ся. Говорив Краньцовському, щоби їхав до дому, його паня жде перед корчмою з повозкою. Але Краньцовський і слухати не хотїв. Нехай паня їде, вониж оба лишать ся тут. Зараз Іван їм заграє, а вони будуть танцювати з коханками. Потім підуть до міста, він замовить у каварни сепаратку. То тож буде забава. І силував Славка пити коняк. Славко вже був рад якось утекти відсїля. Та на се не було способу. З одного боку держав його Краньцовський, а з другого Гандзя. Вона зачала вже на добре примилюватись. Але Славко сидїв похнюплений, не мав відваги навіть поглянути, яка та Гандзя з обличя. Краньцовський присилував Славка випити чарку коняку тай припрошував далї:

 

— „Як мене любите, то випєте ще один".

 

Славко щиро відпрошував ся. Тодї Краньцовський його цїлував і немилосерно щипав. Славко вертїв ся з болю та трохи не кричав. Краньцовський щипав його з любощів та зовсїм не мав наміру заподїяти йому болю, тілько задурманений алькоголем загирив уже міру в руках. Він щипав і других своїх сусїдів, але їх шкіра не відчувала болю. Коли й се не заохотило Славка до питя, то Краньцовський заявив, що хоче з ним запити собі „на ти". Бідолашний Славко просив ся, щоби хоч пустив його на двір дати знати пани, нехай дурно не жде. Але Краньцовський не хотїв нї на що дозволити перед тим, заки Славко не випє з ним „на ти“. Нальляв дві чарки коняку тай наказав, щоби всї инші співали „многая лїта", а вони оба будуть пити.

 

Ще не зачав ся спів, як у дверях появила ся Краньцовська. Краньцовський витріщив на неї здивовані очи, а коли допевнив ся, що се дїйсно вона, вихопив ся на лавку так справно мов кіт і крізь відчинене вікно вискочив на двір. Славко був вольний.

 

Коли сїдали обоє до повозки, запитала ся Краньцовська:

 

— „Чи я вас визволила з неволї, чи може лиш попсувала милу забаву?“

 

Славко впевняв, що вона визволила його з неволї: Тай зявила ся в сам раз, бо инакше мусїв би ще пити. Мав би тепер біль голови. — „Ой! щож би менї тодї ваша мамця сказала, як би довідалась, що через мене болить головка її пестїя?“

 

Подивила ся Славкови миленько в очи, потім спустила їх і почервонїла ся. Її личка горіли тим пристрастним, жіночим жаром, що як приложити до них долоню, то не можна довго вдержати: личко пече вогнем.

 

До середини міста ще було чверть години їзди. Краньцовська розпитувала тим часом про свого чоловіка. Але Славко був дуже невмовний; його розбирала похіть він сумував. Вонаж роздумувала над тим, що бачила в корчмі, витягала з того заключеня й подїляла ся ними зо Славком. Найдужче лютив її Йван- скрипник. Адже вона завсїди в того чоловіка викупляла ся. Платила йому за те, аби дав їй знати, коли її чоловік має намір іти „на вандер“. А Йван знав се добре, бо її чоловік завсїди замовляв його заздалегідь, де має ждати на нього зі скрипкою. Такий мужик невдячний! Бо Йван, хоч брав від неї заплату, то не тілько не повідомляв її, але надто ще скривав у себе в хатї перед нею її чоловіка. Та зрештою вона не дивуєть ся. Іван, видко, волить забаву з її чоловіком, як її гроші. Потім пригадала собі, як смішно виглядав її чоловік у тім помнятім анґлезї, без одної поли та в тій військовій чи арештанській шапцї. Сміяла ся з того щиро, очи заходили сльозою. Тай подумати тільки, за кого він її міняє! Такі дві погані, брудні баби. Вона се знає вже від давна. Та ще й поготів! Вона собі з сього нїчого не робить. Вона зовсїм не заздрісна; менше клопоту.

 

— Та шож бо ви все мовчите?“ — Нахилила трохи до нього голову й злегенька діткнула його боку своїм ліктем. Потім говорила тихше, буцїм передаючи йому якусь тайну: — „Адже такого молодого хлопця повинни зацїкавити хоч такі заборонені романси".

 

Славко намість відповіди знов поправляв крават і з поспіхом натирав ніс платинкою аж до болю.

 

— „Та бо я бачу, що ви чогось сумні“ — говорила Краньцовська далї. — „Може для того, що не вдала ся вам ваша місія? Не гризїть ся. Я була майже певна, що так станеть ся. Пробувала іще послїдний раз. Тепер маю чисту совість. Нехай його тепер усї чорти пірвуть! Навіть у той бік не подивлю ся“.

 

Славко заєдно сумував.

 

— „Може вам жаль, що я стратила гроші?

 

Не журіть ся: Я вже їх віджалувала. Зрештою я вже привикла до сього. Він стратив уже тілько, що за те купив би Вороничі.“.

 

Тепер Славко переміг у собі „добрий тон“, сховав платинку й обізвав ся:

 

— „А я чув, що Вороничі перейдуть на власність вашого чоловіка?“

 

Сей сам Славко, що так бояв ся за „добрий тон“, тепер не завагав ся натякнути на неслюбне походженє її чоловіка, хоч повинен був догадати ся, що се знатє для нього зовсїм непотрібне, а для неї немиле.

 

Вона засоромилась. Люди соромлять ся таємницями своїх обставин, чи вони злі, чи лиш байдужі. Тільки через те, що се — таємниця. Славкови-ж сказала, що нехай не вірить у нїякі сплетнї. Вони мають лиш двіста морґів у Вороничах. Вона сама купила той ґрунт за своє віно. По цїм замовкла й не обзивалась уже. Та він зовсїм не порозумів, яка причина її мовчанки.

 

У містї попросила його, щоби на пяту годину був коло повозки. Вона також стане точно на місци. До того часу має полагодити одну орудку.

 

— „За той час бавте ся добре тай не вганяйте дуже за дївчатами" — сказала й погрозила йому пальцем. Радо простила йому те немиле слово, що вирвала ся йому перше мимохіть. Він іще поглядав за нею в слїд і завидував у души Краньцовському, що може обнимати таку любу особу.

 

— „Инший, бувши мною, хто знає, чи не здобув би собі її любов, але я, безіспитенко найгірший понад усїх..."

 

Ідучи від повозки до ринку, роздумував далї над тим самим. Коби хоч Пазю вдалось йому зєднати. При нїй би мріяв, що обнимає Краньцовську. Постановив собі здобути Пазю доконче. Ще таки сьогодня. Примусить себе зважити ся. Адже не вибє його.

 

З такими думками зайшов до цукорнї. Се був одинокий льокаль, де він важив ся заходити. Тут заходив також його батько. Тут сходили ся його знайомі академіки.

 

Перед дверми цукорнї ще пощупав ся за кишеню, чи є гроші. Є! Гроші старав із двох жерел. Мати йому давала тай брав тихцем від батька. Панотець носив гроші по кишенях без мошонки. А також держав у засуві від свого бюрка. Дуже часто забував засуву замкнути. Тодї Славко витягав кілька корон. Витягав також із кишенїв, як батько спав, а він припадково нї. Панотець не знав нїколи лїку своїм грошам. Лиш часом, як тих грошей по кишенях було за мало, а Славко ще попри то вхопив, то панотець довго шпортав по камізолї, по штанах, щось собі нагадував, а на кінци дав спокій. Та Славко не потребував багато грошей. Тютюн купувала йому мати, він сам лиш докуповував ту надвишку, що більше курив, анїж перед тим. На тайні потреби, що про них мати не знала, вистарчало йому аж надто тих кілька корон, забраних батькови. Зрештою старав ся ті потреби заспокоювати як найдешевшим коштом.

 

У цукорни пив каву й переглядав нїмецькі ілюстровані ґазети. Через якийсь час був сам. Аж надійшов його товариш, адвокатський кандитат, доктор прав, Фалькенбавм. Був се ще молодий Жид, рік молодший від Славка, а вже зовсїм лисий. Та лисина якось дивно відбивала від його молодого лиця. Мав таку привичку чи слабість, що плював, як говорив. Коли йому товариші за се дорікали, то він казав, що се з нервовости. Опріч того не дочував, а був цїкавий усе довідати ся. Через те тулив ся заєдно до бесїдника, прикладав долоню до вуха й наслухував. Говорив зовсїм добре по вкраїнськи, лиш харчав. „Симпатизував" з Русинами. Зрештою се йому було навіть конешне з огляду на його завід адвокатський, бо клїєнти мужики ставали чим рік свідомійші національно. З другого боку се йому зовсїм не заважало бути членом польського „сокола". Русинам говорив, що мусить належати, бо як нї, то би його в судї ззїли. Славко його ненавидїв через те, що Фалькенбавм не знав иншої розмови, лише про правничі справи і все допитував ся Славка про його іспити. Та сьогодня зачав Фалькенбавм розмову про що инше.

 

— „Ти в містї? Та в тебе закладають нинї читальню“.

 

— „Хто закладає?“

 

— „Що?“ — Фалькенбавм приклав долоню до вуха й підставив його під сам рот Славкови.

 

— „Хто, кажу, закладає?"

 

— „Ти не знаєш?"

 

— „Не знаю!"

 

— „Що?" — Та сама історія з долонею й вухом.

 

— „Я тебе питаю ся, хто закладає?"

 

— „Ти не знаєш?" — Мовчанка?

 

— „Той правник, що в Опеньківцях у дворі на лєкції. Ти не знаєш?“

 

— „Нї!" — „Що?“ — „Платити!" — „Що ти кажеш?" — „Іду, вже!“ — „Їдеш до читальнї?“ — Славко заплатив і попрощав ся з Фалькенбавмом.

 

Пята година доходила, Славко ставив ся при повозцї. Краньцовської ще не було. Його брала розпука. В Вороничах закладають читальню, а він сидить на місци й нїчого навіть про те не знає. Та се ще менше з тим, але бо він навіть не знає, чи в Вороничах є з ким закласти читальню? Не знає зовсїм людей. Адже Вороничі се найгірше село в цїлім повітї. Признати ся мужикови до того, що він із Воронич, то так само, як би признав ся, що він злодїй. Нераз на торзї по купнї, коли контрагенти питають ся один одного, відки вони, то ще жаден Вороницький не приповів ся, що він із Воронич. Казав, що з Опеньковець, а опеньківському називав якесь инше сусїдне село своїм рідним. І нараз у тих Вороничах читальня. Та ще закладає її правник, що сидить у дворі на лєкції. Він знає його: Се Семен Потурайчин. Молодший від нього щось пять лїт, уже має перший іспит. Звичайна гризота про свій стан обхопила йому серце залїзними клїщами. Як би мав так відвагу, пішов би геть на край світа. Спустив голову в долину й роздумував, який він нї до чого не придатний на світї.

 

— „Чи вольно менї перервати вам солодкі мрії про перебуту забаву"?

 

Славко жахнув ся. Се була Краньцовська. Говорила далї:

 

— „Ви молодий чоловік, у силї віку, світ перед вами втворений і ви заєдно чогось журитесь! А дивіть: Я вже майже стара жінка, маю далеко більші гризоти, а якось витримую. Подумайте собі, пане Славку, що той драб менї казав. Я його стріла там у тій тїсній улици біля староства. Ішов такий красний, як там був на вигодї. А надто ще мав лице подрапане. Або десь падав або пияки били. І подумайте собі: Той драбуга грозив менї кулаками! Казав, що я його компромітую перед людьми. Я його компромітую! Чи чули ви таке"?

 

Досада додавала їй краси. Почуванє жалю, грижі й розпуки перекинуло ся нараз у Славковій души в почуванє любови. Десь ті почуваня мусять близько біля себе в мозку пробувати, бо Славка так само тиснуло круг серця, як і до тепер. Тілько в тім болю намість жалю почув любов до сеї жінки, що з досади дрожали їй ті малесенькі губки.

 

Вертаючи, намагав ся Славко як найчемнїйше її слухати. Скрутив у її бік шию й водив очима за її рухами. Се йому не вдавало ся, бо вона непосидюща мов шершень вертїла ся на всї боки. Розмова зо Славком додавала їй тепер житя й веселости. А він крутив за нею головою, аж шия болїла, та примусово всміхав ся. Думав, що в сей спосіб показує для неї свою чемність. Їй і через думку не переходило, що він так мучить ся незвичайним сидїнєм.

 

Розповідала ще далї про свою незавидну долю. Ось тепер довідала ся від Мошка, купця, що збіже в них купує, які сплетнї пускає про неї їїж чоловік. Розпускає поміж люде вісти, що він напиваєть ся, бо вона, буцїм, його зраджує. Вона се чула вже давно, навіть раз узяла його на сповідь за таку обмову, як вернув із „вандеру“. Та він із разу проклинав ся, що се неправда, а потім просив її, щоби не брала собі до серця такі річи. Адже він верзе в непритомнім станї не одно таке, що й сам потім не тямить. Та їй се байдуже. Нїхто не повірить, що вона з ким иншим собі заходить. Адже кождий знає, що вона з нїким не жиє. А зрештою, людські язики вже її нїчого не обходять. Уже більшого сорому вона не в силї собі приспособити над той, який наносить їй її муж. Хіба прийдеть ся їй жалувати, що направду не придбала собі якого любого товариша, але так змарнувала свій молодий вік. Адже вона знає дуже добре, що всї замужні жінки тут у містї мають своїх приятелїв. Усї: Зачинаючи від президента суду, а кінчаючи жінкою возьного. Одні роблять се для любови, а другі з інтересу. Хіба котра зовсїм уже не придатна для мужа, то не пригожа для людей. Жартуючи, щиро сміяла ся й розповідала Славкови про потайні романси всяких дам із мійського урядничого товариства.

 

— „Але я розскреготалась як сорока, а ви заєдно мовчите. Певне смієте ся в души надо мною, що так безнастанно говорю"!

 

Славко вважав за конечне щось сказати. Якийсь час збирав свої гадки, а врештї придумав:

 

— „А я був переконаний, що ви свого мужа дуже любите“.

 

— „Відкиж таке дивне переконанє“?

 

— „Ви все з ним цїлуєте ся по обідї“ — сказав Славко й зиркнувши на її малесенькі кругленькі губки, засумував ся.

 

Вона розсміялась. Не знала, що Славко такий наівний. Адже се пуста форма: Так усї роблять тай вони так роблять. Вонаж чує жаль до Славка, бо властиво він їй кривду робить своїм дивним переконанєм. Хіба він, як усї мужчини-самолюби, не вважає жінок людьми. Вона думала, що Славко, інтелїґентний чоловік, та призадумував ся над значінєм любови. Адже людина може полюбити лишень людину. Нехай Славко поміркує собі сам, як би він так полюбив якусь дївчину, а потім доповнив ся, що се не дївчина, але приміром малпа. То чиж міг би її любити тою самою любовю, що перед тим? Може бути, що любив би її як малпу, коли аматор малп, але нїколи тою самою любовю, що любить дївчат. Такеж і її. Вона допевнила ся, що її муж — скотина. То чиж годна вона любити скотину людською любовю?

 

— „Так, так, коханий мій пане Славку“ — додала вона жартуючи.

 

А Славко сумував. Йому стискало ся серце, а в горлї давило. По головіж мигали думки: „Вона ненавидить мужа. Найде собі якогось панка, що його полюбить. Який той панок буде щасливий“! — Належав до тих молодих людей, що розуміють значінє розмови, рік над нею подумавши тай то лиш тодї, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара віддїлює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеть ся, то слух уже глухий: Не має що розумови передати.

 

Вонаж хвильку глядїла йому в очи. Потім зарумянились її личка тим пристрастним жаром жіночим, що пече вогнем долоню, коли вона наближить ся до них. Той жар уймив їй трохи її красоти. Аж нараз обняла Славка своїми рученятами й притисла свою голову до його рамени. Він перелякав ся. Дрожав на цїлім тїлї. Отже не зі зворушеня було те дрожанє. Він сидїв не вигідно. Колиж вона тепер трохи на нього сперла ся, то тїло намагало ся схопити дрожанєм затрачену рівновагу. Він же сам опріч переляку з такої неожиданки не зазнав иншого почуваня. Бо той вогонь із її личка пік його в рамя, дібрав ся навіть до його серця. А все таки не освітив мозку.

 

— „Ох! пане Славку, яка я нещаслива"! — обізвала ся тихим голосом.

 

— „Тай я нещасливий, бо я вас люблю“! — трохи не вирвалось йому. Але здержав ся в сам раз. — „Забудь ся, забудь ся“! — думав — „а вона тебе, безіспитенка, кулаком у карчило або заставить фірмана викинути з повозки. Бо ти хочеш вихіснувати для себе її гризоту! Адже перед хвилею казала тобі, що лиш для пустої форми цїлує мужа. А ти би зараз хотїв користати з того, що притулила ся до тебе"!

 

З невигідного сидїня болїли його мязи на спинї. А він бояв ся поправитись, бо не знав, чи випадає рушатись, доки вона тулить ся до нього.

 

Той жар на її личку остиг. Випустила Славка з обіймів тай розперла ся в повозцї. Потім усміхнулась і заговорила:

 

— „А ви й зіправди зовсїм невинний хлопець. Не бійте ся, я не думаю вас псувати. Тільки, знаєте, жінцї лекше, як має перед ким хоч пожалуватись. Не скажіть лиш мамци, що я блазнила вас такими безбожними історіями. Булож би менї! Бо чим старша женщина, тим стає ся моральнїщою. Хотять, щоби всї люди так заховувались, як вони".

 

Тепер сміяла ся голосно. По хвили мовчанки знов говорила.

 

— „Знаєте, а я хотїла би, щоби мій син був колись такий, як ви". І зачала розповідати про свого сина, Мундзя.

 

Йому шість лїт уже минуло. Береть ся вже лепетати з боною по француськи. Її тета для старих іще звичаїв наважила ся конечне, щоби внуки говорили по француськи. Але вона сама не видить із того нїякої користи. Буде її син калїчити іще одну мову. Бо він і по польськи зле говорить. Тай не диво, бо чує вкраїнську розмову більше, чим польську. Вона й сама привикла вже до якогось жарґону, що його мабуть годї називати польською мовою.

 

— „Але наші вчені дуже хитрі. Хотять у нас вмовити, що ми тут поміж Русинами виговорюємо польські слова по литовськи. Колись тут я трохи не вмерла зо сміху. Заглянула до польської граматики, найшла там усї наші промахи проти польської мови й вичитала, що Поляки в східній Галичинї говорять по литовськи. Подумайте лиш, я не бачила нїколи Литвина й на очи, а тут довідую ся, що я сама говорю по литовськи".

 

Сміяла ся тепер зовсїм щиро.

 

— „А ви, пане Славку, так мало говорите, що я не мала нагоди дослухати ся, чи вмієте говорити чисто по польськи. Не стидайте ся: ви Русин, а я Полька, та якось розмовимо ся по польськи".

 

Навмисне говорила багато, щоби вспокоїти ся, бо від коли тулила ся до Славка, чула заверуху в своїх жилах.

 

— „Я думаю, що по наших граматиках так пишуть для того, щоби Русини не були горді на те, що псують нам мову. Для литовських Поляків певне пишуть, що вони виговорюють польські слова по анґлїйськи. А ми тут Поляки признаємо ся тихцем між собою до того, що для нас ріднїйша вкраїнська мова, анїж мазурська. Лиш писати се не вольно. Зараз би на нас кричали, що ми винародовлюємось. Але менї здаєть ся, що таки колись та винародовити ся мусимо. То вже не дасть ся, так далї піддержувати штучно Польщу. От у нашім повітї зробили з мого коханого мужа й члена ради повітової й предсїдателя шкільної ради й якогось делеґата до доріг, хоч знають що то за зїлєчко. Лиш через те, що він Поляк. А він собі гарненько гроші повітові забирає тай з Іваном скрипником бавить ся. Я вже кілька рази платила за нього по кілька соток. А тепер не дам, аби й цїла Польща мала провалити ся. Бо мусите знати, що мій чоловік лїпший Поляк від мене, хоч говорить із нами по вкраїнськи, а я по литовськи".

 

Знов сміяла ся, пригадавши собі литовську вимову. Потім схопила його за руку й легонько потрусила.

 

— „Та щож бо ви мовчите? Навіть не похвалите мене за те, що я стала ся перекинчиком, аби зєднати собі ваше серце? Адже, як би хто з Поляків прислухав ся, які я перед вами виговорюю єреси, то вкаменував би мене".

 

Аж тепер Славко набрав трохи житя. Дїйсне не чув доси із польських уст такої мови. Се він теж сказав Краньцовській.

 

—„Всеж таки раз діждала ся я від вас доброго слова. Та менї з сього слаба потїха, бо я вимусила на вас сю похвалу“.

 

Знов глядїла на нього й усміхала ся любо. Се не був сміх, тілько втїха тої жінки, що дивить ся на милого їй серцю мужчину. Їй здавало ся, що вона полюбила його щиро. А тим часом вона любила образ своєї душі. У хвилях зневіри й розпуки вимріяла собі таку людину, що спочуває їй у тяжкім горю. Той образ приложила до прохожого Славка. Кілько він не дорівнував тому образови, стілько вона додавала йому в своїй фантазії.

 

— „Чаруєте мене, пане Славку, собою. Нїчого собі більше в світї не бажаю, лиш тілько, щоби Мундзьо став ся такий, як ви".

 

Нагадала собі ще раз за свого сина. Сей хлопець десь вивчив ся говорити на кождого, що він служить. Певне чув, що наймити говорять про себе, що вони служать тай говорить так про всїх. За Краньцовську говорить, що вона служить у нього, а за себе знов, що служить у Краньцовської. Не давно, як довідав ся, що тїтка Краньцовської писала до неї лист, то казав, що йде служити до тїтки, бо вона нїколи не жалує йому яблук. Тай не можна хлопця відучити від тої звички. Анї тни не може порозуміти, для чого Антонови вольно про себе говорити, що служить, а йому нї. Добре ще, що вона не розуміє по польську, а то образилась би, бо він і про неї говорить, що вона служить.

 

— „Але може бона хутше вивчить ся по вкраїнськи як по польськи, а властиво по литовськи, завдяки вам, пане Славку".

 

При сїм слові замахнула ся пальцем і злегенька діткнула його носа. Йому аж душно зробило ся з переляку. Вихопив з кишенї платинку та з поспіхом узяв натерати ніс аж до болю. Тепер прийшла черга на Краньцовську налякати ся:

 

— „Не вжеж я вас так сильно вдарила? Вибачтеж менї мою нездарність“!

 

Славко запевняв, що се нїчого.

 

Не далеко вже було до дому, а через те Краньцовська домагала ся від Славка слова, що її відвідає. Він приобіцяв. Але Краньцовська сим не вдоволила ся: Хотїла знати конче, коли се станеть ся. Нехай Славко скаже, коли буде мати час.

 

Славко задумав ся. Колиж він зіправди має час? У вечір? Нї! Підвечірок, спати, вечеря. Нема коли. Рано? Нї. Ту ямку не може перестати порпати, вже хоч би через те, що при тій роботї забуває свою журу. Зрештою не привик так рано одягати ся. Лишаєть ся час по другім снїданку. Сказав се Краньцовській. Нехай буде, для неї ще й поготів! Вона би також дуже радо вийшла на прохід.

 

— „А щоби вам не було скушно зо мною! старою, то заберемо Мундзя й його бону. Тож завтра набезпешне. Яка година найдалї"?

 

„Пів одинайцятої".

 

— „Добре! — Тілько ви, пане, Славку, так не дорожіть ся собою. Адже я знаю дуже добре, що ви тепер нї над чим не працюєте, тільки спочиваєте. А менї тим велику зробите ласку. Можете порозуміти, що в моїй души дїєть ся, бо видїли мою долю там у корчмі на „вигодї".

 

Розійшли ся.

 

Їдучи до дому передумувала Краньцовська все, що сьогодня пережила. Трохи їй було стидно, що мала надїю позискати собі Славкову любов. Але вона була така роздратована поступком мужа, що й сама не счула ся, як до того прийшло. Славко на її думку, поступив- собі з нею дуже чесно. Инший, бувши ним, був би використав її почуваня тай хто знає, чи не вийшов би з того який скандал. А він так спокійно дав їй до пізнаня, що вона мусить піддати ся свої лихій доли. Тай як вона могла навіть подумати, що він для неї може мати якусь любов? Сама ріжниця їх віку робить таку думку смішною. Хлопець — видко — бере річ зовсїм поважно: недозволених любощів не хоче знати.

 

Але любити його їй можна. Стільки потїхи лишаєть ся їй у житю. Для когож має зносити муки, вириваючи почуванє з свого серця? Для того скота, що грозив їй нинї кулаками? Тай за що? За те, що вона хоче відвернути нещастє від його голови тай забезпечити житє дїтям! Не доста, що проміняв її на якісь піячки, якісь жидівські помийницї, але ще виговорює перед Жидами на неї. Пускає про неї неславу ізза таких учинків, що вона про них доси навіть подумати не сміла.

 

Сльози тиснули ся їй до очей із жалю й зневаги.

 

Инша, бувши нею, віддалась би першому лїпшому стрічному, щоби пімстити ся на такім опришку, як її муж. І вона би се зробила, як би не дїти. Нїякий скандал, нїяка розвага не здержалаб її від сього. Та хто знає, чи родина її не має дякувати Славкови за те, що вона не шукала потїхи в якого мійського податника або хоч би в свого економа.

 

Так собі розважала Краньцовська й тим більше навидїла Славка.

 

А Славко? Він не догадував ся, які почуваня задля нього носить Краньцовська в своїм серци. Був загіпнотизований, аби не розуміти те, що до нього говорять. Ще з малечку защеплений йому погляд, що лиш той людина, хто має дипльом і золотий ковнїр, виробило в нїм переконанє, що він чоловік гіршого типу. Думав, що лиш заважає на світї, другим, сам нї до чого не пригожий. Через те поясняв собі все на свою некористь. Слова, справлені до нього, зсували ся по його думцї, не лишаючи на нїй нїякого слїду. Так ізсуваєть ся цвях по твердім кристали.

 

А хочаб навіть довелось йому яким способом побувати в душі Краньцовської й послухати мови її мрій, то ще й тодї не дав би віри її почуваням. Казав би, що вона його любить, бо ще не пізнала, хто він. Як же дізнаєть ся, то перестане, бо допевнить ся, що він не той, кого вона любила.

 

Ішов домів задною фірткою, поміж грядки й квіти. На грядцї, мабуть у петрушцї, порала ся Пазя. Похилена над грядкою не помітила його. Славко став і розважав, чи вдасть ся йому зачіпка. Ворожив на своїм забобонї, здобутім дотеперішним досвідом. Забобон мовчав: Не віщував нї сяк, нї так, бо не знав, що переважило сьогодня в житю Славка. Утїха чи прикрість. Неспанє по обідї, закладини читальнї без його відома — се прикрість, хоч і невелика. Їзда з Краньцовською, розмова з нею — се втїха. Хоч також невелика. Покладав ся ще Славко на свій страх і на зневіру, чи вдасть ся зачіпка. Бо серце хололо йому з похоти, а він думав, що се страх.

 

Закрадаючись, підійшов тихенько до Пазї й ущипнув її в те місце, що було найближче до нього. Вона підхопилась до гори розлючена, що вже їй того щипаня за багато. Маленькі сиві очка заіскрили ся мов лїд проти сонця, а лиця палали ненависним вогнем. Пізнала Славка й поволи лють уймила ся.

 

— „Ой, як же ви мене перелякали“! — Ухопила його за лїву руку і з розмахом ударила межи плечі. Аж відозвало ся щось в серединї. Славко потяг ся поволи до хати непевний, чи має вважати Пазину бійку за її згоду чи за відмову.

 

IV.

 

Дома звідав ся Славко, що сьогодня справдї відбувають ся в селї закладини читальнї. Отже панотець не пішов, хоч війт приходив за ним тричі. Оправдував ся браком часу тай роботою, що її буцїм іще нинї мусить виконати, аби завтра вислати на пошту. Війт повірив, але їмость не вірила. Вона знала добре, що панотець не йде для того, бо вважає такі ходи й пробуванє між мужиками за невигоду. З тої причини була лиха, але своїм звичаєм не показувала сього по собі. Показала тілько своє невдоволенє з панотця словами, сказаними до Славка:

 

— Піди хоч ти, Славку. Сидите в селї та навіть не знаєте, що хтось вам закладає читальню.

 

Нїхто не знав, у кого ті читальняні збори відбувають ся, бо війт забув сказати. Але Славко йшов навгадь. По дорозї в когось довідаєть ся. Ледви вийшов до сїний, назирив крізь відчинені двері, як на подвірю йшов до кирницї мужик, оглядаючись на всї боки. Його називали в селї: „Тупим". Якеж його справдїшнє прозвище, то Славко не знав. Тупий заживав великої пошани в селї, бо його бояли ся. Він був головний злодїй тай забив одного чоловіка в селї. Сидїв уже кільканайцять лїт у криміналї. Славкови було немило з ним здибати ся, бо вже сама слава про нього робила його в очах Славка страшним. Волїв переждати, аж нагодить ся така хвиля, що зможе перейти незавважений Тупим.

 

Тупий ступав із легенька, на пальцях, обзираючись навкруги, чи хто його не видить. Так перейшов аж до сїнешнїх дверий.

 

Тут став і зазирав пильненько до сїний, чи нема кого. Потім схилив ся й побіг нахильця попри сїни, попід вікна, простїсїнько до криницї. Там ухопив ведро, що стояло на цямбриню, нахилив і зачав пити воду. Плечима обернений був до Славка. Славко користаючи з нагоди, що Тупий його не бачить, вийшов із сїний і справив ся йти на дорогу. Отже Тупий помітив його. Неначе мав на спинї очи або видїв шкірою. Лишив відро тай прибіг до Славка:

 

— А я приходив, аби-сте йшли на збори — сказав ненадумуючись. — Але відро стояло так на краю, що могло було впасти. Та я, бігме, не пив води, лиш поправив відро.

 

Славко здивував ся. Адже він видїв на свої очи, як Тупий зачинав пити. Була очевидна річ, що Тупий хотїв украсти води. Тілько не знати, з якої причини. Чи для того, що вже давно не крав та бояв ся забути сю штуку, отож користав із нагоди, щоби заправляти ся до неї, чи може для того, що загирив зовсїм розумінє власности. Не знав уже, котре бранє чужої річи буде крадїж, а котре нї. Бо коли не вольно брати чужу курку, то чому би було вольно брати чужої води? А може ще й те бути, що Тупого сварив хто колись за питє води з панотцевої криницї. Досить того, що Славко не знав причини тої крадїжи нї тодї, нї потім не довідав ся.

 

— У кого-ж ті збори? — запитався Славко.

 

— У Петра Оскомюка. Отут зараз за потоком на горбку.

 

— Вас може присилав хто за мною?

 

— Нї!

 

— А ви також будете належати, до читальнї?

 

— Де менї до того! — Лишив Славка тай пішов собі.

 

Хата Петра Оскомюка стояла на горбі немов ластівяче гнїздо. Позираючи на неї, не вірив Славко, чи подумана річ, щоби на таку гору вела яка доріжка. Певне, думав, є там лиш якась стежечка. Але чи вдасть ся незнакомому її відшукати? Отже як прийшов ближче д горі, побачив справдїшню дорогу. Ся дорога був то пояс піску, що йшов стрімко в гору аж до соснового лїса. Посеред того пояса виднїли ся два слїди колїс. Неначе сюда приїхала лиш раз одна фіра. А тим часом проїздила сюда фіра не один раз, тілько за кождим разом слїд засував ся. Ідучи тим поясом у гору, Славко томив ся й дивував ся, як така невидна мужицька шкапа може видрапати ся на сю гору та ще й з возом.

 

Хата Оскомюка складала ся лишень із одної комнати й сїний. Славко переконав ся, що через сїни не пропхаєть ся до середини: Такий там стиск. Для того пішов під вікно, чи не вдасть ся йому якого знайомого повідомити про свій прихід. Може в той спосіб зроблять йому дорогу. Але в вікнї побачив лиш людські плечі й більше нїчого. Бо ті що були в хатї, страшенно глотили ся. Нїхто не знав, на якім місцї має пристати, але пхав ся доти наперед, доки мав змогу. Доки ще мав трохи сили, доти кождий пхав ся. Загонив ся в таку глоту, що стискали його з усїх боків і підносили до гори. Стиснений, позбавлений точки опору, не міг уже рушити нї рукою, нї ногою: куда його сусїди похиляли, туди хилив ся. За те кождий у хатї був більший анїж на дворі, бо ледви черкав пальцями землю. Мимохіть повиростали мужики. Здавало ся Славкови, що й голка не протиснулась би крізь той здвиг. Отже дїти находили ще місце для себе. Вони снували ся краєм тої глоти. Вишукували сподом, поміж ногами, вільні кутики тай заповняли їх собою.

 

Подобало се на той сосновий лїс, що до нього попри Петрову хату вела піскова доріжка. Тай там ті самі сосни, що одинцем росли криві, низькі та стрепіхаті, в лїсїж під натиском сусїдів випростовували ся, стріляли в гору та дорівнували ростом смерецї й ялици. Вільні місця краєм того лїса з того боку, де намість піску простерала ся ромушина, поростали густо лїщиною, тернєм та всякими корчами.

 

Якийсь час стояв Славко безрадний: Не мав сміливости нїкого зачепити. Аж помітив його війт, що вже занадто був упрів у серединї та вийшов на двір на прохолоду. Кричав до сїней, щоби проступили ся та зробили місце для панотцевого панича. Сю вістку передавали один одному, але вона чим до середини, тим стихала. Так стихає буйний вітер, що краєм лїса лопотить лїщиною, свище тернєм, а заки дійде до середини лїса, то зможеть ся зовсїм і нарештї втихне. Але почув сю звістку Йван, панотцїв наймит, тай обібрав ся проломити Славкови дорогу. Навидїв Славка через те, що Славко в нїчім йому не заважав. А також через те, що їмость навидїла панича.

 

Як буря ломить лїсом дерева, так промощував Іван дорогу поміж нарід. Молодий чи старий, як тільки притулились до нього Йванові плечі, мусїв уступитись. Падали людські голови перед плечами на боки наче падуть ті дерева, старі чи молоді, що доля їх поставила поперек струї сильного вітру. Але як буря теряє свою силу поміж лїщиною, тернєм і корчами, так не найшов послуху Йван поміж дїтьми.

 

Бо не поломити бури корчів до чиста! Вирве один, обірве листє другому, зігне в долину третїй. Отже признаки з того нема. Що одно: Сусїди вирваного попростягають зараз гилячки тай заступлять прогалину зовсїм. То друге: Попри обірване листє знимають ся майже на очах усякі буряни. Вони стелили ся доси попри землю назирци, чи не відчинить ся над ними простір, щоб їм післати соняшне промінє. Поспішають ся хутко заповнити той простір, бо як нї, те обчімхане гилє встигне одягти ся листом, заступить їм світ і вони знов марнїти муть попри землю. А трете: Зігнуті в долину корчі похиляють ся лиш доти, доки буря їх гне. Опісляж піднимають на ново, закривши лиш ізсохлі прутики.

 

Отак дознаку й з дїтьми було. Як тілько побачили непевне, захмурене Йванове лице, так одні вибігли на двір, лишаючи своє місце для сусїдів, другі попереступали на инше місце, а третї поприсїдали, що буцїм вони та не заважають нїкому. Для Славка ж як не було дороги перед тим, так і тепер не промостила ся. Але Йван знав спосіб на дїти. Не дурнож перетримував у себе чужі на вихованю. Як тілько переконав ся, що не находить у них послуху, так зараз перекинув ся в той вихор із громом, що як звієть ся, то рве корчі з коренем і відносить їх далеко, а на давнім місци лишає голу землю. Так же й Іван крикнув тепер понад дїтьми: „А бий же"! — В один миг прочистили дїти дорогу. Бо се слово: „А бий же"! вони добре розуміли. Неодин із батьків, схожих на Йвана, послугував ся сим словом. При нїм любила собі нагадувати дїточа спина ті синї доріжки, що їх випікав гнучкий прут. Оттаким заходом пробрав ся Славко до середини.

 

У кутї біля вікна за столом сидїв Семен Потурайчин, білявий молодий чоловік (пять лїт молодший від Славка), ще з дуже слабим заростом на лици. Білявих брів майже не видко було над очами. По круглім його чолї спадало космиками шовкове волосє: таке утле наче павутинє. Воно не ворожило довгого пробутку на голові. І так уже кути чола занадто закроювали ся. Лиця його паленїли майже сухітничими румянцями. Сидїв похилений над якимись паперами. Груди йому запались, а плечі вигинали ся в малий горб. Привитав ся зі Славком і зробив йому нехотячи велику неприємність бо назвав його паном доктором: Припускав видко, що Славко має намір посвятити ся адвокатурі. Зараз побіч Потурайчина, але під другою стїною до Потурайчина боком, а лицем на хату, сидїв ще один студент, чорнявий хлопчина, з волосєм, чорним як галка, зачесаним до гори й рівненько пристриженим. Се був співак, що причепив ся в містї до Потурайчина, хоч нїхто його не просив. Але йому здавало ся що без нього не обійдеть ся. Уважав себе за найрозумнїйшого й великого патріота, бо вмів співати з кантички. Для того думав, що робить велику честь зборам своєю особою. З сеї причини сидїв на лаві розперши ся, з руками в кишенях.

 

Підняв він нехотя руку й подав її Славкови, не дивлячи ся зовсїм на нього. Не стрічав Славка нїколи в нїякім хорі, тому не припускав, що Славко може бути йому рівня. За цїлий час зборів співак нїчим не цїкавив ся, дожидав тілько, аби-в хатї втихло. Тодї виймав камертон, тулив його до, вуха й вигукував усякі тони. Ще й намагав ся взяти, низьке ц. Неначе втїк недавно з дому варіятів. Дивлячись на нього, деякі лякались, а неодин думав про себе „Тепер лиш гавкає. Але хто знає, чи за малу хвильку не вихопить ся з за стола та не покалїчить котрого"!

 

Далї на лаві сидїли всуміш старі й молоді. Посперали ся один одному на плечі, на руки, на голову: Де котрий: засяг. У хатї була духота нестерпна.

 

— „Киньте хоч люльку курити“! — обізвав ся війт, що ввійшов зараз за Славком. Війт уважав себе за приятеля панотцевого дому, для того з приходом Славка заборонював курити, аби панича не душило. Та Славко, був збентежений тим, що Потурайчин назвав його доктором, тож і сей розпорядок війта засоромив його. Дуже було йому прикро, що люде його мають за щось, коли він у своїй думцї неварт був нїчого. Просив війта, нехай не заборонює курити, бо то йому нїчого не шкодить. Він би й сам хотїв навчити ся курити люльку, але не може привикнути, хоч уже пробував.

 

— „А я вас навчу“ — примилював ся війт до Славка — „бо то лиш треба знати, який тютюн дібрати"

 

На те обізвав ся з під печі Йван Неважук, той що був капралем при войську: „Не слухайте, паничу! Мужик любить, аби його пекло в язик. Я сам такий, що курив дзиґарі при воську. Але як, вернув ся до дому, а ще як оженив ся, вижу, що мене не витякне на дзиґарі. Беру ся я до люльки. Та ба! Язик задубів, став лубом, у горлї пече, а і слина точить ся — преч би ся казало — як коли скаженому. Не витримаю! Але всьо одно. Гадаю собі: Хоч погибай, а дзиґара рівно не оближеш, бо нема відки. Курю люльку далї. А язик так як би коти драпали. Як же шкірка з язика злїзла, а наросла нова, аж тодї я почув смак у люльцї. Та се, паничу, не для вас"!

 

Оба засумували ся: І війт і Славко. Війт тому, що не міг прислужити ся Славкови, а Славко, що стратив надїю вивчити ся люльку курити.

 

Зробили місце Славкови зараз біля Потурайчина, а той йому пояснив, що все полагожено й читальники постановили, зараз завтра приступити до будови власного дому. На ту цїль обовязують ся читальники складати готівкою по 20 корон. Гроші має збирати Павло Гаєвий, бо його настановили касієром. При читальни закладають крамницю, а прибутками сеї крамницї сплачувати муть ті гроші. Котрий же не схоче брати своїх грошей назад, то йому виплачувати муть проценти.

 

Іще Славко не прийшов до себе з дива з причини такої постанови, як Гаєвий обізвав ся:

 

— „Колиж я касієр, то я зараз платю тих двайцять корон. Пишіть, пане"! — Витяг гроші й поставив на стіл. Але Потурайчин був тої думки, що лїпше нехай касієр сам собі записує, бо сьогодня всї грошей не дадуть, то й так колись мусить сам записувати. Гаєвий аж засїяв із радости. Обернув ся лицем до всїх тай голосно говорив:

 

— „Пан гадають, що я письменний. То вже неодин зловив ся на мої окуляри“.

 

Потім обернув ся знов до Потурайчина й казав до нього:

 

— „Я, пане, письма не знаю, але окуляри то вжиткую щось уже дванайцятий рік. Так собі знаю з ними заходити, як би-м уродив ся в них".

 

За прикладом Гаєвого пішов Іван-наймит. Витяг ізза холяви якусь стару, подерту шмату тай, розвивав її довгий час. Вона звисла аж до землї. Із тої шмати витяг податкову книжечку, зложену в повздовж у двоє. Розложив її, відчинив, витяг відти двайцять короновий банкнот і нїс до стола. Руки йому дрожали, а банкнот трусив ся як лист на трепетї.

 

— „Десь ви тих паперів там багато наскладали" — обізвав ся війт.

 

— „Не багато! Ще є таких шість. Се ще воськові гроші"! — відповів Іван тай усміхнув ся якось дивно. Лице його, завсїди захмурене, виглядало при тій усмішцї дурновато. Пізнати було, що веселість на тім лици була непривичним гостем. Іван захмурив ся знов тай розповідав, дивлячи ся на землю:

 

— „Я їх складав від першого дня, як лиш нарокував до воська. Із того „лєнунку", з тих шість крейцарів, що жовнїр фасує на день. Наскладав я так ринський срібний. А гроші держу в скринцї. Раз я рано до скринки, а замок розбитий! Пропав мій ринський. Біда, гадаю собі, треба складати на ново. Навіть нїчого нїкому не кажу. Складаю знов. Але гроші вже держу в днину при собі, а в ночи під подушкою. Наскладав я так цїлу пятку. Аж пішли ми раз на варту; прийшов я з посту, сон мене зморив, лїг на лавку тай уснув. Буджу ся вже над ранком. Думаю собі: Що се мене фрайтер не будив? Я до кишенї: Нема мої пятки"!

 

Підняв голову, подивив ся по людях і знов засміяв ся тим дивним сміхом. Потім говорив далї:

 

— „Тай тепер нїчо нїкому не кажу. Але вже беру ся на спосіб. Кажу я до фельфебра (бо я його пуцував): Не виплачуйте ви менї лєнунк, держіть у себе. Як буду йти з воська, то тодї дасте. Жадного лєнунку не беру гроші, лиш питаю ся, кілько їх уже є? Мало, гадаю собі. Шукаю я коханки. Найшов таку грубу мамку, що одному хлопови є що підняти. Важила зза корець пшеницї. Танька називала ся. Дає вона менї вечерю, платить що недїлї пиво. Але я їй кажу: Слухай, Танько, я твого пива не потребую, давай ти менї гроші! Дає! Що недїлї по кілька шусток: те, що мала зо мною пропити. А я ті гроші до фельфебра: Складайте їх до лєнунку. На третїм року наскладав я так сїм десяток. Але йду вже на урльоп до дому, а фельфебер менї тицькає три десятки. Я остовпів. Що ви менї, кажу, пане фельфебер, тицькаєте? Я грошей дома потребую. Ой, каже, Йване, тепер я при собі не маю. Я тобі решту пришлю до дому на ґрунт. Нема куди правдати ся. Їду: до дому, розгадав собі за гроші, беру тай плачу. Що я фельфеброви вдїю? Прийшов до дому, чикаю рік — нема моїх грошей. Чикаю другий — також нема. Але, кличуть мене до вахенібунку. Прийшов — уже я при иншій компанїї: Гадаю собі: Що ти менї зробиш? Я вже старий жовнїр, нинї при воську, а завтра дома. Мельдую ся до рапорту. Питаєть ся мене фельфебер (не той, але инший) чого? Кажу я: Так і так, нема моїх грошей. Став мене фельфебер просити. Дай спокій, каже, я піду до нього: Гроші твої будуть до трьох день. Гадаю собі! Се вже добре! Якурат на третїм дни приносить менї той передний фельфебер усї гроші. Ще й картає мене: Я мовчу, що: маю казати?: А в собі таку гадку маю: Картай, можеш і вибити, добре, що мої гроші в жмени. Як стулив їх, як принїс до дому, то не рушав і до нинї. Настають нові гроші, я їх заміняю тай знов до книжечки. Так я собі постановив, що не видам їх, хіба на яке дуже велике свято".

 

— „А менї не позичили би-сте з тих грошей десятку, аби я її тут положив на стіл? Зараз дома віддам", — запитав війт, сміючи ся, буцїм жартом, щоби не набрати ся стиду, як би Йван відмовив.

 

Іван згодив ся: „Чому? На таке дїло позичу".

 

За війтовим прикладом зачали й инші шукати, грошей, а деякі зичили у сусїдів. Ті, що не мали наміру приступити до складки, висунули ся потихонько з хати тай пішли до дому. Тепер настало вільнїйше: Люде вже, так не глотили ся. Опріч трьох усї, що були в хатї, одні зложили свої гроші, а другі приобіцяли зложити їх як найборше.

 

— „А ти, Гриньку не даш? Таж ти принїс із Прус великі гроші"! — обізвав ся Неважук до парубка, одягненого в цивільну одїж. Ся одїж була зовсїм нова й порядна, тілько за велика на Гринька. На плечах вона якось морщилась, що здавало ся, немов Гринько трохи горбатий. Штани на нїм за довгі так, що він мусїв їх підкотити, аби не приступати з заду запятком. Отже рукави не були за довгі. Видко, що в Гринька були руки за довгі проти його особи. Він міряв, у склепі одїж проти своїх рук і для того вона виходила для нього за велика. Ті руки були взагалї якісь незвичайні. Пальцї на них якісь занадто грубі, ґудзуваті, страшно покривлені так, що заскакували один на одного. Покривило йому їх мабуть у наслїдок якоїсь хороби. Він був чорнявий, волосє їжилось йому до гори й обростало майже цїле чоло, аж до брів. Відповідаючи Неважукови, рухав шкірою на голові, а попри те рушались потрохи й його малі вуха.

 

— „Я до складки не пристаю, але за те в читальняній крамници буду всьо брати. А ковбаса, яка лиш буде, то купю її від разу цїлу. Як сам не зїм, то дїтям пороздаю“.

 

Потурайчин уважав за відповідне намовляти Гринька, аби пристав до складки, коли має гроші. Він устав із лави, трохи протяг ся, що би випростуватись тай підійшов до Гринька. Переконував його, що вложені гроші не тільки не пропадуть, але й будуть іще приносити процент. Гринько цїлий час позирав Потурайчинови десь на живіт; там висїв нїкльовий ланцюшок від годинника. Гаєвий підступив тихцем до них обох і пильно назирав за рухами Гринька. Аж нараз, ех! як не парне тою своєю величезною рукою по кривих пальцях Гринька! Пішов лоскіт як із батога... Гринько схопив другою рукою побиту руку, махав нею по повітрю, скулив ся, скривив ся й сичав. Іще не зараз промовив до Гаєвого:

 

— „Ой, вуйку, таж я калїка"!

 

— „Ти калїка“? — відповів Гаєвий — „А за ланцюшком пасеш очима, як кіт за салом?! “

 

Гринько скулений, помахуючи побитою рукою, вийшов із хати.

 

На Потурайчинї ся подїя зробила дуже немиле вражінє. Він сїв на лаву чогось засоромлений і згортав із чола космики свого довгого волося, що лїзло йому аж на очи. Потім промовив до Гаєвого, що ще нїчого злого не стало ся, як Гринько позирав на ланцюшок. А зрештою сей ланцюшок нїчого не варт. Та Гаєвий був инакшої думки.

 

— „А нехай би й крейцаря не був варт, то не позирай на нього ласим оком“ — сказав Гаєвий. — „Я вже знаю, чого він за ним так водив очима, адже то мій якийсь велебний братанич“.

 

Потім обернув ся лицем на хату тай говорив до всїх із досадою. Аж кричав:

 

— „То вже раз межи нами має бути святий Неруш’! Упадаймо, люде, на святого Неруша! Згадуймо сього святця на кождім поступі"!

 

— „Але той святець мусить бути дуже худий"! — обізвав ся другий молодий чоловік, що не хотїв пристати до складки. Він був одягнений у військовий кабат, на шиї розчінканий: Мабуть, щоби, показати на твердо прасований, високий ковнїрок і блищачу жовту спинку. Та ледви виговорив свій жарт, як із лавки піднїс ся Іван-наймит і тріснув того чоловіка в лице!

 

— „Іди й ти за Гриньком та там будете оба сміяти ся з того святця" — сказав Іван — „а тут стули хавку"!

 

Ударений вийшов із хати, а йдучи, грозив Іванови, що ще з ним десь стрінеть ся.

 

В хатї якийсь час настала тишина; всїм було нїяково. Навіть співак не користав із тої тишини, щоби хвалити ся своїм голосом. Аж нарештї обізвав ся Неважук: „О і се дуже добре! Шкода, що ще не було Тупого, аби й його так почастувати. Сьогодня каже менї під церквою: То ти, каже, до читальнї? Ти, каже, не здужаєш стілько заробити, кілько я вкраду"!

 

Тепер і Славко пристав по розмови: Сказав про Тупого, що кликав Славка на збори тай показав йому, в кого ті збори.

 

— „Не вірьте, паничу"! — сказав на се Неважук, — „Ви певне його на чімось приловили та він вибріхував ся перед вами. Він на брехню такий спритний, що Цигана би обдурив".

 

Була вже пізна пора перед вечером, Потурайчин спішив ся до дому. Одначе на відхіднім хотїв іще конче вписати до читальнї хоч кілька жінок, бо доси вписались самі чоловіки. Та нїхто не хотїв своєї жінки вписати. Потурайчин горячо, поперав свою думку, намагаючи ся всїх переконати, що з того буде велика користь. До сеї справи навіть співак утрутив своє слово. Обпер ся плечима об стїну, забрав на свій жакет усе вапно, переклав ногу на ногу й, позираючи на свій живіт, обізвав ся силуваним басом: „А жіноцтво нехай уписуєть ся“! — Потім повів з горда, оком по зібраних назираючи, яке вражінє зробив на них його гробовий голос. Колиж переконав ся, що авдіторія за мало його поважає, кинув головою назад і намаґав ся вже щось десятий раз узяти низьке Ц.

 

На вперте домаганє Потурайчина згодив ся лиш Сенько Грицишин записати свою жінку до читальнї. Він доси не обзивав ся анї словом. Сидїв на лаві в кутику похилений, спертий ліктями на своїх колїнах. Тепер піднїс ся й показав своє лице, що на нїм проявляв ся якийсь сум і безмежна доброта. Очи синї, немов чогось заплакані, глядїли ласкаво й смутно та наче нїчого не бачили. Темний волос, буцїм обстрижений, але вже на стілько відріс, що голова Сенькова була кудлата. Він говорив поволи трохи гикаючись. Отож сей Сенько згодив ся, щоби записати його жінку Катерину до читальнї: Катерина одначе не була його слюбною жінкою. Слюбна жінка покинула Сенька перед кількома роками й утекла з коханком до Америки, лишаючи чоловікови троє дїтей. Самому мужикови неподумана річ вести без жінки сїльське господарство. Переконав ся про се найлїпше Сенько на собі, бо по роцї так задовжив ся, що й до тепер не годен вилїзти з довгів, та хто знає, чи вже з них і вийде коли. Зайшовши в великий довг, не видїв Сенько иншої ради для себе, як лиш оженити ся. Та при сїй нагодї довідав ся, що він — католик. Сим словом іще й доси не величають себе наші люде, вони його мало знають. Ще не навчили ся роздїлювати христіян на партії. Католиковиж нема в Австрії розводу, для того Сенько, не міг у друге женитись. Зійшла ся Сенькова родина й порадила йому, що коли піп не хоче дати слюбу, то нехай робить весїлє без попа. Сенько мусїв послухати. Найшов собі дївку, Катерину, відправив весїлє з музиками й з усїми народними звичаями тай жиє. Вже має з нею двоє дїтей. В очах селян уходить се подружє за слюбне. Як Сенько записав свою жінку, тодї вже й він помагав Потурайчинови намовляти других, щоби й свої записували. Инші всяко відмовлялись, а Неважук сказав таки по просту:

 

— „Вам, куме Сеньку, не штука: В вас є вже такі дїти, що підуть по паливо. А як би я свою вписав, то хіба менї загибати“!

 

Усї притакнули, навіть Сенько признав, що правда. Отже Потурайчин не міг доглупатись, що се має значити. Він довідав ся про се аж через тиждень у містї. Жителї Воронич ходили збирати сухе ріще до лїса на паливо. В сїм лїсї батьки й дїди їх мали право служебности. Та вони з потреби те право ще й тепер виконували, збираючи хоч сухе гилє тай то крадьки, бо як зловив злїсний або побережник, то суд карав за злодїйство. Колиж тепер віддали ся під покровительство святця Неруша, то самі не хотїли ходити по дрова, лишаючи той захід своїм жінкам.

 

Вже сонце було над заходом, Потурайчин вибирав ся до дому. Його хотїли відвезти, але він відмовив ся, бо йому недалеко до Опеньковець. Піде піхотою. Тілько співак не хотїв ходити ногами. Йому зрештою треба було йти аж до міста. Вийшов ізза стола з руками в кишенях, із побіленими плечами, й обернувшись на однім запятку докола себе, вдивив ся в стелю й заговорив до неї силуваним басом:

 

— „А менї треба фіри. Я пішки не привик ходити“.

 

Отже нїхто не квапив ся з фірою. Усї зглядали ся на Потурайчина, намагаючись затямити собі кожде його слово, навіть, кождий рух його голови чи руки. Дивили ся на нього з любовю та з надїєю, що він відчиняє для них ворота якогось нового світа. Ті ворота були перед мужиком до тепер зачинені, бережені заздрим оком мужицькими ворогами. Аж найшов ся чоловік, що показав їм ті ворота, відчинив їх широко, не дбаючи про те, що сильні вороги не подарують йому сього, що переслїдуватимуть його за те на кождім поступку, а мужикам не під силу його обороняти. Дивилися на Потурайчина як на свого пророка. Про співакаж байдуже. Нїхто його сюди не кликав, то й нїхто не чув на собі обовязку його відвозити. І хто знає, щоби було зі співаком, як би не добродушний Сенько Грицишин. Він зазнав без жінки стілько горя, що йому жаль зробило ся молодого хлопця. Зрештою Сенько був такий добрий, такий уже слухняний з роду, що був рад кождому прислужитись. Устав із лави, підійшов до співака, й поглядаючи на нього ласкаво, сказав трохи гикаючи (бо мав таку звичку):

 

— „А-а я в-вас п-повезу“!

 

Ще був третїй чоловік, що не приступав до складки. Але се був сторонський чоловік із села Берберівки. Низького росту, в свитї довгій, з вузьким чолом і з костистими вилицями. Ті вилицї сторчали йому попід очима завбільшки в кулачок малої дитини. Чи не Татарин де за давних часів загубив ся в селї від орди та покинувши свого Магомета лишив по собі нащадків? Той чоловік ждав терпеливо на сам конець, а діждавшись, заговорив до Потурайчина:

 

— „Я приходив до вас, абисте заложили в нашім селї читальню".

 

Потурайчин здивував ся: „Адже в вас є читальня".

 

— „Таже вона є, колиж я хотїв би другої. Бо в нашій читальни є піп, а я його не хочу. Я чув, що ви радикал, та можете заложити другу читальню на супір попови".

 

Потурайчин признав ся що він радикал, але думав, що другу читальню не конечне закладати. Можна бути радикалам при тій самій. Розходить ся лиш про радикальні ґазети, а їх можна брати до якої небудь читальнї.

 

— „Коли вас є кількох" — говорив Потурайчин — „то домагайте ся, аби для вас записали радикальну ґазету".

 

— „Нема нїкого, лиш я один".

 

Потурайчин зацїкавив ся, що видить перед собою такого твердого чоловіка: сам один хоче йти насупроти цїлої громади. Для того сїв на лаву знову й випитував того чоловіка. А він так розповідав:

 

— „Я з попом у гнїву ще від початку лїта. А про що, то прошу, послухайте вважно, а я скажу. Змовила ся наша громада наймити службу божу проти градобитя. Маємо всї зложити від нумеру по двайцять по сїм крейцарів. Складаємо ми ті гроші, каже піп на мене: Не берім, каже, від Василя (бо менї Василь) тих двайцять і сїм крейцарів, бо він, каже, бідний. Від усїх бере, від мене не хоче. Прошуж я вас, панове господарі тай ви, пане Потурайчине, то як я бідний, та вже менї: має град вибити моє збіжє?!

 

І піп, рахувати свячена особа, а він, як якийсь казав, важить на моє добро“.

 

Потурайчин усміхнув ся: „Адже служба була відправлена за всїх, чи хто дав гроші, чи нї“.

 

Василь заперечив головою: „Таке саме й адвокат менї говорив, бо ходив скаржити попа до суду. Не хотїв жаден адвокат робити скарги: Вони всї з нашим попом знайомі. Але ви тото не вірте, що воно однако, чи заплатиш за службу, чи нї. Я вже пробен. Може бути тому десять рік, а може й нї — я мав жито на жоночім ґрунтї аж у сусїдній громадї (бо моя жінка не родовита з Берберівки) та також не дав я тодї на службу проти градобиття. То, знаєте, в нашім селї не було граду, а на тих нивах, де моє жито, геть до чиста витовкло. Вірну вам правду кажу"!

 

— „То лиш вам витовкло, більше нїкому?“ — запитав ся війт.

 

Василь трохи осердив ся: — „Що ви тото говорите?! На всїх нивах, де було моє жито“!

 

Війт далї допитував ся: — „А тіж решта не наймали в своїм селї служби проти градобитя“.

 

Василь був уже добре сердитий. Визвірив ся на війта й коротко відповів: „Я їх не ходив питати ся“! Потім насїв ся далї на Потурайчина, щоби доконешне приїхав до їх села закладати нову читальню. Потурайчин, допевнивши ся, з яким радикалом має дїло, зібрав ся зараз відходити. Але з Василем не було так легко розвязати ся. Він таки йшов у слїд за Потурайчином і в одно домагав ся свого.

 

Щоби його визволити від напасти, задержав Неважук Василя, впевняючи його, що вони йому зараз дадуть добру раду. І радив зарядом майже кождий. Вигадували всякі нїсенїтницї, а жаден із них анї не всміхнув ся.

 

Уже сонце стояло над заходом, Славко вибрав ся підпровадити Потурайчина. Він також почував велику пошану до сього чоловіка. Та бо й зіправди! Годї було Славкови своїм очам повірити. Найгірше село в цїлім повітї, знані злодїї на ввесь округ, а тепер хто знає, чи не будуть першими. Своє здивованє виповів Славко Потурайчинови. Тай Потурайчин дивував ся. Він не надїяв ся по Вороницьких людях такого захопленя справою. Знав із досвіду, що люде навіть по найбогатших селах дуже скупі на гроші. А тут нараз стілько зібрано що можна не гаючись приступати до будови читальняного дому.

 

— „А чи від давна ви вже з ними сходитесь"? — запитав ся Славко.

 

— „Я запізнав ся з ними може перед трьома місяцями. Деякі приходили до Опеньковець до читальнї, а з декотрими запізнав ся в містї. Але то знаєте, пане доктор, вистане запізнати ся, з одним. Як той уподобає собі вашу мову тай вирозуміє, то потім зєднає цїле село, а властиво те, що є лїпшого в селї. А ви знаєте, пане доктор, ближче Петра Оскомюка"?

 

Славко не видержав. Став на місци й сердито промовив:

 

„Прошу вас дуже, товаришу, не прозивайте мене доктором. Мене се іритує“!

 

— „Алеж не гнївайте ся"! — заговорив хутенько Потурайчин,— „Я не мав наміру вас зневажити. Я думав, що ви вступаєте до адвокатури та коли — тогдї поздаєте риґорози".

 

Славкож уважає се зневагою, що Потурайчин не хоче його називати товаришем. Незабаром успокоїв ся, роздумавши собі, що сей же чоловік не знає нїчого про його таємницї. Але тепер Славко злякав ся. За три місяцї переробив Потурайчин майже цїле село. А він, Славко, сидить уже тут на місци по матурі майже вісїм лїт і навіть не познайомив ся з людьми. Йогож батько пробуває тут уже сорок лїт і за той час набрав ся лиш переконаня, що між Вороницькими людьми нема анї одного порядного чоловіка. А ті люди порядні були ось під боком, навіть на однім подвірю, тілько Славко не міг їх завважити. Його обгорнув страх, бо буцїм допевнив ся тепер, що він не в силї порозуміти те, що кругом нього дїєть ся. Стояв посеред дороги зі спущеною в долину головою й журився. Потурайчин спішився. Побачивши, що Славко не рухаєть ся з місця, став з ним прощати ся. Славко прийшов до себе.

 

— „Я вас підпроваджу" — сказав і пустив ся далї йти з Потурайчином.

 

Потурайчин, видко, думав тілько про Вороницьких читальників, бо зараз зачав хутенько про них розказувати:

 

— „Я переконав ся, що вони не такі злодїї, як про них усї думали. Правда, є кілька запеклих і головних злодїїв, що сидїли вже по криміналах, ви їх сьогоднї самі бачили, але сї злодїї не є витвором села. Тут передовсїм завинила близкість великих міст, де є злодїї, що перейшли всїх Вороницьких на купу. Від них набрали ся Вороницькі замилуваня й сприту до сього промислу. А всї решта Вороницькі люде дуже порядні, а що найважнїйше підприємчиві. Вони майже всї займають ся торговлею свиней. Але розумієть ся на дуже малі розміри. Купують у мужиків тай мужикам продають. Лиш одно було в них дуже дивно, з чим я собі зразу не міг дати ради. Нїхто з них не вважав крадїж за зле дїло. Та ще мало того: Вони вважали злодїя за якогось лїпшого чоловіка. На кождий спосіб думали, що кождий чоловік був би дуже радо злодїєм, як би лиш мав змогу й умів. На їх думку кождий розумний і спритний чоловік — злодїй, а хто не краде, то лиш для того, що не має нїякого хисту нї до чого. Ставляли менї такі арґументи, що менї з ними годї було справити ся. Я видко за мало ще студіював суспільну економію. Зрештою признаю ся, що окрім популярних брошурок я нїчого більше з економії не читав. Вам прийшлось би лекше збити їх арґументи, бо ви робили вже іспит із економії".

 

Славко зважив ся сказати правду: „Я, товаришу, зовсїм економії не знаю, що воно таке".—Був приготований признати ся до всього перед Потурайчином Перед сим чоловіком не хотїв грати комедії. Але Потурайчин не порозумів Славка. Бо одно, що не мав нїяких підстав до правдивого вирозуміня Славкових слів, а друге, так був захоплений своїм оповіданєм, що навіть не призадумав ся над глибшим значінєм слів свого товариша. Він говорив далї своїм звичаєм дуже хутко:

 

— „Передовсїм вони не видїли найменшої ріжницї поміж купцем і злодїєм. Ставляли менї за приклад себе. „Як я — каже — куплю порося тай зараз перепродам із зиском, то я краду в того, що купує, бо ж порося менї не вродило тих кілька корон. Або я вкрав у того, що менї продав, або в того, що в мене купив “!

 

Через те не мали вони себе за лїпших від того Гринька, що оглядав мій ланцюшок. А ще ставляли менї такий арґумент, що купець краде в кождого: Бідний чи богатий. Головний же злодїй краде або в банку, або в якого богатиря. Тим то робить меншу шкоду як купець. Вони бачили в містї самих злодїїв: Що пан, то злодїй. Ще мене брали й на патріотизм. Переконували мене, що нам треба вчити ся розуму від Поляків, бо от вони крадуть голоси при виборах тай за те мають більше своїх послів, анїж би їм належало ся. Довго ми сперечали ся й мої арґументи якось не йшли їм до переконаня. Аж одно їх переконало: Я їм говорив, що тепер світ переміняєть ся. Давно був такий світ, що хто був більший розбійник, спритнїйший злодїй, тому й лїпше поводило ся. Остатки сього світа ще заважають ся доси. Але ми, нові люде, маємо сей світ перетворити. Боремо ся за те, щоби в тім новім світї запанував порядний чоловік, той, що працює, а не злодїй і розбійник. Для того вони взяли ся з таким завзятком до будови читальнї, бо їм здаєть ся, що вони тепер поклонники якоїсь нової віри. Вже навіть обібрали собі нового святця, „Неруша", за свого покровителя“.

 

Сказавши ті слова Потурайчин сміяв ся щиро.

 

— А чого ви так напирали ся, аби жінки вписували ся до читальнї? — запитав ся Славко.

 

— „О, се треба конче“, — відповів Потурайчин. — Ви не знаєте, яка тут деморалїзація. Вороницькі люде приймили з міста все, що найгірше. Відси кілька дївок чи молодиць приходить до міста на проституцію. Вони також не вважають се нї за що злого, бо мають змогу йти в мамки, то родичі тїшать ся“.

 

Опинились аж під лїсом, де Йван вивернув панотця. Вже смеркало. Славко не хотїв далї йти, бо бояв ся вертати сам вечером через лїс. Уже мали попрощатись, як Славко пригадав собі одну річ.

 

— „Що ви менї казали за якогось Петра“?

 

— „Я за Петра Оскомюка. Ви його знаєте“?

 

— „Мабуть не знаю“ — відповів Славко.

 

— „Той кривий високий мужик. Він сидїв за столом зараз біля того співака“.

 

— „Ага, знаю“! — відповів Славко. Нагадав собі, що батько сварив Петра за теля.

 

— „Той Оскомюк дуже розумний чоловік“ — говорив Потурайчин — „тай дуже цїкавить ся книжками. Приходив до мене аж до двора. Менї, знаєте, було дуже неприємно, бо дїдич не любить, як до мене приходять мужики. Але що дїяти? Увійшов Оскомюк до моєї комнати та вже менї його не вигонити. Побачив у мене на столї нїмецьку книжку: Ґеольоґію з ілюстраціями. Сю книжку купив менї дїдич у дарунку, як його син здав іспит до ґімназії. Оскомюк зачав переглядати ґеольоґію тай випитував ся мене, аби я йому доконешне розповідав, що в нїй стоїть. Я поясняв, як міг. Меже иншими говорив я йому й про теорію Дарвіна. І що скажете на те: Мужик усе порозумів! Ще ставляв менї такі питаня, що я не знав на них відповісти. Причепив ся до так званих передпотопових звірів (бо там були такі ілюстрації) тай мучив мене всякими подробицями. Конче хотїв довідати ся, чи тим величезним ящіркам відривали ся хвости так, як теперішним. Затямив собі навіть назви тих звірів, якихось іґванодонів, діпльодоків і лихо знає що".

 

Потурайчин хвильку сміяв ся, а потім говорив далї:

 

— „Варт йому давати такі книжки читати. Може маєте дома та зичте йому".

 

Вже як розходили ся переказав іще Потурайчин Славкови:

 

— „А як вам треба буде ким у таких справах послужити ся, то вдавайте ся просто до Сенька Грицишиного: Се дуже слухняний чоловік, усе зробить, Неважук знов відважний, нїчого не злякаєть ся. А на війта не дуже покладайте ся: Він трохи хитрий. Отак любить побалакати, пожартувати, а до-дїла не візьметь ся перший. Усе аж за другими".

 

Славко вертаючи думав дуже сумні думки. Зичити Петрови книжки. Які? Славко не мав нїяких. Його батько також не любував ся в біблїотецї. Опріч кількох книжок духовного змісту про инші книжки й не питай. Сам Славко також нїколи не заглядав до нїякої книжки. Він взагалї не розумів навіть, як може хтось почувати потребу читаня таких книжок, коли його до сього нїщо не примушує. Після таких думок почував Славко, до себе погорду.

 

Серед улицї стріла його якась молодиця. Перкатенька, невеличка, круглолиця. Вона приостала й зачала розмову зо Славком. Дивувала ся, що Славко її не пізнає. Адже вона, ще дївчиною, завсїди робила в єґомостя. Торік вийшла заміж, а сього року повдовіла. Вона приятелює з Іванихою, тому дивно їй, що Славко її не знає.

 

Видко було, що вона жвавенька молодичка, тільки при недїли трохи підхмелена. Зачала примилювати ся до Славка, натякаючи йому, що любила його ще дївчиною. Потім, не довго думаючи, заманювала його до себе зовсїм простацькими, масними словами. Славко бояв ся йти до чужої хати. Отже пристрасть взяла над його страхом верх.

 

Молодиця мешкала лїворуч відсїля також на горбі. Але до її хати не було дороги, лишень крута стежечка. Ішла наперед, а Славко за нею. Сонце вже зайшло зовсїм. Над самим небосклоном жевріли хмари червоною поломінею, а, подальші міняли свою червону барву на фіолетову.

 

Прийшли до маленької як улий хатчини, мурованої з каменя. Славко хотїв увійти до хати, але молодиця його не пустила.

 

— Не йдїть, там паскудно. Така вогкість, що вода капає зо стїн" — говорила молодиця й засунула сїнешні двері на замок. Потім підняла з землї драбину й приставила до стриху. Вилїзла на гору й по хвили побачив Славко на стриху світло. Молодиця перехилилась і кивнула на нього пальцем.

 

— „Лїзьте сюди"!

 

Славко вилїз. Тут молодиця мала вже заздалегідь прилагоджену комнату. На латах від стріхи були почеплені полотна й звисали аж до поду. Се буцїм стїни. Під вистелений веретою наче килимом. В заду поличка, а на нїй флящина, хлїб і кусник ковбаси. На полици стояла також мала, засвічена лямпа. Посеред тої комнатки лежали дві, випхані на твердо, подушцї, одна на одній.

 

— „Тут лїпше" — говорила молодиця, — „бо в хатї, то кождий дїдько зазирає до вікон“. — Вона затаїла перед Славком, що заздрісні парубки люблять часом і шиби вибити, як побачать світло в хатї при замкнених дверях.

 

Молодиця напила ся горівки й частувала Славка. Але він відмовляв ся. Нараз хтось сильно застукав до сїнешних дверей. Славко так перелякав ся, аж кинув ся. Молодиця його вспокоювала:

 

— „Не бійте ся, паничу", — шептала — „погримає трохи тай піде на зломану голову"!

 

Але стуканє з надвору не переставало. Врештї обізвав ся голос: — „Відчини, Варваро! Адже я знаю, що ти дома"!

 

Славко трусив ся зострахи, Варвараж йому шептала: „Се Гринько, той калїка, зараз я його відряжу"! — Наказувала Славкови шепотом, що вона злїзе, а він нехай витягне тихонько драбину на під. Зняла з полицї лямпу й поставила її в кут за полотно, аби ясність не била на сїни. Злїзла на долину й подала Славкови драбину. Потім рипнула хатними дверми й відчинила сїнешні. Тепер Славко почув розмову. Говорила перша Варвара:

 

— „Ти якого дїдька товчеш ся по ночах? Хочеш, аби я тобі яким лихом голову провалила?! Марш менї, калїцуне, від хати"!

 

— „Та тихо!" — відповів Гринько. — „Я принїс горівку тай ковбасу"!

 

— „Щось я тобі в твою ковбасу! Вступи ся менї від хати"!

 

— „Що тобі стало ся, Варваро"? просив ся Гринько. — „Таж я приходжу до тебе як чоловік до жінки. Тиж сама казала, аби я позавтра тебе сватав".

 

— „Ти здурів? Тобі, треба жінки? Тьфу, погане"!

 

— „Таж я маю кусник поля тай гроші".

 

— „А в креміналї хто зогниє?! Не бій ся, головний злодїй викупить ся або втече до Америки, а вас, помішників, повисажують на шибеницю. А з рештою, якого лисого чорта причіпив єсь ся до моєї голови?! Я тебе не хочу, западай ся отам у безвісти"!

 

— „Варваро“!

 

— „Уступиш ся, кажу, чи нї"?!

 

— „Варваро"!

 

— „А вступи ся ж, кажу"!

 

— „Варваро"!

 

— „Маєш Варвару"! — І в тій хвили роздав ся лоскіт від бійки по тїлї. Потім гримнули двері, заскочив замок і Варвара шептала: — „Спустїть, паничу, драбину“!

 

Вже пізним вечером вертав ся Славко до дому. А йдучи міркував, з якою немилосерною конечністю справджуєть ся його забобон. Ось він так перелякав ся на стриху й усе гаразд пішло. Гринькож мусїв дуже радуватись тим, що Варвара казала присилати позавтра сватів. А наслїдки великої радости завсїди прикрі. Вибив Гринька Павло Гаєвий тай вибила Варвара.

 

V.

 

Славко ходив на другий день до Краньцовської. Колиж ізвезли матеріял на будову читальнї, то він зовсїм забув про свою обіцянку відвідувати Краньцовську що день. Намість до неї ходив на місце будови й приглядав ся доти, аж доки не прийшов час іти на обід. Читальню будували на громадській толоцї над річкою, близько дороги. Кождий читальник дав підводу для звезеня матеріялу, а опріч того кождий особисто помагав при роботї.

 

Всї читальники обібрали ся за майстрів. Тільки один із них Неважук, що розумів ся на майстерцї, проводив тій роботї. Робота йшла з великим поспіхом, бо робітника було так багато, що не кождий завсїди находив собі роботу.

 

Славкови здавало ся, буцїм і він потрібний при будові. Мав навіть велику полекшу в своїй журі. Удало ся йому вмовити в себе, що доки читальня не скінчена, доти він сам не може брати ся за нїяке дїло. Се його так переконало, що зовсїм перестав журити ся. На третий день будинок затичили. Дїяло ся се як раз о десятій годинї перед полуднем. По звичаю принесли читальники кілька фляшок пива й під тим будинком запивали справу. Посїдали на підвалини (бо, розумієть ся, ще не було нї стїн, нї даху) тай гуторили. Поміж ними й Славко. Але він постановив собі, доти не вертати ся до своєї жури, доки будинок не буде зовсїм викінчений. Аж як покриють дах, повставляють вікна й шиби, вилїплять і вибілять стїни, аж тодї мав Славко намір застановляти ся далї над тим, що йому з собою дїяти. Тепер же він навіть повеселїшав і перестав себе вважати за гіршого від инших. Те задоволенє, яке дає иншим людям праця, обхоплювало Славка вже при самих обзоринах чужої працї самим почуванєм, що й він до сеї справи як не будь примішний.

 

Випив навіть із читальниками фляшку пива. Аж нараз Петро Оскомюк показав людям ящірку. Вона бігла попри них і сховала ся під травичку зараз біля каменя, що лежав недалеко від того місця, де сидїв Оскомюк.

 

— „А цитьтеж“! — сказав Оскомюк — „зараз щось побачите".

 

Узяв кусник патичка, вигнав ящірку на вільне місце й притис їй конець хвоста патичком. Налякане звірятко з усеї сили перло ся наперед. Аж нарештї урвало притиснену часть хвостика й утїкало просто перед себе. Петро хотїв щось говорити за відорваний хвостик, але його нїхто не слухав. Усї тепер зацїкавились ящіркою й війтом. Бо війт вихопив у Петра патик і скричав: — „Ану, чикайте, я“! Аж червоний із завзятку пруднув ся за ящіркою, намагаючись притиснути їй остаткову частину хвостика. Бідолашне звірятко з розпукою обернуло ся головою до патика й ухопило його конець у свій беззубий ротик. Тодї всї, хто приглядав ся сьому, заверещали: — „Убийте, вбийте“! Війт сїпнув патичком, вихопив його з ящірчиної пащечки й піднїс його в гору, щоби виконати над звірятком громадський присуд смерти. Але ящірка покористувала ся часом і кинула ся на втеки. Вигинаючись на всї боки, щоб обминати камінцї, вилискувала ся проти сонця зеленавими й синявими красками й просувала ся з великою скорістю поміж людські ноги. Неначе плила водою.

 

— „Куме Павле! Запятком, запятком“! — гукали на Гаєвого, бо він був у черевиках. Гаєвий затупав на місци ногами. Отже було вже запізно. Ящірка лиш мигнула проміж його черевики, допала трави, що росла густо над річкою, тай щезла там із очей ворогів. Ще Неважук і війт бігли за нею й прогортали траву, як лиш верхом рухала ся. Дістали таку завзяту ману, щоби забити звірятко, для того, що воно живе. Як той рибалка, що йому вирветь ся з рук жива риба й шубовстне в ріку, то він у нестямі пхає руки в воду, чи не вдасть ся ще рибу піймати, так вони оба пробували найти ящірку в траві! А та проба лиш дала їм змогу переконатись і другим переказати, що ящірка вже пропала на невіднайдену згубу.

 

Аж тепер вернулись усї до Петра. Він стояв над відорваним хвостиком і приглядав ся йому. Хвостик, неначе розтоптана гадина, скручував ся безперестанку в вужевку, то в сей бік, то в той бік, а при тім посував ся наперед. Петро схилив ся, узяв хвостик за молодший кінчик і піднїс до гори. Хвостик вертїв ся далї.

 

— „А виж не боїте ся того в руки брати"? — запитав ся війт.

 

— „Чого? Зубів не має, не вкусить".

 

— „А хлїбаж не гидко буде брати тими руками?

 

— „То чистеньке створінє", — сказав Петро. Потім показував на відорванім місци карби. Такі карби обперізували цїлий хвостик аж до кінця, рядками. Ті рядки входили один уві одного сими карбами й держали ся ними купи. Тепер Петро взяв другою рукою за хвостик і розтягав його. Карби розходились і можна було знов прорвати по серединї сей хвостик рівненько як ножем. Потім пішов над потік і вирвав „сосонку": Такий бурян, падиволос, що росте на вогких квасних ґрунтах, трохи схожий на сосну своїми гилячками. Показував сей бурян і розривав його на частинки. Сосонка легко проривалась на колїнцях, а ті колїнцї держались купи також карбами. На сїй схожости карбів сосонки з карбами на ящірчинім хвостику основував Петро свою теорію про походженє звірят від ростин. Говорив, що ся сосонка була в давних часах великим деревом та що з неї витворили ся поволи величезні ящірки іґванодони й діпльодоки, на прочуд нерозумні звірята, з дуже малим мозком. Ще не мало коли дерево так хутко вбрати ся в розум, хоч уже зважило ся повзати ящіркою по земли. Отак погодив собі Петро теорію Дарвіна з тими образками, що їх бачив у книжцї про ґеольоґію.

 

В його фантазії малював ся той перехід яскраво й природно. Отже не так було з иншими.

 

Се не було під силу їх фантазії перенести ся думкою в зовсїм инакші світи. Вони розуміли ті річи так, як їх бачили. Тим то обізвав ся війт: — „Ей, може бути, бо ще нїхто не підглянув, як саме плодить ся ящірка! А вона, собача віра, з сосонки“!

 

Всякі виясненя Петра, нїчого не помагали. Питали ся Славка, але він не знав.

 

За сей час вислала Краньцовська бону з письмом до Славка. Вона ждала терпеливо три дни на нього й сьогодня була би ще витримала. Одначе рано в кухни перечула від кухарки, що Славко ходив до вдови Варвари. Ся відомість уколола її в серце дуже болючо. Правда, вона не мала до нього нїяких домагань, уважала його за невинного й хотїла його таким задержати в своїм серци. Але тепер він виривав ся від неї. Той образ вимріяного мужчини не приставав уже більше до того Славка, що собі заходить із простою сїльською повією. Вона знала ту Варвару, пиячку, що чіпляла ся кождого хлопа. Не вжеж до тої гурми пяних мужчин, що вганяють ся за Варварою, належав би й Славко? Адже вона хотїла бачити в нїм ті всї прикмети, яких хибувало її мужеви. А тим часом Славко віддаєть ся залюбки тій самій забаві, що й її нелюб... Се не любов зраджена, але почуванє затрати вимріяних дум завдавало муки душі Краньцовської. Здавало ся їй, що її прихильники відцурались від неї й переходять на сторону її мужа. Він став ся переможцем, а вона пропащою.

 

Хотїла мати Славка доконешне біля себе, аби йому показати, що їй на нїм нїчого не залежить. Хотїла йому дати пізнати, що гнїваєть ся на нього. Хотїла його звільнити від того обовязку супроти себе, якого він нїколи не піднимав ся. Одним словом: Хотїла з ним зробити те, що зробила би кожда жінка, бувши нею. Шукала би свого любка цїлими роками, терпіла би невигоду, поносила би труди на те, щоби його відшукавши, могла сказати йому в очи, що його ненавидить.

 

Бона вибрала ся до Славка з Мундзьом. Мала на собі ясну блюзку й білу хустину. Темна чорнявка з круглим румяним лицем так і пашіла здоровлєм. Свіже повітрє й подостатком харчу служило їй. Зовсїм не подобала на ту Французку, яку собі придумують у нас: Худу та блїденьку. Хутше подабала на нашу чорняву дївчину з Буковини. Її називали панною Шарльотою. Хоч їй се й не наказувала Краньцовська, то вона однако старала ся передати Славкови письмо тайком, аби нїхто не бачив. Через те зайшла задною фірткою поміж грядки й квітки. Відси побачила, що панотець вештаєть ся по подвірю. Щоби перед ним сховати ся, схилилась над квітками й приглядалась. Се були самі майже астри білі й червоні. Урвала кілька червоних і пришпилила собі до блюзки.

 

Панотцеви не вело ся. Від тої пори, як висварив Петра Оскомюка й війта, ще до тепер нїчого не сполював. Бо до Йвана не мав уже сміливости, а за Пазею обставала їмость: Посилала його на двір воювати. Крутив ся що дня по подвірю, як та блудна вівця, щось нишпорив усюди й нїчого не находив. Але тепер назирив якусь жінку в городї. Мундзя не видїв, бо він малий. Панотець, не гаючись анї хвилинки, подріботав борзенько в город. Заздрів, як Шарльота рвала квітки: панотцеви мелькнула на лици радісна надїя. Колиж побачив Мундзя, надїя щезла.

 

— „Щож там, Мундзю, ти до нас у гостї? Дуже красно"! — Але Мундзьо перехилив голову на бік і нїби тїшив ся, нїби, всміхав ся, тай нїчого не говорив. Тодї панотець, показуючи пальцем на Шарльоту, запитав ся: — „А се хто"? — Мундзьо своїм звичаєм відповів, що Шарльота в них служить. Він послугував ся словом „служити" на всї причини пробуваня.

 

Панотець порозумів, що се якась наймичка тай далї її сварити за те, що зірвала квітки.

 

— „Ти на що псуєш ружі“ — У панотця кожда червона квітка називала ся ружею. Але Шарльота не відповідала, бо не знала, чого від неї хотять. Вона була певна, що панотець далї говорить до Мундзя. Але панотець не вгавав: — „На що ти менї ружі псуєш"? — Шарльота щось бомкнула, а панотець не розумів. Його зачало се лютити. Мундзьо пояснив, що ся особа не вміє инакше лиш по француськи. Панотець зразу нарікав, на що пани приймають якусь нїму наймичку, а потім жалував гірко в души на свою нещасливу долю, що не дала йому нагоди навчити ся по француськи. Одиноку ще надїю мав панотець на Мундзя.

 

— „А ти вмієш по француськи"?

 

Мундзьо знов перекривив голову, виставив на двір кусник язика, прикусив його й несміливо відповів, що вміє.

 

— „Кажи їй, що я питаю ся, на що вона менї ружі псує?!"

 

Мундзьо щось балакав до Шарльоти, вона йому відповідала, а потім утихли обоє. Панотець водив цїкаво очима з Мундзя на Шарльоту, а з Шарльоти на Мундзя тай усе таки не міг нїчого вирозуміти. Став Мундзя допитувати ся, що вона йому казала? Хлопець знов виставив кусник язика, знов його прикусив і сказав стидливо кілька слів. Із тих слів догадав ся панотець, що вона каже, буцїм цвіт і так облїтає.

 

— „Кажи їй: Що їй до того, чи цвіт облїтає, чи нї"?

 

Але Мундзьо тільки стидав ся і не казав нїчого. Панотець проказав йому ще раз своє запитанє. Мундзьо все таки мовчав.

 

Часом дитина зноровить ся не знати, з якої причини, й анї рушить із місця. Саме тепер Мундзьо так ізноровив ся. Панотець просив. Погладив його по голові тай говорив:

 

— „Скажи, Мундику, я тобі цукерка винесу. А як нї, то скажу мамци, що ти непослушний“!

 

Не знати, чи обіцянка, чи погроза спонукали Мундзя до послуху, досить того, що він промовив до Шарльоти щось два слова. Шарльота за те щось довго йому відповідала. Але Мундзьо не знав із сього переказати панотцеви анї слова. Та панотець нїчого на тім не стратив, бо за той час обдумав собі докладнїйше Шарльотину провину.

 

— „Кажи їй, що вона менї велику шкоду наробила, бо я ті ружі лишив на насїнє".

 

Тепер Мундзьо набрав відваги й "сміючися, говорив довго до Шарльоти. Панотець притакував Мундзьови, а як чув, що хлопцевії йде бесїда плавно, то приповідав за ним: „Шкоду велику"!

 

В рештї прийшла черга на Шарльоту говорити й вона говорила.

 

Але її не слухав нї Мундзьо, нї панотець, бо вони оба далї радили ся, що їй переказати. — „Кажи їй, що вона навмисне ті ружі попсувала, аби я не мав насїня, бо насїнє дороге"! — Панотець укладав у короткі слова багато думок, бо бояв ся, що як наговорить багато слів, то хлопець позабуває.

 

Мундзьо, знов сміючи ся, говорив до Шарльоти довго, а при тім бив кулаком об кулак, буцїм грозив їй бійкою. Певне мав із нею якісь домашнї рахунки. Отже панотець не перечив, хоч догадував ся, що се не може бути, аби кілька вкраїнських слів та треба було так довго по француськи переводити. Навпаки, помагав іще хлопцеви. Бо в тих місцях промови, де Мундзьо бив кулаком об кулак, то панотець приповідав:

 

— „Велику шкоду! Навмисне! Ага!. Навмисне"!

 

Тепер говорили нараз і панотець і Шарльота, обоє до Мундзя. Але Мундзьо держав сторону панотцеву, для того його слухав, а її нї. Панотець допитував ся:

 

— „Казав єсь: „Навмисне"?

 

— „Казав"!

 

— „Кажи їй іще раз"! —Панотцеви дуже припало до вподоби те, що не потребує зважати на відповідь винуватця. Така відповідь нераз збивала його з пантелику, зводила на безпутє, а тут говори й не дбай, що тобі відповідять, бо й так не зрозумієш. Тим то не зважаючи на лепетанє Шарльоти, що стала собі помагати рухами рук, а навіть цїлого тїла, намовляв панотець хлопця:

 

— „Кажи їй іще раз, що вона навмисне ружі попсувала, аби я не мав насїня". — Знов Мундзьо говорив, а панотець притакував.

 

Як уже хлопець умовк, питав ся панотець іще раз:

 

— „Казавєсь: навмисне"?

 

— „Казав".

 

Щоби допевнити ся, чи Мундзьо правду каже, зарядив собі панотець спробу:

 

—„А як по француськи: „Навмисне"?

 

— „Не знаю"!

 

— „От, на! маєш"! — застогнав панотець. Аж цмокнув, аж почіхав ся в голову, почувши таке слово.

 

— „А як по француськи: „На збитки"? Знаєш? А „на злість"? А „на супір"?

 

Мундзьо казав, що знає, лиш не хотїв говорити ті слова панотцеви.

 

— „То кажи їй. Кажи все: і навмисне, і на збитки, і на злість, і на супір. Може хоч одно добре трафиш".

 

Шарльота за той час голосно молола язиком, розкидала руками, вигинала ся, дубцювала ногами, але на неї не зважали. Достоту як той мужик, що висажує порося на віз везти на торг. Воно квичить, пручаєть ся, а мужик мовчки своє робить.

 

На сю розмову, ведену при помочи малого драгомама, надійшов Славко. Не мав уже що робити при будові, бо читальники випили могорич тай розійшли ся до дому. Від тепер мала вже робота провадити ся через згоджених майстрів.

 

Славко приступив ся до Шарльоти, здоймив капелюх і подав їй руку. Батькови ж сказав, що се навчителька француської мови.

 

Панотець ув один миг обернув ся й хутенько подріботав від них на подвірє. Соромив ся. Але так як той Циган, що ззїв чужий обід. Нїби сором Циганови є, та бо й пожиток його не минув.

 

Краньцовська визирала Славка в вікнї з великою нетерплячкою. Взяла собі до голови таку постанову, що як він прийде, то вона його прийме байдужно. Скаже до нього кілька слів і не дасть по собі пізнати, що вона звідала ся про його знайомство з Варварою. Потім буде мовчати, аби він допевнив ся, що їй на нїм нїщо не залежить. Колиж би він що до неї більше говорив, то вона відповідати ме лиш із чемности пів словами, нехай догадаєть ся, що можна йому вже йти до дому. Але Шарльота не вертала ся, тож Краньцовську напав острах що ануж він не прийде! Вона тодї зовсїм безпомішна, бо то лиш від нього залежить, а не від неї, чи він схоче з нею видїти ся, чи нї. Треба дуже великої сили волї, щоби, спокійно переносити на собі ту зневагу, яку він тепер може, їй заподїяти.

 

Але нї! Славко йде. Йдуть усї троє: Він, Шарльота й Мундзьо. Вже на хіднику, що провадить на веранду. Неначе би її хто силоміць тягнув, так несамохіть і хутко вибігла Краньцовська на веранду. Де й подїлась її постанова, щоби його стріти байдужно? Розійшла ся наче мряка від полуднїшного сонця. Краньцовська почувала великий жаль до Славка й не могла здержати ся, щоби йому не докорити:

 

— „А! ґратулюю вам, пане Славку! Я й не надїяла ся, що ви так борзо змужнїєте. Як же почуваєте, себе після знакомства з Варваркою“?

 

Славко, не надумуючись анї хвильки, відпер ся всякого знакомства з якою не будь Варваркою. Анї одним моргненєм брови, анї клїпненєм повіки не дав по собі пізнати, що говорить неправду... Умів на славу скривати свої таємницї перед людьми. Унаслїдив сю прикмету по своїй матері. Краньцовська доразу повірила йому. Її жаль перекинув ся в один миг у велику радість. Неначе перейшла за одним поступком із колючих бодаків між запашні квітки.

 

— „Я сподївала ся, що се сплетнї", — Була переконана, що правду говорить, а тим часом вірила непорушно в ті „сплетнї" аж до сеї пори. Потім румянила ся тим горячим жаром, що уймав трохи з її красоти й спустила очи в долину. Але лишень на хвилинку. Бо зараз глядїла знов на обличє Славка миленько. Протягла до нього руку з ледви помітно дрожачим пальчиками, схопила ними з легенька космик, волося на Славковій голові й промовила:

 

— „Ви, бачу, запускаєте артистичне волосє“. — Він, очивидячки, з тим довгим волосом не приставав докладно до того образа, що вона створила в своїй уяві.

 

На все те глядїла Шарльота й заховувала дуже поважну міну. Нїби вона з сього нїчого не розуміє, а зрештою все се для неї байдуже.

 

Краньцовська запросила Славка до маленької світлички, найближчої д верандї. Сїли побіч себе, й розпочали розмову про те, де Славко пропадав через ті три дни. Він став ся розмовний і розповів їй широко про закладини й будову читальнї. Тепер мав віру в свої сили, привична йому журба й несміливість щезли безслїдно. Розповідаючи мав почуванє, що все те було його дїлом. Вонаж більше дивилась на нього, анїж слухала його слів.

 

— „Я й не знала, що з вас такий гайдамака"! — обізвала ся всміхаючись, як він уже скінчив.

 

Він протестував, що се справа культурна, а не полїтична. Та завзята борня потопаючого народа порушила з легенька й Славкову дрімучу душу.

 

— „А ви не горячіть ся“ — сміяла ся вона— „Адже знаєте мої переконаня"!

 

Потім нагадала собі за бону: — „Деж щезла наша панна Шарльота? Адже була з нами. Мушу її відпитати, бо бою ся лишати ся з вами сама без опіки". — Встала й дріжучим пальчиком діткнула його носа, як тодї на повозцї. Потім відходила, а з дверей сказала ще на причинок:

 

— „Можуть нас люде про щось підозрівати. Коби хоч було за що"!

 

Як лишив ся Славко, сам у світлици, то зважив ся на думку, що Краньцовська його навидить.

 

Тепер уже не мав погорди, для своєї особи, почував ся гідним хоч би й Краньцовської. Розважав собі за неї як за проститутку, бо в нїякій жінцї нїчого иншого не бачив. Отже з другого боку непокоїло його те, що вона дає йому за слабі натяки. Ануж се все лиш пуста балаканина?! Адже Варвара говорила зовсїм ясно. Розумієть ся, він знає те, що Краньцовська не говорити ме простацькими словами, але всеж можна їй висловитись трохи яснїйше. Вонаж говорить свої натяки при таких обставинах, що вони відберають її словам бажане ним значінє.

 

Шарльота жалувала ся перед Краньцовською на Мундзя, що він був нечемний. Панотець щось до неї говорив, а Мундзьо перекручував ту мову і впевняв її, що панотець хоче її бити за зірвані квітки.

 

Мундзьо був би допевне відобрав від Краньцовської довгу науку доброго поведеня, як би так не Славко. Вони змовили ся йти до лїса на прогульку, через те не було коли Краньцовській заходити в суперечку з сином.

 

Шарльота й Краньцовська вибрали ся в білих рижових капелюхах. Зараз із самого краю лїса треба було драпати ся на стрімку гору. Не був би се великий труд, як би сей бік гори був порослий хоч одною травичкою. Колиж бо тут виростали сосни, як у тій байцї, з дияментової гори: Пісок білий-білий, кристалїчний, як узяти його на руку, то прозорий, чистїсїньке скло. Лиш десь не десь виднїєть ся чатинє з сосон, що задержало ся якимось чудом у піску, бо вода геть змиває. Ступили на сю землю, то ховзько як на леду. Навіть не можна вдержатись на вистаючім коріню сосновім, бо й воно через чатинє й навіяний пісок також ховзьке... Одинока рада помагати собі руками, хапаючись за кождим ступнем дерева.

 

Славко йшов наперед і брав ся помагати Краньцовській, подаючи їй одну руку, а другою держачи ся дерева. Вона хапалась його руки, а як тілько поступила ногою, ховзалась і приклякала.

 

Колиж дібрала ся трохи ближче до Славка, то обнимала його руками, щоби буцїм удержатись на ногах. А попри се сміяла ся й реготалась як дитина. Шарльота вважала сю пору за догідну, щоби лишити їх самих. Обіцянками спонукала Мундзя до воротя домів. Краньцовська се не завважила, а Славко припадком побачив, як ті двоє вернули ся.

 

На самім вершку гори спочивали від утоми. Тут уже росла трава, а надто була широка межа, що віддїлювала старий лїс від молодника. Стояли обоє в тїни й віддихували ся. Славко питав ся за Краньцовського, поважив ся вважати його за свого соперника. Не знати, чи задумав над ним поглумитись, чи бояв ся стрічі з ним.

 

— „Ах! не згадуйте менї за того драба"! — відповіла Краньцовеька. — „Кілько рази згадаю про нього, то роблю ся люта мов змия. Можете собі поміркувати, як менї мило жити на світї! Подумайте собі! Вам можу все сказати: Адже ви мужчина, вже розумієте ся на таких річах, тай знаєте мої відносини дуже добре. Подумайте лиш! Кілько разів погляну на свої дїти, стілько разів пригадаю собі, що вони дїти алькоголїка! Не знаю, чи здужаєте ви порозуміти, як ся думка точить мою душу?!"

 

Зітхнула й нагадала собі, що Мундзьо десь облишив ся. Славко сказав їй, що видїв, як Мундзьо з Шарльотою вернули ся. Вона всміхнула ся якось нещиро.

 

„Ви не завважали, як вона дискретно лишає завсїди нас обоїх самих? Видко, що вже добру школу перейшла. Та менї се байдуже! Нехай собі думає, що хоче. Вже яку славу менї муж приспособив, то я не в силї гіршої собі напитати. А зрештою...“

 

Подумала хвильку, нїби вагувалась.

 

— „А зрештою" — говорила далї — „чи найдеть ся хоч одна розумна людина, яка би повірила, що жінка за таким мужем, як мій, та жиє самотою без приятеля? Адже жінка також не скотина. Чей потребує з кимось розмовити ся, порадити ся, хоч трохи розвести душу. Не пропадатиж менї в такім багнї без нїякої відради".

 

Послїдні слова докинула нїби про себе.

 

Хоч не любила нагадувати про мужа, отже раз нагадавши, не переставала про нього говорити. Розповідала Славкови, що муж далї бавить ся й нема надїї, аби вернув і через тиждень. Сьогодня приходив до неї економ із вісткою, що відпитав місце пробуваня Краньцовського. Певне хотїв, аби Краньцовська звелїла йому їхати по мужа. Бо та служба все лиш за тим пазить, аби при нагодї вандрівки Краньцовського щось облизати. Але вона відрядила економа з нїчим.

 

— „Я вже не така дурна, як була давнїйше. Чи повірите, пане Славку, що я вже вдавалась до ворожок? Іще й тепер менї соромно, як собі нагадаю".

 

Пішли далї дорогою попри, молодник на зруб. Там устигли вже черницї, обрости цїлі стаї зрубу. Неначе якісь мишачі гаї стелили ся вони попри зрубані пнї. Чорними кругленькими головками заманювали прохожих ід собі. Але прохожі на се не зважали. Ся ростина брала прохожих підступом. Стелила крадьки проміж траву землею своє довге прутє й показувала ягоди ще недостиглі, бо червоні. Але приступу до ягід боронила завзято, зо скаженою лютею, острими колючками. Особливо чіпляла ся до спідницї Краньцовської. Вона мусїла приоставати й видерати колючкам свою одїж.

 

Нараз над заходом виринула чорна хмара. Із поспіхом висувала ся з поза обрію на синє широке небо. Куда простягла ся, лишала по собі чорну заслону. Вітер звіяв ся сильний. Краньцовська вхопила обома руками криса свого капелюха й бігла в напрямі лїса, що його ще не зачали рубати:

 

— „Біжім до будки" — крикнула до Славка — „бо змочить нас дощ до нитки"!

 

Ще встигли забігти перед дощем. Се був лїс старий із грубими соснами, призначений також на вируб. Не далеко й будка стояла, захист лїсних робітників. Просто й догідно виставлена. До двох дерев, що росли близько себе: Одно від полудня, друге від півночи, прибита поперечка на висотї росту чоловіка. На тій поперечцї скосом до землї сперті широкі тріски з соснового дерева. Се була західна стїна. Від полудня і півночи дві простовисні, трикутні стїнки. На схід сонця відчинено зовсїм. Сподом прибиті тріски мов до підвалини до трьох дощин, що стояли лїгма кантом до гори.

 

Як посїдали Славко з Краньцовською в тій будцї, то на дворі потемнїло. Буря зняла ся страшенна. Нагло, доразу з цїлою силою! Настала дивна сутолока гуку й рику. Проміж гони чатиня шуміло й свистало. Грубі сосни, неначе гнучкі лози, нагинали ся верхами д собі й стукали одна об другу. Дуднїли й гудїли. Неначе дзвонили глухо великі дзвони, що в них обвито серце грубим оксамітом. Скрипіла й пищала якась надломана суха гиляка. А посеред того лускав инколи грім і гоготав по дебрах і верхах. Краплистий дощ товк ся немов горох до долівки. Ішла лїсом музика на величезних струментах. Музика величня, могутна та дужа. Супроти неї людська музика на звичайних струментах подобала би на ляск батога супроти гуку гармати.

 

Найгірше незгідні голоси зливають ся в далечинї в гармонїйні тони. Якогож чудового здавалась би ся лїсова музика для того, хто прислухував ся б їй відтїля, аж із поза тих чорних хмар! Варт великі гроші таке послухати!

 

Ся музика продералась аж до серця, аж до душі тих обоїх, що захистили ся в лїсовій будцї. Говорила вона не лиш до їх вуха, але до кождого нерву на цїлім тїлї. Щож вона могла говорити? Що кому треба. Наказувала певно Краньцовській, щоби шукала собі дитини. Не з алькоголїком, що плодить хору, зденервовану, дитину-відміну, але із здоровим мужем, що плодить здорову, збитошну, але любу дитину. Краньцовська не розуміла докладно слів тої музики, вона тільки почула бажанє шукати захисту в того мужчини, що сидїв біля неї. Обняла його своїми руками й притискалася, тулила ся д ньому сильно-сильно.

 

— „Ох, любий мій пане Славку, я так бою ся“!

 

Отже се не було в неї почуванє страху. Се було бажанє того незвісного, що його вливала їй у душу ся могутна музика.

 

Він бояв ся. Тремтїв на цїлім тїлї. У часї бурі й грому не був свідомий нї обіймів Краньцовської, нї її мови. Ще з малечку бояв ся блискавок і громів.

 

Буря внимала ся. Небо знов прочистилось, а крізь китицї чатиня зазирало сонце на траву, що піднимала спровола свої вершки в гору. Чисте повітрє аж пахло. Як настала тишина, Славко спамятав ся. Поглянув на Краньцовську, що ще заєдно держала його в обіймах. Прийшли йому на гадку ті малесенькі губки, зложені в кружечок. Нараз обхопила його непереможна жадоба самця, кинутись на ті губки, цїлувати їх, кусати, гризти. Уживати сього добра аж до гидоти, а потім плюнути й піти собі. Зовсїм так, як наїдав ся обідом аж до обмерзїня. Почуванє, набуте недавно, що він не найгірший, і поводженє в Варвари, додало йому відваги. Нахилив ся до неї під її рижовий капелюх, махнув лицем під її ніс і притис міцно свої губи до того кружочка. Але не почув смаку в тім поцїлунку. Се був тілько сильний натиск до чужого тїла.

 

Вонаж почула біль у спідній губі, притисненій до зубів. Налякана зірвала ся на ноги й відскочила на один крок від Славка. Потім поправила на собі капелюх, що трохи пересунув ся на один бік, і обізвала ся:

 

— „Не забувайте ся, пане Славку"!

 

Подумала хвильку й прокинула ще одно слово:

 

— „Адже се міг би тут хтось уздріти". Не хотїла відберати недотепі надїї, хоч такий нападистий поцїлунок та відобрав їй на разї всю приману любови.

 

А він гадкував у своїй голові: — „Не хоче мене! Обнимала лишень зо страхи перед бурею". — Сидїв у будцї й бояв ся на Краньцовську поглянути. Утїк би дуже радо, та не було куди.

 

Вона розсміялась.

 

— „Чогож ви сидите? Наважили ся тут ночувати"?

 

Зводив ся лїниво на ноги і став перед нею захмурений, дивлячись десь у бік.

 

Вона знов сміяла ся. Веселила її та його дитиняча непорадність:

 

— „Може гнїваєте ся"? — запитала ся. — „Намість я на вас, то ви на мене"!

 

Дивила ся на його захмурене лице й поволи наберала знов приязни до нього. Горяча кров, що час до часу румянила їй обличє, тепер заливала їй очи. Через те Краньцовська глядїла неначе крізь якісь дивні скла. Вона бачила Славка таким, яким хотїла його мати. Ненавидїла у нїм усяку схожість із своїм мужем.

 

Для того казала:

 

— „От, лїпше би ви зробили, як би обстригли те артистичне волосє й дали собі вуса підстригти".

 

Її чоловік носив довге волосє, розчесане по серединї, і замашистий вус. Любував ся в тих вусах і підкручував їх завсїди старанно.

 

Розлучаючись біля двірських будинків, наказувала ще Краньцовська Славкови, щоби не засиджував ся коло читальнї, але приходив до неї.

 

„Бо я вже за вами не буду посилати панну Шарльоту, тілько піду сама, а тодї..."

 

Покивала на нього пальцем.

 

Славкови здавало ся, що Краньцовська помогла йому доконати великого відкритя. Нехай він тільки приведе до порядку своє волосє й підстриже вуса, то буде мати щастє до жінок, як і кождий инший. Те щастє він уявляв собі так, що кожда жінка намагати меть ся дати почин до любовних із ним зносин. Був певний того, що як стане перед Краньцовською з підстриженими вусами, то вона заговорить до нього більше менше в той сам спосіб, як говорила Варвара. Нїчого й казати, що таке відкритє наповняло його серце радощами через край. Тілько одна-однїсїнька думка не давала йому спокою. А саме: Думка про той його забобон. Неприємности нїякої не було, а тут нараз така втїха. Щоби припадком не спіткала його доля Гринька в Варвари. Сей також мав великі радощі зо сватів.

 

Вечером намовив Славко їмость, щоби їхала з ним завтра до міста. Вона згодила ся радо зробити се для сина. Казала, що має важні орудки в містї. На дїлїж ті орудки міг би хто не будь полагодити. Але їмость тїшила ся тим, що син її набрав послїдними днями якогось житя й веселости. Тільки — своїм звичаєм не хотїла до сього перед нїким признати ся, тому й звалила причину своєї їзди виключно на самі орудки.

 

Скоро по півночи пробудив ся Славко з тяжкого сну, взяв передо всїм розмірковувати над своїм забобоном. Як воно могло стати ся, що сей раз забобон не справдив ся?! Допевне аж після сего жде його якесь велике горе. Се його дуже лякало. Бо він був певний, що забобон мусить набезпешне справдити ся, як не передом, то опісля. Він би хотїв найрадше, щоби та неприємність уже проминула, а щоби теперішні поводженя були вже наслїдками тої неприємности. Отож передумував кожду дрібницю з послїдних подїй свого житя. Всї вони не давали ще причини до такого постійного щастя, яке його тепер дожидало. Тодї передумував він подїї з цїлого року, потім із-попередного року і ... найшов! Дивував ся, як -се йому зараз не прийшло на думку?!

 

Адже всї роки, починаючи від того вигаданого першого іспиту, були дня нього нїчим иншим, як тілько рядом часу безнастанної журби, гризоти й розпуки. Чиж після сього дивниця, що по безперестаннім горю та жде його постійне щастє?! Таким вислїдом передумуваня вигнав Славко зовсїм із свого серця страх перед забобоном.

 

Тепер міг супокійно віддати ся мріям про недалеке щастє.

 

Ось Краньцовська, богата жінка, залюблюєть ся в його підстрижених вусах до нестями. Очивидно сажає собі його як проститутка свого гостя, на колїна, гладить його по під бороду, а може навіть удасть лїпше проститутки примилюватись: Адже вона його любить! Схоче вона що днини такої забави без перестанку. Нїчого лекше, як узяти собі Славка на вдержанє, нехай буде: За чоловіка. Зробить його господарем тих двіста морґів, що купила за своє віно. А тодї нехай журять ся іспитами собаки. Вона ще й гнївати меть ся на нього, як би він зважив ся хоч словом згадати за якусь науку. Лишень часом може буде поезії писати для Краньцовської. Він же пробував сеї штуки ще в ґімназії, а потім зовсїм закинув. Не велика се штука. Треба тільки так писати, аби й самому нїчого з того не розуміти. Бож він не розумів і чужих поезій: Був певний, що автори також не розуміли. Тільки з правописею й інтерпункцією біда. Але такі справи належать до того, що друкує. Йомуж за те платять: Мусїв вивчити. Зрештою сею штукою займати ся буде від нехотя, принагідно, аби здивувати Краньцовську. Головним же його спортом буде господарка. Візьме собі такого Йвана, як батько має, тай господарити ме так, як батько. Лиш коней держати ме більше: Молодих лошаків, бо він любить придивляти ся, як вони брикають. Правда на перешкодї стоїть Краньцовський. Але з ним коротка: справа: Славкож вичитав у записках церковного права поради про вбийство мужа. Розумієть ся, за такий учинок Славко би не брав ся! Він мягкого серця: Не вбив би й горобця. Найдеть ся якийсь инший, що стане Славкови в пригодї. Справить ся так спритно з Краньцовським, що Славко навіть не буде знати, як і коли.

 

А зрештою: Чорт бери Краньцовську й її чоловіка. Злакомить ся на Славка якась инша, ще богатша. Вона не буде мати чоловіка. Удова чи панна: Все йому одно, лиш аби мала такі маленечкі губки, як Краньцовська. Навіть може бути старша. Хутче її чорти вхоплять. Найде собі тодї иншу. Господарка приносити ме йому незміренні прибутки. Бо він патріот: Упишеть ся до читальнї. Мужики аж бити муть ся, щоби дірвати ся до роботи на його землях. Бігти муть досвіта на ввипередки, бо котрий спізнить ся, то вже не найде роботи в патріота.

 

Уже в крайнім припадку відрікаєть ся Славко й господарки. Пристане й на жінку замужну. Нехай буде замужна й безземельна, лиш аби грошевита. Побудує йому вигідний домок і буде доїздити. Найме йому кухаря, що годувати ме Славка як на заріз. Ще й заборонить йому під великою карою будити Славка до підвечірку. Нехай Славко висипляєть ся від обіду аж до опівночи. Намість вечері й підвечірку подавати ме сей кухар другий обід в опівночи. Тодї й зявляти меть ся та богата дама. В неї зовсїм такі губки й таке личко, як у Краньцовської.

 

Лиш то біда, де до лихої матері шукати за тими жінками?!

 

Славко не любить нїде рушати ся з дому. Певне в містї стріне його якась. Там же їх багато волочить ся. Зачепить його так, як зачіпали проститутки в Ильвові.

 

— „Може підемо“?

 

Славко глипне з під лоба, чи вона схожа на Краньцовську. Нї!

 

— „Уступи ся"! — скаже їй і піде далї. Аж ось йому на стрічу инша:

 

— „Може підемо"?

 

Ся вже викапана Краньцовська. І такі губки й таке личко й така на зріст, іще й така утленька.

 

— „Ходїм"! — буцїм від нехотя бовтне Славко. Вонаж на радощах скакати ме біля нього мов той горобчик.

 

Отак роздумував собі Славко. Правда, не сими саме словами, бо він і не роздумував словами. Він бачив усї ті подїї неначе в театрі на сценї. Навіть себе самого там бачив із підстриженими вусами, як відвертаєть ся від таких жінок, що не схожі на Краньцовську.

 

Ще актори не зійшли зо сцени, ще акція була в самім розгарі, як Славко заснув на ново. Спав, як звичайно, доти, доки їмость не збудила його до кави.

 

У містї, ідучи до фризиєра, побачив Славко Потурайчина й доктора Фалькенбавма. Оба йшли на зустріч Славкови. Доктор Фалькенбавм пхав ся на Потурайчина, підставляв своє вухо під його рот і в той спосіб тручав його з хідника в рів.

 

Порівнали ся зо Славком, привитались і Фалькенбавм зачав говорити: — „Я бороню їх цїлком безінтересовно. Можете се кождому сказати“.

 

Потурайчин йому перебив: — Та чекайте! Пан Матчук іще не знає, що стало ся“.

 

Фалькенбавм приклав праву руку до свого вуха й ткнув його Потурайчинови під ніс: —, „Що! Що ви кажете? Може ви дали менї хоч крейцарь? Анї менї, анї мому шефови“.

 

Із гіркою бідою вдало ся Фалькенбавма втихомирити. Потурайчин розповів Славкови, що має візванє до карного суду за проступок проти 2-го §-у закона про збори. Щоби заложити в Вороничах читальню, був у селї в Неважука й закликав до нього кількох ґосподарів на нараду. Потурайчин знав, що польські власти карають Русинів за всяку культурну роботу поміж народом, як тілько хоч трішечки є за що не будь зачепити. Для того, навчений досвідом своїм і своїх товаришів, виставив кождому запрошеному письменні запросини, бо хоч 2-гий § таких запросин не вимагає, але практика виробила ся противна. Мабуть котресь із домашних дїтей, що сидїло на печи, не мало запросин на письмі. Чи мабуть якась сусїда, що приходила зичити горшка, постояла трохи в хатї. Досить того: Староство донесло до суду, що Потурайчин і Неважук скликали в Вороничах збори без повідомленя староства. Бо закон вимагає, щоби про всякі публичні збори повідомити староство три дни передом. За недодержанє сього законного вимогу судити муть Потурайчина й Неважука.

 

Потурайчин жартував і буцїм сміяв ся з сеї справи, бо не чув за собою нїякої провини: Все зробив, чого закон вимагає. Отже таки видко було по нїм, що сміх його силуваний. Не так мабуть бояв ся засуду, як того, що стратить через те лекцію. Тож корив ся перед Фалькенбавмом очивидячки. Фалькенбавм ідучи тручав його в рів, а Потурайчин лиш незамітно, потрошки, вступав ся. Фалькенбавм бесїдуючи з ним пускав „із нервозности“ просто йому в лице дрібонькі як мак крапельки слини, а Потурайчин навіть не обтерав ся з чемности.

 

У фризієра Славко не тілько привів своє волосє до порядку й підстриг вуса, але навіть — на втїху своєї матери, — купив собі фляшчину з водою до волося. Сам на таку річ Славко був би не здобув ся, бо не мав сміливости, але фризієр йому поміг. Намовляв Славка, аби собі купив таку флящину. Захвалював ту воду, що вона й голову чистить і засїває на нїй волосє. Як приклад чудодїйства сеї води показував фризієр на свою голову.

 

Сей фризієр, його звали Юдка, мав дивно лису голову. Цїла голова гола від потилицї аж до носа, бо й над очами там, де мають бути брови, не було нїчого. Ся голова влискувалась як макогін облизаний. Але приглянутись їй уважно, з близька, то — бігме — на нїй був волос. Тїлько рідонько, ой! як же рідонько: На цаль волосинка від волосинки. Відступитиж ся від Юдки на крок, то кождий би присяг, що голова оскальпована! Але Юдка був переконаний, що на його голові буяє волос мов троща краєм ставу. Бо він ув одно гладив ся по голові, а все злегенька. Любував ся, що волос скобоче йому долоню, до черепаж не доторкав ся. А як дивив ся коли на себе в зеркало, то з близенька, тай пантрував лиш за тим, аби вздріти волос. Так привик, до сих обзорин, що очей своїх у зеркалї не видїв, а волос видїв! Томуж то й хвалив ся перед Славком, що вода йому помогла.

 

Отже сею хвальбою не відстрашив Славка. Він уже хотїв ту флящину купити, тілько ще вагував ся з тої причини, що не знати ме, як сю воду вживати. Але Юдка обібрав ся вивчити. І то зараз.

 

— „Насамперед натераєть ся сею водою голову. Отак-о"! — говорив Юдка й натерав Славкови голову.

 

— „Будете зараз видїти, що стане піна як із мила" — приповідав Юдка далї й показав Славкови долоню. Намість піни був там чорний бруд, бо Юдка ще сьогодня не мив рук. Але Юдку се й трохи не збентежило.

 

— „Видите, який бруд із голови"?

 

Потім учив Славка далї: — „А тепер треба обмити голову теплою водою". — При сїм слові обернув ся Юдка до другої стїни тай крикнув: — „Суре! Ґіб ер вармес вассер!1)

 

„Гоб нішт“!2) — обізвав ся сердитий голос ізза стїни.

 

— „А ще лїпше: студеною водою. То здоровійше"! — поправив ся Юдка й обмив Славкови голову студеною водою.

 

— „А тепер треба добре витерти чистим ручником" — учив Юдка далї й крикнув до другої стїни: — „Суре! Ґіб ер а райнес гандтух!3).

 

— „Гоб нішт"! — відповів той сам сердитий голос.

 

— „Але лїпше брудним" — поправив ся Юдка — „бо як зовсїм свіжий рушник, то ще твердий, рапавий, а як уже вживаний, то мягкий, податливий".

 

У такий спосіб прийшов Славко до флящини з водою на волосє.

 

Їмость радувала ся з того. Натомісь не злюбила, що Славко підстриг собі вуса. Аж засумувала ся, як побачила його.

 

VI.

 

Як їмость із Славком вернула, то не застала Пазї дома. Відносячи сама справунки до спіжарнї, переконала ся, що бракує муки й сира. Нїхто инший не міг узяти тільки Пазя. Ключі від спіжарки лишила їмость у панотця в канцелярії тай ще йому наказувала, аби їх пантрував. А він забув про се. Мав багато важнїйшу роботу. Лазив сьогодня на стрих тай позносив відти до хати всї старі рамки з побитими шибами. Насмітив повну хату. Поскладав ті запорошені рами в великій комнатї під стїну та хвалив ся перед їмостею, яке він дїло доконав. Сеж вікна зовсїм добрі, лиш повставляти де кілька нових шиб.

 

Їмость не говорила анї слова. Пішла, до Славкової кімнатки й зі злости плакала. Ті рамки з шибами були призначені на інспекти. Тепер їх висажуй знов на під. Кілько разів виїздила їмость із дому, завсїди застала якусь „новину". Треба вважати на панотця як на малу дитину, треба ховати перед ним усе, як перед дитиною сїрники і ніж. Намість пантрувати ключів, то його висадило на стрих, аби Пази лишити час нишпорити по спіжарни. Навіть не знає, коли Пазя вийшла. Та ще й тїшить ся як та маленька дитина, що вдало ся їй розпороти пішевку й пустити пірє на хату.

 

Пазя вернула ся задихана. Вибріхувала ся перед їмостею, що лиш тепер вийшла. Ходила буцїм до Йванихи передати їй гроші на шнурки до черевиків, бо порвали ся, та в недїлю не мати ме в що взути ся. Кляла ся в душу й тїло, що правду говорить. На доказ того розповіла їмости, що до Йванихи принесла сьогодня акушерка свіжу дитину.

 

Як їмость її запитала ся, чого в спіжарни бракує муки й сира, то вона обрушила ся. Її ще нїхто на крадїжи не спіймав тай дасть Господь милосерний, що нїхто сього не діжде. Вона не боїть ся й зараз присягнути, що нїчого нїколи не порушила.

 

Не було що їмости далї й допитувати ся. З рештою не хотїла зчинати великого крику, аби панотець не довідав ся. Бо він би зараз розвів таку сварку, що ще до тої шкоди сміх би з себе зробив.

 

Пазя правду казала, що ходила до Йванихи, що передала на шнурки та що до Йванихи принесла акушерка свіжу дитину. Але також правда, що Пазя вкрала муки й сира тай віднесла до Йванихи.

 

Як тільки в панотця полягали спати, відчинила Пазя тихесенько в кухни вікно, вискочила на двір і пішла бігцем до Йвана.

 

Там сьогодня з нагоди гостюваня акушерки був могорич.

 

Іван мешкав недалечко від церкви. Там стояло рядом може яких десять хат, межи ними й Іванова. Бо на сих пісках не держить ся село так купи як на чорній земли. Село Вороничі порозкидане на великім просторі. Хоч невеличке, а дїлить ся на три присїлки. Скоро кілька хаток при купі, то вже й присїлок. Майже кожде господарство має ввесь ґрунт у купі. Там і будинки стоять. Такі будинки не чіпляють ся сусїдських як на Поділю, але стоять одинцем. Котрий господар богатший, то має до обійстя свою дорогу, а котрий біднїйший, то обходить ся стежкою.

 

Такою стежкою зайшла Пазя до Йванової хати. Хоч мала, отже мусїла Пазя схилитись, як уходила до середини: Такі двері низькі. Хатчина тїсненька. Перейти ся по нїй не було місця, можна лиш сидїти або стояти. Зараз біля дверей на право стояла велика піч із припічком, що займала собою майже третину хати. Насупроти дверей стояв стіл під стїною на перехрестних ногах, нинї застелений скатертю. Попід обі стїни, одна на лїво від дверей, а друга напроти них, простягала ся широка лава на ковбках, закопаних у землю. Біля печі прилавок, а на нїм спералось одним кінцем кілька дощин. Другий їх конець сперав ся на лаві, що йшла попід стїну. Сї дощини буцїм ліжко. От і вся обстанова в хатї. Не було тут анї килимів, анї вишиваних подушок, анї мисника, анї мальованого комина, анї навіть таркатої веренї, як по инших українських селах. Голїсїнько. Не знати, чи через бідну землю затеряли тутешні люде почутє потреби прикрашувати свою домівку, чи через недалеке вже сусїдство Мазурів. Бо Мазур не любуєть ся в прикрасах. Він стараєть ся за те, що йому потрібне, а не за те, що красне.

 

У хатї душно й воняло, бо під припічком мало своє леговище порося, що Йван його принїс собі від панотця. Ся духота й сей сопух запоморочував доразу кождого свіжого, що входив до хати.

 

Але за те був добродїйством для тих дїтей, що жили на вдержаню в Івана. Сї дїти, заголомшені вбийчими ґазами, западали в глибокий сон або куняли на печи затуманені, тратили апетит і не потребували кричати з голоду.

 

Опріч акушерки застала Пазя з чужих удову Варвару. Сидїли за столом і балакали. Акушерка невеличка, але груба, вже старша жінка. Таке мала лице, що як би їй приправив вуса, то нїхто би не пізнав, що се жінка.

 

Іваниха була ростом більша від Івана. З виду на свій вік за стара, хоч на дїлї молодша від Івана. Лице в неї червоне й напухле від горівки. Заєдно лучалась їй нагода впивати ся, бо бувала з часта в містї та діставала від акушерки напитки. Так привикла до сього, що й за свої гроші купувала. Іван про се не знав тай не міг знати, бо він приходив лиш на ніч до дому. Він був скупий, не позволив би їй видавати гроші на горівку. Одначе вона мала такі гроші, про які він не знав. А як їй сих грошей забракло, то відносила до корчми муку й збіже.

 

Ждали на Пазю з вечерею. А як вона надійшла, кинула Йваниха на окріп пероги. Але горівку вже пили, бо на столї стояла надпита до половини фляшка, а побіч неї кусень хлїба.

 

Ще пероги не зварились, як увійшов до хати Гринько. Принїс із собою кошіль і зараз таки зачав відти винимати горівку, пиво й ковбасу. Бояв ся, щоби Йван не вигнав його зараз із хати, для того показував на самім вступі, що не прийшов у порожнї, але в повнї. Добре зробив, бо Йван таки налагодив ся був викидати. Та як побачив стілько добра, то лиш усміхав ся тим своїм придуркуватим сміхом. Іван був наче та бжола-сторож, що чатує в вічку улия цїлий день і цїлу ніч. Скоро занюхає чужу бжолу порожну, так зараз викидає, а як сама не здужає, то кличе других на підмогу... Тодї її, голодну гостю, жальцем у спину: Не лїзь, уража дочко, до чужого улия. Коли ж гостя повна, що не лишень має для себе досить, але мусить і другому вдїлити, бо як нї, то мід боки порозперає, тодї сторожиха низький поклін перед гостею: Просимо, сестричко, ближче, то все одно чий, аби улий.

 

Зачалася вечеря таки від Гринькового приносу. Пили горівку й їли ковбасу. Іваниха напувала горівкою й свої рідні, малі дїти, два хлопчики й донечку, що ще не спали, але сидїли рядком на тих дошках, що становили ліжко. Була такого переконаня, що горівка додає дїтям здоровля. Як же їм дала по кусникови ковбаси, то котре перше вхопило, зараз тїкало на піч на самий зад. Там обертало ся до стїни й держачи ковбасу цупко в руках, рвало її зубами стілько, кілько влазило в рот. Але однако лупало очима на боки, чи не закрадаєть ся хто видерти. Достоту, як та собака, що вхопить кістку й ховається з нею на недоступне місце. Нехай тільки що ворухнеть ся поблизу, зараз собака гарчить.

 

По вечери пили пиво, а акушерка не так пяна, як запоморочена духотою й сопухами, наказувала Йванисї:

 

— „А памятайте, Йванихо, що на похорон сеї дитини призначено сто корон. Скоро лиш умре, то я вам сама своїми руками принесу гроші. Отут перед вас поставлю на стіл. Аби менї так матїнка Христова допомогла зайти до дому “!

 

А Йваниха була в одно пяна: Вона зачинала вже пити від досвітку. Сперла ся ліктем на стіл і кивала побожно головою за кождим словом акушерки. Потім промовляла до неї ласкаво:

 

— „Ей! Не кленїть ся, панї, бо я вам і так вірю. Очи видять, що сїй дитинї не може бути довгого житя. Таке воно марненьке, таке делїкатне, як пушок. Не знати, чим би його прокормити. Але чим Бог дає, тим христянин годуєть ся. Самі не їмо нїщо инше, тілько бульбу тай капусту, тай воно мусить до сього привикати. Скоро непривичне, то зразу дістане такий животик як бубен, але що дїяти? То всьо дар божий. Дякуймо йому, небесному що родить бульбу та капусту"!

 

А Гринько провадив розмову з Пазею. За кождим словом рушав шкірою на голові тай вухами. Просив Пазю, щоби вставила ся за ним у Варвари. Нехай Варвара вийде за нього заміж. Пазя вставлялась, а Варвара не хотїла й слухати. Тодї Пазя сказала до неї:

 

— „Та він каже, що давав тобі якісь гроші".

 

Варвара влютила ся:

 

— „За дурно менї грошей не давав. Що собі такий калїка гадає? Та менї в містї пани, такі біленькі з золотом на зубах, та дають по дві корони. А якийсь панич та дав менї такий маленький, вишиваний черевичок. Висїв у нього на стїнї над ліжком".

 

Виймила зза пазухи червону платнику, розвязала й витягла підставку на годинник у формі маленького, вишиваного тихолазика. Певне вкрала з над ліжка, бо ся річ їй нї до чого непридатна, то й нїкому би до голови не прийшло робити їй такий дарунок. Показала Пази й обі оглядали те диво. А тимчасом Гринько говорив:

 

— „Будеш видїти, Варваро, що візьмеш гріх на душу. Бо я, бігме, повішу ся"!

 

— „Таки се найлїпше зробиш" — відповіла Варвара спокійно — „бо ти в кременалї мусиш сконати; такий калїка, як ти, та не витримає кремінальським мурам".

 

Потім обернула ся знов до Пазї й оглядала черевичок. Були вже обі пяненькі й задурманені сопухами, тим то й не довижали добре, особливо що маленька лямпа на стїнї задля браку чистого повітря майже погасала. Іван сидїв мовчки на лаві під вікном. Спер ся ліктями на свої колїна, а пальцї запустив у розкуйовданий волос. Дрімав. Варвара завила старанно тихолазик у платинку, сховала за пазуху тай обізвала ся до Пазї:

 

— „Я се хочу подарувати вашому паничеви“.

 

Пазя розсердила ся. Її маленькі очка займили ся вогнем, а лице почервонїло як на морозї.

 

— „А тобі зась до панича"! — крикнула на Варварку й додала зневажливе, простацьке слово.

 

— Варвара також розлютилась:

 

— „То я сяка-така! А ти лїпша“? — Устала з лави й справила до Пазї кулак. Кивала ним над її чолом і приповідала:

 

— „Коли хочеш знати, то я вже була з паничем"!

 

Пазя також устала й крикнула їй у відповідь: — „Брешеш"!

 

Потім відбила її кулак своїм і сказала: — „Ти накивай матери своїй над гробом, не менї над головою"!

 

Тепер обі разом прозивали себе послїдними словами й тягали ся за волосє.

 

Анї Йваниха, анї акушерка, жадна не обзивала ся. Вони тільки витріщили здивовано очи й приглядали ся. Нї одна з них не була певна, чи се зіправди дїєть ся, чи лиш їм привижаєть ся. Такі були пяні й запоморочені.

 

За те Йван умішав ся поміж розюшені жінки. Устав поволи з лави, позїхнув і зовсїм не кваплячись приступив ід ним. Одною рукою вхопив Варвару за коси, а другою Пазю. Потім розвів руки широко, роздїлив жінки і крикнув на них:

 

— „А тепер мовч одна з другою"!

 

Але вони не мовчали. Паплюжили ся далї й рвали ся одна до одної з кулаками. Іван над ними гукав:

 

— „О! небого, як я держу, то руки мають бути в вас за короткі"!

 

Потім нараз сїпнув їх обі до купи тай товк чолом об чоло.

 

Від сього йшов такий голос, наче би хто стукав чиколонком до стола.

 

— „А тепер буде тихо чи нї"? — примовляв за кождим стуком.

 

Помогло: Жінки втихли, Іван випустив їх із своїх рук і сказав:

 

— „Махайте спати".

 

Варвара вийшла без „бувайте здорові". За нею потяг ся Гринько. Пазя лишила ся.

 

— „Тай ти вже йди"! — обізвав ся до неї Йван. — „Завтра рано вставати би до роботи".

 

Пазя вийшла, а за нею Йван. Завів її до стайнї. Се була прибудова до його хати, під одною стріхою, як раз місце для одної корови. Він тут спав у жолобі:

 

— „А вважай, не впадь на корову“— говорив Іван до Пазї. Але вона не могла ще забути своєї суперечки, з Варварою. Взяла Йванови докоряти, що він не обстав за нею тай зачала йому доказувати, що її була правда, а не Варварина. Та Йван не хотїв сього слухати, чия правда, а хто провинив ся. Він так привик уже до бабських сварок і бійок, що зовсїм не кортїло його довідати ся, зза чого посварили ся Варвара з Пазею.

 

Гринько провожав Варвару й без переставну намовляв її аби йшла за нього заміж. Варвара навіть не чула, що він говорить. Зовсїм так, як би його біля неї не було. Ішла, трохи потикаючись, і говорила сама до себе. Відказувала на Пазю. Називала її всяко. Всї зневаги, які знала з малечку й яких вивчила ся в містї, сипали ся тепер із її рота, як із рукава. Викрикала голосно про всї крадїжки Пазї в панотця та про своє знайомство з паничем. Належала до тих жінок, що не вміють по тихо думати. Тож виповідала навіть такі справи, що їх знатє людьми могло їй пошкодити. Розмовляючи з криком сама з собою, вимахувала ломакою, нїби когось бючи: Уявляла собі свою ворожицю зараз тут перед очима. А без ломаки ночею не випускала ся, хоч се не є звичаєм молодиць ходити з палицею.

 

Помітила Гринька аж коло своєї хати перед дверми. З разу приглядалась йому, дивуючись, відки він тут узяв ся. Нараз присїла й загримала хутко ломакою об землю. Так вигонять курей або свиней із грядок.

 

— „Марш! А підеш ти “! — кричала на нього як на пса. Пішла до сїней і замкнула за собою двері.

 

Гринько стояв мов не при собі. Ті Варварині присюди й той гриміт ломакою об землю налякав Гринька. Зовсїм забув, яку мав постанову, йдучи сюди. Він думав зайти силоміць до хати, бо тепер Варвара пяна, то легше здасть ся на підмову тай не мати ме сили вибити його. Отже цїлу сю постанову викинув йому той переляк чи зачудованє, яке нагнала йому Варвара своїм поведенєм. Почував ся так, як той зайчик, що наскочить у лїсї на сидючого чоловіка. Намість тїкати, то зайчик із дива стає на задні лапки, нащурює вуха й приглядаєть ся тій чудасії.

 

Колиж отямив ся Гринько, то вже не мав охоти добувати ся до дверей. Обернув ся й пішов. Розумів тепер дуже добре, що Варвару вже стратив на віки. Лиш один мав жаль до свого калїцтва, а саме: Що не має спромоги вбити Варвару. Колиб так руки йому служили то зараз украв би десь сокиру, розбив би двері й морснув би Варвару сокирою в чоло. Нехай би анї дригнула!

 

Любив Варвару так, як любить зайчик своє житє, коли за ним лис гонить. Тепер бачив, що те житє втїкає від нього. Знав добре, що жадна дївчина за нього не піде. Лиш одна Варвара була йому під пару: Він злодїй, а вона сїльська повія. Він — злодїй пятнований, бо він сам вірив у те непохитно, що покрививши йому пальцї — назначила його природа на злодїя. Нїхто з кревних не хотїв держати його в хатї, бо він до тяжкої роботи не здатний. Батька нї матери не мав уже, відумерли його перед пяти лїтами, лишаючи йому чверть морґа ґрунту. Хату дістав старший його брат, що вмер перед двома роками, лишаючи вдову з троїма дїтьми. Удова вийшла заміж у друге й обоє гонили Гринька від хати, як скажену собаку. Ще часом його стрик, Павло Гаєвий, передержав його якийсь час у себе. Але недовго. Тепер мешкав Гринько на оборозї в Павла Гаєвого. Одначе крадки, так що нїхто не знав, навіть Павло нї. Закрадав ся на той оборіг у ночи, як уже всї спали в хатї.

 

Гринько ходив також до Прус. Казав, що був там за мірошника в якімось млинї. Чи воно правда, нїхто сього не доходив. Знали тілько, що торік принїс гроші з Прус. Сього рокуж пішов також, але вернув за два тижнї. Роботи не найшов, грошіж принїс.

 

Роздумав собі так, що оженить ся з Варварою, бо вона має хатчину й городець. Рахував, що на бульбу й капусту вистане їм ґрунту. А на решту старати муть ся кожде по своєму. Вона в молодих панів заробляти ме, доки ще сама молода, а він також буде промишляти так, як доси.

 

Він ходив що дня рано до міста та старав ся щось украсти. Горнець, склянку, батіг, фарбу, цвяхи, що не будь. Розумієть ся, се не завсїди йому вдавалось, але все приносило йому деякий крейцарь. Мав знайомости з львівськими злодїями, виїздив навіть до Львова помагати їм. Головна його поміч була переховувати крадені річи. Як заходила небезпека, що полїція попадала на слїд злодїїв, то вони передавали йому річи на сховок. І він їх ховав добре, що нїхто инший не вдав би так. Розносив ті річи по селу й ховав їх людям ув острішки або закопував десь у дебрі. За якийсь час віддавав злодїям ті річи, а вони за переховок йому платили. Але він би з тої платнї не багато зискав, як би не взяв ся на спосіб затаювати з тих річей де що для себе. Продавав потім знайомому Жидови. Отак упрятав собі більше як двіста корон, а опріч того держав у сїнї в Гаєвого пять маленьких ложочок. За всї пять давав йому Жид три крейцарі, для того він їх задержав собі. Не знав, чи Жид його ошукує, чи ті ложочки зіправди нїчого не варті. Ще від весни не зголошувались злодїї до Гринька. Або їх полапано, або вони вже покинули Гринька. Оце заставило його призадумати ся над тим, що з ним далї буде. Він думав і з сих думок виринула любов до Варвари.

 

Се була любов пристрасна, ідеальна, звіряча, чи як її хто схоче назвати. Досить того, Гринько почував, що без Варвари нема йому житя. Тілько про неї одну думав, тілько про неї одну любив розмовляти, тілько при нїй одній почував ся веселим. Зовсїм не зміняє стану річи, що колиб инша була тою вдовою, що тепер Варвара, не схожа навіть на неї з лиця, то він би цю иншу так само полюбив. Так само бажав би знищити її, забити, щоби вона до другого не належала, як би допевнив ся, що вона не хоче належати до нього.

 

Гринько прийшов на обістє Гаєвого, видрапав ся на оборіг і лїг.: Думав заєдно про Варвару. Навчений твердим житєм розуму, не дурив ся надїєю, що ще якось воно все обернеть ся на добре. Видїв докладно, що Варвара йоґо ненавидить і навидїти вже не буде. Розумів також, що при своїм калїцтві не здужає її вбити. Розпука обгорнула його душу й йому здавало ся, що потапає. Зараз близько берега на глибокій водї. Цїла гурма людей стоїть на березї та дістати ся до нього не можуть. Він видить їх, чує їх голоси, розуміє їх мову, а промовити до них не здужає. От який безпомічний!

 

А Варвара? Вона побоювала ся, що Гринько влїзе якось до хати. Тому вилїзла на стрих і потягла за собою драбину. Ненавидїла того калїцуна. Тай у загалї не хотїла й думати про віддаваня. Теперішним своїм станом була зовсїм довольна. Любила молодих паничів. Як їх бачила, то трохи не ирзала до них. Але нїколи не бажала собі, щоб який хлопець держав ся її вірно. Пішов один, то лучить ся другий. Через те не завидувала Пази панича. Була тілько люта на неї, що Пазя її зневажила перед людьми. Колиж тепер забула про зневагу, то заснула на подї таким твердим сном, що хоч гармати коти, то не добудиш ся.

 

Пазяж не те, вона з природи була заздрісна. Не могла стерпіти жадної дївчини побіч себе. Навіть надсажувала ся роботою, лиш аби не допустити до того, щоби взяли яку наймичку їй до помочи. В кождим, із найсердитїщим чоловіком згодилась би, а з найлїпшою жінкою нї. Зо Славком хотїла лиш часом пожартувати, а як довідала ся що й Варвара кинула оком на нього, то булаб їй очи видерла, як би так сила. Для того не могла забути своєї суперечки з Варварою.

 

Уже як вернула на плєбанїю й лїгла в кухни, то сон її не брав ся. Така була люта, що трохи своїх рук не кусала. Здавало ся їй, що сюди до Славка не має приступу жадна дївчина, жадна молодиця. Аж ось та повія, Варвара, наважила ся заманити його до себе. Хто знає, чи й не вдасть ся їй се. Адже Славко ходить десь ув одно перед полуднем у поле. Варвара може його перейти тай закличе до себе. Якби Пазя знала, коли він там зайде, то би побігла й повибивала тій повійници вікна. Наробила би такого вереску, що люде би позбігали ся. Але нї! Пазя не може до того допустити, аби Славко запізнав ся з Варварою. Нїяким світом. Щось треба конешне придумати, аби загодї розбити всякі сходини між ними. Постановила сповістити їмость, що Варвара задумала. Але се мабуть нїчого не поможе. І Пазя в безсильній люти трохи не плакала. Передумала всї можливі способи, як би з одного боку відстрашити Славка від сходин із Варварою, а з другого боку пімстити ся на нїй. Так таки придумала. Аж тодї вспокоїлась і заснула.

 

На другий день пантрувала Пазя, щоби стрітити ся десь із Славком на самотї. Удалось їй зловити його, як ішов із саду від своїх ямок на другий снїданок. Обіздрівшись навкруги, чи хто не підслухує, приступила до Славка й обізвалась:

 

— „А панич най не заходять собі з Варварою, бо вона заражена. Учера була в Іванихи акушерка тай оглядала Варвару. Казала, що незабаром їй нїс відлетить. Піде, мабуть, до шпиталю".

 

Побігла назад до кухнї, лишаючи Славка переляканого, трохи не в обмороцї. Всї його надїї розвіялись ув один миг. Ось де він, той забобон. Якою невмолимою правдою переслїдує він кожду людину. Покаже один нужденний промінчик утїхи й зараз дає за те цїле море гризоти. Щож тепер Славкови по його підстрижених вусах? Що йому з того, що жінки липнути муть до нього? Ось нинї він був певний, що як тільки покажеть ся Краньцовській на очи, так вона зараз із ним замкнеть ся, посадить собі його на колїна або йому сяде, а то нї відси нї відти маєш: зараза! І щож йому тепер дїяти? Хіба зовсїм не йти до Краньцовської. Але чи можлива се річ? Він же для неї привів волосє до порядку, підстриг вуса, а навіть зважив ся купити воду на волосє, і після того всього мав би сидїти дома? Найгірше лякало його те, що треба буде йти до лїкаря. Але може ця біда ще не причепила ся до нього? Промінь надїї блимав йому перед очима. Адже не може бути, аби той забобон жартував так погано. Дав йому стілько лїт гризоти й розпуки, то за те належать ся Славкови якісь трівалі радощі.

 

По другім снїданку, як вийшов Славко на двір, то ще вагував ся, чи йти йому до Краньцовської. Може би лїпше заждати до тої пори, коли допевнить ся, що здоровий. Але його так тягло до Краньцовської, що доти думав, доки не придумав собі такі причини, котрі не тілько не забороняли, але просто наказували йому йти туди. Вигадав собі, що се доля навмисне піддала йому гризоту про заразу, аби зменшити трохи його радощі. Бо як би його втїха не була нїчим затемнена, то зараз по нїй мусїв би наступити смуток. А так при тих великих радощах усе буде потрохи журити ся хоробою, тож вони стануть ся для нього зовсїм будними, а через те трівалими. Ітиж мусїв доконче сьогодни ще й для того, що до завтра підросли би трохи вуса, а через те зробив би на Краньцовській слабше вражінє собою. По такій розвазї пішов нї надто радїючи, нї надто сумуючи, як раз у такім настрою, якого вимагав його забобон, щоби все було гаразд.

 

Краньцовська ждала на нього й сьогодня. Отже вже не з нетерплячкою, але з несупокоєм. Коли роздумала собі на самотї, що з сього всього може скоїтися, то трохи перелякалася. Вчора навіть рада була, що Славко не прийшов. Мала час розважити собі докладно постанову, як має заховувати ся супроти нього. Тепер тілько була неспокійна тому, бо бояла ся, чи вдасть ся їй виконати сю постанову. Вона пізнала вже себе, що як тілько побачить Славка, то забуває зовсїм на те, що передом собі постановила. Коли дивить ся на нього, то набераєть ся якогось дивного почуваня. А те почуванє заставляє її язик говорити таку мову, яку вона зовсїм не наміряла.

 

Учора роздумувала цїлий день над сею справою. Погодила ся вже з тою думкою, що їй вольно мати свого приятеля. Уже хоч би з тої одинокої причини, аби пімстити ся на своїм нелюбі. Одначе були до сього ще три важні причини. Що перша: Загальне переконанє, що вона має такого приятеля. Бо поминувши навіть сплетнї її мужа, нїхто розумний не повірить, що вона вдоволяєть ся таким пяницею, як її подруг. Друга причина, що вона почуває таки потребу полюбити якогось мужчину й забавити ся з ним. А третя, що тій любові нїщо не стоїть на перешкодї. Бо одно, що її подруг на цїлі тижнї пропадає з дому, а друге, він їй не важив ся би нїчого сказати, хоч би навіть довідав ся про се. Удавав би, що не догадуєть ся нїчого. А хто знає, чи й не був би з того радий, що й вона має якийсь гріх на души. Бо тодї не бояв сяб її так дуже за своє пянство, як тепер боїть ся, тай мав би причину до нових „вандрівок". А від них він уже не відвикне.

 

Славкаж вона дуже полюбила, бо здавалось їй, неначе він подобає зовсїм на той образ, який вона в серця своїм носить. Змалювала собі сей образ у хвилях горя й зневіри. Тодї, як сидїла самотою й роздумувала, що сини її се дїти алькоголїка. Старший син не проявляє нїяких здібностей, мабуть учити ся не зможе. Молодший, хоч уже йому два роки, не вміє ще говорити, а надто мав уже гістеричні напади. Змалювала собі сей образ тодї, як роздумувала над тим, що загирила свій вік молодий. Анї одна мрія молодости не справдила ся, все сталось як раз на виворіть. Соромить ся навіть показати ся між люде. Здавалось їй, що нїщо инше не може її ждати, як лиш усякі сподївані й несподївані нещастя.

 

Сей вимріяний образ був противенством до її подруга: з виду й з удачі. Але вона не знала, чи сей образ виринув передом, заки пізнала Славка, чи може саме Славкова поява змалювала їй той образ. Досить того, що Славко подобав на нього. Особливо своєю вдачею. Краньцовська хотїла мати мужчину тихого, смирненького, що сидїв би завсїди біля неї, тай був їй слухняний. Через свою мовчазність і сум подобав Славко на такого. Любила також Краньцовська його невинність, бо вона думала, що він зовсїм невинний. Остогидла їй фізична любов. Вонаж зазнавала сю любов від чоловіка, що не вдоволяв ся своєю жінкою, але приставав також із усякими повіями. Тож Славкова несміливість чарувала її серце. Хотїлаб його видїти таким завсїди. Та попри се нї за що в світї не згодила ся б, щоби Славко задля своїх мужеських забаганок шукав собі иншої жінки. Він би сим опоганив себе в її очах так, як її подруг: Із другогож боку видїла, що Славко не є зовсїм вільний від таких забаганок. Той нападистий поцїлунок у лїсї, що відобрав їй на хвилю всю приману любови, та був нїщо инше, як саме така забаганка. А навіть вона сама почувала часом до нього несвідомо фізичну любов. Вона — старша жінка та розуміла ся вже на таких почуванях. Нераз тягло її щось силоміць, щоби його обіймити або хоч доторкнути ся з легенька кінчика його носа. Або ті обійми в лїсовій будцї, коли кругом гудїла буря. Вона зробила, се з переляку а отже дрожала на цїлім тїлї з любови.

 

Тепер здавалось їй, що зловила ся в якусь пастку. Бо коли відкажеть ся, то стратить Славка. Він тодї шукати ме таких жінок, як її подруг. А тодї він для неї пропащий, хоч би навіть пересиджував, з нею всї дни й усї ночи. Також поцїлунків відмовити йому не може. Вонаж хоче відкрити перед ним усї тайни свого серця, мусить його до себе зосміливити. Бо нїчого їй так у житю не бракує, як людини, що перед нею могла би відчинити свою душу. Сьогож їй доси не судилось зазнати. А попри те все обіймав її серце страх перед скандалом. Вона знала, що належати до иншого серцем і душею, то се більша зрада подружної вірности, анїж належати тїлом. Отже загальне переконанє про жіночу неславу лякало її дуже. Хоч розуміла, що се забобон, защеплений їй із малечку, то все таки не могла розлучити ся з тою думкою, що доки лиш любить другого, то се їй вільно, колиж віддаєть ся йому тїлом, то вже станеть ся простою повією. Тодї й сама затратить пошану для своєї особи.

 

Отакіж гадки зродили в нїй почуванє, що вона сама зловила ся неначе в пастку. Бо відмовити Славкови — не сміє, пристатиж на його забаганки не може. Вона вірила непохитно, що приязнь ізо Славком вижене з її серця дотеперішню гризоту. Із другогож боку бояла ся, що ся приязнь та нажене на її душу непереможний несупокій душевний.

 

Такими думками мучила ся Краньцовська цїлий учорашнїй день. Аж у кінци додумала ся до постанови, котра навела на її серце розвагу. Постановила собі залишити супроти Славка всякі натяки любовні. Колиж він сього бажає, нехай сам допоминаєть ся. Тодї вона йому не відмовить. У любовних обіймах скаже йому, що він своїми забаганками намагаєть ся їх любов споганити. Колиж се не поможе, то нехай робить, як знає. Але почин і заохота від неї самої не сміє вийти. Тодї в неї буде совість чиста. Неслава на неї в її очах не може спасти, бо все стало ся на супереч її воли. Колиб тільки вдалось їй заховати при Славкови сю задуману здержливість. Бо доси як його тілько побачить, то теряє зовсїм свою постанову. Якась дитиняча веселість обхоплює її серце. Стаєть ся тодї такою бесїдливою, що не може вдержати свого язика. Завсїди вихопиться з таким словом, яке зовсїм не наміряла сказати. От і тодї, коли посилала за ним Шарльоту. Адже хотїла його лиш на те мати при собі, щоби показати йому свою байдужність, а тим часом зачала йому докоряти Варварою, хоч не мала до сього нїякого права, бо їх із собою доси ще нїщо не лучить.

 

Але тепер постановила бути панею свого язика. В жаден спосіб не скаже анї одного необдуманого наперед слова. Можнаж ті натяки залишити. Є й без того об чім розмовляти.

 

Вже бачила Славка крізь вікно, вже лиш із трудом відгонила сердешний сміх із своїх маленьких губок, уже аж тягнуло її щось вибігти насупроти нього, а все таки не забувала про свою постанову. Ждала на нього в малій світличцї, що біля веранди. Не рушить ся відсїля, нехай її шукає. Але він не шукав, бо сеж була найближча світличка.

 

Увійшов до неї з підстриженими вусами. Трохи не кинулась і не вицїлувала його за те. Зовсїм не з тої причини, що се його занадто прикрасило, але для того, що він її послухав та що задля неїж їхав до міста навмисне до фризієра. Подумала собі на свого нелюба з тими великими вусищами. Ах! якіж вони гидкі! Він же мачає їх завсїди в пиві, в страві, розчісує щіточкою зо свинської шерсти! Здало ся би Славка похвалити за його слухняність, за те, що хотїв зробити їй приємність, що такий добрий для неї. Але нї, сеж були би знов натяки! Не питати меть ся навіть, де він був учора, бо з такого питаня та зійшла би таки розмова на вуса.

 

Попросила його сїдати й розпитувала за читальню, а в серци тїшила ся, що таки перемогла свій непосидющий язик. Наказала йому говорити те, що вона хоче, а не те, що язикові було би мило. Славко відповідав від нехотя; він надїяв ся инакшого привіту від Краньцовської. Та вона помагала йому в відповіди. Розпитувала про кожду частину будови окроме. Чи вже стїни вилїплені, чи дах, покритий, чи вже є який стіл, лави, то що? Рада би сама побачити те диво вороницьких гайдамаків. Може підуть там.

 

— „А ви чого так нахмурились? Гнїваєте ся, чи що?“ —

 

Він сидїв туманом. Той сум, що нападав його в часи пристрасти, переміг його тепер зовсїм. Його очи, що в них малювала ся похіть, соромили ся самі за себе й утїкали лячно від її погляду.

 

„Вам, бачу, знов, щось сїло на ніс. Мушу я вам те „щось“ зігнати“. —Усміхнулась і з легонька доторкнула ся своїм пальчиком до кінчика його носа. Була свідома сього дїла, навіть намірила його. Отже мала совість спокійну, бо не вважала се за нїякі натяки, тільки була переконана, що мусить його якось розрухати. Але він сидїв мовчки. Його несміливість смішила й бавила її. Уважала за свій обовязок додати йому трохи відваги. Зачала йому допікати Шарльотою. Певне він почуває щось до Шарльоти, бо видко, тужить за її товариством.

 

— „Я не дбаю за нїяку Шарльоту“ —відповів він сердито. Був у такім настрою, як той мужчина, що сидить на самотї з любкою, а то хтось навмисне і приходить і заважає. Тай ся сердитість бавила її.

 

— „Ну! Не сердьте ся, я жартую. Адже не маю найменших причин уважати вас за такого, що одну жінку цїлує, а за другу думає!"

 

Тай се вона не мала за нїякий натяк. Навпаки, була переконана, що говорить йому „морали“. Адже молодий чоловік повинен знати, що жінок не гарно зраджувати. Але попри те можна йому ще трохи Шарльотою допекти, бо инакшим способом годї від нього слова добути.

 

— „Кажіть же, куди волите піти? До лїса, чи до читальнї? Як хочете до лїса, то я можу вам зробити ту вигоду, що лишу вас у лїсї самих із Шарльотою".

 

Він відповів на те знов сердито, що йому все одно, куди, лиш аби без Шарльоти.

 

— „В такім разї не забудьтеся знову. Таких нападистих поцїлунків я не приймаю. Ви в загалї не вмієте цїлувати, пане Славку. Натиснули менї губу до зубів, що аж болїла. Ось вам за те!“ — При сїм слові вдарила його по руцї. Се також, на її думку, не був нїякий натяк. Совість у неї чиста; вона тільки хоче йому пояснити, що й поцїлунком можна зробити жінцї прикрість. Уважала навіть за вказане навчити його, як має цїлувати, щоби з сього був сякий-такий смак. Для того говорила далї:

 

— „Ви, пане Славочку, мусите собі затямити, що люде цїлують ся на те, щоби собі й другому зробити приємність, а не на те, щоби комусь заподїяти біль. Цїлувати треба легонько тай, ждати на відповідь, бо поцїлунок без відповіди не має й половини того смаку. Не вжеж аж я мушу вас учити, ви самі не знаєте!!“

 

Дивила ся на його захмурене обличє й не могла здержатись від веселої усмішки.

 

А він подумав: — „Уже зачинаєть ся!". Зараз викинуло йому на губі горячковий міхурець. Сей міхурець його свербів, а він його легонько гриз зубами. З таким сильним битєм серця, що аж дух йому заперало, ждав у горячковій нетерплячцї на дальші слова й учинки Краньцовської.

 

Слів посипало ся ще багато, але вчинок не наступив жаден. Славко почував ся сердитий і здивований. Краньцовська говорила без перестанку, але Славко її не чув і не розумів. Пересидїв так майже безпритомно аж доти, коли вже було час іти на обід. Краньцовська бавила ся за той час дуже добре. Вона любила дивити ся на сього несміливого мужчину, що з такою ввагою мовчки слухає її мови. Який же він невинний! Вона бачить, що він має мужеські забаганки, але мабуть сам навіть несвідомий того. Як раз противенство до її мужа, що не хоче з жінкою й посидїти дома та не видить у нїй нїщо инше, як тільки, самицю. А ще на додаток навіть неперебірчивий, якої раси ті самицї!

 

Просила Славка, щоби лишив ся з ними на обід. Але він відмовив ся. Казав, що дома ждати муть на нього. Про себеж подумав, що нема нїякого рахунку лишати ся, бо видїв, що з його думок сьогодня вже жадна не сповнить ся, а зрештою втратив би пообіднє спанє. — „Коли не можете лишитись у нас, то ми вас проведемо" — сказала Краньцовська. Почула в своїм серця вдяку для нього тай хотїла йому показати її своїм супроводом. — „Ви заслужили собі нинї на те. Проведемо вас аж до читальнї".

 

Вийшли всї четверо. Шарльота з Мундзьом ішли на передї. Краньцовська не вгавала балакати. Говорила, що їй імпонують „гайдамаки“. Вона любить їх за те, що мають якусь ідею, тай так безоглядно йдуть до неї. Вірила польським ґазетам, тому говорила про безоглядність. Славко трохи оживив ся. Йому все здавало ся, що читальняний будинок се по части його дїло. Розповідав їй про крамницю й просив її, щоби брала в нїй товари. З охотою на те пристала.

 

Для служби буде брати допевне, а для себе, коли товари відповідати муть добротою.

 

На читальнянім будинку вже повзав ся бляхарь. Побивав дах. Стїни вже були вставлені, тілько вікон іще не було. Краньцовська не могла зо Славком розлучитись. Не подобало їй провожати його — далї, для того прийшло їй на думку, що тепер він повинен їх провести назад. Сміяла ся з такої видумки, але не попускалась її. Славко хоч нерадо, мусїв іти назад. Мовчав уперто, не намагав ся навіть бути супроти неї чемний. Його надїї не сповнились і він сердив ся. Думав про свій забобон. Чому він не справдив ся? Адже мабуть усе заповідало ся добре. Для чого нараз усе попсувало ся? Лютив ся на Краньцовську. Вона зачинає й не кінчить: тільки дратує його. Послїдними днями набрав довіря в своє поводженє. Се довірє відобрало йому пошану для Краньцовської. Як перед тим не важив ся навіть подумати про якісь ближчі стрітини з нею, так тепер мав те переконанє, що вона має обовязки супроти нього й не хоче тих обовязків виконати. Тільки дратує його. Злість розберала його й він був готовий сю злість їй показати.

 

Вона помітила його невдоволенє. Зразу її се бавило, але коли він уперто мовчав, стала ся непокоїти. В рештї сказала йому се:

 

— „І чогож ви знов надули ся, стара дитино?“

 

Не обзивав ся.

 

— „Та скажіть же!" — напирала вона. — „Менї здаєть ся, що коли ви на мене гнїваєтесь, то повинні сказати менї, за що? Може хоч стільки я варта в вас!“

 

Схопила його за руку й потиснула. Він кивнув сердито головою на Шарльоту, що йшла з Мундзьом перед ними. Краньцовська засміяла ся. Догадала ся причини його невдоволеня; він сердитий, що Шарльота їм заважає. Тїшила ся тим дуже, що він волить бути з нею на самотї.

 

— „Ах, Боже мій! Щож я тому винна?“

 

— „Як би ви, панї, не хотїли, то її б тут не було" — відповів Славко сердито.

 

Вона знов узяла його за руку: — „Не будьтеж дитина! Адже вона не розуміє й пів слова з того, що ми говоримо."

 

— „Ат!“ — сказав Славко. — Вона сміяла ся. Вимагала від нього, щоби говорив виразно, бо вона такої мови не розуміє.

 

— „Чи то люде лишень говорять із собою?" — запитав ся Славко глибокоумно. Її на радощах аж під серцем скоботало, що й він та здобув ся на натяки.

 

— „Ну! не гнївайте ся, завтра вже будемо самі двоє." Знов доторкнула ся його руки.

— „Ат!"

 

Вона сміяла ся, — „Чесне слово вам даю, що не розумію сеї мови. Се може з литовська?"

 

Він думав над тим, як би їй свою думку сказати. В рештї придумав: — „А завтра скажете знов, що завтра. Ви все, панї, відкладаєте на потім. Зачнете й не кінчите."

 

Вона дивувала ся. Не пригадує собі нїщо таке, щоби могло дати йому привід до такого переконаня про неї. Він лютив ся, що вона така недогадлива, а не мав відваги сказати, чого від неї хоче.

 

— „Скажіть же, пане Славочку!" — просила вже його на правду. — „З таких недомовок та родять ся потім непорозуміня й кваси."

 

Славко соромив ся й лютив ся. Соромив ся виповісти свою думку, а сердив ся на Краньцовську, що вона не догадуєть ся. Аж у кінци лють перемогла сором і Славко обізвав ся:

 

— „А ви, панї, зачали говорити за поцїлунок — — “.

 

Вона счервонїла ся на лиця тим вогнем, що долонї на нїм не вдержати, так пече. Потім ухопила Славка за руку:

 

— „Кінчіть же ви!" — говорила з нетерплячкою. — „Менї докоряєте, що я не кінчу, а самі цїлий час розмовляєте недомовками."

 

Його голос дріжав, бо стукіт серця трусив йому горло:

 

— „Ви, панї, обіцяли навчити мене, який смак у поцїлунку."

 

Неначе зняв величезний тягар із свого серця. Отже воно таки стукало далї.

 

Краньцовська не випускала його руки з своєї, тиснула її, але говорила зовсїм спокійно:

 

— „Одно, що я вам се не приобіцяла.

 

Я казала тільки, що ви не вмієте. А друге...". Вона стала, придержала Славка. Глядїла в слїд за Шарльотою, чи далеко відійшла. Потім говорила пошепки:

 

—„А друге, ви сього від мене не домагали ся."

 

Дивила ся йому в очи й усміхалась. А він думав: — То ти, небого, схочеш, щоб я від тебе домагав ся всього!“ — Почув у собі якесь невдоленє, наче якийсь несмак. Вона випустила його руку з своєї й обоє пішли далї. По хвили мовчанки, буцїм зовсїм не навязуючи сь до своїх попередних слів, сказала Краньцовська:

 

— „Прийдїть із полудня. Чи ви не можете нїколи покинути свого занятя?"

 

Він надумував ся: Постановив прийти.

 

— „От видите, вже все в порядку. А тепер мене гарно перепросити за те, що гнївали ся без причини."

 

Були вже біля дому Краньцовської й мали розходитись. Він брав її руку, щоби поцїлувати, а вона розкладала пальцї, підносила їх у гору так, що він не міг їх уловити. Її се тїшило, а його дратувало. Розійшли ся.

 

Вона була дуже рада з себе. Таки вдержала свій язик, про вуса не згадала й словом. Совість мала чисту. Те, що після сього станеть ся, то станеть ся не з її причини. Була рада й зо Славка.

 

А Славко не був радий нї трохи. Анї одна справа не зложила ся так, як він про се мріяв. Давно йому знайома зневіра закрали ся на ново до його серця. Се й з полудня не варт іти. На що? На пусту балаканину. Але що стало ся з його забобоном? Із тим забобоном, що завсїди справджував ся. Хіба би він тепер Славка здурив? Се не може бути! Нїяким світом! У нїщо, але до слова в нїщо так Славко не вірив, як у той забобон. Тільки тепер якось вони оба не порозуміли ся.

 

І Славко задумав ся. Задумав ся глибоко: Всї сили умислові зібрав до купи, напружив їх і радив ся з ними, в чім він схибив свому забобонови. Ага! Є, найшов! Ой, який же він дурень! Сама доля дала йому притоку журити ся, а він не журив ся! Адже зараза, зараза. Тільки було нею перелякати ся, загризти ся, а за те в Краньцовської збирав би самі тріюмфи. Так же нї! Він собі байдуже про заразу. Зараз таки потїшив ся, що вона його не вчепить ся. Та хто знає, чи Славко здужає журити ся коли тою заразою так, як того треба на те, щоби його мрії здїйснили ся?! Але ще попробує. Попробує навіть піти до Краньцовської, бо почуває по собі, що щось його до неї дуже-дуже тягне. Не вірить навіть, чи вдало ся б йому лишити ся дома, хоч би й завзяв ся.

 

Обідом наїв ся до цїлковитої втоми. Щезла сердитість, щезла зневіра, щезла пристрасть. Сї всї почуваня зійшли ся в одно й перекинули ся в одну велику дрімоту. Очи дивили ся, але видїли не все. Вони так привикли за такий довгий час заплющувати ся по обідї, що тепер у них затемнювало ся, хоч були отворені. Ноги, руки й инші частини тїла по черзї завмирали, хоч Славко ще жив і думав.

 

— „Піду по підвечірку" — потїшив ся Славко й лїг.

 

Але по підвечірку заворот голови, кислота в ротї, зденервованє й сердитість, скажена сердитість. Нїяким чином не спромога прочунятись. Чи хотїло ся б Славкови в такім станї десь іти на любовні сходини?! Нехай чорт ухопить і Краньцовську й усї жінки й його з ними!

 

VII.

 

На другий день вибрав ся Славко до Краньцовської. Зараз по другім снїданку. Ішов у бадьорім настрою духа. Цїлу передопівніч перегадкував над тим, які його вигляди на любов Краньцовської. Переконав ся, що дуже добрі. Видїв, що вона його любить і все для нього зробить. Ішов тепер як на жнива, збирати врожаї, що їх доля так щедро для нього засїяла. Серце в ньому хололо, а цїле тїло проймала солодка дрож. У мисли його розбирало дожиданє забороненого, а тим самим милїщого щастя.

 

Ідучи попри читальню, почув Славко відти крики. Поглянув і побачив, що читальня вже докінчена. Вступив до середини. У правій комнатї находила ся крамниця, вже заповнена товарами. Петро Оскомюк обібрав ся за крамаря. Стояв за лядою й продавав. Купцями були самі дїти, що їх поприсилали родичі за справунками. Поміж ними стояв Гринько. Закупив усю ковбасу й не знав, що з нею дїяти. Держав у руках фляшку горівки й намовляв Петра, аби з ним пив. Петро не тільки не хотїв пити, але ще кричав на Гринька, щоби вступив ся не заважав йому.

 

— „Але я вас дуже прошу, напийте ся зо мною. Напиймо ся, Петре, за Варвару, аби вона ще сконала сьогодня до вечера!"

 

— „А я тебе дуже прошу, відчепи ся ти від мене по добру" — відповів йому Петро. Дїти стояли, позирали на Гринька й тиснули в кулачках гроші.

 

— „Пийте, Петре," — достоював свого Гринько. — „Я хочу з вами цїлу ковбасу ззїсти".

 

— „Зараз ти будеш їсти пісок на дорозї, лиш не вступи ся!"

 

Петро зачав питати ся дїтей, за чим вони прийшли. Як побачив Славка, сказав йому, що будинок уже скінчений.

 

— „Зовсїм скінчений?" — запитав ся Славко.

 

— „Зовсїм".

 

Славко задумав ся. Щось мав зробити після скінченя будови й не міг собі нагадати що, Петро говорив далї:

 

— „А вчера засудили Неважука на три добі, а нашого Потурайчина на чотири тижнї. Та Неважукови байдуже, він таки сьогодня пішов сидїти. Але за Потурайчином нам жаль. Подав ся ще на рекурс до висшого суду, коби йому Господь поміг. Отак воно, паничу; мужикови нїщо не вільно, зараз пани замикають. Але ми собі так постановили, що нехай нас усїх посажають до креміналу, то ми свого не покинем ся. Дуже ті Поляки не люблять, як Русини приходять до розуму!"

 

— „Потурайчин на чотири тижнї“ — сказав Славко не розуміючи навіть, що Петро говорив; він тільки чув слова, та не розумів їх значіня. „Се не те — думав про себе — я щось инше мав зробити.“

 

Вийшов на двір, бо Петрова бесїда перебивала йому думки. Тут на, самотї пригадав собі. Має роздумати над тим, що йому тепер з собою зробити, адже два роки вже минає від часу вигаданих іспитів. Родичі йому скажуть, нехай уступає де до якого обовязку. Щож йому тепер дїяти? Думав і не міг придумати нїяк.

 

Стояв стовпом і дивив ся в землю. Не завважав навіть, як попри нього вилетїв Гринько за Петровою підмогою. Не чув Гринькового відказуваня. Хоч Гринько кричав порядно. Але не на Петра. Відказував на Варвару й присягав ся, що вона ще здохне до вечера.

 

Славко думав заєдно: Що йому тепер робити, куди йому дїти ся? Ага! Нагадав. Адже йти там — під лубин. Чогож він тут іще стоїть? Пішов бігцем на те своє давне місце. Ішов хутко, широкими кроками, трохи наперед похилений. Неначе тїкав перед чимось.

 

Застав лубин на давнім місци. Се був лубин мішаний, синїй і жовтий, під приоранє. Синього більше, чим жовтого. Але цвіту на нїм уже в загалї менше, бо головні гони вже відцвили. На них показали ся купками, як би хто поналїплював, стручки. Неначе слимаки, такі здорові та круглі. Тай гречка за деброю вже відцвитала. На місци цвіту показали ся гранчасті зерна, одні чорні, а другі ще зелені.

 

Славко сїв на давнім привичнім місци, крутив несвідомо дзиґари один за одним тай без перестанку курив. Журив ся. За тих кілька днїв назбирало ся тої жури багато-багато. Забута Славком набрала ся тихцем сили далеко більшої, анїж перед тим. Тепер обхопила Славкову душу немов той горячий перун, що обхоплює цїлий будинок нараз від верьха аж до споду. Не бачив Славко собі нїякого поратунку. Коби хоч та зараза мала міць над ним. Нехай би його підкосила, щоби залїг без тямки. Нехай би його завела до шпиталю й там точила його доти, доки зовсїм не розточить. Але й ся надїя показуєть ся Славкови марна, бо він чує, що мабуть із неї не мати ме потїхи. Не показала ся ще доси та либонь уже й не покажеть ся.

 

Ще одинока розрада — спанє. Тодї жура не має над ним сили. Коби хутче до обіду, ляже тодї горою. Почуває в своїм серци якесь тяжке олово. Воно привяже його до ліжка ланцюхами й прожене ті муки від нього.

 

Надбіг „льорд“, зовсїм мокрий. Такий пес любить лїзти в воду для прохолоди. Мабуть найшов якусь криничку в дебрі тай там і скупав ся. Льорд істріпав ся біля Славка, скропив його водою й лїг. Виставив із морди довгий язик і дихтїв борзо. Дивлячись на нього, нагадав собі Славко Краньцовську. Аж сам перед собою засоромив ся. Не вжеж він міг припускати до своєї голови такі дурницї?! Адже се смішно й подумати, що яка не будь жінка та візьме його на вдержанє! Правда, доси Краньцовська мабуть його любить, але як довідаєть ся, хто він, то тим глибший буде в її очах його впадок, чим вище вона його цїнила. Не почував ся тепер Славко достойним нїякої жінки опріч Варвари й на неї схожих. Не мав би вже відваги вказати ся на очи Краньцовській. А на яку не будь любовну розмову з нею тепер би його язик і не повернув ся.

 

Отакі гадки зносили Славка, заки не пішов до дому й не відогнав їх спанєм.

 

А Краньцовська? Вона навіть не знала добре, до якого фаху лагодить ся Славко. Хотїла його мати таким, яким, він тепер був. Ждала на нього вчора й сьогодня. Вчора сполудня думала, що Славко чим не будь та перешкоджений. Не була би нїкому повірила, що Славко через спанє не прийшов до неї. Адже вона не без радощів завважила, яким жаром він до неї горить: Сьогодняж гадкувала собі, може він що не здужає. Адже він, хоч уже мужчина, та в її очах хлопець зовсїм невинний.

 

Легко могло стати ся, що він із надмірної, незаспокоєної пристрасти трохи хорий. І веселість і жура обхоплювала її душу на переміну з тої причини. Таке дознаку мала почуванє тодї, як завважала в своєї маленької дитини горячку, що віщувала проколюванє перших зубів.

 

А Краньцовська знала те знемаганє з любовної пристрасти. Пригадує собі тепер дуже докладно. Була тодї ще дуже молода. Мешкала з родичами в містї X. До них приходив із часта медик; вона його називала „паном Ясьом“. Хотїв з нею женити ся. Хоч родичі пантрували, то він усе виглядїв таку догідну хвилинку, що цмокнув її в губки. По таких поцїлунках вона завсїди почувала ся якась нездорова; голова її болїла, а цїла була якась нездорова, майже в горячцї. Не розуміла тодї причини того знемаганя, тепер же їй мило все те нагадати собі, бо вірить, що Славко як раз те саме переживає.

 

Не судилось їй вийти заміж за свого Яся, хоч любила його дуже. По скінченю медицини він пішов до Боснїї й там напитав собі тяжкої хороби. Тепер вона знає, що то за хороба, але тодї не знала. Родичі казали, що се дуже погана хороба й вимогли на нїй, що вона розійшла ся з Ясьом. Він тепер є лїкарем окружним у західній Галичинї. Жиє старим кавалєром. Приватної практики не має нїякої, бо мабуть терпить на паралїзу ніг. Тепер їй здаєть ся, що лїпше булоб для неї, як би була вийшла за нього. Але родичі не хотїли пристати на се в жаден спосіб. Вона була в них одиначка, тож родичі були певні, що ще лучить ся їй якийсь королевич. А то нїхто не лучав ся, хоч вона була не без маєства. Зашкодило їй те, що загнала ся в лїта. Старий не мав сміливости старатись о неї, а молодий не хотїв. Тимчасом батько її вмер, а їй доходила ось-ось трицятка. Стара мати налякала ся, що дочка по її смерти лишить ся самотою. Для того сама постарала ся про те, що в них зачав бувати Краньцовський. Гарний був мужчина. Вона з самого першу його навидїла. Та тепер уже не може порозуміти, чи та приязнь до нього мала свою причину в тім, що вона його любила, чи може в тім, що вважала його за свого визвольника з дївоцтва.

 

Вийшла за нього заміж насупереч усяким пересторогам. Бо її перестерігали перед сим подружєм усякі люде. Одні говорили їй просто, а другі писали анонїмні листи. Говорили їй, що Краньцовський великий пяниця, а писали, що він неслюбний син баронової. Але все те не відстрашило її подружити Краньцовського. Припускала, що се люде з зависти хотять їй відраяти. Так воно по трохи й було. Одно те, що не всьому вірила. Друге те, що неслюбне походженє не вважала нїяким гріхом, а пянство не вважала тяжким гріхом. Думала, що як оженить ся, то встаткуєть ся. А третє, дійшла вже до того: віку, що нїкуди було їй довше ждати. Тим більше, що мати наперала на дочку доконешне виходити заміж. Бояла ся старенька, що вже її вік не довгий.

 

Чи Краньцовський дїйсно неслюбний син баронової, властительки Воронич, про се Краньцовська допевно не знала. Нїколи не допитувала ся про се свого подруга. Деякі подїї казали догадувати ся, що воно зіправди так. Перше всього, мабуть таки на бажанє баронової, купила в неї Краньцовська двіста морґів ґрунту за своє віно. Цїна купна була дивно низька, ледви сто корон, за морґ. Та хоч се самі піски, то все таки на так недавні часи в прирівнаню до мужицьких ґрунтів се купно по сторонї Краньцовської було золотим інтересом тим більше, що Краньцовський вибрав найлїпший ґрунт. Далї, що зараз по весїлю побудував її чоловік на сїм ґрунтї теперішні будинки, а своїх грошей не мав. Мабуть те віно дала баронова на будинки. Також дивувало Краньцовську, що мати її подруга, опріч на весїлє, не показувала ся нїколи до них. Краньцовська навіть не знала, де вона тепер обертаєть ся. Батько Краньцовського буцїм давно вже вмер.

 

Щось мусїла знати про се небіжка мати Краньцовської та се знатє забрала з собою до могили. Коли Краньцовський дуже пиячив то Краньцовська хотїла звідатись, де пробуває його мати, щоби написати їй про поведенє її сина. Отже мати Краньцовської завсїди відрадила їй таке писанє. Натомість у досадї грозила Краньцовському, що напише бароновій про його поведенє та ще випоминала йому, що се було бажанєм баронової, щоб він женив ся та що лиш завдяки його жінцї держить його баронова в Вороничах.

 

Також неясна була Краньцовській справа, чи Краньцовський тут лиш завідателем баронової, чи може арендує її добра. Сам Краньцовський не завсїди однако говорив. Бо раз казав, що має відсилати чинш, а другий раз, що чистий прибуток. Із тим прибутком чи чиншом від'їздив Краньцовський раз до року до баронової. Але Краньцовська не знала допевне, як він ті справи полагожує. Часом навіть здавалось їй, що він лише щезає на свій звичайний „вандер“.

 

З рештою їй не залежало нїщо на тім завідательстві, чи на тій арендї. Навпаки, вона все була в страху з тої причини. Бояла ся, що її муж пропє колись гроші баронової, а Краньцовська для ратованя його перед криміналом мусїти ме нарушити своє віно. Вона волїлаб, щоб він спекав ся вже раз тих дібр баронової. Думала, що тодї не мав би за що впивати ся, бо всї доходи зі свого ґрунту вона сама побирає. Хоч завсїди він усе те від неї доси вмів витуманити.

 

Своєю дорогою в своїй недосвідчености вона дуже помиляла ся. Перецїнювала прибутки зі свого ґрунту. Не числила те, кілько коштує її вдержанє, бо се вдержанє покривав Краньцовський прибутками з ґрунтів баронової. Здавалось їй, що все було би по давному. Вдержанє би нїчого не коштувало, або дуже мало, а чисті прибутки зо свого ґрунту складала би. На всякий спосіб відобрала би мужеви спромогу впивати ся.

 

А він зачав пиячити зараз по двох місяцях, як оженив ся. Пропав тодї лиш на три дни. Небіжка мати мешкала при них. Обі вибрали ся відшукувати його. Найшли в жидівськім шиночку обдертого, пяного, в товаристві таких обідранцїв, як сам тодї був. Послухав їх і вернув з ними до дому. Взагалї на першім року вертав з нею завсїди до дому, кілько рази його відшукала. А на другім року вже тїкав і ховав ся перед нею. Мусїв свій час відпиячити.

 

А той час чим далї, тим усе був довший. Зразу вистарчала йому триднївка. Потім тиждень, а послїднїми часами менше двох тижнїв не забавляв ся.

 

За кождим наворотом до дому каяв ся й приобіцював, що вже поправить ся. А вона йому вірила за кождий раз. Попросту думала, що чейже надійде колись така пора, що він уже раз „вишумить ся" й устаткуєть ся. Уже навіть здавалось їй раз, що настала така пора. Се дїяло ся перед трьома роками, як її мати вмерла. Був тодї на своїй вандрівцї, вернув на самий похорон її матери. Присяг їй тодї, що вже встаткуєть ся. Поїхав навіть із жінкою на другий день по похоронї до міста й присяг у костелї від усяких трунків на цїле своє житє. Видержав так чотири місяцї. А потім як пропав, то вернув аж за два тижнї.

 

Тодї переконала ся Краньцовська, що се в нього вже така натура. Він сам не в силї її перемогти. Отож удавала ся до лїкарів, спроваджувала всї лїки, які де вичитала, або які їй хто порадив. Колиж і се нїчого не помагало, то вона вдавала ся до ворожок. Тепер уже бачить, що на його наліг лїку нема.

 

Від смерти матери не мала навіть перед ким пожалувати ся на свою недолю. „З нїким не жила, в нїкого не бувала опріч Матчуків і своєї тїтки Марії. Та Матчукам, як людям чужим, не признавала ся до всього, а тїтка Марія якісь дивні давала їй ради на те. Вона була стара панна. Але не з тих старих паннів засушених, набожних і ворожиць мужчин. Навпаки, виглядала здорово й червоно, любила забавити ся, особливо в мужеськім товаристві. Про неї ходили вістки, що вона ще й доси має свого старого коханка. Отож ся тїтка раяла Краньцовській, щоби й вона найшла собі яку потїху, коли її подруг бавить ся без неї.

 

Краньцовська на таку раду тільки сердила ся. Думала, що тїтцї не штука таке говорити бо вона не розуміє гризоти Краньцовської. Як би вона мала дїти й такого мужа, то певне відійшла би їй усяка охота до таких жартів.

 

Тепер найшла собі розраду в Славковій приязни. Як тільки його бачила, забувала про все своє горе. Якась дитиняча веселість закрадала ся до її серця. Навіть тї тїтчині поради не здавались їй тепер такими занадто дивними.

 

Та сьогодня вона трохи занепокоєна тим, що Славко не прийшов. Може бути, що він трохи знемагає. Але здаєть ся їй, що те знемаганє повинно ще вчора проминути. Зрештою вона знає по собі, що така слабість не заважає зовсїм тому, аби ще раз повторити причину слабости. А Славко мабуть пестить ся; трошка головка заболїла, трошка зденервований тай уже має себе за хорого. Зовсїм не вважає на те, що хтось може ще більше денервуєть ся, як його не бачить. Постановила віддячити йому тим самим добром. Завтра він уже допевно прийде до неї. Отже розчаруєть ся так само завтрішнїм днем, як вона розчарувала ся сьогоднїшним. Бо вона поїде завтра до міста. Має орудки, що залагодити може їх й пізнїше. Отже навмисне поїде завтра. На безпечне він буде їй за те докоряти. Тодї вона скаже йому, нехай він також засмакує трохи розлуки. Як він один день, так вона мучилася через два дни. А він не має нїякого оправданя, бож приобіцяв їй прийти. Для приятелїв же треба слова додержувати.

 

З такої причини поїхала Краньцовська на другий день до міста. Рада була, що має Славка чим подрочити. Та Славкови й не снило ся відвідувати Краньцовську. Він зачав своє попереднє житє. Ходив під лубин, ховав ся перед людьми немов який злочинець, і журив ся своєю давною журою.

 

На третїй день не вдало ся Славкови докінчити порпаня ямки. Прийшов до панотця Сенько Грицишин і питав ся Пазї за Славком. Пазя справила Сенька до саду. Привітом Сенька налякав ся Славко дуже. Так само як тодї, коли Пазя зловила його при порпаню ямки.

 

Сенько переказував Славкови просьбу Краньцовського. Він вернув уже з вандрівки ще вчера в вечір. Ночував у Сенька. А тепер просить, щоби Славко доконешне зараз прийшов до Сенька.

 

Сенько так настоював на Славка, що Славко мусїв піти. Пішов одягти ся, бо був у полотнянцї, без краватки.

 

Сенько мешкав у тій ґрупі хаток, що недалеко двора. Отже не хотїв іти дорогою попри читальню. Казав, що сюди за далеко. Він знає ближчу дорогу стежками. Як повів Славка тими стежками, то він аж язик вивалив із утоми. Бо ті стежки крутили ся дебрами й горбами, переходили через людські обори, забігали в лїс і губили ся десь над річкою. За те нескушно було йти, бо по дорозї підслухали розмову Йванихи з дочкою тай стрітили Гринька кривого.

 

Ішли краєм лїса попри Йванову хату й почули, що Йваниха картає свою дочку, Гандзю, що прийшла сьогодня до матери в гостї. Сенько приостав, щоби послухати, тай Славко з ним.

 

Вониж обі стояли за хатою, обернені спиною до лїса. Дочка висока, може трохи вища від матери. Мабуть через те, що дочка держала ся просто, а мати трохи похилила ся.

 

— „Та як пан до тебе залицяється" —говорила Йваниха — „то чого ти, дурна, фиркаєш ся? Ти йому годи, як можеш. Пристань на все, що він тобі каже. Не бій ся, він тобі багато не пошкодить, уже старий. Ледви волочить ті сухі ноги за собою. А будеш мати, дївко, вигоду. І гроші дасть і одягне тебе красно, ще й горівки напєш ся, кілько схочеш. Тай мамі принесеш. А він пан гойний. Як я була позавчора в тебе, то він менї дав ринський срібний лиш за те, аби я тебе намовляла".

 

— „То йдїть ви з ним", — відповіла дочка — „коли він вам припав так до вподоби. А менї не розказуйте!"

 

— „Я не розказую, бо я тобі не маю що до розказу, ти вже на своїм хлїбу. Але я тобі раджу так, як рідна мама: Не будь, дївко, дурна! Ти з своїм розумом нїчого не дослужиш ся. Послухай ти мене старої. Я бувши тобою та би собі з паном накладала, кілько би він забаг. А попри те найшлаб я собі жовнїря, привела на світ дитину: Плати, пане, за гоцки! Бо нинї суд не питаєть ся, від кого дитина, тілько питаєть ся, чи ти, пане, заходив собі з мамою".

 

— „Не говоріть менї се" — відповіла дочка — „бо я не любю й слухати за дїти. Ще менї такого клопоту треба".

 

— „Ти не любиш слухати, бо ти дурна. А щож ти собі на світї божім гадаєш? Ти може рахуєш на те, що вийдеш заміж? А я тобі кажу, що нинї люде помудріли. З голою ... нїхто вже не хоче женити ся. Шукають ґрунту або грошей. Тай за голака також не варт іти заміж. Лїпше петлю на шию та від разу вмерти, анїж у злиднях що дня конати. А так дитиня дала би-сь до мене, а сама до Львова в мамки. Кажу тобі, що двадцять пять корон місячне платять. Тай годують, аж розперає“.

 

Дочка таки не хотїла пристати на мамину раду.

 

— „Ти собі рахуєш, що доробиш ся на службі. А я тобі кажу, що нїчого не доробиш ся. Тепер нїчого не маєш тай потім нїчого не будеш мати. А ще собі то подумай, що за пару рік тай по твоїй службі. Поки молода, то беруть, а як постарієш ся, то вон! А в Прусах як? Не знаєш? Заки пішлють де до роботи, то ставай, дївко, перед дохторями, як до бранки. І в очи загляне і в зуби, всюди. Чи здорова, чи не минув сороковий рік. Як найде найменший ґанч тай махай назад, відки прийшла. Ти не знаєш, як тато твій журить ся, що з тобою буде? Та ти вже дївка. Твої ровесницї мають уже по двоє дїтей“.

 

Сенько зі Славком пішли, а ті дві ще далї правдали ся. Славко не знав, чия правда з тих двох жінок, чи материна, чи доччина. Постановив запитати ся Потурайчина про сю справу при найблишчій нагодї. Сенькож обстав за матерю. Непитаний зовсїм Славком обізвав ся до нього:

 

— „Іваниха правду каже. Тепер настали дуже тїсні часи; як не маєш свого, то при чужім не притулиш ся. Де хто давно чув за старого парубка?! А тепер таки в нашім селї, такім маленькім, є щось кількох, що їм уже минуло тридцять. Про женячку їм нї гадки".

 

Славка заболїло дуже се слово. Він доси не задумував ся нїколи над тим, кілько йому лїт. Мав себе ще за дуже молодого, бо бачив, що заки зачне свій самостійний прожиток, то ще неодин рочок пробіжить. Аж ось довідуєть ся від Сенька, що для парубка, тридцять лїт, то вже старість. А Славкови тридцятка вже не за горами. Погадав собі, що до старої грижі прибула ще нова. Журити меть ся ще й віком і ся жура його вже не оставить, Славко ще гірше посумнїв.

 

Як вийшли з лїса, стрітили на стежцї Гринька. Ішов супроти них. Із обох кешенїв стирчали йому фляшки. Лїве лице мав червоне й напухле. Як тільки їх назирив, виймив одну фляшку й частував Сенька пивом: Сенько приостав і показував пальцем на Гринькове підпухле лице.

 

— „А дивіть ся п-паничу!" — говорив Сенько до Славка, незважаючи зовсїм на Гринькову принуку до питя. Неначе Гринько не був чоловік, але якийсь пень. Так говорять про того, хто зсунув ся з глузду. — „Дивіть ся, як йому лїве лице напухло. Се з бійки; так били в морду! К-кождий бє правою рукою та все в л-лїве лице. Тому так напухло".

 

А Гринько не вгавав просити. Відважив ся навіть припрошувати Славка до пива. А Сенько гикав ся далї:

 

— „О-отак причепить ся до кождого тай бють. Ще як би на лївака лучив, то поправив би його в праве лице. Усе лекше! Бо лївак бє в праве лице. Але в нас уже нема лїваків. Був Іван Савюків та вмер. Тепер же к-котрий відки та все правою рукою в лїве лице! тільки Павло, Гаєвий та бив ковбасою по зубах. Гринько його і також частував. Учора в читальни. А Павло відобрав ковбасу, та по зубах, та по зубах! Ковбаса груба, тверда, а однако покришила ся на дрібні шматочки. Допевно мав зуб нарушити!"

 

Аж тепер обернув ся Сенько з бесїдою до Гринька:

 

— „Ану покажи зуби, чи не вилетїв котрий?“.

 

— „Що там зуби?“ — сказав Гринько. — „Напийте ся зо мною пива!" Сенько не відповідаючи, пустив ся йти.

 

— „Не хочете?“ — крикнув йому в слїд Гринько. Піднїс фляшку в гору, щоби її кинути з розмахом до землї. Але криві пальцї не послужили. Фляшка вихопила ся з руки й упала легко на пісок. Не збила ся. Тодї Гринько зачав її товкти запятком. Потім приповідав:

 

— „Отак би я Варвару. Отак її, отак!“

 

Як нагадав собі Варвару, то товк із таким завзятком, що фляшка трісла.

 

Ті два обернули ся й приглядали ся Гриньковій роботї. Потім пішли далї. Сенько говорив:

 

— „Він удає Краньцовського. Д-де тобі, жебраку, рівнати ся з паном жонцом. Він пан, а тебе бє, хто не хоче".

 

З Гриньком уже нїхто не хотїв приставати.

 

Всї ним гордили, всї ним помітували. Нїхто не вмів би сказати, з якої причини, хоч усї знали, що як раз від тепер Гринько не належить уже до людського товариства. На дїлїж причина сеї погорди була зовсїм зрозуміла.

 

Гринько не належав уже до мужицького стану.

 

Анї господарь, анї робітник. Хати не мав і не міг уже мати. Робити не здужав, бо калїка. Ще доки була надїя, що оженить ся з Варварою, доти люде вважали його собі рівнею. Тепер же, як ся надїя пропала, то Гринько — хоч іще мав гроші — та належав уже поміж жебраків.

 

Тай то до жебраків найбільше зненавиджених, бо молодих і злодїйкуватих.

 

— „Він удає пана жонцу“ — сказав ще раз Сенько. — Учера зайшов собі до Йвана музики, принїс горівку, пиво, ковбасу тай: —

 

„„Грай менї!““ — каже до Йвана. А Йван, не бій ся, то також такий, що очима вздрить, то руками озьме, їсть, пє, гроші від нього туманить тай грає, доки нїхто не видить. А як сусїди дослухали ся тай стали зазирати попід вікна, а він Гринька за обшивку та на двір:

 

Уступи ся, жебраку, не паскудь менї хати. Ще й дав йому на дорогу кілька полишників, бо не хотїв із своєї охоти вступати ся"

 

Потім розказував Славкови про Краньцовського, як він забавляєть ся в Івана-музики тай хвалив ся, що Краньцовський дуже зчаста кінчить у Сенька-свій вандер. Панї жонцова все приходить до Сенька забирати свого подруга.

 

— „Дуже він добрий і п-порядний чоловік“ — говорив Сенько — „але йому щось пороблено. Як його якась біда причепить ся, то водить світами.‘‘

 

— „Десь йому мусить бути тепер соромно!“ — сказав Славко. Бояв ся, що Краньцовський перед ним стидати меть ся за своє пянство. З такої думки робило ся Славкови дуже неприємно.

 

Сенько подумав трохи. Не знав, що поставить у кращім світлї Краньцовського, чи сором, чи байдужість. Виміркував собі, що для пана краще стидати ся пянства. Тому обізвав ся до Славка:

 

— „ А-а та певне, що має йому бути соромно. Таже він баронової син, а то така паскуда з ним стала ся сеї ночи. Пив квасне молоко без перестанку, так його палило в серединї. А потім уснув такий зморений, а рано коло нього (вибачте за слово) так, як коло малої дитини. Я мусїв досвіта бігати ще по рум до корчми, бо не міг витримати. Ще — видко — його час не минув".

 

Ще перед самим порогом Сенькової хати вагував ся Славко, чи йти йому доразу до середини, чи може заждати, аж Краньцовський його сам закличе. Дуже було йому нїяково стрітити ся з Краньцовським; думав, що він так стидати меть ся, що й не погляне на Славка.

 

Але Сенько не дав йому довго дожидати. Просив до середини.

 

Славко схиливши ся, щоби не вдарити ся в одвірок, уступив несміливо до хати. Краньцовський сидїв на лаві за столом, а перед ним мала плескатенька фляшочка з румом, трохи надпита, тай чарка. Волосє на голові побурене, вус один у долину, а другий стирчав до гори. Видко було, що в ночи прилїг його до подушки. Червоні очи й неголене обличє робили його вигляд якимось страшним.

 

Устав, як побачив Славка, й досягав головою аж під сволок, бо хата на його зріст за низька. Заговорив до Славка захриплим голосом і здивував своєю мовою Славка не трохи. Бо показало ся з його мови, що він не тільки не стидаєть ся своєї вандрівки, але навпаки, чванить ся нею. Уважає її за якийсь подвиг. Передо всїм сміяв ся зо Славка, що Славко тодї так хутко втїк від нього. Потім хвалив ся, що за час своєї вандрівки спав усього дві ночи. Зрештою лише стілько мав спаня, що трохи дрімав у корчмі за столом. Хвалив ся також тим, що дуже мало їв, а найбільше намагав напитками. За найбільшуж свою заслугу вважав те, що пропив усї гроші, які мав при собі, а опріч того наробив ще чимало довгу. Капелюх, черевики й усю одежу мусїв узяти на борг, бо давна, була так знївечена, що викинув її до каналу. Дїйсно Славко завважав, що Краньцовський уже не в тім безполім анґлєзї, але в лїтній, маринарковій одежи, що встиг її вже добре помняти, бо спав не роздягаючись.

 

Розказував іще далї Краньцовський, що теперішня вандрівка одна зі слабших. Йому її перебили, тому він її не докінчив. Мусїти ме незабаром на ново її відбувати. Давнїщі вандрівки були лїпші. Передторік, пригадує собі, що на одній вандрівцї та вийшов із дому в таку пору, що жито ще зеленїло тай стояло на пни. Як же вернув, то воно вже пожовкло тай геть вилїгло.

 

— „Зовсїм змінилась околиця" — сміяв ся Краньцовський. — „Тямиш, Сеньку?“

 

— „А-а ч-чомуж би я не ть-тямив?" — образив ся Сенько. — „Таж пан жонца тодї також начували в мене".

 

Жалував ся Краньцовський, що борода його свербить, бо непідголений. Колиж Славко заявив готовість принести йому бритву, то він намісць відповіди, нальляв собі чарочку руму, протяг трохи руку й показав Славкови. Рука з чаркою трусилась, аж рум вихляпував ся. — „Видите, як делькотить?" — казав Краньцовський. — „То якеж моє голенє? Я би підрізав ся".

 

Потім розповідав Славкови, яку має просьбу до нього. Просить його, щоби пішов до його панї й приготовив її на прихід Краньцовського. Залежить йому передовсїм на тім, щоби його жінка не думала зле про нього. Бо він учора довідав ся, що мав відгрожувати ся своїй жінцї тодї, як вона приїздила зо Славком до міста. Також довідав ся, що він мав пускати про жінку якісь сплетнї. Отож він дає слово чести, що нїчого з того не тямить. Та баби такі дивні люде, що чоловік ляпне по пяному, то вони зараз роблять із того цїлі історії. Він удаєть ся тепер до Славка з цїлим довірєм, що Славкови вдасть ся зєднати собі його жінку.

 

— „Ви любите держати ся бабської запаски" — сміяв ся зо Славка. — „А такі мужчини мають послух у жінок. Скоро ви ще не заглагоїте якось моєї жінки, то вже й не знаю, до кого вдати ся. Тодї хіба менї вертати ся назад на вандер. Чи як кажеш, Сеньку?"

 

Сенько якийсь час кривив лицем, аж у кінци всміхнув ся. Достоту, як би те обличє вже забуло тай через те не могло доразу потрафити на сміх.

 

— „Т-та хіба так“.

 

Славко відмовив ся зробити Краньцовському сю послугу. Казав, що справі не поможе, а радше зашкодить, бо він не вміє з жінками розмовляти ся. Славко таки не мав сміливости показати ся на очі Краньцовській.

 

— „Алеж саме така вдача як ваша припадає жінкам найбільше до вподоби" — говорив Краньцовський. „Ви скажіть лиш кілька слів, решту: вона собі сама доповість. Уже як я вас прошу зробити менї сю вигоду, то знаю для чого. Адже..."

 

Не міг докінчити своєї мови, така сильна гикавка його напала. Пожовк і дрожав на цїлім тїлї. Потім сїв, ухопив із поспіхом чарку з румом і випив. Не діждав ся полекші від одної. Наливав другу. Рука трусилась, а рум виливав ся на стіл. Випив другу, трохи полекшало. Забув, що мав Славкови сказати. За те говорив до Сенька:

 

— „За мало одної флящини, мусиш скочити ще по одну. Менї треба цїлий день нинї по трошки попивати...

 

— „Як треба, то нїчого не поможе", — сказав Сенько.

 

Краньцовський не переставав просити Славка. Вже не вимагав від нього нїчого більше, як тільки, щоби повідомив його жінку про його поворот із вандрівки. До просьби Краньцовського прилучив ся й Сенько. Намовляв Славка зробити Краньцовському сю прислугу.

 

Славкови здавало ся з початку, що нїяким світом не згодить ся піти до Краньцовської. Отже таки в кінци послухав просьби. Найбільше промовила йому до серця Сенькова намова. Не мав своєї волї. Перед котрим чоловіком почував пошану, то не міг опертись його намові. А від часу будови, читальнї почував пошану до всїх Вороницьких мужиків. Іще не розумів для чого саме, але вважав їх лїпшими від себе. Вже злагодив ся йти, коли прийшло йому на думку, що се ще за рано. Нїколи так рано не ходив до Краньцовської, через те не мав відваги в непривичний порі показувати ся до неї. Пішов би, але в одинадцятій годинї, а тепер лиш пів девятої. Краньцовськомуж залежало на тім, щоби зараз.

 

— „Алеж не бійте ся" — переконував Славка „не застанете моєї жінки в неґлїжу. Вона встає в лїтї, особливож як мене нема дома, найпізнїще в шестій годинї рано. Тепер буде в кухни, а ви зайдете з другого боку від веранди".

 

Ще більшого заходу треба було, анїж перше, щоби спонукати Славка піти зараз, негайно, до Краньцовської. Його лякала дуже непривична пора відвідин. Мав таке почуванє, неначе в незвичайній порі всї мешканцї й сам дім Краньцовської та стають ся якимись зовсїм инакшими, йому незнаними. В рештї вдало ся Сенькови намовити його.

 

Пішов, але лишень для браку волї оперти ся намові. На дїлїж усе таки лякав ся непривичної пори. Дивував ся дорогою з поведеня Краньцовського. Надїяв ся застати його засоромленого; а тим часом застав його зовсїм удоволеного собою. Славко не міг собі се пояснити Але потім надумав ся. Адже в поведеню Краньцовського нема нїчого дивного. Кілько разів Славко чув від товаришів хвальбу з того, що вони та запивають ся цїлими ночами. Кілько рази чванив ся неодин, що він по пяному зробив таку й таку дурницю! А навіть його шваґер, отець Радович, инакшої розмови з ним не має, як тільки про свої подвиги в нетверезім станї. Чим же ріжнить ся Краньцовський від них усїх? Хіба тим, що-більше пропиває. Але й вони би стілько пропили, як би мали. Такий погляд, що Краньцовський негодяй, розпустили жінки. Передо всїм сама Краньцовська. А звісно, що жінки мають менше образованя від мужчин. От Сенько вважає Краньцовського за порядного чоловіка.

 

По такім міркованю постановив Славко взяти Краньцовського в оборону перед його жінкою. Через те набрав відваги зайти до неї.

 

Але та відвага трівала лиш доти, доки Славко не наближив ся до двірських будинків. Тут відвага оставила його зовсїм. Те саме почуванє, що наказувало йому не ворохнути ся в повозцї при обіймах Краньцовської, хоч дуже невигідно сидїв, те саме почуванє не пускало його тепер до середини. Стояв і не міг себе змусити рушити ся з місця. Розумів те, що як би тут, біля нього, найшов ся Сенько або Краньцовський, то він би пішов. А так стояв, вижидав, аж набере сміливости. Але чим довше вагував ся, тим сміливість слабшала. Дознаку, як той боягуз, що тїкає зострахи. Чим хутче й довше біжить тим більшого собі страху нагонить. Уже переконував себе, щоби тепер вернутись, а прийти опісля. Хоч знав, що се лиш пусте оправданє, бо він і потім не прийде. Аж нараз одна думка зелектризувала його цїлого й вирвала страх із коренем із його серця. Подумав собі, що сеж лучаєть ся йому добра нагода здурити Краньцовську й викрасти з її губок той смашний поцїлунок, що вона йому приобіцяла. Адже вона ще доси не знає, хто він. Уважає його за рівню собі. Потім довідаєть ся, що він її здурив, але буде вже запізно. Навіть не могти ме його насварити, бо він не покажеть ся їй на очі. Краденаж річ смакувати ме йому так, як і заслужена.

 

Сильне бажанє додало йому відваги, закрило його розум темрявою. Про нїщо инше не думав. А як же?! Навіть боязкий песик та закрадаєть ся до чужої каменицї аж на третїй поверх, хоч знає допевно, що там його вибють, бо вже били не раз і не двичі. Але може, може вдасть ся хоч один разочок глипнути на любку.

 

Пішов Славко з твердою, неподатною постановою. Почував ся так, буцїм се його послїдне передсмертне бажанє. Виконати має його тепер або вже нїколи. Зайшов від веранди, попробував двері, замкнені на ключ із середини. Біда! Отже не налякала його ся перешкода. Зважив ся йти навкруги, попри кухню. Ішов неначе той лицарь помежи градом куль. Страх мав великий. Отже завзятє й відвага більші.

 

У сїнях стояла бочка з водою, бляшана коновка й березовий віник із довгим держаком; десь мабуть зо стелї змітали павутинє. Не злякав ся. На право двері до кухнї, на лїво до якоїсь комнати. Пішов на лїво.

 

Якась стара баба застелювала ліжко.

 

— „Де паня? Менї зараз треба панї". — Славко говорив із поспіхом, неначе сповіщав про пожежу.

 

Баба покинула стеленє й вийшла. Рипнули двері від кухнї. У Славкових грудях застукало серце.

 

— „Уже, їй каже. Ануж Краньцовська не схоче вийти до нього?!"

 

Радив ся свого забобону, одначе не розумів його відповіди. Такий був зденервований, що не міг спокійно розмовити ся з своїм забобоном. Щось баба барить ся. Се не добро віщує.

 

Аж ось рипнули знов двері. Воріг наближаєть ся. Перша битва неминуча. Баба ввійшла. Горячим бажанєм Славка було, що вона йому приносить відмову, то нехай би ще не говорила. Відповідь була добра; перша битва виграна. Славко зітхнув. Переказувала Краньцовська, щоби Славко на неї заждав, вона зараз прийде. Баба завела його до тої малої світлички, де він доси заєдно стрічав ся з Краньцовською. Ішов через чотири комнати якийсь роздратований. Неначе не пізнавав сих комнат, хоч бував у них нераз. У світличци не мав відваги сїсти, неспокій його не покидав.

 

А Краньцовська сьогодня не здужала: болїла її голова й кряжі. До тогож усього довідала ся в містї про нові подїї, що її дратували. Постановила навіть зараз по десятій годинї лягти до ліжка, щоби не бачити ся зо Славком, бо вона надїяла ся, що він надійде. Ще навіть не чесала ся сьогодня.

 

Відхилила трохи двері від світлички тай просила Славка, щоби їй сказав причину свого приходу, бо вона ще не одягнена.

 

— „Я мушу, панї, з вами бачити ся. Дуже важна справа“. — Славко говорив із розпукою та мав намір, як би вона не хотїла ввійти до нього, силоміць відчинити двері.

 

По голосї його пізнала Краньцовська, що він зіправди приходить до неї з такою важною справою, що її нїяк не можна відкласти на потім.

 

— „То прошу, затримайте ся хвильку, я зараз“.

 

Пішла перед зерькало. Болїла її так сильно голова, що здавалось їй, неначе лице її від того болю споганїло. Але зерькало показувало инакше. Тільки очи стались якісь скляні, лицеж як звичайно. Вона не подобала на свої лїта, здавала ся молодшою. Маленечкі губки, дрібні черти лиця, густі, тоненькі брови, буйне волося уймали їй лїт. А понад усе утлість її тїла й жваві, непосидющі рухи робили її зовсїм молодою. А саме, не так молодою, як те, що нїхто не вгадав би її віку.

 

Тепер накинула на себе білу хустину, щоби зовсїм закрити волосє. Так прийшла перед Славка. Уважала за важнїщу річ оправдувати браки своєї краси, анїж слухати новин, із якими Славко зайшов до неї. Передо всїм зачала від хустини. Видко, не навидїла її. Отже зовсїм неслушно! Бо хустина прикрашала її далеко лїпше, чим капелюх. Славко забув язика в ротї, побачивши маленький, кругленький кружечок, що ще докладнїйше виднїв ся при білій хустинї.

 

Нарікала також Краньцовська на свою поранню спідницю. Тай се неслушно, бо вона додавала її утлій постати якоїсь таємничости. Глядючи на неї в тій звичайній ноши, Славка аж серце заболїло. Із заздрісним сумом думав собі, що вона дуже гарна, на причуд!

 

Краньцовська сїла й узяла ся рукою за чоло; від бесїди розболїла її голова ще дужче. Потім завважала, що Славко стоїть біля неї.

 

— „Сїдайтеж, пане Славку, не церемоньте ся. Не повірите, як мене голова болить; я навіть не завважала, що ви стоїте".

 

Славко сїв і сказав їй, що Краньцовський уже вернув.

 

— „То се та важна справа?" — Хвильку мовчала й знов хапала ся рукою за чоло.

 

— „Я знала, що він вернеть ся, вчора довідала ся в містї“.

 

Тут Краньцовська розповіла Славкови, що її муж дістав від пана Шубравського кільканадцять тисяч корон на аґітацію. Бо вибори до сойму вже розписані, а пан Шубравський кандидує.

 

— „А то все на мою голову. Він гроші пропє, а я потім мушу платити. Я вчора радила ся тїтки, що маю робити. Тїтка раяла не дати анї крейцаря. Але то все так дїєть ся; кажуть менї, що не потребую платити, а потім та сама тїтка лякає мене скандалами, як би я її послухала й не заплатила. Бо він уміє тїтцї придобрити ся".

 

Хоч була хора, отже розговорила ся; так дуже допікала їй та виборча аґітація її мужа. Може бути, що він сї гроші не пропустить, але за те мати ме нагоду зараз по виборах завдати собі новий вандер, а кошти сеї прогульки вже вона заплатить. Було би лучше стало ся, як би приятелї пана Шубравського не могли були відпитати її мужа. Нехай би був отам де западав ся. Все би менша страта, анїж при сїй новій подїї. А так його відшукали на те, щоби тепер зовсїм явно міг тягати ся по селах.

 

— „І який він із біса хитрий" — говорила далї. — „Вже вдаєть ся до вас за посередництвом. Чи знаєте, для чого він вас посилає? Він думає, що я піду по нього. Бо очивидно не має лиця сам приходити. Я доси була така дурна, що ходила по нього. Кажу вам, цїла комедія виходила з того. Варта сміху. Я тепер не можу вам те все розказати, бо хора. Але як виздоровію, то розповім вам докладно про ті комедії. Бо він по такім поворотї клякає передо мною, перепрошує, присягаєть ся, що вже більше мене саму не лишить".

 

Знов ухопила ся рукою за чоло, бо біль голови не дозволяв їй нагадати собі, що ще мала сказати Славкови. За хвилю пригадала.

 

— „Він прислав вас, а не кого иншого, бо нїхто вже в селї не важить ся йти до мене з таким посольством. Бо я кождого сварю. А він до вас удав ся. Хитрий! Але й я вже навчила ся хитрости. Не піду, щоби мав там сконати. Яким лицем вийшов із хати, нехай таким уходить. Я вас прошу, щоби-сьте йому се сказали. А ще лїпше зробите, як зовсїм не покажете ся йому на очи. Се буде для вас лїпше. Бо він як унадить ся, то приходити ме до вас після вандрівок на ніч".

 

Славко вважав, що тепер уже надійшов слушний час сказати Краньцовській своє бажанє. Заки вона до нього надійшла, склав собі був цїлу фразу на сю тему. Одначе тепер не міг зважити ся сю фразу їй повторити. Обізвав ся тільки несміливо:

 

— „А я би просив ту обіцянку".

 

Вона силувалась усміхнути ся. Та скривила лишень болючо своє лице, але на сміх не спромогла ся.

 

— „Тямлю дуже добре, пане Славку! Але мусите менї сей раз вибачити. Хіба ж не видите, яка я хора?"

 

Зневіра й розпука обгорнула його душу. Думав, якими словами напятнувати таке її поступованє. Врештї сказав:

 

— „Я догадував ся, що ви, панї, відложите знов на завтра".

 

Вона ж йому хутко відповіла:

 

„Але ж, пане Славку, не будьте дитина. Чи ви не розумієте, що то значить слабість? А опріч того я така зденервована тим, що мене ще чекає з тою аґітацією! Вірьте менї, так мене голова болить, що я вас ледви бачу. Даю вам слово чести, що як тільки трохи вспокою ся, то зроблю вам усе без вашої просьби. Ви не маєте за що менї докоряти. Адже ви самі не приходили через два дни. Певне були-сьте хорі. Але все не так, як я тепер, а отже таки не прийшли“.

 

Славко налякав ся. Йому здавало ся, що вона говорить про його заразу. Але прикмета затаювати в собі свої тайни не оставила його й тепер. Сказав їй, що він не був і не є хорий.

 

— „Тим гірше для вас. Бо я не винна, що ви прогавили нагоду“.

 

„То не маю вже чого надїяти ся?“ — запитав ся він сердито.

 

Вона аж просила ся: — „Але ж, пане Славку, змилуйте ся! Клену ся вам на все в світї, ну, на нашу знайомість, що се сьогодня неможливо. Ви порозумійте, що до такого поцїлунка, як я вам приобіцяла, людина мусить мати відповідний настрій. А я не то, що не маю настрою, але присягаю вам, що як би мене хто доторкнув пальцем до лиця, то я би крикнула. Така я нервова".

 

Славко відвернув голову й дивив ся десь у бік. Вона його знов просила: — „Не дуйте бо ся, пане Славку! Прийдїть завтра, я трохи вспокою ся. Дїйсно не знаю, як вам те сказати, щоби ви порозуміли. Одним словом, по тім усїм, що я перебула вчора в містї, потребую що найменше три дни, аби прийти до себе. А отже для вас роблю виїмок. Завтра як лиш трошки вспокою ся, то виконаю свою обіцянку. А сьогодня вірьте менї, що се неможливо. Зрештою, як упрете ся, то вже пристану на сю муку. Але аби-сьте знали, що почуєте такий сам смак, як там у лїсї! А ще до того буду кричати тай нарікати, що через вас болить мене гірше голова“.

 

— „Та я не думаю вас примушувати, коли не хочете" — відповів Славко сумно.

 

Вона встала: — „Який же бо ви невірний. Годї менї вас переконати. А я вам даю найсвятїще слово, чести, що лишень із трудом здержую ся, щоби не показати вам своє роздратованє. Ось подивіть ся, що я в приступі роздратуваня зробила. Та хоч знаю, що з сього вийде маленький скандал, отже таки не покину ся свого".

 

По сих словах вийшла до другої комнати. Якийсь час шукала й найшла запечатаний лист. Взяла його в руки й застановляла ся часочок над тим, чи би не вволити Славкову волю. Не могла нїяк. Ще би за оден поцїлунок нїчого їй не сталось. Але вона була певна, що він не вдоволить ся одним. А тодї вона може заслабнути направду тай пролежати довгий час у ліжку. З рештою боїть ся, що зі зденервованя може так поводити ся супроти нього, що він се возьме за зневагу. А опріч того зденервованє й біль голови додавали їй упертости. Адже — думала собі — я маю також право домагати ся від першого поцїлунку якоїсь приємности...

 

Вернула ся й показала Славкови лист. Був заадресований до пана Шубравського.

 

— „Я написала тут цїлу правду й не перебирала зовсїм у словах. Скоро пан Шубравський так забаг бути послом, то нехай сам іде людей розпивати та перекуплювати. Нехай сам покаже з себе ошуста та дурисвіта. Слово в слово я йому так написала. Як не вірите, то я лист розпечатаю".

 

Славко не домагав ся сього. Вона знов хапала ся за чоло, бо біль голови не зволяв їй нагадати собі дальших слів листу.

 

— „Я знаю, що з сього вийде маленький скандал, бо те саме можна було написати трохи делїкатнїще. Але нехай уже так лишить ся.

 

З рештою менї вже все одно; пан Шубравський знає, що за зїлячко мій муж. Та мабуть їм таких треба".

 

Славко сумував. Навіть не застановляв ся над її словами. Тільки відчував розпуку, що вона не хоче вволити його волї. Вона ж була зденервована, тож його сум не мягчив її серця, а радше дратував її. Більше з привички, як зо щирости просила його, щоби не гнївав ся.

 

— „Не хочете мене розуміти пане Славку! А я вам кажу щиру правду, що зараз лягаю до ліжка, така я хора".

 

Він вийшов, не слухаючи її запросин, щоби навідав ся до неї завтра. З мужеської вдачі задержав Славко ненарушену одну прикмету, що в таких справах не хотїв розуміти нїяких речинцїв. Така забаганка має бути йому виконана зараз, негайно.

 

Ішов неначе вибитий. Розмірковував собі, що се все не для нього. Не дивувала його зовсїм відмова Краньцовської. Мав таке переконанє що се заслужена для нього річ. Яким же правом він, безіспитенко, найгірший понад усїх, та посмів мріяти про якесь приятельство з такою панею?!

 

— „Копнула мене в порядку", — думав собі — „ще хибувало, аби мене вибила по пицї, так як Варварка Гринька!"

 

Дивував ся тільки, що його про се забобон не перестеріг. Але нї! Перестерігав, лишень Славко не розумів його віщого голосу. Адже вже для того, що він ішов до Краньцовської такий певний своєї справи, та не могли його відвідини вдати ся. Він же хотїв уже вертати ся з дороги. Лишень неподатна постанова викрасти в Краньцовської її приобіцянку спонукала його зайти до середини.

 

З другого ж боку, якої мари казала йому Краньцовська підстригати вуса? Хіба вона ще на добавок кепкувала собі з нього! Аж голову похилив і приспішив ходи з сорому. Може підстрижені вуса споганили його до чиста. Адже мати жалувала дуже за його вусами тай казала, що йому не гарно з підстриженими. А він, дурень, так вірив Краньцовській. Коли б казала йому голову обголити, то обголив би був!

 

— „З нудьги, що чоловіка нема при нїй, та забавляла ся мною. А я, дурень, підстригав вуса, купував воду на волосє, робив із себе варіята на її втїху. Тото десь обоє з Краньцовським сміяти муть ся надо мною!“

 

Уявляв собі, як Краньцовські регочуть ся, аж за боки беруть ся. Лють розібрала його страшенна.

 

— „Ах ти, шельмо!" — сказав до себе в голос. Тепер розумів Гринька дуже добре. Можна жінку любити, а разом із тим ненавидїти з цїлої душі. Уже перед тим нераз сердив ся на Краньцовську. Але та сердитість обхоплювала його мимохіть, без наміру. Тепер же ненавидїв її з цїлою свідомістю. Любов і ненависть одна одній помагала й обірвали Славкови серце на шматочки.

 

Думав уже навіть над тим, щоби якось пімстити ся на Краньцовській. Але чув ся безсильний супроти неї. Се його також болїло. Порадив собі так, що творив у своїй голові такі подїї, в яких він знущаєть ся над Краньцовською. Фантазував собі дуже немилі ситуації для неї та ще й приповідав їй: „Отсе тобі за те, що так мене обдурила!"

 

Як би ті його фантазії справдили ся, то хто знає, чи Краньцовська остала ся б між живими?!

 

VIII.

 

Розумієть ся, Славко не вступав уже до Сенька Грицишиного. Пішов просто до дому, де застав уже другий снїданок. Та хоч забобон його не дав йому сьогодня нїякої втїхи, отже мусїв Славко перебути ще одну неприємність. Прийшлось йому вислухати докори від свого батька й стати ся причиною суперечки родичів.

 

Від кількох днїв не мав панотець на кім зігнати серця. У недїлю спробував уже сварити в церкві святого Николая. Як по службі божій розійшли ся люде з церкви, то панотець закликав війта, що був-також паламарем, тай показував йому на образ.

 

— „Чи ти втераєш коли сей образ?“

 

— „Ото робота! А чому ж би нї?" — відповів війт. — Адїть, як улискуєть ся".

 

— „А чого ж він, неоднаково дивить ся на очи? Видиш, яке праве око заскулене?"

 

— „Певне так намальовано" — говорив війт.

 

— „Ти менї кажи, як намальовано! Намальовано було добре. Він дивив ся однако на обоє очей. А сьогодня дивлюсь, а в нього праве око заскулене. Я гадав, що ти може не втераєш його, та може яка біда запаскудила йому око. Але нї! Образ чистий, а він таки заскулив око. Чи диви ся відси, чи відти, все заскулене".

 

Панотець поступав ся назад, заходив із боків і разураз приглядав ся святцеви.

 

— „Та чого заскулюєш око?" — говорив уже просто до святця. Святець нї чичирк.

 

Панотець пішов на право: — „Таки заскулене. Та чого заскулюєш?"

 

Панотець пішов на лїво: — „Чи не комедія? Та чого скулиш ся?“

 

Як би був святець писнув хоч однїсеньке слово або війт обізвав ся, то була би вже сварка готова. Але нїхто не обзивав ся, то ж панотець мусїв перервати свою розмову... Лиш на відхіднім сказав із досадою буцїм до себе, але мав на гадцї святця:

 

—„Ти його втерай, а він на тебе заскулюєть ся!"

 

Від тодї аж до сьогодня не мав панотець нагоди з нїким зайти в суперечку. Доля так запорядила, що все те, мало скрупити ся на Славкови. Властиво панотець не мав наміру сваритись анї зо Славком, анї з їмостею. Хотїв лишень побалакати. Коли ж бо сварка, притаєна в серци, лиш чатувала на те, аби язик обізвав ся. У ту-ж мить скочила на нього. То ж панотець і незчув ся, як зачав Славкови докоряти, а з їмостею зайшов у суперечку.

 

— „Ти, Славку, хочеш подавати ся до суду" — говорив панотець при снїданку. — „А чи ти подумав над тим, що маєш бути кілька місяцїв безплатним практикантом? Скажи менї, з чого ти будеш жити?"

 

Славко перестав їсти. Таке питанє вкололо його в саме серце. Панотець помітив, що лучив як раз там, де мріяв. То ж смакував собі далї в такій розмові:

 

— „Ти певне рахуєш на то, що я тобі дам. А ти на мене не май надїї, бо я не маю відки".

 

Славко мовчав, але видко було по нїм, що аж дрожить із зденервованя. Та се для панотця було за мало:

 

— „Я вижу, що ти собі се в лексї маєш, а я не жартую, не дам анї крейцаря. Я надїяв ся ще на жито, але вчора переконав ся, що воно невидатне. Не маю відки, хоч бери мене на муки.

 

Довголїтним досвідом виробила собі їмость відповідну тактику на панотцеві напади. Сею тактикою все його перемагала. Не виступати з неприятелем до явної битви, але змучити його супокійним поведенєм. Отсе була основа тої тактики. Їмость завсїди мовчала і вдавала, що з панотцевої розмови не розуміє анї однїсїнького слова. Не догадуєть ся навіть, що панотець говорить до неї. Потім серед найгорячійщої панотцевої промови відходила потихо до кухнї, лишаючи закукуріченого вояка, щоби промовляв до стїн і до вікон. Панотець стояв нї в сих нї в тих, поконаний своєю власною зброєю. Отже не могла їмость сею тактикою послужити ся сьогодня. Хотївши Славкови помогти, треба було стати явно до битви. А помагати треба було доконешне. Їмость видїла, що без підмоги Славко пропащий.

 

— „Прошу вас“ — говорила їмость буцїм до обох. — „Може би вперед іззїли, а потім сварили ся".

 

— „Хто сварить ся?“ — дивував ся панотець. — „Я лиш раджу ся, що з ним буде. Ти ж сама казала, що жито сього року зле видає “.

 

— „Я казала, але може я жартувала? А ти знаєш, господарю, як воно видає?

 

Се був удар, заподїяний панотцеви ззаду, ненадїйно. Трохи його скалїчив, одначе не зробив його нездатним до дальшої битви.

 

— „А хоч би навіть жито добре видавало“, — відповів панотець, удаючи, що його їмостині слова не заболїли анї трошки — „то таки не можу нїчого Славкови дати. Длятого раджу ся, що з того буде? Що він собі гадає?! Ти кажеш, що я сварю ся. А я не сварю ся, я журю ся. Нехай і він сам собі щось радить“.

 

— „Не журіть ся ж так дуже, бо ще з жури похоруєте ся“ — Знов говорила їмость буцїм до обох. — „Як буде Славкови треба, то я йому дам сама. А більше нїкого нехай за те голова не болить!"

 

Здавало ся їмости, що вже перемогла панотця. Отже нї! Нагнаний із одного боку, забіг підступом панотець із другого:

 

— „Отсе ж бо й біда, що все хтось та має йому давати. Час уже, аби те даванє скінчило ся. Чому другий дає собі раду сам?“

 

— „Який другий?“ — запитала ся їмость і поповнила сим запитанєм великий тактичний промах. Сама подала панотцеви зброю до рук.

 

— „Який другий? — повторив за їмостею панотець та аж просияв із радости. Буцїм заманював ворога в чисте поле. — „А мужицькі сини? Та на що нам так далеко шукати? Озьмім мене самого. Що я коштував свого батька по матурі? Але не берім унїверситет. Берім ґімназію. За мене платив батько по пять ринських, а я за Славка не платив менше шісдесяти корон".

 

Панотець навмисне помішав обі валюти, стару з новою, щоби вийшла з того більша непропорціональність. Славкови не лїзла страва крізь горло. Їмость те завважила й зараз поспішила з підмогою.

 

— „Та дай уже спокій! Нагадав колишнє, як баба дївкою була“.

 

Але панотець мав під рукою й новійші подїї.

 

— „Нехай буде по твоєму, що се вже передавнене, пропало" — говорив згідливо панотець — „але я тобі скажу за теперішні часи. Чужі дїти в його віку та не беруть від своїх родичів, але ще їм посилають. Та Боже мене борони від того, аби я мав зійти на дїточу ласку. Я ще, Богу дякувать, сам зароблю на себе. Але нїхто не знає, як би то було батькови мило, коли би мав докази, що син за нього памятає. Я би не вимагав багато, аби він менї присилав на вдержанє, лиш аби він менї прислав знак, що не забув на старого батька. Нехай би менї прислав лиш одну корону на місяць, то й за се спасибі! Мав би я чим похвалити ся перед людьми, що ось якого я доброго сина маю. А то не тілько...“

 

Їмость стратила терпець, промовила вже лукаво: — „А як же! Зараз би побіг до Василька-пастуха похвалити ся".

 

— „А хоч би й до Василька! “

 

Славко розсердив ся й устав від стола. Він часом умів батькови дігнати, особливо тодї, як батько говорив про золоті ковнїри. Але сьогодня по таких невдачах не міг найти слів на свою оборону.

 

Панотець побідив на цїлій лїнїї. Тепер лиш мав використати розумно сю побіду. Те використованє смакувало йому лїпше як сама баталїя.

 

— „Не розумію, за що ви обоє сердите ся на мене. Як би я неправду говорив, то можна мене, й вилаяти. Але скажіть менї, що я тут злого сказав?“

 

Подивив ся весело на поконаних тай смашно говорив далї:

 

— „Я з вами раджу ся, а ви на мене сердите ся “.

 

— „А я дякую за таку раду при їдї. Тай кажу вам із гори" — говорила їмость буцїм до обох — „відвоюйте своє на дворі, бо як зачнете ще таку раду при обідї, то я заберу Славка до кухнї, а ви тут радьте ся, з ким хочете".

 

По сих словах вийшла їмость, а за нею Славко. Переможець лишив ся сам із сумними думками. Знав, що їмость не жартує. За близько підступив, переслїдуючи поконаних. Тїкаючи, вони зловили переможця на аркан. По татарськи.

 

Їмость завсїди обставала за Славком. Навіть тодї, коли він сам здужав оборонитись. Він виріс на її очах, вона тямила його ще маленьким тай з привички вважала його за дитину. Через свою сварливу вдачу й недбалість стратив панотець раз на завсїди всяку прихильність у їмостї. Вона завсїди стояла за Славком проти панотця, хоч би часом навіть була панотцева правда. Зразила ся до панотця зараз на першім роцї, як стала його дружиною.

 

Вона була дочкою учителя в тім самім селї, де батько її мужа був священником. Приготовляла ся навіть сама на учительку. Але судилась їй лїпша доля, вийти заміж за панотця. Думала, що робить велике щастє, бо в тих часах священник се найлїпша партія. І власне з тої причини, що ставляла за високі вимоги до свого мужа, зразила ся до нього зовсїм. А через те до цїлого стану священничого. Для того не хотїла в жаден спосіб на те пристати, щоби Славко йшов на теольоґію.

 

Була переконана, що священник багато інтелїґентнїйший від учителя. А тим часом побачила, що її муж лиш має зарозумілість на свій стан, а більш нїчого. Має втїху в тім, аби когось зловити на такім учинку, щоби мав за що сварити. А вже аж гидко їй робило ся від того, що її муж властиво дитина. Привик, аби все за нього зробити, все дати готове під ніс, майже, аби годувати його з руки. Як лучить ся яка найменша недогода, то він, намісь її якось поконати, йде до їмости жалувати ся.

 

Неначе до матери, хоч вона молодша від нього майже десять лїт. Вона привикла дома, що її батько про все старав ся, усїм завідував, у найскрутнїйшій справі вмів собі порадити.

 

Коли ж вийшла за панотця, переконала ся, що її муж нї до чого непригожий. Цїла господарка на її голові. Вона через те попадала в розпуку.

 

Сама на тім не розуміла ся, а порадитись нї з ким. Навіть розмовити ся не могла з панотцем. Не було про що. Його лиш цїкавили такі подїї, при яких можна би когось насварити.

 

Серед таких обставин прийшов до Воронич молодий учитель Дибяків. Називала його жартом: Дибко. З ним вона заприязнила ся. Скинула з себе гордощі попадї. Дибко знав їй у всїм порадити. Що не знав з досвіду, то раз два розпитав у других і все ставав їй у пригодї.

 

З ним вона любила розмовляти і заєдно бажала його товариства. Цїнила його далеко висше від свого мужа. Хоч Дибкови того не казала. Мала таку вдачу, немилі справи таїти в собі. Дибко використав раз ту приязнь і поцїлував їмость. Вона йому того за зле не брала. Уважала се за загальний блуд мужчин, що беруть ся жінок цїлувати. За себе не бояла ся, бо вона була з роду така, що не любувала ся в нїяких романсах, нї в дозволених, нї в заборонених. Коли ж кому мило її поцїлувати, то що се їй вадить? На її думку навіть не подобало їй боронити ся. Була переконана, що лиш ті жінки боронять ся, котрі відчувають при поцїлунках іще якісь инші бажаня.

 

Як панотець зловив їх на тім учинку, то вона відрядила Дибка, а сама налагодила ся сказати відважно панотцеви, що з Дибком мусить приставати, бо не має з ким иншим. Що ж вона тому винна, коли Дибко так як кождий инший мужчина домагаєть ся від неї ознаків приязни? Мала намір сказати також панотцеви, що не зрікаєть ся й надалї приязни Дибкової з тої простої причини, що панотець не може їй дати тої приязни. Може бути, що в той спосіб хотїла змінити панотцеву вдачу. Але до сього не прийшло. Панотець намісь боронити загрожені права подруга, жалував ся перед нею, що вона його не любить. Жалував ся так сердешно, що вона мусїла, його також пожалувати. Панотець заспокоїв ся сим цїлком, Дибко бував у них по давному й усе йшло своїм порядком.

 

За два роки перенїс ся Дибко в далекі сторони. Їмость не знала навіть, де він обертаєть ся та що з ним дїєть ся, чи оженив ся, чи остав ся нежонатим. Тепер не знає навіть, чи він жиє. Та розлука з Дибком не справила їй великої прикрости. Мала забаву з дїтьми. Зрештою привикла так до свого житя, що здавалось їй, нїби кождий муж такий, як її. Журила ся тільки тим, щоби її син не був схожий на батька.

 

Але про Дибка заховала память і до сьогодня. Нагадувала собі його завсїди в таких хвилях, коли сама не могла собі в чім порадити. Задержала його в своїй памяти ще таким молодим, як бачила його в послїднє. В її мріях перекинув ся він у якогось ідеального мужчину, наймудрійшого й найлїпшого. Хотїла, щоби син був схожий на нього.

 

У Славка не бачила злих прикмет. Часом лиш приходила їй сумна думка до голови, що Славко такий сам непорадний, як панотець. Але зараз потїшала ся тим, що Славко ще має право бути дитиною. Прийде слушний час, то Славко змінить ся.

 

Панотець чув велику пошану до їмости. Був переконаний, що як би не вона, то він би загинув із голоду. Ото ж тепер узяв собі до серця їмостину погрозу, що вона піде зо Славком обідати до кухнї. Для того постановив не чіпляти ся вже при обідї до Славка. Тільки одно його кортїло звідати ся, чи діправди жито зле видає, чи їмость лиш так жартувала. Зважив ся піти до кухнї. Їмость потвердила, що жито справдї зле видає.

 

Але в сїм випадку їмость помиляла ся. Жито видало так, як звичайно, лишень Іван забув ся тай сховав за багато для себе. Іван мав такий спосіб, що разураз при млинкованю збіжа, ховав трохи для себе. Звичайно чвертку. В стодолї попри поперешну стїну, складаючи солому, лишав вузенький прохід. Для безпеки закладав той прохід з переду соломою. Проходом тим можна було протиснутись аж до другої, поздовжної стїни в стодолї. Тут уже лишав Іван більше місця вільного й вистелював те місце мішками. Сюди зносив Іван усяке збіже й складав кожде на иншу купку. При кождім молоченю, як робітники йшли на обід, Іван відберав свою пайку. А відносив до дому в ночи. Але аж тодї, як уже стілько назбирало ся, що варт було потрудити ся.

 

Стодолу завсїди замикав панотець що вечера на ключ. Але в брамі від стодоли була маленька фірточка, що замикала ся з середини на гачок. Ото ж через цїлих сорок лїт, від коли панотець обняв парохію в Вороничах, правильно забував ту фірточку замкнути. Брама нїби замкнена, а до стодоли можна було зайти кождого часу дуже вигідно. Отсего ж то й бояв ся Йван. Ану ж злодїй зайде й закраде то все, що Йван наскладав. Тому Йван закладав сам ту фірточку. Заходив до середини, закладав гачок, а сам вилазив із стодоли попід стріху. В однім місци поміж платвою і латами, міг чоловік пролїзти, бо кроква на кінци була відложена.

 

Також у такий спосіб виносив Іван із стодоли збіже. Виносив його мішком крізь фірточку, ставляв перед стодолою, потім вертав ся до середини, замикав фірточку й вилазив попід стріху. Він зрештою про сї виходи не дбав, бо мав багато способів, куди дібрати ся до стодоли. Міг зайти попід підвалину, міг виймити одну дошку зі стїни, а навіть у прикрім разї міг пролїзти крізь стріху. Але вживав ті проходи, які застав.

 

Брав мішок на своє грубе карчило й нїс до дому. Так само носив пашу для корови. Анї він, анї нїхто в селї не вважав се за крадїж. Іван брав лиш стілько, кілько було йому треба. Кождий знав, що з тою платнею, яку панотець давав, наймит не міг прожити. Для того було загальне переконанє, що сї „боки" наймит мусить мати. З рештою се так увійшло в звичай, що сї „боки" вважало ся за згоду, заключену мовчки. Іван навіть не припускав, що нічними виносинами збіжа нарушує закони святця „Неруша“. Як би він брав більше, чим потребує, а! то се вже була би крадїж. А так бере тільки те, що йому належить ся.

 

Що таку заслуженину треба брати в ночи, тайком, се нїчого не вадить. Адже кождому хрестянинови жаль віддати те, що завинив. Лекше йому, як опісля довідаєть ся, що довг відобраний. Або й жінка. Кождий розумний знає, що жінка не буде гола ходити. Вона потребує одягнути ся тай то ще краще від чоловіка. А грошей на її витребеньки чоловік би не дав. Нехай собі постарає потай господаря. Так само й з дочкою.

 

Мука й сир, що Пазя доносить, то се — правда — крадїж. Але тут Іван нїчим не примішний. Се полагожує Пазя з Іванихою. Крадене ж добро нїхто з хати не викидає. Його треба спожиткувати, бо як нї, то змарнуєть ся.

 

А се вже гріх!

 

Зрадити ж злодїя, повідомити про шкоду властителя, о! Про се нїхто в Вороничах не чував тай, дасть Бог, не почує: Тихий заговір, виссаний із грудей матери, носить кождий у своїм серци. Аби не знати яку річ побачив хто, то має її задержати собі. Перед судом виповісти. А се ж подумана річ? Чи є хто на світї, щоби за таку справу свідчив, перед судом на свого сусїда?! За свою справу, то — инакше. Але за чужу, а ще може за справу якого сторенського, то се вже нї.

 

Отакі погляди мало цїле село тай такі мав Іван. Вони наслухали ся нераз, що се погляди хибні. Але не вірили. Бо чули се або від своїх ворогів або від тих, що жиють подалеки від них та житя їх не розуміють. Від Потурайчина тілько й довідались, що читальникови не яло ся бути злодїєм, бо нанїс би нечесть для читальнї. Знають також, що обовязком їх є працювати разом над зміною теперішнього світа. Але в який спосіб, то ще не знали. Мали свої старі і звичаї, а не були свідомі того, котрі задержати, а котрі покидати.

 

Їмость догадувала ся, що в Івана липкі руки, але мовчала. Не признавала ся перед панотцем. Тай на що? Се би злому не зарадило, а дало би притоку лиш до гризоти. Щоби наймит не крав, на те треба дозору господаря. А такого дозору не буде, чи служити ме Йван, чи хто инший. Відрядити ж Івана їмость не хотїла. Бо хоч він ненависний, упертий і неласкавий, то за те до роботи лїпший, як усї дотеперішні наймити. Правда, робить лиш тодї, коли йому хочеть ся. Отже таки вся робота в свій час була виконана.

 

Із житом же стало ся вчора таке, що Йван намісь чвертки взяв цїлий корець. Він злагодив чвертку та опріч того стояв кірцевий мішок у стодолї. Іван припізнив ся дома на обідї, а як вертав, то мусїв бігти, щоби перездогонити робітників, бо вони вже йшли до роботи. У поспіху схопив Іван кірцевий мішок із житом і затаскав його до свого складу. Як пропихав ся тим вузким переходом між соломою й стїною, то помітив, що обмахнув ся. Але вже нїколи було завертати ся. Подумав собі, що за те на другий раз не візьме нїчого. Коли-ж їмость дивувати меть ся, що жито не однаково видає, то він скаже, що мабуть дївки зле вчора рахували, як подавали на машину. Не боявся того, що може не стати кіп до рахунку, бо він для безпеки завсїди рахував менше кіп, анїж було їх на дїлї.

 

Для панотця було се дуже вигідно, що жито не видає. Аж просило ся жалувати ся що дня перед Славком, що панотець бідний, не має відки грошей устарати. Бо панотець не мав наміру зачинати сварки, вона приходила сама непрошена. Але сьогодня було небезпешно розмовляти при обідї за жито. На таку розмову не хотїла нїяк пристати їмость. Панотець роздумував над тим, чи не вдало ся б якось утягнути до сеї розмови Йвана. На разї не міг нїчого придумати. Але був певний, що трохи згодї якось воно само на то зийде. Зачне Йвана випитувати ся, для чого жито зле видає? На те Йван відповість, або що не знає, або в загалї не схоче відповісти, лишень своїм звичаєм щось недотепного відворкне. На оба способи мати ме панотець нагоду висварити Йвана. Бо є Йвановим обовязком знати, чому жито зле видає. Скоро намісь відповіди лишень бомкне щось сердито, то тодї може панотець удати ся до їмостї або й до війта з запитанєм, чи йому — як господареви — прислугує право звідувати ся в наймита за причину злого видатку. Надїєть ся панотець, що всякім випадку кождий обстане за ним, а не за Йваном.

 

Така розвага вложила панотцеви до серця постанову дати, спокій Славкови з житом раз на завсїди. Волить що инше для нього прибагнути, як уже покінчить з Іваном. То ж Славко заживав тимчасом супокою від батька.

 

А Славкови треба було супокою. Панотець навіть не припускав, як тяжко поранив його душу! Вже не розпука, але просто дур чіпляв ся Славкової голови там під лубином. Не тільки батьківські напади, але навіть материна оборона болїли Славка. Оборона може більше як напад. Яке ж буде материне обличє тодї, як вона дізнаєть ся всю правду про Славка?! Тепер уже не тільки гризота Славкови, що скажуть родичі йому, але також, що скаже батько матери за її сьогоднїшню оборону?

 

Славко розумів, що пора вже така близька, що мусить уже доконче держатись якоїсь одної постанови. Здавалось йому, що ще зараза може його вратувати від сього клопоту. Сказав би родичам, що він хорий, мусить іти до шпиталю, то ж тепер не має часу думати про нїяку карієру. Тільки новий клопіт, що чей же в шпитали не сидїти йому цїле житє. Колись таки та вилїчить ся. Але все відсунув би журу хоч на кілька тижнїв. Правда, родичі сим дуже гризли ся б, особливо мати. Та нїчого дїяти, иншого ратунку Славко не видїв.

 

Постановив собі сказати при найближчій нагодї, що йде до шпиталю. Се його трохи вспокоїло. Отже не надовго. Зараз мелькнула йому така думка:

 

— „Відки ж узяти ту заразу, коли навіть вона не хоче мене чепитись. А може би ще собі її напитати? Адже се не велика штука!"

 

Ся думка, йому подобала ся. Постановив собі ходити до Варвари так довго, доки не заразить ся. Але тут знов стояла нова біда на перешкодї. Славко не мав відваги сам іти до Варвари. Коби його хто туди завів, хоч перший раз, то він би вже змовляв ся за кождий раз із Варварою, де й коли вона має на нього ждати. Але хтож його заведе? Кому би він міг признати ся, що хоче зайти до Варвари? Ще найлїпше, як би його Варвара де стрітила так, як тодї в недїлю, тай сама закликала. Як на лихо не міг її нїде побачити. Зважив ся навіть раз іти попри її хату, але нїчого з того, не вийшло, лишень страху набрав ся. Сам не знає, чого бояв ся. Але йдучи попри її хату, так закрадав ся, що на пальцях ступав. Малий вітрець, шелест трави, нагонив на нього такий страх, що він приоставав і ось-ось не пустив ся на втеки.

 

По півночи як збудив ся, мріяв про ту заразу. Ось він сидить собі під лубином, а то нараз зявляєть ся Варвара. Зовсїм так ненадїйно як льорд. Киває на нього пальцем і простацькими словами кличе його до себе на забаву, Славко згоджуєть ся, тільки каже, що тепер днина, хтось може побачити.

 

— „То прийдїть у вечір" — говорить Варвара.

 

— „Добре!" — згоджуєть ся Славко. — „Жди на мене на дорозї коло своєї хати. Але памятай, щоби-сь була, бо як тебе не застану, то верну ся".

 

Варвара справди дожидає. Він таки зараз умовляєть ся з нею, щоби ждала так само завтра. За кілька днїв зараза показуєть ся. Правдива зараза; та велика, що кидаєть ся на ніс, на горло, що на неї треба доконче йти до шпиталю. Славко видить, як батько його, ще нїчого не свідомий, уже заздалегідь смакує собі в розмові про те, що не має чим удержувати Славка на судовій практицї. Ходити ме по хатї тай солодко приговорювати:

 

— „А тобі, Славочку, вже час подавати ся на практику. Але я, бігме, не знаю, відки ти возьмеш гроші“.

 

— „Не треба менї грошей “ — покривляти меть ся Славко батькови також солодким голосом — „бо я не йду на нїяку практику“.

 

Батько аж забудеть ся з дива: — „А що ж ти думаєш робити?"

 

— „Іду до шпиталю, бо я хорий!"

 

Тяжче вимовити отсї слова тай уже все полагоджено! Скоро забракне Славкови відваги, щоби сї слова промовити, то він заплющить очи, а все таки своє скаже. Про всю решту, то вже Славкови нема жури, бо родичі зо страху самі допитувати муть ся. Піде просто до шпиталю. Але як? Славко також не має відваги сам зайти там. На таке дїло може його мати повезе? Але мабуть не випадає. Певне напишуть до шваґра, щоби приїхав тай повіз Славка. Так є, се ще найлїпше. Потім по шпиталю належить ся йому ще один рік відпочинку. На се вже мати допевне пристане. За сей рік щось уже доконче придумає. Не буде бавити ся в нїякі фантазії, лиш думати ме про дїло. Але се слово „фантазія" завдає Славкови нової жури:

 

— „Ага! не бавити ся в фантазії" — лютить ся сам на себе. — „А що ж се все є, як не одна фантазія? Я ще не зійшов ся з Варварою, ще не знаю, чи взагалї вдасть ся менї з нею зійти ся, не знаю, чи вона дїйсно заражена, не знаю, чи та зараза вхопить ся мене, а вже з тої причини взяв я собі рік відпочинку. Що ж се, дурню, як не фантазія?!"

 

Так себе корив Славко і сердив ся на себе. Перевертав ся на всї боки, мучив ся і в кінци додумав ся до такого.

 

— „Моя голова на се за дурна, я мушу когось порадитись“.

 

Тільки кого? Прийшло йому на думку, що. Потурайчина. Признасть ся перед Потурайчином до всього. Десь незабаром повинен Потурайчин зявити ся в Вороничах, адже вибори вже розписані. Він певне так само журить ся своїм арештом, як Славко своїми іспитами. Один перед одним жалувати меть ся на своє горе. Славко вже навіть уложив собі цїлий плян, у який, спосіб поведе розмову, щоби виринула нагода признати ся перед Потурайчином до всього. Питати меть ся передовсїм Потурайчина про його арешт. Очевидно Потурайчин жалувати меть ся на несправедливий засуд. Тодї Славко скаже йому: — „А я маю ще більшу гризоту“ — тай признасть ся до всього. Може навіть намовить Потурайчина, щоби пішов з ним до Варвари. Адже се поміж товаришами водить ся, що один одного провожає до таких жінок.

 

По такій постанові вспокоїв ся Славко зовсїм. Ждав аж покажеть ся в селї Потурайчин. Але його серце мучило ся далї. Намісь про іспити роздумував собі тепер про Краньцовську. Уважав її за зрадницю. Правда, вже вибив собі з голови, що вона з нього кепкує перед чоловіком, та за те набрав переконаня, що вона забавляла ся Славком із нудьги.

 

— „Панські примхи, а я через них стілько мушу терпіти!“

 

Чув, як якась біда, наче хробак, точить йому серце й точить і точить. А воно болить, болить і болить. Нераз затаїв у собі дух і наслухав, коли його там у серця перестане болїти. Ждав та не міг діждати ся тої хвилї. Тодї вже його поривала лють не тільки на Краньцовську, але й на себе самого.

 

Його душа так привикла мучити ся, що не могла без муки, жити. Ледви вдалось йому заспоїти ся дожиданкою на Потурайчина, як уже почав гризти ся Краньцовською. То сумував, то лютив ся на неї й на себе, то нагадавши собі, які він мав надїї, соромив ся тяжко сам перед собою. Коли навіть на хвилинку забував про Краньцовську, то журив ся льордом. Що буде з собакою, як Славко виїде з Воронич? Одним словом не міг Славко спекати ся душевних мук нїяким світом. Його серце за тим тільки й пазило, щоби найти собі якусь гризоту. Одинокою його розрадою був забобон. Славко все мав надїю, що за його теперішне горе та дасть йому забобон доконче якусь потїху.

 

— „Допевне Потурайчин справить мене на добру дорогу!" — міркував собі й дожидав Потурайчинового приходу з великою нетерплячкою.

 

Діждав ся. Через кілька днїв прийшов Потурайчин до Воронич скликати передвиборчі збори. Зійшли ся читальники всї до одного. Надїяли ся довідатись уже раз, як мають змінити свої давні звичаї, щоби стати до борби зі старим пережитим світом. Загадали обновити своє житє, хоч би через те мали підняти ся не знати кілько труду. То ж слухали Потурайчинової промови з увагою й завзятком.

 

Він поясняв їм, що теперішнї вибори до сойму дуже важні, бо на сїй каденції змінити мають посли виборчу ординацію до сойму. Як буде за мало мужицьких послів, то настане така виборча ординація, що потім не поможуть мужикам нїякі зусиля. Раз попсоване дїло не дасть ся вже потім направити.

 

Говорив про теперішнього кандидата на посла, селянина Івана Сосновича. Його поставили кандидатом передовсїм для того, що він знаний загально в повітї. Проти нього висувають попи якогось отця Підлизайчика, зовсїм незнаного. Нїхто не знає, чи той отець є приятелем народа, чи ворогом, бо доси нїхто його не видїв нї на зборах, нї не чув нїчого про його дїяльність. Із польської сторони кандидує дїдич пан Шубравський. Правительство намагати меть ся переперти його всякими способами, дозволеними й забороненими. На мужиках стоїть тепер тяжкий труд, бо мають поконати дуже сильного й небезпечного ворога.

 

Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духа. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого иншого, вони вже знали. В самій промові хотїли ж дослухати ся того заповіту, як їм повести своє житє, щоби переродити ся на нових людей. Для того більше їх цїкавили ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме, поклик до борби, до єднаня мужицьких сил. Потурайчин був полїтичний аґітатор, поза програму своєї полїтичної партії нїчого більше слухачам не розясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке розясненє. А зрештою не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідати ся.

 

Та ще питанє, чи мав би він чим заспокоїти те бажанє своїх слухачів. Його досвід житєвий дав йому ще дуже небагато, сам він також не думав над обновленєм свого житя. То ж здивував ся не трохи промовою Неважука, що зараз по нїм говорив.

 

Неважук ухопив ся тих слів Потурайчина, що він послужив ся ними лиш задля прикраси своєї бесїди.

 

— „Пора нам скинути з себе невільництво" — говорив Неважук таким сильним голосом, аж вікна в читальни дзвенїли. — „Хоч уже Турки й Татари на нас не нападають, то ми все таки лишили ся невільниками й по сьогоднїшний день. Хоч панщини вже не робимо, а отже підкладаємо з своєї охоти плечі панам і панським посїпакам, аби лїзти до гори!"

 

Наводив приклади того невільництва, підходящі й непідходящі. Говорив про те, як помітують мужиком по урядах, як мужик кождій бідї звик терпіти, як не шанує в собі людської достойности; коли купує що, то просить купця немов жебрак, а коли продає, то так само. Говорив і про родинне мужицьке житє.

 

— „Навіть до доброго треба нас батогом підгонити" — кінчив Неважук свою промову. — „Чи до читальнї, чи до нашої крамницї, то на кождого треба нукати, аби там заходив. Як без грошей, то бере в крамницї, а як за гроші, то диви ся, а він уже потяг ся до Жида!"

 

Видко було, що ся промова припала слухачам до вподоби, бо вони їй притакували. Найдужче Сенько Грицишин. Спер ліктї на колїна, голову взяв, межи долонї й заєдно крутив нею, а все приповідав:

 

— „Свята правда: н-невільництво. М-ми всї ще н-невільники!“

 

Потурайчин мусїв нагадувати, для чого скликав збори, бо слухачі забули: Їх усе кортїло радити над тим невільництвом. Розходило ся про те, щоби постановити, кого вибрати виборцем із Воронич. Вороничі давали тільки одного виборця, Потурайчин думав, що тим виборцем треба зробити Неважука для того, що він відважний. А сих виборів треба буде добре постояти, бо одно, що натиск із польської сторони буде нечуваний, а друге, попи мабуть не схотять наражувати ся старостї через те, що кандидатом не є той, кого вони хотять. Тож доконечна річ, щоби між мужицькими виборцями найшов ся такий, аби вмів упімнути ся за кандидатом тай мав до сього відвагу. За такого вважав Потурайчин Неважука. Та люде не похочували його. Сам Неважук також відпрошував ся. Потурайчин не розумів причини сеї опозиції, отже мусїв піддати ся воли загалу. Запропонував Павла Гаєвого. Павло ж усміхнув ся миленько тай промовив:

 

— „Там треба письменного, бо як будуть красти голоси, аби виборець міг тото вздріти. А я, хоч окуляри ношу, то письма однако не знаю!“

 

— „Правда, я й забув, що ви неписьменні“ — сказав Потурайчин лиш на те, щоби не псувати радости Гаєвому, бо він добре тямив, що Гаєвий не знає письма. Гаєвий тїшив ся як мала дитина. Обернув ся до всїх із отакою промовою:

 

— „То вже неодин зловив ся на мої окуляри, бо я знаю так собі з ними заходити, що й неодин письменний так би не вдав".

 

Утїха не позволяла йому довго змовчати. Хвильку подумавши, говорив далї за свої окуляри:

 

— „Хоч хто знає, як би я там став перед комісією в окулярах, то — бігме — не важили ся б при менї красти голоси. Я би так цїкаво крізь окуляри поглядав, що кождий би присяг, що я письменний. Ото ж би потім сміху було, що слїпий мужик та так обдурив панів!"

 

Отже й сими словами не вичерпав Гаєвий усеї радости з свого серця. Роздумував далї над тим, яку би ще штуку завдати своїм окулярам. Ще нїяка думка про се не прийшла йому до голови, а очи вже сияли тай губи самохіть кривили ся до сміху. Сполошив йому сю радість Іван Неважук ось-якою промовою: — „То треба таки правду сказати, нема куди крутити" — сказав Неважук із якоюсь нетерплячкою. — „Письмо письмом, а з нас нїкотрий не може бути виборцем, бо ми всї були карані за лїс. Лиш один кум Сенько Грицишин тай війт, що не були карані. Сенько самі до лїса не вказували ся, бо за них жінка ходила та її карали. Отак було нам усїм робити".

 

Як же Потурайчин узяв розпитувати ся, коли котрий був караний, то показало ся, що вони всї вже можуть бути виборцями, бо речинець що до наслїдків кари давно вже проминув. Та се їх не переконало, кількасотлїтний досвід навчив їх, що польська самоволя дужча понад усякі закони.

 

— „Закони на папери" — говорив Неважук — „а староста як найде лиш стілько на нас, що чорне за ніхтем, то голос уневажнить. Процесуй ся потім із ним, може й виграєш та буде вже запізно".

 

Стало на тім, що виборцем буде Сенько Грицишин. Тепер Славко зважив ся сказати й своє слово. Він довго надумував ся, пробував іще перше обізвати ся й на своє диво переконав ся, що боїть ся. Але справа була така важна, що треба було доконче про неї звістити. То ж Славко примусив таки свій рот говорити. Отже не здобув ся на відвагу промовити до всїх, обізвав ся лишень до Сенька:

 

— „А вас буде Краньцовський просити, аби ви голосували на Шубравського. Я знаю..."

 

Таки решти, не міг доповісти, хоч уложив собі з гори цїлу промову. Мав намір сказати те все, що чув від Краньцовської про аґітацію. Отже як промовив сих кілька слів і як помітив, що не тільки Сенько Грицишин, але всї його слухають, то нараз у горлї зробилось йому сухо, а духу в грудях забракло. Обірвав мову на половинї думки й замовк. Водив тільки перелякано по хатї очима, чи не сміють ся з нього. Нїхто не сміяв ся, а Сенько відповів:

 

— „Н-нїчо не ш-шкодить. К-краньцовський своє знає, а я своє".

 

Говорив із таким спокоєм і з такою певністю себе, що переконав усякого про свою неподатну постанову. З рештою з усїх очей, із усїх обличь бив такий завзяток, що хіба би слїпий не побачив, що сї люде радше дадуть ся на шматки порубати, анїж мали би котрий зрадити. Славко також завважав те одушевленє, для того так стратив відвагу. Почував ся найгіршим із усїх. Не може одушевляти ся загальною справою, бо сам бродить у такім болотї, що все поваляв би, за що тільки вхопить ся руками.

 

— „Усї тут одного хотять, усї за одним убивають ся" — думалось йому — „а я зовсїм так, як той Василь із Берберівки, що ждав до кінця зборів, аби вилїзти з своїми нїсенїтницями за службу божу проти градобитя. Тай я жду на конець, аби порадити ся Потурайчина за свої іспити тай за Варвару".

 

Як тому злодїєви, що молить ся в церкві поміж людьми на те тільки, аби вкрасти позолочуваний хрест, так само нїяково було Славкови на души на сих зборах. І соромив ся й бояв ся, але ждав на нагоду, щоби поговорити з Потурайчином на самотї.

 

Ся нагода не зараз лучила ся: Славко мусїв довго бити ногами, заки опинив ся з Потурайчином у чотири очи. Бо одушевлені мужики супровожали Потурайчина аж до лїса.

 

Згідно зі своїм пляном запитав ся Славко Потурайчина про його засуд. Але відповідь Потурайчина не була така, яку собі перед тим надумав Славко. Потурайчин не жалував ся. Його голова так була переповнена думками про вибори, що там не було місця на журу арештом: Розповідав Славкови докладно цїлий свій процес, говорив навіть про сумні наслїдки свого засуду. Отже те оповіданє виходило так, наче про якого постороннього чоловіка, буцїм те нещастє не спіткало Потурайчина, але когось иншого. Навіть жартував над деякими епізодами того процесу.

 

— „Мабуть доктор Фалькенбавм більше менї зашкодив як поміг“ — говорив Потурайчин своїм звичаєм дуже хутко. — „Зовсїм без потреби покликав на свідка вдову Дмитриху. Сей свідок мене погубив, бо лиш вона признала, що була якийсь час на зборах без запросин. Як ми провадили наради, то вона прийшла до Неважучки позичити горшка тай якийсь час слухала нашої розмови. Чи що з того розуміла чи нї, а все вважала за свій обовязок похвалити мене перед суддею, що я дуже красно говорив. Думала, що сим менї прислужить ся. А то як раз навпаки, бо з її зізнань набрав суддя переконаня, що збори не були обмежені на запрошених гостей, але що були загально доступні, коли мене аж похвалили. Своєю дорогою, що суддя мусїв у души дякувати Фалькенбавмови за сего свідка, бо инакше не міг би мене був засудити. А що він мав охоту мене засудити, то найлїпше доказує те, що всадив менї таку велику кару. Я знаю, що вони хотять мене замкнути на виборчий час, бо ще мабуть не було нїколи в судї такого поспіху з дорученєм вироку й визначенєм дня розправи. Ось я недавно подав рекурс, апеляцийний же суд уже назначив розправу. Та те все байка, що мало мене найгіршого спіткати, то вже спіткало. Лєкцію я вже стратив. Хіба ще одна біда мене чекає: Я — як видите — сухотник, стухлий воздух менї завадить, а в арештї при повітовім судї велика вогкість. Борше би я приймив ся сидїти в правдивім креміналї. Але заки ще мене запроторять до арешту, то я ще своє зроблю. Здурю панів так, як Гаєвий наважив ся здурити комісію виборчу окулярами!“

 

Сміяв ся щиро з тих окулярів тай казав, що такі виборчі епізоди надгороджують йому всї труди. Сим сміхом розбив Потурайчин Славків плян нї на що. Бо Славко мав намір сказати: „А я маю ще більшу гризоту" тай тодї признати ся до всього. Але така замітка була би тепер не до шмиґи. Треба було цїлий плян змінити. Таку зміну придумав Славко на борзї. Але почував, що се вже не те; хто знає, чи тепер уже так легко договорить ся до самої річи. Таке ваганє відобрало йому сміливість; добру хвилю мовчав, заки зважив ся промовити.

 

— „Що би ви, товаришу, порадили менї робити" — обізвав ся в кінци — „як би я наприклад не мав іспитів?“

 

Потурайчин якось дивно всміхнув ся: — „Чи я знаю? Як би ви дїйсно не мали, то може би й прийшла яка рада до голови. Але думаю, що так не є“.

 

На таку відповідь не був Славко приготований. Коли би Потурайчин не був виповів свого переконаня, що „так не є“, то Славко признав ся би був до всього. Сим же своїм переконанєм заставив Потурайчин Славка брехати. Йому здавало ся, що мусить брехати. Не знав для чого, але почував, що мусить. Немов Потурайчин умовляв у нього сю брехню, а він мусїв її потвержувати. Заперечити її соромив ся й не мав відваги.

 

— „Та певне, що так не є“ — сказав Славко й засумував ся тим своїм глибоким і безмежним сумом. Але Потурайчин був його послїдною надїєю. Не міг її покидати ся нїяким світом. Думав, що як прогавить сю нагоду до розмови, то вже пропащий на віки. Тим то силував свій мозок придумати якусь фразу, щоби розмова зійшла знов на те ж саме. Мозок працював сильно, але прикладні думки не приходили.

 

— „Може би за Варвару?“ — блиснуло Славкови в голові. Отже нї, се не можливо! Напружений мозок нагадав тепер Славкови те, що він доси не завважав. Дивував ся, яким способом не прийшло йому се борше на гадку. Адже Потурайчин казав йому ще тодї, як Славко його перший раз провожав, що він думає про Варвару. Правда, тодї за Варвару саму не було бесїди, але говорило ся взагалї за такі жінки, як Варвара. Потурайчин лиш для того намовляв уписувати жінок до читальнї, бо не хотїв, аби вони були Варварами.

 

— „Як же я можу счинати розмову про Варвару?“ —сказав у собі Славко й силував свій мозок придумати що инше. Пора була крайня, зволікати далї не було куди. Славко зловив за лаби першу-лїпшу думку, яка лиш порушилась у його голові. Потім показало ся, що та думка не була найдурнїйша.

 

— „ А ви як відсидите в арештї“ — сказав Славко якось несміливо, поволеньки, буцїм кудись закрадаючись — „то вас уже до уряду не приймуть".

 

Послїдні слова виговорив хутко, трохи з переляком, буцїм закравши ся кинув почерез частокіл камінь у город, нехай — мовляв — бє в голову, кого хоче, бо я й так не бачу. Але сей камінь не нагнав страху Потурайчинови. Він тільки здвиг плечима.

 

— „Байдуже! Нехай не приймають!"

 

— „А що ж будете робити?" — запитав ся Славко знов несміливо, буцїм закрадаючись.

 

— „Якось собі вже дам раду. Чи то доконче жити зі студій? Можна піти й на робітника".

 

Потурайчин відповідав якось нерадо. Пізнати було, що про такі справи не любить балакати. Зараз таки повернув розмову куди инде:

 

— „А як припадково питати ме вас хто за адвоката, то справте його до Фалькенбавма. Він тільки те й робить, що як мене стріне, то зараз питаєть ся, чи я згадував кому про нього по селах. Ви ж мабуть його товариш із ґімназії".

 

Ідучи назад до дому, почував ся Славко в такім настрою, як тодї, коли вертав послїднїй раз від Краньцовської. Не йшов, але тїкав; зігнув кілько мога шию в долину, подав ся наперед і ступав хутко широкими кроками. Неначе вибитий порядно! Соромив ся навіть нагадувати собі, про що мав намір питати Потурайчина, а про що на дїлї питав.

 

Думки його кружляли кругом голови неначе мухи й ув одно бренїли йому над вухами: — „Невільник і невільник! невільник!“ Він обгонив ся від них обома руками. Здавалось йому, що він буцїм десь ішов до якогось вулия, щоби набрати багато-багато солодкого меду, а то намісь того вискочив цїлий рій бжіл. Вони покусали його, відогнали, а тепер іще летять за ним, щоби його доконати.

 

Тїкав так хутко, аж задихав ся. Се спонукало його звільнити трохи ходи. Тепер уже спамятав ся й міг ясно роздумувати над тим, що дїялось. Отже не важив ся. Оглянув ся лиш, чи Потурайчин уже далеко; бояв ся, щоби він не підслухав його думок. Але Потурайчина вже й не видко. Славко відотхнув, зачав тепер роздумувати без нїякого страху. Отже все якась мара заважала йому. Буцїм думає зовсїм ясно й розумно, а то без перестанку бринить йому над вухами: „Невільник! невільник!" Се слово так довго дзвенїло йому в вухах, доки він сам не вхопив ся за нього.

 

— „Таки правда, що невільник. Як би хто закинув на мене мотуз і повів до Варвари, то я би вже там зайшов. Як би був хто стояв менї над головою з буком, то я би був і вчив ся. Бо невільника самого пустити, то він буде лиш їсти, спати й журити ся. А як його підогнати, то все зробить. Неважук говорив, що мужики невільники, а тим часом вони супроти мене, то ще вольні козаки. Як би він знав, що я за один, то не називав би мужиків невільниками".

 

Отакою розвагою відогнав Славко той докучний, безнастанний бренькіт із своїх вух. Тепер уже міг думати спокійно над радою Потурайчина. Але переконав ся, що Потурайчин радив собі, а не йому.

 

— „Тай чому я не признав ся йому? Що се, амбіція? У тебе, невільнику, є амбіція?!

 

Усміхнув ся з погордою сам до себе. І злість і жаль підступили йому до серця.

 

— „Потурайчинови не штука. Перше, в нього сухоти. Що йому хто зробить? Коби я так мав сухоти!“

 

Фантазував, який би він був щасливий із сухотами. Чи до шпиталю, чи де на свіжий воздух, досить того, що нїхто би й не згадав про якісь там іспити. Цїлі лїки: багато їсти й довго спочивати. Отсе раз! Нехай згуртують ся всї венеричні зарази, отже не докажуть того, що одні сухоти!

 

— „Друге: Потурайчинови не штука говорити, що можна жити з фізичної роботи, бо він сам син залїзничого робітника. А менї? Анї гадки! Який би дома вереск счинив ся, як би я лиш словом зганув за робітника?! Ще з малечку мене мучили“.

 

Славко нагадав собі, як був іще маленьким, кілько біди мусїв натерпіти ся в прирівнаню до мужицьких дїтей. Вони вже досвіта розщибали ся по вулицях, йому ж казали вмивати ся, чесати ся, черевики вбувати. Ай! іще й тепер нагадує собі, як він гірко плакав при тих операціях. Ледви вказав ся на вулицю, а вже батько вгоняв по надвірьку та викрикував: — „Славочку, де ти?!“ А потім брав його за руку й усе довбав і довбав і довбав, що чемні дїти повинні держати ся хати. Ех, ненавидїв він за се батька й тепер його ненавидить. За ті золоті ковнїри.

 

— „Чекай, будеш їх видїти!" — кривив ся Славко в думцї батькови.

 

— „Або: Я не маю відки дати тобі на вдержанє!“ —сердив ся далї на батька. — „Го-го! Найшло ся б, коли лиш було треба! Хоче мене задурити так, як дитину, а я -вже...“

 

Тут нагадав собі слова Сенька Грицишиного, що в тридцять лїт уже чоловік старий. Ся пригадка шпигнула в серце Славка як голкою. З усїх думок зробилась якась одна метушня й перелякала його. Пішов борзо, неначе щось наздогонював. Спішив ся, щоби ще перед укінченєм тридцятого року щось застати, але що?... Метушня думок заважала йому те „щось" побачити.

 

Ага, забобон! Його хотїв Славко зловити ще загодї. Нехай помагає, бо вже крайна пора. Коли тепер забобон не поможе, то потім усяка поміч не придасть ся нї на що.

 

Але Славка все зрадило: Зрадила Краньцовська, зрадила надїя на Потурайчина, тай зрадив забобон. Очивидячки зрадив, бо не дав йому нїчого. Кілько муки, кілько гризоти перенїс Славко й за се все не дав йому забобон навіть промінчика надїї. А він так вірив у нього. У нїщо, але до слова, в нїщо так Славко не вірив, як у той свій забобон. Тепер переконав ся, що й він бреше. Як би його Славко мав під руками, покусав би, підрав би на дрібні шматочки.

 

— „Зраднику! Підлий зраднику!" — не думав, але вже шептав Славко сам до себе крізь затиснені зуби та грозив кулаком. — „Кілько я натерпів ся, кілько я намучив ся й за те нїчого? найменшої потїхи? нїякої надїї? Ех! ти підлий зраднику!“

 

Хулив! Розумів, що хулить, але навмисне хулив, бо мав свідому волю хулити. Любував ся в хулї! Хулити ме завсїди. Нїщо його не відведе від тої хули. Хоч би знав, що той забобон трісне його громом, отже таки не перестав би хулити.

 

Опріч хули постановив Славко провокувати свій забобон, робити йому все наперекір.

 

— „Ти кажеш, що після радости мусить наступити смуток, а я тобі покажу, що брешеш. Я тїшити му ся рано, тїшити му ся з полудня, тїшити му ся в вечір, а ти менї даси більший смуток — оце!“

 

Славко ткнув дулю перед себе, буцїм під ніс забобонови.

 

— „Як ти можеш дати менї більший смуток, коли вже нема більшого? Пробуй, я тїшу ся, я вже тїшу ся! Диви ся, я смію ся. Ги- ги-ги!"'

 

Розтяг рот і вишкірив усї зуби. Дознаку, як кінь до місяця.

 

IX.

 

Зі зрадою забобона обгорнула Славка зневіра. Вже нїчого не надїяв ся, тільки сердив ся на всїх і на себе. Навіть мати йому, опротивіла. Не обзивав ся нї до кого, ховав ся перед людьми й сердив ся. Навіть за свою ямку сердив ся. З такою злостею її порпав, аж патик поломив.

 

Нинї з полудня постановив заподїяти собі смерть. Очивидно лиш на той випадок, як би хто принїс йому револьвер і сказав: раз, два, три, стріляй ся! Або як би хто перейшов його в лїсї, заклав йому петлю на шию тай сказав: вішай ся! Перед тим, розумієть ся, мусїв би його підсадити на гиляку. Думку про душегубство піддала йому подїя з Гриньком-калїкою.

 

Учора в вечір прибігла з опеньківського лїса вдова Дмитриха. Та сама, що так гарно помогла Потурайчинови засмакувати арешту. Збирала в лїсї гилє сухе на паливо. Прибігла з лїса просто до Павла Гаєвого тай трохи не вмлїла з переляку на порозї.

 

— „Ей, вуєчку, впадайте на Бога!" — кричала ледви переводячи дух — „Гринько повісив ся!"

 

— „Душегуб!" — обізвав ся спокійно Гаєвий. — „Я не раз казав, що його таке чекає. Та мара би його брала, але такого сорому наробити цїлій фамілїї. Публїка тай годї! А ви де його найшли.?"

 

— „Таже чуєте, в опеньківськім лїсї. Господи, якого я страху наїла ся! Гадала, що тут менї буде амінь!"

 

Дмитриха сїла й віддихала ся. Потім розповіла, що як щибала з одної сосни сухе гилє, то побачила майже під самим верьхом Гринька, що висїв на мотузї.

 

— „Тай нечистий так його високо висадив!“ — сказав Гаєвий тай плюнув. — „Тьфу, нуждо! Гадав, що нижче не повісить ся, чи яка біда? Цїкавий я лиш знати, хто його буде зсажувати? Бо я, бігме, не полїзу“.

 

Подумав хвильку тай говорив далї: — „Нехай повзають ся за ним ті, що з ним напивали ся тай ті, що будуть ґрунт по нїм брати. Вони вже давно наставили ся на його смерть".

 

Дмитриха прийшла трохи до себе від страху тай питала ся, що їй тепер робити? Чи йти до війта давати знати? До війта вона ще може вступити, бо то по дорозї, але більше нїкуди, бо боїть ся.

 

— „Я не знаю, як я сю ніч пересплю, бо він менї приснить ся" — бідкала ся Дмитриха. Але Гаєвий був тої гадки, що не треба сьогодня нїкому давати знати.

 

— „Гадаєте, що не довисить до завтра? Довисить, не урветь ся! Як висїв дотепер, то ще повисить любісїнько до завтра. Коли ж він міг висадити ся на сосну?"

 

Гаєвий зачав рахувати. Уже пять день, як Гринько щез із села. Всї думали, що його зловили в містї на якій крадїжи та валяєть ся отам у креміналї, аж виходить, що він таки того ж дня повис.

 

Як Дмитриха тільки вийшла з хати, то Гаєвий не втерпів, пішов сам звістити про Гринькову смерть. Дав знати й до війта, розповів у крамници та та ще зайшов до спадкоємцїв Гринькових. Спадкоємцями були братні дїти. Мати їх, Палагна, тепер замужна в друге за Федьком Похожаєм, як тільки вчула від Гаєвого за сю причку, то вважала за подібне плакати. Здавалось їй, що спадкоємцї мусять жалувати за небіжчиком, бо як нї, то не одержать відумерщини. Плакала намісь своїх дїтей, бо вони ще не вміли так на закликанє видушити з очей слїз. Їх би вперед добре вибити, аби плакали. Як буде треба, то Палагна се завтра перед похороном зробить. Тай Похожай брав ся жалувати за небіжчиком. У нього була довга шия, а гортанка виставала на нїй немов грушка. Через то мав грубий голос. Він хвалив небіжчика.

 

— „Добрий був чоловік. Шкода, що так загирив душу".

 

— „Ага!" — сказав Гаєвий із насмішкою. „Найшов доброго чоловіка. Чому ти його не мав за доброго, поки він жив?“

 

— „Як то нї?“ — обрушив ся Похожай. Він також думав, що мусить заслужити відумерщину для пасербів доброю згадкою про небіжчика. — „Я все його мав за доброго.

 

А тепер менї такий, жаль, що ой!".

 

— „От не жалуй, чоловіче" — говорив Гаєвий знов із насмішкою — „бо ще біда відійде!“

 

Похожай зіправди змовчав, неначе бояв ся направду, що своїм жалем та верне Гринькови житє.

 

На другий день досвіта, на зорях, привезли Гринькове тїло. Був і жандарь при тім, щоби розслїдити, чи нема тут якого вбийства. Показало ся, що се не може бути, бо так високо підсадити небіжчика, то треба би було брати до помочи якусь машину. Радше всї дивували ся, як він не бояв ся так високо лїзти. Залїз на ту височінь, де гаралиця почуваєть ся зовсїм безпечно, вона на тій віддали їсть супокійно шишку на очах чоловіка та ще й кидає в нього недогризками.

 

У селї не хотїли люде на те пристати, щоби Гринька поховати на цвинтари.

 

— „Він умер в опеньківськім лїсї, тай має бути в Опеньківцях похований!" так говорили. А Неважук та страшив градом.

 

— „Старі люди вповідають, що як „такого" поховати в селї, то град навістить що-року".

 

Йому вірили тай намовляли війта, щоби заборонив ховати в селї. Війт також був за тим, але оглядав ся, що жандарь скаже. Коли ж довідав ся, що після закону Гринько має бути похований на цвинтари, то не хотїв людей послухати. Гаєвий, Похожай та його жінка також вірили, що небіжчик спроважувати ме град на село, отже таки обставали за тим, щоби ховати на цвинтари. Почутє родинної спільности взяло перевагу над дбанєм про загальне добро.

 

Викопали гріб на краю цвинтаря, над самим ровом. На таких місцях ховають душогубів і прохожих Циганів. Яму копав сїльський жебрак, тезко небіжчика, бо також Гринько. Його прозивали книшем, бо вижебрав неодин книш. Гринько Книш хоч жебрак та міг рівнати ся не з одним господарем, так йому послужило те жебраство. Зачав жебрати, тодї, як хата йому погоріла. Нажебрав стілько, що й побудував ся й сина оженив на ґрунт тай усе мав хлїб на хлїб. Хоч потім не потребував жебрати, отже жебраство так пішло йому в звичку, що не міг із ним розстати ся. Привик замітати церкву, копати гроби, на кождім похоронї молити ся. Здавалось йому, що він належить до духовного стану. Через те до ґосподарства й не поглянув нїколи.

 

На Гриньковім же похоронї, через те, що не було панотця нї дяка, то Книш уважав себе трохи не за найстаршого при цїлій парадї. На се свято взяв на себе новісїньку величезну торбу. Тай таки дїйсно проводив би цїлою парадою, як би не окуляри Гаєвого. А так мусїв удоволити ся становищем підстаршого. Бо як лиш спустили домовину в яму й прикидали, то Гаєвий витяг ізза холяви коробку, виймив із неї окуляри та з легенька заложив їх на ніс. Потім поглядав крізь них весело на людей.

 

— „Аж просять ся вангелїє читати" — хвалив Гаєвий свої окуляри. Вони додали йому духа, то ж Гаєвий почув потребу промовити над гробом до людей.

 

— „Змовте, люде, за душегуба..." — зачав Гаєвий тай став. Потім собі так роздумував: — „За померші душі завдає панотець змовити пять разів оченаш і пять разів богородице. За душогуба ж вистарчить половина сього. Половина з пять се буде півтретя, але — чорт його бери — нехай той пів піде на хосен небіжчикови". Так роздумавши, сказав Гаєвий на голос:

 

— „Змовте, люде, за душогуба тричі оче наш і тричі богородице!"

 

Сам перехрестив ся й зачав, молити ся. А Гринько Книш хотїв показати всїм людям, що він виконує свій уряд не задля зисків, але з почутя обовязку. Для того відмовляв молитви так голосно й докладно, як на похоронї першого богача. Подїлив собі молитви на склади тай кождий склад повторачив по тричі. Щоби ж не змилити, то рахував голосно.

 

— „Раз оченаш, двичі очинаш, тричі очинаш".

 

Потім позїхав і говорив дальші склади. Голос був дужий, але розуміти годї. Тільки й чути було, що: — „Ав! ...ав! ...ав!...“

 

Знов виходили склади зрозумілі: — „Раз дабуде, двичі дабуде, тричі дабуде“. Дальші склади шептав по тихо. То знов голосно: — — „Р-аз нанебі, двичі! нанебі, тричі нанебі...“

 

Нїхто так нетерпляче не дожидав ся кінця похорону, як Пазя. Вона зявила ся тут на те, щоби пімстити ся на Варварі. Тут, при всїх людях. А людей було досить, бо вони збігались дивити ся „на публїку“. Були майже всї читальники тай Славко між ними. Варвари, правда, не було, але се для Пазї ще й поготів; не буде кому перебивати її пімсти.

 

Як уже люде мали розходити ся, то Пазя почервонїла мов калина тай крикнула не то з лютостю, не то з розпукою, якимось несамовитим голосом: — „Аби-сте знали, люде, що небіжчик стратив ся через Варвару!“ '

 

Люде зацїкавились, особливо жінки. Обступили Пазю докола тай уважно наслухали. Вона ж кричала далї несамовитим голосом:

 

— „Я чула се від небіжчика на свої вуха. Присягнути не можу, що межи ними зайшло, але що небіжчик через неї пішов зо світа, то на се не бою ся побожити; так менї, Боже, допоможи діждати до вечера. Нїщо инше, лиш вона йому щось мусїла поробити. Я се чула в хатї в Івана, панотцевого наймита від самого небіжчика?“.

 

— „Що ви пусте слухаєте?“ — перебив Пази Петро Оскомюк — „кілько собі небіжчик сам поробив, то йому Варвара не здужала стілько поробити!"

 

Пазя не була на те приготована, щоби їй хтось перебивав. Навпаки, як побачила, що на похоронї нема Варвари, то набрала певности що пімста її піде дуже гладонько. Аж тут нараз нечистий заставив Оскомюка перечити. Пазя аж затрусила ся з люти. Маленькі очи її заискрились, а на губах показала ся піна."

 

— „А ви може обстаєте за Варварою, коли кажете, що я пусте говорю?"

 

— „Я за нїким не обстаю, я за правдою. Яка Варвара, такий був і небіжчик, але до чого пусте говорити за якесь поробленє?“

 

— „А коли ж ви за правдою, то..." Пазя не могла докінчити, бо дух їй сперло. Віддихавши ся не говорила, але якось шипіла як гадина:

 

— „Коли ж ви за правдою, то й я скажу правду за вас".

 

— „Пек йому лихо!" — обрушив ся Петро, — „Яку правду за мене?"

 

Пазя перевела дух і крикнула: —„Ви вели корову без пояса, розперезаний, коли хочете знати правду!"

 

Петро счервонїв ся, потім побілїв, потім посинїв, а на кінци позеленїв. Затискав кулаки, буцїм хотїв когось, бити, силував ся промовити й не міг. Аж у рештї здобув ся на голос і зачав хутенько-лепетати; степенував слово „брешеш“.

 

— „Брешеш! Та бо брешеш! Та бо, бігме, брешеш! Та бо присягну, що, бігме, брешеш! Сто раз, не раз!

 

А Пазя то підстрибала, то вихиляла ся на боки, то тупала ногами. А все приповідала:

 

— „Коли ж бо таки правду кажу. Бігме, правду, о!“

 

Зложила мізинні пальцї обох рук навхрест і поцїлувала їх із обох боків. Се була вже клятьба дуже велика. Під такою присягою рідко хто зважить ся брехати. То ж Петро збентежив ся. Отже мав іще надїю, що збаламутить Пазю.

 

— „Колиж я був розперезаний? Яку корову я водив? Га? Кажи!“

 

Думка в нього була така, що Пазя відповість, буцїм він займав із шкоди панотцеву корову. Тодї він, свідчити меть ся людьми, де се може бути, щоби панотець займав свою питому корову? Але Пазя не відповіла так, аби її можна було зловити за слово.

 

— „Коли? Оногди! Вели-сте красу корову на ремінци, розперезаний. А сорочка висїла на вас, як мішок на плотї. А як же!“

 

При сих словах мужики всміхнулись, але лишень очима. Натомісь баби захіхікали таки в голос. Петро стояв такий великий, засоромлений тай чогось крутив головою.

 

— „Нїби на що тай куди я мав корову чиюсь вести?“ — обізвав ся Петро не то до людей, не то до Пазї, не то сам до себе. Ще мав надїю, що Пази вихопить ся в відповідь на се питанє якесь необережне слово та він її збаламутить. Але Пазю підбадьорила усмішка слухачів, отож не дала зловити ся. На сїй суперечцї стратила лише стілько, що захрипла з крику, натомісь збула ся зовсїм збентеженя, яке обхопило було її зразу в наслїдок безтямної люти. Могла вже спокійно відповідати.

 

— „Не знаю, на що тай куди" — говорила Пазя захриплим голосом — але знаю те, що вели-сте красу корову на ремінци рррозперезані" — навмисне заиррркала, аби слово „рррозперезані" кождий слухащий добре собі затямив. — „Я видїла се на свої очи, бо дивила ся тодї крізь пліт, коли хочете знати. Зрештою нехай присвідчать панотець тай панич, бо вони також видїли. Панич десь тут мають бути?“

 

Але панича вже не було. Він дав ногам знати зараз із самого почину суперечки. Віщував його дух, що й його можуть у се вмішати.

 

— „Аби, тобі ті очи повилазили!" — закляв Петро. Потім обернув ся до всїх людей: — „Я такої зневаги не можу дарувати. На се мусить бути суд тай мусить бути присяга".

 

Говорив супокійно й переконуючо; почував ся, що його правда. Отже те саміське почуванє мала й Пазя. Узяла ся за підбоки, похилила голову на лївий бік і вдивила ся просто в лице Петрови.

 

— „Я готова присягнути кождого часу!“

 

Петро піднїс праву руку до гори й кивав пальцем горизонтально до Пазиної голови: — „О! тобі я не зволяю присягати! Буде присягати панотець тай панич".

 

— „Я саме того хочу, нехай присягають!“ — відповіла Пазя.

 

Петро плюнув.: — „Тьфу! Як можна таке говорити?! — Обернув ся й пішов, закидаючи кривою ногою. Хиляв ся на боки неначе сосна під напором вітру. Приостав іще на хвильку тай помахав кулаком на Пазю: — „Не вважаю, як той мовляв, на пса, але на того, чий пес. Як би-сь так не служила в панотця, то-то ж би я пащеку тобі вибив за таку бесїду!"

 

На дїлї ж Петро не зважав на панотця, але зважав на Йвана. Знав, що Йван обстав би за Пазею. Заривати ся ж із Іваном не було безпечно. Про нього всї знали, що він любить ударити тай то порядно!

 

Хоч Пазя правду казала, отже Петро був переконаний, що справа мусить вийти на його сторону. Був певний, що панотець і Славко присягнуть, що Петро не був розперезаний. Вони оба провинили, вони мусять присягати. Адже Петро не хотїв вести розперезаний корову, хотїв лишити біля воза. Вони його намовили до такого лиходїйства тай тепер мають святий обовязок ратувати його з біди. Петро зовсїм не бажав собі того, щоби панотець і Славко та свідчили фальшиво. Навпаки, він бажав собі свідоцтва правдивого. І був переконаний, що таке правдиве свідоцтво вийде йому на користь. Думав, що вони мають засвідчити перед судом чи він провинив ся, чи нї. Ясна ж була справа, що він нїчим не провинив ся. Коли тут була чия провина, то саме провина свідків, але його нї трохи. Яким же би способом свідок чесний та зважив ся звалювати на Петра такий сором? З таких причин був Петро певний своєї справи тай постановив собі не на жарт подати її перед суд.

 

Такого самого переконаня як ось Петро, були б і инші, як би знали справу докладно. Бо люде не вважають свідка за якийсь безрозумний язик, що має лиш те переказати, що вухо вчуло або око вздріло, не розуміючи зрештою анї зязи, анї значіня переказаних слів. Нї бо! Свідки мають бути люде розумні, що знають, які наслїдки мати ме їх слово. Вони мають бути суддями, що погубляють винуватця, виправдують неповинного й присужують права кривдному.

 

Після Петрового відходу вже нїхто не заважав Пазиній пімстї. То ж Пазя могла тепер без нїякої перешкоди пояснювати слухащим усї подробицї, які показували, що Варвара дїйсне щось поробила небіжчикови. Хоч охриплим голосом, але за те переконуюче говорила Пазя. Суперечка з Петром додала її мові сили, бо Пазя тепер говорила так, немов би з ким перечила ся.

 

Хоч жінки раді були повірити Пазиній мові, отже таки не могли з легким серцем явно стати по сторонї небіжчика супроти Варвари. Се не був такий небіжчик, щоби можна було подати йому на спомин добре слово без нїякої вимови. Не було, сьому причиною його проминуле житє. Зовсїм нї! Смерть глагоїть ув очах сусїдїв і знайомих усе; найбільш негодяще житє показуєть ся покривджене смертю. Осе ж і тепер забули всї Гринькови його житєві подвиги. Нїхто не судив його за його грішне житє. Були б йому всї простили й були би за ним щиро жалували. А тодї допевно були би жінки держали сторону Гринька проти Варвари. Як би не одно: Як би не така його смерть! Бо тепер усї були переконані, що Гринько пакостити ме по смерти далї. Не тільки спровадить тучу на село, але ще й налякає неодну хрещену душу в ночи. А має міць над широким простором, бо від опеньківського лїса аж до вороницького цвинтаря. Особливо в лїсї напакостить не трохи. Годї буде самій одній бабі вказати ся до лїса за ріщем по заходї сонця. Тай воювати ме так доти, доки про нього не призабудуть. А се може потревати з півроку. От тим то ясна річ, що Гринькови не належать ся ще всї права небіжчика. Він іще не вмер зовсїм, іще пакостити ме живим людям зовсїм по живому. Як же після того можна подати такому мерцеви добре слово на спомин зовсїм без нїякого застереженя, без нїякої вимови?

 

Се забобон? Може бути. Тільки на правдивість його мати муть вороницькі люде незбиті докази. Бо й туча навістить село й неодна баба налякаєть ся в лїсї Гринька. Хто ж у силї вибити їм те все з голови? Анї читальня, анї знайомство з яким небудь інтелїґентом не докаже сього.

 

Чия змога наприклад переконати Йвана Неважука, що нема на світї инклюзів? Коли він кленеть ся в душу й тїло, що мав самий у руках такий инклюз. Дав йому Жид у містї за збіже поміж иншими грішми срібного ринського, що був инклюзом. Бо як тільки вийшов Неважук зо склепу, то ринський десь пропав. Неважук недурний, пішов просто на полїцію. Полїцай до Жида:

 

— „Верни, Мошку, чоловікові ринський, а як нї, то напитаєш собі біди; ми ж знаємо вже, що ти за челядинка!"

 

Тай Мошко вернув. Не того самого срібного ринського, але дрібними грішми. Що ж се могло бути? Инклюз! Видима річ, що той ринський прийшов до Мошка иншим боком, коли Жид не шкодував ся заплатити Неважукови дрібними грішми.

 

На зборах, із ґазет, із розмови вивчить ся Неважук полїтики прекрасно. Виробить ся на доброго бесїдника. Вміти ме навіть постояти за своїми полїтичними правами. Отже віри в инклюза таки не покинеть ся. Ще може й Славка наверне на сю віру.

 

Є неодно чудо на світї. Чому ж не має бути чуда з грішми? Є багато нечистих духів, що пакостять людям. Чим жеж Гринько гірший від нечистого духа?

 

Таке власне загальне переконанє зробило Пазину пімсту невдатною. Правда, жінки слухали Пазю цїкаво, але жадна з них не притакнула анї одним словечком.

 

Ось яка подїя з Гриньком заставила Славка думати про самовбийство. Він завидував Гринькови.

 

— „Отсе чоловік вольний" — роздумував собі Славко — „що загадав, те і зробив. А я правдивий невільник; анї жити не вмію, анї вмерти. Ув одно жду від когось якоїсь помочи".

 

Каяв ся, що не познайомив ся ближче з небіжчиком Гриньком. Здавалось йому, що Гринько був би перед ним приповів ся тай разом у двійку були б совершили самовбийство. А тепер уже не лучить ся така добра нагода.

 

Отаке роздумуванє добивало Славка. З кождим днем находив у собі якусь гіршу прикмету. Не вартував у своїх очах навіть стільки, що небіжчик Гринько.

 

Але як із одного боку подїя з Гриньком уняла духа Славкови, так із другого боку ся ж подїя додала духа панотцеви. Суперечка Пазї з Петром Оскомюком дала притоку панотцеви до нової сварки. Та ще до якої догідної сварки! Не далеко ходити, тільки до кухнї тай свари в волю. А всї мусять, мовчати, бо правда по панотцевім боцї. Їмость виходила з кухнї, лишаючи Пазю на поталу панотцеви. Пазя ж тільки червонїлась і мовчала. Не мала що відповідати, бо навіть Іван у сїм випадку був проти неї.

 

Як панотець дізнав ся, що Петро хоче Пазю скаржити до суду тай покликує на свідків панотця й Славка, то побіг простїсїнько до кухнї. Мав намір розложити собі сю сварку на кілька днїв, як тодї з Іваном. До сього треба було спонукати зразу винуватця до відповіди, бо як винуватець мовчав, то сварка дуже хутко вичерпувала ся. Насвариш, виговориш усе, що лежало на серця тай таки перестати треба. А як винуватець відповідає, то зводить сварку завсїди на боки. Свариш за одно, а винуватець підсуне тобі друге. Тодї перше лишаєш, а чіпляєш ся другого. Як скінчиш друге, вертаєш ся до першого, І так іде кругом, справа справу ловить. Із таким пляном, добре наперед обдуманим, зявив ся панотець перед Пазею.

 

— „Хто тебе посилав іти на Гриньків похорон:?“ — запитав ся панотець. — Пазя зарумянила ся й мовчала.

 

— „Хто тебе, кажу, посилав іти на Гриньків похорон?“

 

Мовчанка. Панотець запитав ся ще тричі те ж саме. Пазя мовчала й узяла ся мити тарелї.

 

— „Ти не чуєш?... Ти, кажу, не чуєш?... Може я тебе посилав? Я тебе не посилав. Може їмость тебе посилали? Певне їмость, коли ти мовчиш! Зараз запитаюсь я їмостї, нащо вони тебе там посилали?“

 

По сих словах справив ся панотець виходити з кухнї. Не було ради, мусїла Пазя промовити. Вона розуміла се дуже добре, що панотець піде до їмостї тай заявить, що Пазя казала, буцїм їмость посилала її на похорон. Тодї дістанеть ся їй і від їмостї.

 

Пазя перестала мити тарелї.

 

— „Нїхто мене не посилав“ — відповіла соромливо. Достоту як та миш під снопами, що як снопи розберуть аж до поденя, то вона ховаєть ся в нору. А як нальляти там коновку води, то миш виходить несміливо мокра та непишна.

 

Панотець аж усміхнув ся; радував ся тим що все стало ся так, як він собі наперед уложив. Обернув ся лицем до Пазї тай говорив:

 

— „А ти чого перестала мити тарелї? Ти своє роби, можеш говорити й при роботї".

 

Із двох причин заставив панотець Пазю до роботи. Перше, бояв ся, що їмость вирядить його з кухнї, як побачить, що він заважає кухарцї при роботї. А друге, волїв винуватця зовсїм безборонного. Здавалось йому, що винуватець при роботї, то так неначе, би мав звязані руки.

 

Відповідь Пазина звела сварку на бік. Із сього був панотець зовсїм радий. Ото ж заки приступив до головної річи, переконував уперед Пазю, що вона навмисне шукає собі приключки аби могла нїчого не робити. Се переконуванє тревало так довго, що Пазя за той час помила тарелї тай виносила на двір цебрик вильляти воду. Панотець не попускав ся її; дибав хутенько за нею на двір і не переставав навчати.

 

З далеку виглядали панотець із Пазею як яка залюблена пара. Він приговорював до неї миленько, а вона тільки, румянилась.

 

На сьогодня закінчив панотець сварку одним потайним признанєм. Одначе вперед заглянув до сїней і подивив ся крізь вікна на подвірє, чи хто не підслухує. Хоч нїкого не було, отже таки панотець не зважив ся говорити в голос, але шептав до Пазї:

 

— „А ти знаєш, що за таке свідоцтво перед судом та мене можуть скинути зо священника?! Тобі мусїв се хтось сказати. Ти навмисне тягнеш мене перед суд, аби я стратив хлїб. Скажи менї, хто тебе до сього намовив. Скажи, не бій ся, я нїкому не вповім. Може Йван?"

 

На сей раз не домагав ся відповіди. Не для того, щоби не вичерпати тему до сварки (за се панотець не мав страху), а радше для того, щоби не зразити собі їмостї задовгим пробуванєм у кухни. Бо хоч завважав, що їмость лишила йому волю сварити, то все ж бояв ся перетягати струну.

 

На другий день рано пішов панотець за Пазею аж на город. Мав уже також цїлий плян уложений. Питати меть ся Пазї, хто її заставляв заходити з Петром у суперечку? А змусити її до відповіди думав у той сам спосіб як учора. Одначе ще до Пазї не дійшов, як до города надбіг війт.

 

— „Просили пан комісарь, аби панотець були ласкаві прийти на вибори!"

 

— „На які?" — здивував ся панотець.

 

— „Вибирати муть виборця, аби голосував на посла".

 

Панотець глипнув, чи Пазя ще в городї. Була, щось микала на грядках.

 

— „Чоловіче! анї гадки, я не маю коли", — сказав хутенько панотець..

 

— „Пан комісарь дуже просили. Панотець зараз вернуть ся. Вибори підуть раз, два".

 

— „Чоловіче, дай менї спокій! Я маю роботу. Я все мушу сам зробити, не маю ким послужити ся, хоч гинь!“

 

На доказ сього пішов на найближчу грядку. Там росла ріпа, а поміж нею морква. Хотїла там їмость посадити місяшну редькву, але в крамници обмахнули ся й дали насїнє ріпи. Вона гарно зійшла й буяла собі поміж морквою. Ще може нїколи в такім добрі не пробувала як ось тепер. Панотець похилив ся над тою грядкою тай микав із завзятком моркву з ріпи, нїби полов. Непривичний хиляти ся почервонїв мов печений рак, бо кров ударила до голови. Аж засапав ся над тою роботою, аж млости підступали йому до серця. Отже не вгавав, микав і все микав моркву й складав її на купку.

 

— „А панотець на що проривають моркву? Та то ще шкода псувати, вона би ще росла“ — обізвав ся війт.

 

Панотець підняв ся. Сопів із утоми як ковальський міх. Подивив ся на війта страшними очима. Вони здавали ся через те страшними, бо виступили трохи на верх від того, що панотець хиляв ся.

 

— „Що тобі питати — сказав до війта й оглядав його вважно. Війт догадав ся, чим такі обзорини можуть покінчити ся. Ото ж не гаючись, лишив панотця й відійшов.

 

— „То, я скажу панови комісареви, що панотець не мають часу" — обізвав ся війт на відхіднім не оглядаючись. За ним пішла й Пазя.

 

Але панотцеви не до того тепер було. Він бояв ся їмостї за моркву. Підняв одну з землї, обтер полою й покушав. Пісок засквирчав під зубами. Але попри те засмакував панотець моркву. Не було що довго роздумувати, таки треба поховати слїди своїх трудів. Тільки де? Нїде инде, лиш у буряни. Там за стайнею росте висока кропива. Отам би її! Панотець напхав намиканою морквою повні кешенї від штанів. Отже таки ще на один раз лишилось. Обернути б іще раз, із кропиви в город.

 

Покидавши моркву в кропиву, біг панотець простїсїнько до кухнї. Пазї там не було. Шукав її по надвірку. Тужив за нею. Зовсїм так, як тужить хлопець за любкою. Сумно йому, було без неї, хвилина розлуки ставала йому роком. Нагадував собі ту любу вчорашню розмову й таки млїв із нетерплячки. А то біда, що в нїкого розвідати ся, де Пазя? Може би в їмостї. Та де?! Зараз запитаєть ся: — „А тобі на що Пазї? Відповідай же тодї, як знаєш. Пішов до своєї канцелярії тай без перестанку зазирав у вікно. Трохи згодї назирив їмость. Його засумоване серце брало ся віщувати:

 

— „Там біля їмостї повинна бути й вона!“

 

Повинував ся голосови віщого серця. Вибіг на двір, щоби не стратити з очей їмостї. Аж тут лихо надносить комісаря. Панотець його знає, се канцелїст із староства. Поклонив ся низенько їмости, поцїлував її в руку, привитав ся з панотцем тай запрошував його, щоби йшов на правибори. Панотець відмовляв ся, що не має часу, а комісар таки настоював на своїм. Їмость догадала ся, чого йому треба, запросила зараз на обід. Краньцовського не було дома, то бідний комісарина не мав де пообідати. По сих запросинах перестав уже наперати на панотця. За те панотець наперав тепер на комісаря, щоби доконечно прийшов на обід. Обрадив ся, що можна би з канцелїстом розмовити ся про золоті ковнїри. Можна йому показати Славкові свідоства тай обчислювати, кілько коштує панотця Славко. Перечити нїхто не сміє, бо чужий чоловік у хатї. Вольна воля дожидає панотця, на яку схоче розмову.

 

До кухнї не було вже панотцеви приступу, бо там пішла зараз їмость лагодити для виборчого комісаря обід, більший як звичайно. У попа розпускають комісарі роти, бо все надїють ся, що тут багато можна їсти.

 

Пазя дожидала панотця. Поглядала в одно на двері, коли вони відчинять ся й пропустять панотця з проповідю. Серце щеміло їй у грудях із дожиданки. Отже панотець спроневірив ся, не прийшов. Одно для того, що в кухни була їмость, а друге, що шукав Славкових свідоствів. Вони лежали сховані в панотця в бюрку під ключем. Дві річи замикав панотець своїми руками на ключ, стодолу й бюрко. Найшов свідоства на своїм місци. Узяв їх у руки тай важив. Всї три дивили ся на него весело двокороновими стемплями: Панотець любив той веселий їх погляд. Аж усміхали ся тими двокороновими очима, либонь як би мали рот хоч за один однїсїнький сотик, то промовили б.

 

При обідї нї з сього, нї з того, зачав комісар розповідати про свої виборчі надужитя. Нїхто його про се не питав, нїхто не цїкавив ся його подвигами, а він усе таки розповідав. Мабуть виправдував ся, що хлїб-сіль руську їв, а Русинам пакостив. Приповів ся, що в Опеньківцях люде вибрали своїх виборцїв, а він записав, що вибрано хрунїв, хоч на них упало всего по три голоси.

 

— „Але я тому не винен. Я урядник, мушу те робити, що менї накажуть".

 

Їмость думала, що він собі з них кепкує, тому обізвала ся з нетаєним невдоволенєм:

 

— „На що тих виборів, лїпше поіменувати послів тай не морочити людям голови".

 

— „Тай я так кажу" — відповів наївно комісар. Він недавно вийшов із війська, вступив до полїтики тай не розумів ся ще на польських виборах. — „Або нехай видадуть таке право, що Русина не вільно вибирати на посла. Тодї не було би стільки клопоту. А то в Опеньківцях погнївав ся на мене панотець та так менї прикро, що не можу собі ради дати. Ми з Опеньківським панотцем дуже добре собі заходили. Кілько разів був у містї, то все йшов зо мною на закуску до торговлї. Тай дав менї торік фіру сїна за дешеві гроші, бо я держу корову. У мене фамілїя величенька, а пенсія мала":

 

Комісар зітхнув.

 

— „Тай від мене дістанеш кольку, а не сїно ти, підлий Ляшку“ — подумала їмость і вже більше до нього не обзивала ся.

 

А комісар не вгавав сповідати ся з своїх почувань. Хотїв переконати співбесїдників, що урядник є на те, аби робив надужитя. Адже перевести вибори не штука, її втне хто не будь, до сього не треба урядника. А надужитє зробити не кождий потрафить тай не кождий зосмілить ся. Урядник же мусить.

 

— „Що менї пан Шубравський?“ — приповідав ся комісар. — „Нехай би його про мене чорти брали. Він менї навіть руки не подасть, як прийде до староства. Але я мушу для нього робити, бо маю такий наказ. Він пан, він маршалок повітової ради, його правительство підпирає, а я служу в правительства".

 

Лиш панотець йому потакував, Славко ж і їмость мовчали. Але панотець потакував лиш із чемности. Він навіть не слухав, що комісар говорить, бо ввесь був відданий думкам про золоті ковнїри. Ждав тільки, щоби чим хутче обід скінчив ся. Потакуванє панотця додало комісареви духа. Виповідав тепер щиро все, що йому на серця лежало.

 

— „То все Жиди наробили. Вони завоювали цїлий світ. Ей! коби так Москаль прийшов, він би трохи прикоротав Жидів. У Росії Жидів бють!"

 

Комісар їх ненавидїв. Нераз собі фантазував, як би то було красно, аби так прийшов Москаль та помотлошив Жидів! Вони дали ся добре в знатє комісареви. У містї є вже дві такі вулицї, що не спосіб ними перейти. Бо лиш укажеть ся, зараз якийсь Мошко заступить йому дорогу. Потрясе капелюхом над своєю головою тай:

 

— „Добрий день", — каже — „пане комісаржу! “

 

— „Та чого хочеш від мене?“

 

— „Нїчого! Я лиш кажу: Добрий день. Поздоровляю пана комісаржа!“

 

— „Дай же менї спокій, я ще з міста не втїкаю, ще віддам!“

 

— „Ну-ну! А коли то буде?“

 

Ех! Москаля б на них! А-там у Росії не лиш Жиди на короткім уздечку, але — зачувати — що урядник бере з кого хоче тай страху не має. Комісар не бояв ся говорити при Русинах про Москаля. Йому здавало ся, що вони всї ждуть на нього як Жиди па месію. У старостві ж поміж собою лаяли Русинів Москалями.

 

По обідї взяв панотець комісаря на допит. Щоби добити ся докладнїших відповідей прикидав ся панотець, буцїм він нїчого не знає й не розуміє. Хвалив ся, що Славко має три правничі іспити тай питав ся комісаря, чи Славка би приймили з такими, студіями до староства.

 

— „Та певне, що приймили би“ — відповів комісар.

 

— „Приймили би?“ — буцїм не вірив панотець.

 

— „А приймили би!“

 

Тодї панотець обертав ся до їмостї й повторював комісареву відповідь: — „Приймили би!“ — Тай сміяв ся, як мала дитина, коли на неї цмокнути.

 

— „А чим він міг би бути? — знов допитував ся комісаря.

 

— „Та міг би бути й старостою“.

 

— „І старостою міг би бути?“ — буцїм не вірив панотець.

 

— „Та міг би“ — відповів, комісар трохи несміливо, бо він по правдї не знав, яких квалїфікацій вимагаєть ся від висших урядників.

 

Панотець не збентежив ся несміливою відповідю. Обернув ся знов до їмостї.

 

— „Міг би бути й старостою!" — передав комісареву відповідь, але зовсїм сміливим голосом. Сміяв ся щиріше як перше.

 

— „А чи дослужив ся би золотого ковнїра?"

 

— „Та певне, що так".

 

Панотець, аж якось наче свиснув горлом, так тоненько й раптовно зареготав ся.

 

— „Дослужив ся би?“ — буцїм не вірив.

 

— „Певне“.

 

Панотець обернув ся до їмостї й передаючи комісареву відповідь реготав ся за кождим словом: — „Кажуть... ха-ха-ха... що дослужився би... ха-ха-ха... золотого ковнїра... ха-ха-ха!"

 

Нараз... немов би крісло попекло панотця, так хутко зірвав ся з нього. Ухопив комісарську шапку й побіг із нею до Славка.

 

— „Ану, вбери, Славку, навмисне, як тобі буде?!“

 

Се була давна мрія панотця побачити Славка в урядничих відзнаках. Показував-би його тодї Василькови й лякав би: — „А диви! Зараз замкне до арешту!“

 

Славко засоромив ся й похилив ся перед шапкою на бік. Їмость же доторкнула ся пальцем до свого чола й обізвала ся по тихо:

 

— „Уже?... От лїпше сядь!"

 

Панотець сїв і з глибини, своєї душі промовив: — „Йому сего треба. Нехай привикає!" — Потім говорив до комісаря:

 

— „А таким як ви міг би бути?"

 

Тепер прийшла черга на комісаря засоромити ся.

 

— „Та я... що я?" — Мняв ся комісар, — „Я не правник. Я канцелярийний урядник. Адже панотець знають".

 

— „Я нїщо не знаю" — сказав панотець і намагав ся прибрати як найдурнїщу міну; витріщив очи й роззявив рот. Буцїм хотїв сказати: „Ти не диви ся на те, що я панотець, але розяснюй менї так, як остатньому йолупови"!

 

Отже комісар не розяснював. Або не розумів панотцевої міни, або було йому занадто моторошно говорити про таку справу. Та панотець умів змусити до розмови. Узяв ся на такий більше-менше спосіб як із Пазею. Буцїм зажурив ся тай таки направду свиснув уже тепер губами.

 

— „Фьть! А я всю надїю мав. То кажете, що не може бути таким, як ви?!"

 

Комісар далї соромив ся, отже відповісти вже мусїв: — „Та де ж я так кажу? Пан Славко може бути старшим від мене!"

 

— „Старшим від вас?" — дивував ся панотець.

 

—„Певне!"

 

Панотець знов обернув ся жваво до їмостї й поясняв комісареві слова: — Кажуть, що Славко може бути старшим від них“.

 

Комісар очивидно хотїв збути ся сих допитів. Старав ся звернути розмову на инший бік; запитав ся панотця, що́ се за чоловік Сенько Грицишин, бо його вибрали виборцем. Але панотець не знав молодих мужиків. Тямив тільки старших, а з них уже більша половина повмирала. З рештою не мав охоти пригадувати собі.

 

— „Я його не знаю. Певно якийсь вороницький злодїй!!“

 

— „Та де злодїй?!" — забув ся комісар. — „Я його питаю ся, чи буде голосувати на Шубравського, а він менї повідає, що ще не знати".

 

Потім говорив нїби сам до себе: — „Та що се мене обходить? — Краньцовський заручив, що відси кождий добрий".

 

Попри панотцеві вуха прошуміли комісареві слова як вітер мимо сухе дерево.

 

— „Як не вірите, то я вам покажу Славкові свідоства".

 

— „Та чому не вірю?" — просив ся комісар.

 

— „Я вам покажу, навмисне для переконаня". — Панотець схопив ся з крісла й справив ся йти по свідоства. Їмость змилувала ся над комісарем і прийшла йому з підмогою:

 

— „Та дай панови спокій! Може вони потребують уже відїздити?"

 

— „Менї вже таки час", — сказав комісар і подивив ся на годинник.

 

Панотець подумав собі, що се не добре, коли їмость боронить комісаря.

 

— „Прошу зо мною на хвильку до канцелярії!" — сказав до нього. Коли ж завважав, що комісар вагаєть ся, то ще прикинув: — „Я вам розповім про Сенька Грицишиного; тепер я собі нагадав, що він за один. Прошу!" — і повів його до своєї канцелярії.

 

Очивидно про Сенька не було розмови. Про те ж однако комісар міг сказати собі з чистим сумлїнєм, що за дармо не обідав.

 

Заки випустив панотець комісаря на волю, то за той час устиг Іван погодити Пазю з Петром Оскомюком. Іван був також того переконаня, що Пазя дуже тяжко зневажила Петра. А деж се подумана річ, аби пустити таку неславу про чоловіка, що він та гонив корову розперезаний?! Здавалось Іванови, що за розпуск таких вістей та жде Пазю вічний кремінал.

 

— „Не гадай собі, що се мала справа!“ — говорив до Пазї. — „Ти скалїчила тим чоловіка на віки. Будеш видїти, що його тепер прозивати муть у селї розперезаним. Воно на тобі зачнеть ся, а за тобою ще неодин ускочить до арешту!“

 

— „Я не брехала, панотець посвідчить“, — пробувала боронити ся Пазя. Але Йван її спинив:

 

— „Спамятай ся, дурна! А хто ж би таку „кальму“ кидав на чоловіка?! Що ж він кому винен? Та я би сам не свідчив за тобою в такім дїлї, не то панотець!“

 

Не так легко вдалось, Іванови задобрити Петра. Треба було аж помочи війта та й Павла. Гаєвого. І се не на багато здало ся б, як би так Петро не лякав ся, що зробить собі ворога з Івана, коли з Пазею не погодить ся. Заплатила Пазя грішми Петрови, ще й могорич поставила на перепросини.

 

Отже таки два хлопчики, йдучи на другий день до крамницї, питали ся дївчинки, що вертала відти: — „А вже є Розперезаний у крамници?"

 

X.

 

Славко ще довго розмірковував про самогубство. І се була його одинока потїха. Бо як тільки зачали занадто його непокоїти думки, як тільки почув над вухами те влїзливе, докучне гудїнє „невільник, невільник!“, то зараз шептав: — Отже страчу ся так, як Гринько!"

 

Хоч сам у се не вірив, то те „щось", що гудїло йому над вухами, мабуть вірило, бо в ту ж мить лишало його в супокою.

 

Ще заєдно порпав ямку, ще заєдно ходив по другім снїданку на прохід. Але вже не під лубин; його приорав недавно мужик під жито. Ходив Славко до того лїса, що ріс зараз за лубином. Там також була дебра. Над нею сїдав під смереку й курив без перестанку.

 

Аж одного дня повидїлось йому, що він блудив над якоюсь бездонною пропастю. Уже мав ось-ось хибнутись і впасти в безодню коміть головою, але якісь невидимі руки схопили його в саму пору й віднесли в безпечне місце.

 

Таке видїнє навіяло на нього письмо від сестри Галї Радович. Вона писала до родичів, що приїде з маленькою дочкою до Воронич на храм, що припадав на другу Богородицю. В письмі приписувала, що забере з собою Славка, бо він пестить ся при родичах і не думає поважно вступити вже раз до якогось уряду. Вона ж із своїм мужем постараєть ся вже спонукати Славка до якоїсь крайної постанови. Натякала, також, що в них є ширші знакомства в жіночім товаристві. То ж не без того, аби таке знайомство не вийшло, на користь Славкови.

 

Се письмо було тими невидимими руками, що винесли Славка на безпечне місце. Безоднею ж — була зневіра в забобон. Адже він міг Славка знищити на нї на що. Вже за саме те, що Славко йому на перекір веселив ся, то забобон піддав йому самовбийчі думки. Що ж би було сталось, як би Славко провокував його без перестанку далї?! Тодї забобон міг йому таки дїйсно підкинути який мотуз та висадити на сосну! А Славко ще й хулив. Лячно й подумати! Та минуло ся. Добре, що на тім стало!

 

Тепер Славко відотхнув лекше. Менше з тим, як він викрутить ся перед шваґром і сестрою, досить того, що спас ся перед родичами. Має спокій аж до храму, а потім... потім... забобон уже скаже. Славко вірував у нього ще твердше, анїж перед тим. Ще й те йому додавало духа, що він сам один додумав ся до того забобону. Нїхто його на сю дорогу не справляв, нїхто не натякав йому навіть на щось подібного, він сам своїм житєвим досвідом прийшов на таку думку. Доси не признавав ся Славко з тим забобоном нїкому лиш через те, аби з нього не сміяли ся. Тепер же не признав ся б нїкому також і з тої причини, що ся думка — його виключна власність. Дорожив ся з нею, бо здобув її таким тяжким трудом, такими страшними душевними муками. Хвалив собі Славко колишню свою постанову, щоби не переносити ся до Львова, але сидїти на селї. Там у гаморі не мав би був нагоди розслїдити докладно природу свого забобону. А тут у тишинї не заважало йому нїщо посвятити свої духові сили на відкритє такої фільософічної теорії, що має завсїди в щоденнім житю практичне пристосованє. Правда, Славко ще мав у ґімназії неясне прочутє сеї теорії. Нераз навіть при веселій забаві з товаришами приходило йому на думку, що за сю веселість відпокутує на другий день у клясї злою нотою. Але все таки не був сього певний і через те не розслїджував, чи його прочуте справджувало ся. Аж сїльська тищина дозволила Славкови згуртувати всї думки й попасти на добру дорогу.

 

Тепер ясно бачив, якими гарними, якими чудовими прикметами величаєть ся сїльське житє. Харч — здоровий, спаня — в волю, а духові сили буяють! Славко почував, що вернула ся б його душевна рівновага, як би не одно. Як би не думка про Краньцовську. Він лютив ся на зрадницю! Нераз йому здавало ся, що вже не має нїякої жури. Аж ось нараз неначе щось шпигнуло його шилом у саме серце: Нагадав собі Краньцовську! Тай за що на нього такий припадок? Він же так чесно думав подїлити ся з Краньцовським. Собі забрав би жінку й її маєток, а йому лишив би дїти. Так же нї, зрадила.

 

Чи любов його перекинула ся в ненависть, чи може дотеперішня жура. Сього Славко не міг збагнути, досить того, що ся ненависть його мучила. Коли перед тим відгонив її з свого серця своєю розпукою, то тепер, як розпука зникла, загостила ненависть до його серця на постійний прожиток. Нїяким способом не міг себе розважити.

 

— „Що менї на нїй залежить? Нехай отам пропадає!“ — шептав до себе, а все таки думав про неї й сердив ся на неї. Підозрівав себе навіть, що дуже радо погодив ся би з нею, коли б вона тільки дала до сього почин. Колиж на таку згоду не було нїякої надїї, то його се лютило тим гірше.

 

Отаким чином, хоч сестрине письмо врятувало Славка від журби й гризоти, отже таки зденервованє його не покидало. Мучив ся далї.

 

Тим часом сестра приїхала. Друга Богородиця припадала в четвер, а Галя приїхала в середу сполудня. Вона була зовсїм схожа на панотця, розумієть ся лиш так, позаяк жінка може бути схожа на мужчину. Сильна білявочка, маленька як панотець і ще може товстїша від нього. Була навіть такої самої вдачі, любила насварити. Одначе легко можна було завважити, що вона стараєть ся змінити свою вдачу, а радше, що когось удає. Пізнати се було найдокладнїйше по її рухах; вони виходили в неї все якісь неприродні, неначе вивчені. Мова її була також неприродна. Намагала ся говорити голосно й поволи, але розбалакавшись, говорила хутко. Як тільки похопила ся, то доразу звільняла балачку й сим власне доказувала штучність своєї мови. Також із її сміхом те саме було. Вона була така сама простодушна, як панотець. То ж дуже часто сміяла ся сердечно. Та нараз серед сміху нагадувалась і переривала сміх. Се ж їй так легко не йшло, бо вона стягала примусом лице до поважного виду, а очи-збитошники сміяли ся далї. Таке перериванє сміху виглядало дуже дивно.

 

Слова, якими вона послугувала ся, робили: би на непривичнім також вражінє штучности. Отже на дїлї воно так не було, бо Галя попсувала собі мову ще в школї, в інститутї. Там вона вчила ся трьох мов: української, польської й нїмецької. Чужих мов очивидно не вивчилась, а свою рідну покалїчила. Бо поминувши вже те, що її вчили рідної мови учителї й учительки, які самі не знають гаразд сеї мови, але надто з Галею зайшов такий припадок, що вона позабувала ті слова, які перед наукою в школї винесла з дому. Одно чуже слово вигонило з її мозку двоє рідних слів. Мабуть у її голові не могло змістити ся аж стілько нових понять. Або голова за вузька, або субстанція мозкова гіршого сорта, досить того, що хоч додавала до своєї мови слова польські й инколи нїмецькі, то все таки хибувало їй слів. Ще як хутко говорила, то се нїкого не разило, бо здавало ся, що вона з поспіху пропустила якесь слово, яке слухач легко догадував ся. Якже говорила поволи, то сама попадала в нетерплячку ізза недостатку слів. Тодї кривилась і тріскала в пальцї. Співбесїдник звичайно піддавав їй доладне слово.

 

Галя привезла з собою також дванацятилїтню наймичку, Гандзю, що мала за завданє забавляти маленьку Галину дочку, Олю. Але Гандзю вирядили зараз до кухнї, під опіку Пазї, щоби її накормила з дороги. Олею ж займила ся їмосць і не могла натїшити ся маленькою внучкою.

 

Галя на самім уступі показала зміну своєї вдачі, бо зараз зачала хвалити ся, що вона справила собі подорожний костюм.

 

— „Мушу перебрати ся, бо в подорожнім костюмі, якось менї „нє теґо!* сказала Галя й пішла з своєю валїзою до другої комнати.

 

При підвечірку сталась Оля душею товариства. Навіть Славко гладив її по личку, їмость же держала її на колїнах і напоювала молоком. Оля доразу привикла до нових людей. Як їмость начерала ложечкою молоко, щоби її напоїти, то Оля протягала свою ручку, махала нею докола й до кождого приповідала: — Па!... па!... па!“ Потім, як уже відхотїлось їй їсти, то намісь пити з ложечки молоко, булькала в нього й розливала. А в кінци, забагла ложечки. Вхопила її цїлим кулачком і видерала від їмостї приповідаючи: — „Мінї!... Мінї!“ Як же вдалось їй допасти ложечку, то гримала нею з цїлої сили до стола й сміяла ся сердечно, показуючи два передні зубки.“

 

— „Дай бабци, дай бабци!“ — сказала їмость, намагаючись відобрати легонько від неї ложечку. Але Оля піднесла її в гору й жбурнула нею до землї. Ложечка задзвонила, а Оля зареготала ся.

 

„Ти на що тото кинула? — обізвав ся панотець. Хотїв іще сказати: — „Ти робиш навмисне дїдови шкоду?!“ — але сї слова застигли йому на устах, бо не мав нагоди їх виповісти. Славко схилив ся підоймити ложечку, а їмость і Галя одночасно говорили до Олї. Панотця немов кололи в губи недоговорені слова й не давали йому супокою.

 

Галя хотїла по підвечірку побалакати з їмостею, для того закликала Гандзю, щоби взяла дитину. Гандзя за той час не лише поживила ся, але встигла вже познайомитись із Пазею так докладно, що довідала ся від неї й про Варвару. Обі вони дуже щиро розмовляли, але то їм зовсїм не заважало зневажливо думати одна про одну.

 

— „Аді! яка „бойка" сита, як коли піч. Упасла ся як льоха! — думала собі Гандзя про Пазю.

 

— „Ото раз „бойка" чорнобрива, бодайже тебе шляк трафив! — думала собі Пазя про Гандзю, бо завидно їй було на Гандзині чорні брови. Вони прозивали себе взаїмно в думках „бойками", бо ся назва згірдлива. Прозивають нею людей із подальших сторін.

 

Галя дуже хвалила перед матїрю й перед Славком свою парохію Занозів, на Покутю, шість миль за Коломиєю. О. Радович одержав сю парохію перед пів роком.

 

— „Там далеко приємнїше" — хвалила ся. Галя — „кажу вам „зупелнє інни сьвят". А як я дома красно „уржондзїла сє", коби-сте побачили. У мене дома з комфортом. Ґеньо спровадив меблї з Коломиї. Жиємо собі „зупелнє ґемітлїх". Я би не хотїла вже і сюда на сї піски..."

 

Галя скривила ся й тріснула в пальцї.

 

— „Вернути ся" — піддав Славко.

 

— „Вернути ся" — повторила Галя. — „Там у нас земля чорна, „уродзайна", тютюн, кукурудзи, „словем, інни сьвят"! Не можу нарікати на свою долю".

 

Засміяла ся голосно тай нараз раптом стягнула лице й віддула губи. Здавало ся, буцїм вона ненадїйно назирила щось страшне й перелякалась.

 

— „То що?" — налякалась і собі їмость.

 

— „Нїц" — відповіла Галя тай продовжала далї розповідати про своє житє в Занозові.

 

Їмость завважила, що з Галею заподїяла ся зміна, що вона вдає з себе иншу, анїж є на дїлї, що намагаєть ся додати собі якогось поважного вигляду, який їй зовсїм не до лиця. Одначе мовчала, не дала по собі пізнати, що помітила сю зміну. Раз для того, що Галя була вже „правдива їмость", жінка пароха, чотири лїта старша від Славка, а друге, задля своєї привички не говорити те все голосно, що думає.

 

Панотець не слухав сеї розмови, йому все не давали спокою ті недоговорені слова. Поступав ся разураз за Гандзею, що носила на руках Олю, тай роздумував: „Таке мале, а воно вже знає шкоду робити, збитошне!“ Він не був злий на Олю за її збитки, лиш його серце бажало навчати дитину. Розповідав би їй довго- довго, що ложечок не треба кидати на землю, бо то шкода тай Бозя гнївати меть ся за такі вчинки. Правда, міг би й тепер навчати дитину та що з того, коли смак уже перерваний, не має до чого навязати ся. Оля зрештою не порозуміє його науки, бо вже запізно, вона забула вже зовсїм про ложечку.

 

А Гандзя ходила з Олею від вікна до вікна й стукала пальцями в шиби, показувала Оли кури на подвірю і називала їх „ко-ко-ко“.

 

— „Ко-ко-ко!“ — лепетала Оля за Гандзею й пробувала плеснути в долонї. Але се їй не вдалось, туляла тільки ручки одну об одну, та ляску з того не було.

 

І При тій вандрівцї від вікна до вікна зайшла в кінци Гандзя перед шафу. Стала й тут і застукала до дверей. У шафі відозвав ся глухий відгомін. Оля підтягла брови в гору як могла найвище й сказала:

 

— „І-і... вова!“

 

— „А ми бий-бий вову!“ — говорила Гандзя. — „Ньо-ньо! Іди собі вово геть, бо ми бий-бий“.

 

„Ньо-ньо! бий-бий! І-і“ — лепетала Оля. Сей послїдний звук „і-і“ виговорювала, втягаючи в себе воздух, буцїм дивувалась.

 

Панотець, поступав за ними тихцем і повторював у думцї за Олею!: — „Ко-ко-ко! Ньо-ньо! бий-бий!“ Учив ся дїточої мови, може пригодить ся коли. Тямив, яка невигода була йому з Шарльотою через те, що не вмів по француськи!

 

А тимчасом Оля заздріла якийсь папір на шафі. Кусник старої ґазети. В нїм були завиті коробки з сїрниками. Коробки вже забрано, а папір ще валяв ся на краю шафи. Оля постановила за всяку цїну дістати його в своє посїданє. Пізнати се було по її великих зусилях. Вона витягнула ся, скільки мога й протягала ручки. Аж стогнала: — „е-е!... е-е!" Таки дістала, його! Першим дїлом її було спробувати його тривкість. Зімняла в руках і шматочок віддерла. Потім пробувала смак. Узяла кусник паперу до ротика й скривила ся. Гандзя побачила:

 

— „Викинь! Се бе!“

 

— „Бе!“ — повторила Оля й жбурнула папером на землю:— „Пав! “' — промовила, побачивши папір на земли.

 

Панотець приступив ся до них зовссїм близько: — „А ти на що кидаєш тото на землю?“ — запитав ся Олї. Дитина не розуміла його. Панотець повторив те саме дїточою мовою:

 

— „Ти на що зробила пав?“

 

— „Пав... тям!“ лепетала Оля, показуючи пальчиком на землю.

 

Панотець поглядав миленько на неї. Яке ж воно приємне, аж просить ся, щоб його насварити.

 

— „ А як би то був який потрібний папір?

 

Як би то була метрика! Ти навмисне робиш дїдови шкоду?"

 

Оля не розуміла. Панотець старав ся перелицювати слово „навмисне" на дїточий лад:

 

— „Ти робиш дїдови навмисне? Нав, нав?"

 

— „Няв-няв!“ — порозуміла Оля — „киця!"

 

— „Я тобі дам кицю. Ти на що кинула, папір на землю? А як би то був потрібний. Ньо-ньо!" — покористував ся панотець що йно вивченими словами й погрозив Олї пальцем. Вона здогадала ся, що се її не хвалять. Отож захмурилась і спустила очи в долину.

 

— „Ньо-ньо! Дїдо бий-бий!“ — не вгавав грозити панотець. Оля тепер розуміла вже докладно, що сей чоловік для неї — вова. Хмурила ся ще дужче, борідка ж її зачала морщити ся, а губки стягали ся в маленечку підкову.

 

— „Се не красно дїдови шкоду робити навмисне" — навчав панотець — „бо дїдо бий-бий!"

 

Оля притулила ся до Гандзї, обняла її рученятами й жалісливо, заплакала.

 

Їмость схопила ся до дитини й доразу зрозуміла все. — „Ти вже причепив ся до дитини?“ — говорила шепотом, аби Галя не вчула. Панотець соромив ся. Але вже не так, як той Циган, що ззїв чужий обід, а радше як той злодїй, що підкопав ся до чужої комори, влїз до неї й застав там господаря з синами при горівцї.

 

— „Прошу її лишити" — сказала Галя до їмостї — „то лиш Гандзя вміє її забавити!"

 

Панотець наважив ся направити свій промах. — „Вона певне хоче їсти" — сказав і подибав борзенько до кухнї. Їмость подумала: — „Уже знов хоче щось ізновити" й непомітно пішла тихонько до кухнї. Тут застала панотця, як узяв кружок із цїлою шинкою, приготованою на храм, і хотїв її двигати до покою для Олї.

 

— „Ще треба одної Гандзї, аби старих забавляла" — обізвалась їмость, здвигаючи плечима; — „на що ж ти се забрав?"

 

— „Воно голодне!" — виправдував ся панотець. Держав шинку на животї й не знав, що з нею робити.

 

„Постав то, постав! “ — говорила їмость і відобрала від панотця кружок із шинкою. — „Дитина вже пила молоко, їй нїчого більше не треба. Ти так гей старий кавалєр, що нїколи дїтей не видїв із близька!"'

 

Як вернулись обоє, то дитина ще плакала. Панотцеви так було прикро, що силував ся таки доконечне якось її втихомирити.

 

— „Вона певне хоче спати. Я їй зараз постелю!" — По сих словах справив ся панотець іти стелити. Але їмость задержала його словами: — „До чого ти хочеш брати ся?"

 

Тодї панотець, побіг борзенько до Гандзї, став собі так, аби Оля його бачила й промовив до неї з розпукою: — „То свари мене!“ — Але Оля відвернулась від нього й плакала далї.

 

— „Лишіть, татку, вона зараз перестане!" — сказала Галя.

 

Але панотець роздумував собі: — „Їсти не хоче, спати не хоче, а навіть сварити нї, то..."

 

— „Вона мусить бути хора; певне трудна з дороги" сказав у голос із твердим переконанєм.

 

Тим часом Гандзя забавила дитину. Вона перестала плакати й сміяла ся крізь сльози дивлячись, як Гандзя птрумкає на губах мов на дримбі.

 

— „Не вольо Олю сварити" — промовляла Гандзя „бо Оля буде бий-бий! Ньо-ньо!"

 

— „Оля бий-бий! Ньо-ньо!“ — лепетала дитина і грозила пальчиком. Панотець аж просяяв і розсміяв ся в голос. Про себе ж подумав: — „Таке маленьке тай знає, що добре!“ Галя за цїлий час, як дитина плакала, не рушила ся з крісла. Властиво рушила ся, хотїла схопитись і побігти до Олї, але в сам раз нагадувалась і заховувала поважний супокій далї. Штучність такого супокою була очевидна. Слїпий був би завважив, що Галя в супереч своїй живій удачі силуєть ся на повагу. А ся вдавана повага була їй дуже до лиця. Се показало ся дуже яскраво на другий день, коли з'їхали ся гостї, а Галя витала іх у заступстві господинї дому.

 

Вона виходила проти кождого дуже повільними кроками, щоби поважнїще, а через те, що мала дрібний хід, то здавало ся, що вона не зайде сьогодня від стола до порога. Подавала ся при тім цїлим корпусом назад, щоби бути рівною й стрункою. Та намісь сього, виходило зовсїм що инше. Із такого надмірного вигинаня живіт виступив їй на перед і вона подобала на вагітну. З сеї причини отець Василич із Берберівки навіть зажартував із неї:

 

— „Як я бачу, то ви, панї, не тратите марне полїтків."

 

Вона вдала, що не розуміє його. Отже таки зачервонїла ся по самі вуха. За сей жарт ізненавидїла Василича на віки.

 

А вже найдивнїще поводила ся супроти жінки катехита, Марії Вишневички. Галя приятелювала нею ще з інституту та їмость саме задля Галї запросила катехита на храм. Галя була доси з Вишневичкою „на ти" й називала її Мінцею. Тепер же стала їй викати й називала її панею Вишневичевою.

 

— „А як ся маєте, панї Вишневичева“ — сказала повагом і зареготала ся. Вона таки дїйсно врадувала ся, побачивши колишню приятельку. Але зараз перервала сміх, віддуваючи губи, щоби стягнути лице до поважного виду. Одначе радощі були за великі, щоби так легко дати ся прогнати з обличя. Сміх разураз вертав ся на лице, а Галя за кождий раз віддувала губи. Здавало ся, буцїм вона має щось у ротї й без перестану румиґає. Вишневичка порозуміла зразу те поведенє в той спосіб, що Галя чогось гнїваєть ся на неї. Але потім переконала ся, що нї, бо Галя зачала розповідати їй зовсїм щиро про свою парохію.

 

— „Се вона так згордїла, від коли стала пароховою," — догадала ся Вишневичка. Опріч катехита Вишневича й пароха з Берберівки, Василича, приїхав на храм іще панотець Тріщин із Підошвів. Се був іще молодий чоловік, здоровий і червоний. Удавав Єзуїта й клерикала (хоч досить незрушно), бо мав надїю на пелерину й деканство. Одначе доси знали, його з иншої сторони, а саме, що мав себе за великого проповідника та що замучував жінку, бо сплодив з нею за пять лїт шестеро дїтей. Жінка його вічно знемагала, а він чим рік, тим робив ся червонїщий. Ось і тепер приїхав Тріщин лиш на те, щоби „врізати проповідь". Попри те все був дуже простакуватий тай за кождим третим словом говорив „пане добродїю!" Неначе де служив у якогось пана за локая та привик величати безнастанно свого добродїя.

 

З ним зайшла Вишневичка при обідї в суперечку. Вона розповідала про Потурайчина.

 

Любила багато балакати, але мала ту добру прикмету, що розповідала власне річи цїкаві, які всякий залюбки слухав. З тої причини завойовувала всїх і заєдно доходило до того, що вона одна говорила, а всї решта слухали. За Потурайчина вона знала від його матери, бо вона носила до Вишневички молоко й приходила прати.

 

— „Така бідолашня жінка“ — розповідала Вишневичка — „така працьовита, запопадлива, що хвильки дармо не посидить. А для свого сина не жалувала здоровлєм накладати. Як був іще в ґімназії, то ходила пішки до Львова, щоби забирати білє до праня. Тай не пощастилось їй із сином. Відсидїв у арештї три тижнї та тепер лежить хорий на сухоти."

 

Розповідала докладно про його процес, про те, як апеляцийний суд зменшив йому кару з чотирьох тижнїв на три, як мати плакала гірко й побивала ся перед нею з сеї причини. Вишневичка ходила навіть до хорого.

 

— „Подумайте собі, лежить у такій нужденній хатчинї, що здоровий міг би заслабнути. А найприкріше слухати його розмову. Він сам говорить, що не вийде з сього. Я йому кажу: Пане Потурайчин! ви не маєте сухіт, бо сухотник усе має надїю, що поздоровіє. Коли ж ви думаєте про смерть, то будьте певні, що подужаєте. А він на те лиш рукою махнув. Як прийде — каже смерть близько, то й я вірити му в подужанє, а тепер чую, що житя менї нема. Отак марнують ся наші найкращі сили!"

 

— „Добре йому так, пане добродїю" — обізвав ся Тріщин якимось: таким голосом, що нагадував фірмана, як кричить на конї: „Стій!", коли вони обгонять ся від мух і скидають нашильники. — „Цїлий повіт, пане добродїю, збунтував! Тими читальнями, то пане добродїю, лиш ширить деморалїзацію поміж народом. Якісь, пане добродїю, узяли ся радикали, лїберали, масохісти...“

 

Нїхто би не вгадав, де саме навчив ся отець Тріщин слова „масохіст“, але він був би присяг, що те слово означає „масона“ й „атеїста" в одній особі.

 

Вишневичка трохи образила ся таким тоном промови отця Тріщина.

 

— „Я не розумію ся на вашій полїтицї“ — сказала, трохи збентежена — „але знаю, що Потурайчин чоловік інтелїґентний...“

 

— „Масохіст“ — перебив Тріщин і крутив головою, неначе намагав ся струсити гусельницю з волося.

 

Вишневичка вдала, що не помітила Тріщиного перебиваня: — „...чоловік молодий, на якого не тільки його мати, але й уся наша суспільність покладає надїї...“

 

— „ Масохіст, пане добродїю! “ — гукнув Тріщин і крутив головою. Але тепер зігнув її в долину, неначе лагодив ся вхопити когось на роги.

 

— „Не знаю, отче, що ви розумієте під сим словом", — говорила Вишневичка вже трохи подразнена — „але я вважаю Потурайчина за порядного чоловіка. Коли вам не до сподоби його читальнї, то нїхто вам не боронив закладати свої“.

 

Тепер прийшла черга на Тріщина почути ся зневаженим. Але за те постановив таки зараз пімстити ся на Вишневичцї: „Ви яко жінка, пане добродїю, католицького священника, не повинні відвідувати такого, чоловіка, пане добродїю! Масохіста...“ — Тріщин задумав ся на хвильку так глубоко, аж нахмурив ся. — „Масохіста в морду!“

 

Вишневичка зблїдла, а її чорнї очі заіскрились.

 

— А хоч я жінка священника" — говорила буцїм спокійно, але голос її все ж трохи дрожав — „хоч я жінка священника, то я не тільки відвідувала Потурайчина, але й передавала йому що день ґазети. Тай буду так само робити й на далї. Може бути, що священникам се не вольно, але їх жінкам нїхто не може заборонити. А зрештою" — говорила вже зовсїм спокійним голосом — „а з рештою може Аллах наказує бити хорих людей по мордї, але я в нього не вірю й його заповідей не думаю виконувати."

 

Катехит Вишневич нахилив ся до жінки: — „Ц-ц Мінечко! Прошу тебе!" — він шептав над її вухами, вимовляючи „ц“ до середини. — „До чого того? Прошу тебе."

 

Не міг здобути ся на більше арґументів. Він сидїв поміж своєю жінкою й Галею й за цїлий час поводив ся з незвичайно великою чемностю супроти Галї; подавав їй страви й величав її добродїйкою Радовичевою й тим прихилив собі її серце зовсїм на свій бік.

 

Але Вишневичка на його шепіт відповіла голосно: — „Не бій ся, ти за свою жінку не можеш перед нїким відповідати!“

 

Отець Василич обстав за Вишневичкою. Його взагалї вважали за радикальствуючого попа. Тай не без причини, бо він таки брав участь у всїх зборах і заявив ся за кандидатурою Сосновича проти отця Підлизайка.

 

— „Я також не бачу в Потурайчинї нїчого злого" — говорив Василич до Тріщина. — „А властиво" — поправив ся, побачивши, що Тріщин здивував ся його мовою — „а властиво ми не маємо нїяких фактів, за які би можна Потурайчина осудити."

 

— „Фактів, фактів, пане добродїю" — гукнув знов Тріщин, як фірман на конї. — „Я вам зараз подам факт, пане добродїю. Я вам даю свя-щен-ни-че слово чести, що Потурайчин, пане добродїю, масохіст!“ — виговорював слово: „священниче" складами й дивив ся при тім на Вишневичку. — „Ви знаєте, пане добродїю, що значить офіцирське слово чести?! А я вам даю ще більше, бо свя-щен-ни-че слово чести. Ось вам, факт! "

 

І з сими послїдними словами обернув ся знов до Василича. Подав голову назад і водив грізно очима кругом себе, буцїм говорив: „Дивіть ся, який я тепер! Чи пізнали б ви в менї колишнього Тріщина?!" Від коли став ся клерикалом, почував у собі велику переміну і страшний контраст до колишнього Тріщина. Він був сином міщанина-шевця із малого містечка близько Львова. Уже в висшій ґімназії, маючи девятнайцять лїт жебрав по вчителях доброї ноти. Коли ж се не помагало, то спроваджував батька, матїр і криву тїтку, забув ще закликати старця з під церкви. Але як би в ґімназії було девять кляс, а не вісїм, то був би собі нагадав і того старця. Се товариство вижидало в сїнях зі спущеними до долу головами, трусило ся попід стїни та млїло за найменшим стуком. Коли ж показував ся вчитель, то се товариство припадало чолами трохи не до самої долівки й благало для молодого Тріщина доброї ноти.

 

— „Адже ж він може бути шевцем так, як ось ви" — говорив нападений.

 

— „Нужда, прошу ясного пана" — відповідав старий Тріщин і хапав нападеного за черевик — „у нас уже що хата, то швець!"

 

— „Та бо він нїчого не вміє тай не годен уже навчити ся."

 

Тодї крива тета показувала пальцем на старого Тріщина. — „Воріг, прошу ясного пана, бив його правилом у тїмя тай геть затуманив дитину! От проше подивити ся!“

 

Тепер обі жінки хапали молодого Тріщина за голову, нахиляли її й прогортали гирю: — „От які поробив плїші так, гей би пархи ззїли!“

 

І молодий Тріщин не вступив ся з ґімназії. Ще й на теольоґії не покидала його жебрацька натура. Аж нараз появили ся „масохісти". Тодї Тріщин порозумів, що́ значить офіцирське, а що́ священниче слово чести. Почував свою гідність, бо зрозумів, що найбільша умілість і найбільша заслуга се — нищити радикалів, лїбералів, масонів, атеїстів, одним словом „масохістїв“!

 

При сїй суперечцї всї тримали в души сторону Вишневички проти Тріщина, лиш Галя нї. Вона зразу була також за Вишневичкою, одначе перекинула ся на противний бік, як лиш почула, що Василич обстоює за Вишневичкою. Так його зненавидїла за той жарт із її живота, що переносила ту ненависть на всякого, хто мав яку небудь причину бути прихильний Василичеви. Сама вона не догадувала ся про се. Навпаки, їй здавало ся, що се Вишневичка провинила ся своїм поведенєм.

 

— „На що вона так богато говорить? Навмисне, аби нїкого не припустити до слова, аби всї лиш її слухали“ — з думала Галя наслїдуючи мимохіть свого батька. — „На що бим так дужо ґадала? Її чоловік такий... такий „анґенем", такий якийсь чемний такий „анштендіґ", а в неї рот „ходзї як на коловротку!“

 

Хоч Вишневичка не злякала ся священничого слова чести, а все таки здавалось їй, що Тріщин її поконав. Але вона вірила в свою справу. Була певна, що всї за нею обстали би, як би так не бояли ся Тріщина. Бо про нього ходили глухі вісти, що він донощик. Для того Вишневичка обернула ся за підмогою до світського інтелїґента, до Славка:

 

— „А що ж ви, пане Славку, мовчите? Я думаю, що ви також радикал".

 

Славко замняв ся. Подумав тільки: „Я... я, безіспитенко" і не знав, що відповісти.

 

Їмость поглянула на Вишневичку з великою вдякою, а на Славка з любовію. Коли ж помітила, що Славко не може здобути ся на відповідь, то поспішила його зосмілити: — „Радикал нїчого злого!"

 

— „Та так" — сказав Славко. Але не можна було догадати ся, чи він потверджує слова їмостинї, чи Вишневички.

 

— „Ви повинні" — говорила Вишневичка — „ви повинні, пане Славку, відвідати також свого товариша. Як хочете, то їдьте нинї зо мною та підем обоє."

 

Славко поглянув переляканими очима на матїр, а потім на сестру. Просив у них помочи й поратунку. Обі поспішили на поміч. На самий перед мати.

 

— „Та чому? Можна!“ — відповіла таки їмость намісь Славка, бо не знала, як йому піддати сю відповідь, щоби він її порозумів.

 

А Галя також відповіла намісь Славка: — „Ой нї! Бо він мусить завтра їхати зо мною до Львова." — Галя й не думала відїздити завтра, але сказала так, аби лиш на перекір Вишневичцї.

 

Славко ще дужче перелякав ся, бо не знав, кого має слухати. Чи по Галинім голосї, чи може інстинктом, досить того, що Вишневичка догадала ся, для чого Галя сказала за відїзд до Львова. Її се вкололо. Отже до Галї нїчого не казала, обізвала ся тільки до Славка трохи з легким докором: — „Та як вам треба так хутко до Львова, то певне, що не можете зо мною їхати.“

 

Галя порозуміла той докір. Але вона також не обзивала ся до Вишневички, лиш вибрала собі за посередника иншу особу. Нахилила ся трохи над столом, щоби попри Славка побачити отця Тріщина. Побачила його в цїлій красотї. Сонце стояло над заходом і крізь вікно світило просто в обличє Тріщина. Він їв тодї стегно з индика. Зловив його лївою рукою за тонший конець, а правою за грубший і рвав зубами, немов чогось сердив ся.

 

Як би так професор зоольоґії хотїв описати короткими, але ядерними словами отця Тріщина, то вистарчило б йому сказати отсї слова: „Отець Тріщин має широкий рот і сильно розвинені щоки". Тодї всякий показав би на отця, хоч би він пробував поміж тисячним гуртом народа. Можна було глядїти на Тріщина годинами, а потім заплющити очи й намагати ся відтворити образ видїного обєкту, то опріч рота й щок годї що більше було собі пригадати. Очи, чоло, ніс, се все були придатки, незамітні причинки. Рот і щоки — отсе характеристичні цїхи, вони надають отцевому обличю виразу й житя.

 

А як би той же професор зоольоґії показав отця авдіторії й запитав ся: — „Чим сей добродїй занимаєть ся?".— Відповіла б авдіторій в один голос: — „Їсть!" — Отже се ще не була би відповідь докладна! Бо треба тямити, що отець Тріщин та сплодив за пять лїт шестеро дїтей. І поміж ними не було близнят, сохрань Боже! Навіть передчасних не було.

 

Кожде приходило на світ одинцем, у приписану пору.

 

Отож до нього нахилила ся Галя й — на злість Вишневичцї — промовила до отця Тріщина найсолодшим, як лиш могла голосом: — „А як ваша панї добродїйка маєть ся? Здорова?“

 

Отець Тріщин витягнув з рота индиче стегно, але задержав "його в такій позиції, що мав змогу кождого часу вхопити зубами те самісїньке місце, яке гриз перед тим. Потім глянув спід лоба на Галю тай устромив очи назад у стегно. Неначе бояв ся, що, хтось йому підміняє те стегно на гірше.

 

— „Що кому до моєї жінки?!“ — відповів якось глухо, бо хоч який широкий рот, а отець таки напхав його повен мнясом. По сїй відповіди заклав стегно в рот саме так, що зуби лучили на своє попереднє місце.

 

Всї догадали ся, для чого Тріщин здобув ся на таку відповідь, а не на инакщу. Очивидно „семе" було вже в дорозї. А все ж таки Галя так збентежила ся, що трохи не заплакала. Їмость хотїла заговорити якось ту немилу подїю. Для того запитала ся Василича:

 

— „А в вас, отче, як випали вибори?" Намісь Василича відповів Тріщин: — „Та я виборець, але здержу ся від голосованя, бо нема достойного кандидата. На масохіста, голосувати анї менї не снить ся!

 

— „Я питаю ся отця Василича" — сказала їмость, щоби віддячити за дочку. _

 

— „А я гадав, що мене!" — гукнув Тріщин тай зареготав ся на весь свій широкий рот. Радував ся, що вдалось йому ликнути вже раз мнясо, бо з досади на Галю понагризав стільки мняса, що побоював ся, чи не прийдеть ся йому трохи пальцями надібрати.

 

Василич казав, що один виборець йому не вдав ся. Має одного ворога в селї, що вже хотїв Василича скаржити до суду, а як йому нїхто не хотїв робити скарги, то пішов до старости жалувати ся.

 

— „А староста як побачив, що може мати в мене в селї хоч одного хруня, то постарав ся про те, що виборчий комісарь зробив його виборцем."

 

Славко зацїкавив ся: — „Чи не Василь, той що погнївав ся на отця за службу проти градобитя?“

 

— „Той самий! А ви відки знаєте?"

 

Славко розповів, що Василь приходив до Воронич на закладини читальнї тай домагав ся другої читальнї в Берберівцї. Цїлий час сього оповіданя їмость не спускала очей зо Славка. Не могла налюбувати ся, що він та говорить. Неначе Славко маленька дитина, що лиш береть ся говорити перші слова.

 

— „Скажіть менї, отче сусїдо" — сказав Василич до панотця Матчука — „як то стало ся, що ваші парохіяне та побудували читальняний будинок? Навчіть мене сеї штуки. Бо кілько я вже своїм наговорив ся, анї руш їх до того спонукати!"

 

Панотець витріщив на нього здивовані очи. Потім нахилив ся з кріслом наперед так, що задні ніжки не доторкали ся помосту. А в кінци зітхнув глибоко й випустив набране в груди повітрє через затиснені губи так, що воно втїкаючи свиснуло й зачав хутенько трясти правою ногою. Запяток лиш коли не коли стукав до помосту, а задні ніжки від крісла тарахкотїли раз попри раз: тра-ра-ра-ра!

 

— „Що ви кажете?" — запитав ся панотець, не покидаючи працювати правою ногою. Він доси — можна сказати спав. Хоч їв і дивив ся, а все таки так був захоплений своїми думками, що з постороннїх слів чув лиш якийсь неясний гомін. Сей гомін колисав його, колисав, і лишав йому з його свідомости одну однїсїньку мрію, що мигтїла наче мацїсїнький каганчик: — „Коби те все вже раз покінчило ся, щоби можна одного гостя заманити до канцелярії й там розвести розмову про золоті ковнїри". Зразу ся мрія була якась ястїща, бо панотець навіть знав, кого він заманить до своєї канцелярії. Але той далекий гомін, те колисанє звужувало його мрію, стискало її й у наслїдок того панотець забув зо всїм, кого йому заманити до канцелярії. Він намагав ся пригадати собі, коли ж бо той гомін наче чорна хмара сповивав його думки й заступав перед ними ту ясну мрію. Вона лиш часом показувала ся наче блискавка крізь ту чорну хмару, але тодї — якогось лиха — шкірила до панотця кінські зуби й ирзала: гі, гі, гі! Панотець витріщив очи з усеї сили, побачив перед собою Василича й вирозумів слова: — „ Анї руш їх до того спонукати!“ — Ясна річ, що мусїв питати ся Василича, чого він хоче від нього.

 

— „Питаю ся вас, отче сусїдо", — повторював Василич — „яким чудом ваші парафіяне виставили читальняний будинок?“

 

Славко, вже наставив ся відповісти намісь батька. Любив розповідати про читальню, бо йому все здавало ся, що й він чимало поміг при будові. Одначе на своє превелике диво почув відповідь панотцеву: — „Я вам зараз скажу, по обідї".

 

Дїйсно, по обідї забрав панотець Василича до своєї канцелярії. Панотець сїв на отоману, а Василич на крісло біля бюрка.

 

— „Кажу вам, отче сусїдо, що показали-сте чудо з вороницькою читальнею. Не можемо надивувати ся...“

 

Але, панотець перебив; бояв ся, що як Василич балакати ме ще довше, то той далекий гомін знов причепить ся до панотця.

 

— „Се пусте!“ — сказав панотець. — „Але я вас маю вперед одну річ запитати ся. Знає те, я вже старий, менї память не служить. Ви менї раз казали... але я вже, бігме, забув“ — божив ся панотець із таким завзятком, немов би йому Василич разураз перечив: коли ж бо брешеш, бо таки тямиш. — „Ви менї раз казали... котра то найнижча ранґа може носити золотий ковнїр?!“

 

Василич відповів. Тодї панотець випитував ся, кілько котра ранґа бере пенсії, які ранґи в судї, які в старостві, при залїзници, на почтї, то що? Досить того перейшов із Василичем цїлу урядничу гієрархію. Василич відповідав, не надумуючись; що слина на язик принесла, бо він на тій гієрархії нїчого не розумів ся. Угадав може зо дві ранґи зовсїм припадково. А панотець геть усе мотав собі на ніс. Аж як уже все, що було достойне питаня, випитав ся, тодї розсміяв ся зовсїм так само, як та мрія крізь чорну хмару: — „Гі-гі-гі!“

 

Потім зачав розяснювати Василичеви всї його промахи. Показало ся, що панотець так докладно знає всї прикмети всякої якої не будь ранґи, що годї й найти другого з таким знанєм. А закінчив панотець ось як свою промову:

 

— „Видите, отче Василич, не вгадали-сте анї одної точки!“

 

Панотець сказав неправду, бо Василич угадав дві точки. Але панотець сказав се навмисне, а також навмисне зле розяснив ті дві точки, що їх Василич угадав. Панотцеви здавало ся, що Василич таки почувши, обставати ме руками й ногами, що його правда, а не панотцева. Тодї панотець дуже радо скапітулює.

 

— „От видите, я обмахнув ся" — скаже до Василича — „Ваша правда! Память менї вже не дописує, бо я старий".

 

Здавало ся панотцеви, що Василич, зачувши такі слова, тїшити меть ся, як мала дитина. І панотець бажав йому зо щирого серця сеї радости. Коли ж бо до сього не прийшло. Василич зовсїм не обставав за тими двома ранґами, пристав мовчки на погляд панотця. Видко, спішив ся домів, бо вже навіть не настоював розвідати ся про читальню.

 

Галя відїхала з Воронич аж за три дни, в понедїлок рано, розумієть ся, зо Славком. По дорозї мали вступити до Львова.

 

Там на двірци ждав уже на них Микола Радович. Високий, худощавий, жвавий панотчик. Поклонив ся приїзжим із шиком; схопив борзенько капелюх із голови й подержав його якийсь час на продовженю поверхности вершка голови. Він говорив хутко й богато, нїколи не забракло йому теми до розмови. Правда, сї теми були дуже ріжноманїтні, він говорив про конї, перескакував зараз на розмову про добре пиво, а кінчив відправою за померші душі. Отже таки не вгавав говорити. А до того виробив собі дуже плавний спосіб оповіданя, зачинав кожду нову думку від слова „а в кінци", хоч розповідав про самісїнький початок.

 

— „А в кінци я приїхав сьогодня досвіта, бо в кінци виїхав учора в вечір" — розповідав панотчик. — „Кажу тобі, Гальцю, яке тут добре пиво на двірци, лїпше як у містї. А в кінци я казав Илькови виїхати по нас аж завтра до нічного поїзду, бо тут заночуємо. Побачиш, Славку, яка у нас забава, кажу тобі..." — панотчик приклав пальцї до губів й цмокнув. — „А в кінци панна Броня. Ге-ге! А за тобою тут питали ся мене твої товариші. В кінци я змовив ся з ними, що зійдемо ся вечером в реставрації. На скляночку пива, знаєш? А в кінци каже менї панна Броня: Купіть, отче, нові карти! Тут усе дорожче, як у Коломиї. В кінци я побачив на виставі такий сам килимок, як наш. Знаєш, Гальцю?...“

 

— “Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять!" — перебила Галя. Біля свого мужа вона й зіправди здавала ся зовсїм поважною.

 

Микола не збентежив ся анї трохи Галиною заміткою, либонь привик уже до того. Ідучи до трамваю біля Славка балакав Микола без устанку. При тім потерав раз у раз руки, нїби чогось тїшив ся, нїби змерз. Розповідав Славкови, як „у кінци“ запивав ся з податковим інспектором і секретарем із ради повітової, як секретар перевернув ся з кріслом, яке в них дома є пещене курятко, що само лїзе до рук, як панна Броня грала тотуса з контрою й двичі повалила ся, то що. Так забавляли ся розмовою, що й не завважили, коли заїхали трамваєм дві секції.

 

Вечером, дожидав Славко в реставрації товаришів і Миколу. Вже минула девята година, а їх не було ще жадного. Видко, зайшли перед тим куди инде. Славко трохи нудьгував, але про те почував ся веселий. Давно вже таким не був. Як виїхав із дому, то неначе зовсїм переродив ся. Тепер уже йому здавало ся, що се не іспити мучили його дома, але цїла вороницька обстанова. Те його ліжко, той садок із ямками, той лубин, той лїсок, усе те були його вороги, що гризли його душу й сушили мозок. Слава Богу, що визволив ся від тих мучителїв. Тільки за Краньцовською було йому неначе жаль. Але не довго. Ось тепер може вже думати про неї без тої туги й без тої великої злости.

 

А зразу, як виїздив із Воронич, то думав, що серце трісне йому на двоє. Тодї пізнав, що доки ся жінка жиє на світї, то йому нема житя. Або вона має бути його, або нехай іде в сиру землю. Але радше нехай гине, бо Славко почував, що вона не може бути його в тім розуміню, як він собі того бажав. Як уже мав сїдати на віз, то все чогось дожидав, нїби щось забув, а нїби хтось повинен був ще надбігти, щоби з ним разом виїхати. І сам не знав, кого чи що ще йому хибує? Аж як виїхали за село, як Славко побачив ті чічьки, що вже тепер повідцвитали, тодї нагадав собі Краньцовську. Ось кого він дожидав! На серце вдарили млости, а горло стисло щось цїпко, наче якимись жилавими руками. Тужив і лютив ся.

 

— „Зрадниця! Зрадниця! Я виїзжаю, а їй теє анї в гадцї!“

 

Цїлїську дорогу про те тільки й думав. Тужив і сердив ся, сердив ся й тужив. Кругом себе нїчого не видїв, нїщо його не обходило. Тільки ті думки його точили серце, шнарили по голові, а він лиш наслухав, як тото болить. Аж тут у Львові стрітив ся зо знакомою дївчиною. Не давно, може буде тому півтора години. Вона його пізнала.

 

— „Підемо?"

 

— „А чому ж би нї?"

 

Як вертав від неї, то думав собі: — „Тьфу! Які ж плюгаві ті жінки! Ех! Чорт бери ту Краньцовську! Нехай отам западаєть ся! Чи варт вона того, щоб я так мучив ся через неї.“

 

Світ здавав ся йому веселїйший. Зачав цїкавити ся тим, що кругом нього дїєть ся. А в реставрації, то вже думав про Краньцовську як про щось далеке, що йому до нього й байдуже. Дожидаючи нудьгував і не пив, але мучив склянку пива. Старав ся, щоб йому вистарчало сеї склянки кілько мога на як найдовший час. Бояв ся, що як випє більше, анїж одну склянку, то потім не додержить компанїї. Оглядав ся довкола та пантрував, чи не побачить кого знакомого.

 

Давно вже не був такий цїкавий! Доси він як раз, ховав ся перед знайомими. Всякі стрітини денервували його. Заєдно так був захоплений своїм клопотом, що навіть не замічав людей, які поуз нього проходили. А тепер не те! Правда, як увійшов до реставрації, то зробилось йому якось нїяково. Оглядав ся боязко за таким столом, щоби стояв в кутї й де було би як найменше світла. Найшов біля груби. За грубою стояв ще вигіднїйший стіл, бо там таки було зовсїм темно. Але присїсти ся до нього не було як, бо там сидїв розперши ся сам реставратор із якимось старанно виголеним панком.

 

Як поставили перед Славком склянку пива, то несміливість зовсїм його оставила. Видїв, що має документ перед собою, який його вповажняє до пробутку в реставрації. Міг тепер глядїти на всякого відважно. Таке почуванє радувало його. Приглядав ся весело гостям і підслухував їх розмови.

 

Ось на супроти нього сидить грубий, сивий добродїй. Славко його пізнає; се — патріот, портрет його був поміщений у календари „Просвіти“. Патріот дивить ся завзято на стїну, а по обличу його пересуваєть ся якийсь сум. Перед ним велика склянка пива. Патріот, не спускаючи очей зо стїни, шукає рукою вуха від склянки. Як налапав, то сум з обличя тїкає, а сивий вус ледви помітно, рухаєть ся. Нараз патріот хиляє хутко голову в долину, а склянку підносить у гору. Не надумуючись пє пиво, а потім спідною губою обтирає докладно той вус, що рухав ся. І знов удивляється в стїну, а по обличю пересуваєть ся сум. Реставратор розмовляє з тим старанно виголеним панком саме про патріота. Славко підслухує.

 

— „От дивіть ся на того пана!" говорить реставратор якось від нехотя, лїниво. — „Він приходить реґулярно в осьмій годинї, а відходить у пів дванадцятої. Хоч годинник би зле йшов, то його се нїколи не змилить. То питаю ся вас, чи під ним не змістить ся копа яєць? Порахуйте, півчварта години, кілько нафти би заощадило ся!“

 

Старанно виголений панок у противенстві до господаря говорить хутко: — „Але ж, добродїю! уважайте, що таке крісло, чи стільчик іще би треба придумати, а машина є вже готова. Трохи нафти й за три тижнї курята вилазять. А я для вас постараюсь о десятьпроцентову знижку й доставлю вам під ґарантією машину в найлїпшім ґатунку. Скоро ж хочете на рати, нехай буде на рати. Даю вам слово чести, що для вас ратальна сплата не буде мати впливу нї на цїну, нї на доброту товару."

 

— „Чи рати чи готівка, то менї все байка!" — відповідає реставратор поволи й від нехотя. — „Я рахую, що менї не виплатить ся купувати нафту. Радше вже в бабів скуповувати курята. Хоч трохи дорожче та без клопоту. А так як би такий столець, чи крісло, а найлїпше фотель, то вже розумію, що був би зиск. Менї тільки з дива не сходить, що коли ви торгуєте такими машинами, то чому би вам не справити такі стільцї? Бо як би нафта все держала однакову температуру, то розумію! Але самі кажете, що машинї є вентилятори для реґульованя тепла. Чом же би в такім стільци не міг бути на сподї вентилятор?"

 

— „Уважайте, добродїю", — відповів старанно підголений панок — „що сказав би вам той сивий гість, як би так нараз зацєпали під ним курята?!“

 

Реставратор знов заговорив поволи, а ще до того якось зневажливо, буцїм хотїв запевнити підголеного панка, що не дасть ся здурити.

 

— „Що сказав би менї той сивий гість?" — повторив питанє реставратор, — „Може би настрашив ся тай годї! Кельнер перепросив би його, що мовляв, стала ся помилка, вибачайте, добродїю! тай підставив би йому свіжі яйця. А з рештою на два дни перед накльовуванєм можна би взяти столець на нафту. Ви менї все гудите такі стільцї, а я знаю для чого. Говорім собі ясно, по правдї. Маєте на складї багато машин та хочете їх позбути ся. Я се розумію. Але з другого боку послухайте ви моєї ради, переробіть ті машини на такі стільцї. Без кошту не обійдеть ся, але я міркую, що оборот буде великий!“

 

Підголений панок зачав проклинати душу й тїло тай давати слово чести від звичайного аж до найсвятїйшого, а все те на доказ, що він зовсїм не має наміру обдурювати реставратора, але таки направду має те переконанє, що такі стільцї не мали би практичного пристованя.

 

— „...бо поміркуйте собі, добродїю, як би такий гість заглянув під себе? Або що ви зробите, як він піде додому?"

 

— „Про се нема жури" — відповів реставратор. — „Я знаю своїх гостей. До мене приходять самі Русини. Вони пильнують корчми, як ока в голові. Жаден не спізнить ся на секунду! А за те нема страху, що загляне під себе, він дивить ся на секунду або на стїну. А як піде один до дому, то на його місце прийде два. Ось побачите, пунктом пів дванадцятої закрадати муть ся попід стїну хильцем як заяцї до сепаратки. Вони там у карти грають. Пересидять до білого ранку. Висидїли би яйця струсині, не то курячі!“

 

Дальшої розмови Славко не чув, бо надійшли три його товариша. Один із них у помнятій вишиваній сорочцї повідомив Славка, що його шваґер прийде аж пізнїще, бо стрітив ся з якимись знакомими панками. А другий товариш, малий чорненький, як лиш привитав ся зо Славком, то зараз зігнув ся трохи, спер ся долонями на колїна й плакав. Сльози капали на землю. Славко здивував ся. Але як добре придивив ся, то переконав ся, що той чорненький не плаче, тільки смієть ся так щиро. Він якось дивно сапів, знимав ся, очивидно, щоби промовити, але йому не ставало духу й він знов хиляв ся. Обтирав очи пальцями й стріпував сльози на землю. Не зараз здобув ся на бесїду.

 

— „Славку... Матчуку... а ти що?!" — говорив чорненький захлипуючись. — „Та ти маєш свідоцтва з трьома іспитами?“

 

Славко перелякав ся: — „А ти ж відки знаєш?“

 

— „Адже твій шваґер казав менї, ти йолупе!“

 

Славко заговорив хутенько: — „Прошу тебе, не кажи нїчого шваґрови".

 

— „Та я вже сказав“ — відповів чорненький і знов схилив ся до сміху.

 

— „Свиня!“ — сказав Славко й засумував ся.

 

Всї три кепкували собі зо Славка. Він боронив ся з разу, а потім перестав. Пив із ними пиво й одно слухав, а друге пускав мимо. Мозок його працював тяжко. Думав над своїм забобоном.

 

Який же він до лиха консеквентний, той забобон. Ледви Славка встиг викинути з свого серця ту вічну грижу через Краньцовську, ледви зачав позирати весело на світ, ледви зачав тїшити ся з того, що втїк від вороницької обстанови, аж тут на! маєш! Новий клопіт і то зовсїм із несподїваного боку.

 

Не так журив ся Славко тим, що сталось, як радше дивував ся тою могучістю, тим — так сказати — маєстатом своєї теорії.

 

— „Я її ще не був добре порозумів. Коли вона мене була виратувала від тої загибели, від тої безоднї, то менї, дурневи, здавало ся, що ся теорія ласкава для мене як рідна мати. Що вона поблажлива, що часом милуєть ся й відступає часом від безоглядного примінюваня своїх постанов. Аж бачиш, братчику, що так не є! Се не є рідна мати, тут нема нїякої ласки! Тут невмолила консеквенція. Незмінні правила, сухі параґрафи тай годї!“

 

XI.

 

На другий день по відїздї Славка зачала ся слота. Дощ падав видимо й невидимо, бо навіть у серединї в хатї було вогко. З разу всїм було байдуже; от дощ то й дощ, чи в пору, чи не в пору, а він мусить своє відпадати. Їмости навіть здавало ся, що се природа плаче за Славком. Їй таки було жаль за ним. Хоч нїкому й не признавала ся, бо вже така вдача в неї, що всяке почуванє ховала глибоко в своїм серци потай усїх, а все таки не раз і не двичі тяженько зітхнула, нагадуючи собі Славка. Правда, не багато вона його на день видала, не велику з ним бувало розмовоньку мала, отже все їй легше було від самої думки, що він біля неї.

 

Але дощ не вгавав. Стали люде показувати своє невдоволенє з нього здогадами, коли він уже раз перестане.

 

— „Се допевне триднївка!“ — здогадувались.

 

Еге! Добра триднївка, що вже пяту днину сипле неначе з сита. Хляпавка, не триднївка! Ще котрий посїяв озимину, то махав рукою: — „Е! Не багато він завадить".

 

Але котрий не сїяв, то вже брав ся сварити: — „Но міркуйте ж собі, наважив ся працю змарнувати!"

 

Як же минула вже третя триднївка, то люде свистали: — „Фьть! Зогниє бульба на нї на що!“

 

А дощ не переставав. Рівненько, все однаково: цяп-цяп, цяп-цяп. Не спішить ся, має час: цяп-цяп, цяп-цяп! Не вмучить ся, не спочиє й на хвилинку: цяп-цяп, цяп-цяп! Не слухає нї просьби, нї проклонів: цяп-цяп, цяп-цяп! Куди рушити ся, де поступити: цяп-цяп, цяп-цяп! Чи їси, чи спиш: цяп-цяп, цяп-цяп! Старі люде анї тни не могли собі нагадати такої довгої слоти, а то таки: цяп-цяп, цяп- цяп! Молоді ж перестали вже вірити, що колись та може ще настати на світї якась погода: а то таки цяп-цяп, цяп-цяп!

 

Цяп-цяп та цяп-цяп, а щоб тобі матїр пороло!

 

Ось вам, люде добрі, рідний край!

 

Здавало ся би, що в таку слоту найбільша нудьга панотцеви. Отже нї! Він завсїди десь пропадав сполудня, а приходив аж на вечерю, їмость передумувала, де він може пробувати й нїяк не могла здогадатись. Не любила допитуватись, але кортїло довідати ся. Перечула через люде, що в читальни. Одначе, що́ він там робить день-у-день? Не вже ж послухав отця Тріщина та хоче відстрашити людей від читальнї? Се ж би було дуже погано!

 

— „Піди но, Пазю, до читальнї на підслухи, що там панотець разураз так довго робить?

 

Але, знаєш, потаємци, аби нїхто не помітив“.

 

— „Добре!"

 

Потаємци, крадьки, нахильця, непомітно, потихеньки — се Пазя вміє, не треба її вчити!

 

Стала собі в крамници в сїнях за дверьми тай наслухала.

 

В серединї сидїли читальники тай сумно кивали головами. Поміж ними Сенько Грицишин спер ся ліктями на колїна й розповідав щось уже десятий раз за вибори.

 

— „П-приходить до м-мене в вечір, ж-жінка коло печі, а я сижу на л-лаві. Що ж — каже — Сеньку? Н-нераз ти менї послужив, п-ослужу й я тобі тепер. Давай — каже сюди ль-лєґїтимацийну карту. А м-м-м...“

 

Не міг докінчити, зітхнув. Спустив голову в низ і спер її на долонї.

 

— „А м-мене щось як би ножем у саме с-серце. Не д-дам, кажу, пане жонцо. А він менї: Даси — каже — не бій ся. Бо я подам тобі п-просьбу п-писемну. Виймає з кишенї п-паляруш, добуває дві п-паперові с-с-с...“

 

Зітхнув знов, покрутив головою й забирав ся до дальшої бесїди так, неначе би мав зняти тяжкий камінь із землї проти себе. Слухачі кивали сумно головами.

 

— „Дві паперові с-сотки, т-такі синенькі. Змальована на них така делїкатна панна із синїми чічками: д-держить у руках такий вінок, д-довгий. Написано нумер с-сто. Є й по нашому: с-сто корон. А що — каже — тепер д-даси? С-сї гроші д-д-д...“

 

Замовк, нїби пригадував собі, що стало ся далї.

 

— „...для тебе, каже!“ — аж крикнув Сенько. „А я п-посунув ся на л-лаві в сам кут тай справив п-проти нього обі д-долонї. Б-ба нї, кажу, пане, се не для мене, с-се для х-рунїв! А він таки: б-бери, каже, бо сховаю! Ховайте, кажу, таки лїпше б-було би, як би-сте були не вийм-м-м...“

 

Аж голову похилив на бік, так тяжко прийшлось йому вимовити се слово.

 

- „.... м-мали!“ — промовив у кінця наче горіх розкусив. — „Він до мене: Сеньку, каже! та що тобі стало ся? Чи ти не при п-памяти? Чи ти мене не пізнаєш? Адже ж се я, К-краньцовський, що нераз у тебе начував тай м-маю надїю ще не раз п-переначувати. Проше, кажу, запрошаю вас к-красно, кілько хочете тай к-коли хочете. Але голос мій п-піде однако на Сосновича. А я тобі, каже, п-присягаю, що Соснович не буде послом. Не може бути, бо я вже знаю, як де пішли правибори. Чи по п-правдї, каже, чи, не по правдї, то вже Шубравський має більшість голосів у кишени. Ти собі не д-думай, каже, що се загальне голосованє, тут виборцї. Цїле, каже, село може бути за Сосновичем, а виборець один за Шубравським. Менї, каже, не треба твого голосу на те, аби Шубравського зробити послом, бо він буде й без того послом. Лиш мушу про стид мати твій голос. Бо подумай собі, каже, яке би було у мене лице перед панами, що я головний агітатор Шубравського, а виборець із мого села та голосує на Сосновича. Але я йому кажу: Шкода, кажу, пане жонци, вашого труду, бо я свого слова не скасую. А він мене не слухає, наставив гроші тай каже: Бери! Я, знаєте, розложив отак руки...“

 

Сенько випрямив ся й розвів руками.

 

— „Р-ріжте, кажу, мене! Б-беріть, кажу, ніж тай таки ріжте!"

 

Знов спер ся ліктями на колїна, спустив голову в долину й крутив нею. Потім відкашельнув і говорив далї:

 

— „Ех! ..Ех! ..Ех! ...Лишив він мене, каже, що я дурний або пяний. Береть ся він до жінки. Я таки з-задеревів на лаві. Що ж ви собі гадаєте? Б-баба своє знає. Вона то видить, що мене д-д-д...

 

Замовк, підняв полу тай обтерав очи й ніс.

 

— „Ех смотолока!" — виправдував Сенько таку наглу перерву. — „Баба знає те, що м-мене довги т-тиснуть. Лиш д-дивіть ся, а ґ-ґрунт на лїцитацію. Тай по м-минї. Отам до песьої матері! Ех! смотолока проклята!"

 

Знов обтирав полою очи й ніс. А люде кивали сумно головами, достоту як на похоронї. Нїби Сенько справляє поминки по найстаршім синови тай розповідає, який небіжчик був добрий.

 

— „Але баба йому вповідає: Се, каже, не моє дїло. Аж менї лехше зітхнуло ся! Гадаю собі: Слава Богу, що хоч ти мене не ріжеш. Та бо він від жінки не відступає. Будь, каже, хоч ти розумна, не диви ся на варіята! (Аякже, варіята з мене зробив!)"

 

— „От як воно на світї маєть ся!" — обізвав ся Павло Гаєвий. Він говорив уже десятий раз сї слова на тім самім місци Сенькового оповіданя.

 

— „Не диви ся, каже, на варіята!" — повторив ще раз Сенько, — „бо він, каже, так як не при собі. П-прийшов, каже, якийсь вітрогон, якись обірванець тай завернув їм усїм голову. О! к-кажу, пане, я се не з-зволяю говорити! М-можете, кажу, називати мене варіатом, пияком, як, кажу, хочете, але на П-потурайчина, се нї! Він, кажу, нам очи втворив, світ-нам показав...“

 

— „Правда!" — обізвали ся гуртом.

 

— „А жонци менї каже: Не обзивай ся, бо я до тебе не говорю. Тай знов до моєї: Ти, каже, нагадай сему, варіятови (показує пальцем на м-мене), що його з д-довгів не видко, а як тепер не з-заратуєть ся сими грішми, тай каже, п-п-п ...Ех! смотолока! ...п-пропав, каже, як пес у ярмарку. Я знов з-задеревів на л-лаві. Підийде, гадаю собі, б-бабу, бігме, п-підийде! Та вона, б-бідолашня, лиш те й р-обить, що як подивить ся на свої дь-дїти, а нїби на м-мої другі, тай п-пла... пла... Ех! смотолока, нежит такий паскудний!... “

 

— „То з слоти!“ — потакує Павло Гаєвий.

 

„Не перестає льляти!“ — згоджуєть ся Петро Оскомюк за лядою й протягаючи руки в гору позїхає на ввесь рот:— „О! ..о! ...О!“

 

— А м-моя таки" розповідає Сенько далї — „а моя таки (дай їй Боже здоровлє!) каже до жонци: Не хочу я, каже, такими грішми доробляти ся. Д-довго ще її К-краньцовський мучив, а вона таки нї тай нї! П-пішов він із нїчим. Але надїю ще має; ви ще, каже, до ранку змякнете. А на другий день та йти би до міста голосувати. Що, кажу до баби, лягати менї, чи як? Лягай, каже, заки він надийде, то я тебе виряжу. Лїг я, сон мене не береть ся. Так мене щось мулить, мулить, мулить...“

 

— „Рахувати, сколотив гадки“ — піддає Гаєвий.

 

— „А як же!“ — згоджують ся Сенько. — „Геть ісколотив! Уснув я не зараз. М-може спав пів години, а може й нї. Б-будить мене м-моя. Видко й вона не спала! Уставай, каже, бо жонци вже під дверми. А то ще зовсїм темно. Тїкай, каже, задними дверми. Ухопив я на помацки свиту, капелюх і ременець тай тїкаю таки розперезаний“.

 

При сїм слові Петро Оскомюк счервонїв ся, а потім посинїв. Схилив ся під ляду, виймив ґазету й буцїм глибоко зачитав ся.

 

— „Най Бог простить, підпережу ся на дворі. Тїкаю босий у дебру, навіть хлїба не було коли взяти. Гадаю собі: Нема вже чого до дому вертати ся, п-піду просто, до міста. Бо тут він мене найде. Іду дебрею в опеньківський лїс тай усе собі гадаю: Се не буде добре. Як він уже на мене наважив, то не дасть менї спокою, п-поїде за мною на в-здогін. Лїпше менї перечекати в лїсї, нехай пробіжить. Зійшов я з дороги, лїг за смереку, тай наслухую. Отут ти мене не найдеш! Чую, дур-дур-дур! їде. З-затаїв я в собі дух, анї писну! Як уже проїхав, п-підношу ся легонько, заглядаю, куди їде. Зоряло вже, то й видко менї. П-поїхав на Підошви. Ти туди? гадаю собі, отже я на Берберівку! Хоч далї, але вже ти мене це найдеш! П-приходжу до міста, сонечко зійшло, показує красна днинка. Шукаю я наших. Є, стоять купками тай обзирають ся, чи не надходить де жандар, бо зараз розгонить. П-питаю ся, що там чувати? К-кажуть: Зле! Мало наших. Нїби всї села за Сосновичем, коли ж бо виборцї хрунї, геть позапродували голоси. Але ще рівно маємо надїю, богато з тих хрунїв не поприходило. Йду я до голосованя, дивлю ся, при комісії сидить наш жонца. Нагадав я собі всю н-неправду, якось менї так серце с-стиснуло... Ех! смотолока!... Віддав я свій голос тай не вступаю ся; став собі за дверми тай пишу, як хто голосує. Піп із Підошвів — на Шубравського, отой Василь із Берберівки, що хотїв другої читальнї — на Шубравського...“

 

— „Та не бий?!“ аж плеснув у долонї Павло.

 

— „Се ще байка" — розповідає Сенько; — „прийшов хрунь тай голосує. Але ж бо то почитують якогось Івана Підогнаного, а то приходить голосувати Мошко Райфур той, що шкіри продає на малім ринку. Гей, люде! Гей, люде! Н-не знаю, чи я би тепер на таке зважив ся, але тодї якийсь мене такий жаль розібрав, така, туга, що гадаю собі, як смерть, то й смерть, як шибениця, то й шибениця. Виступив я перед комісію тай кажу: Я н-не зволяю йому голосувати, се не є нїякий Іван Підогнаний, се — Мошко Райфур, я його знаю. Ей! Як схопить ся той комісар, що був у нас на правиборах, та до мене: Мовч, каже, хаме! Тебе хто сюди кликав?! Берцє його, каже, до арешту! А жандар як ізпід землї вродив ся. Уже мене ловить за рукав. Але пан жонца, (дай йому, Боже, здоровлє!) визволив. Най пан йому, каже, да спокій. А до мене: Ти, каже, Сеньку, вступи ся геть відси. Вивів мене за двері тай каже: Зачикай на мене, я тобі маю щось уповісти. Виходжу я на двір поміж наших: Зле, кажу, дуже зле! Піп Тріщин із Підошвів та голосує на Шубравського. Не встиг я се вимовити, а піп осьде, менї над головою, каже: Неправда, я нї на кого не голосував, бо нема такого кандидата, як би я собі бажав. Е! — кажу — панотче, один із нас бреше та не я. Ось у мене карточка, як хто голосував. Тай тиць йому ту картку перед очи, що я собі записував голоси.

 

А, він тодї до нас усїх (ну, міркуйте собі!) сварити: А ви, каже, сякі-такі! То я священник та маю голосувати на безбожника?! Дивіть ся, каже, ви закляті радикали, пекло під вами горить! Та зле трафив, бо люде йому не стерпіли. Ти, кажуть, рабіне жидівський, а ти кого пеклом лякаєш?! Іди, кажуть, там межи своїх парафіян пейсатих та налякай їх трохи пеклом. Ми не потребуєм, кажуть, факторів до Господа Бога. Як нас гріхи не пустять до неба, то й фактор нам нїчого не поможе. Змили йому голову в порядку.

 

— „Зачикав я на Краньцовського. Бере він мене на шинок тай ганьбить. То, каже, добре, що ти так твердо своє втримуєш, але, каже, зле, що ти такий дурний! Я ж тобі присягав ся, що Соснович не вийде. Твої д-дві сотки, каже, поміж Жидами, шкода тебе. Добрий він чоловік, той жонци, тільки щось йому пороблено; водить його якась біда світами та лиш колись почуємо, що застряг у бульбонї!"

 

Петро Оскомюк, що доси дивив ся в ґазету, тепер глипає спід лоба, чи слухачі вже забули, що Сенько втїкав із хати розперезаний. Завважує по їх обличю, що вони сумують ураз із Сеньком і не знають, як його потїшити. Береть ся він сам до сеї штуки, одначе завдає Сенькови лиш більшого жалю.

 

— „Ото раз! тай такі суми платили за голос!“ — говорить Петро.

 

— „Ой п-платили! Вірну вам правду кажу, що платили. Отак-о на долони показав менї д-дві сотки. Т-такі новенькі, с-сині. Панна змальована на них із вінком тай написано й по нашому: с-сто к-корон. Ех! смотолока!"

 

— „Тай отак підийшов би чоловіка, що міг би злакомитись!" — обізвав ся війт, а очи в нього ледви помітно всьміхали ся.

 

Сенько кинув ся на лаві, неначе чого налякав ся й справив до війта обі долонї: — „Що ви се говорите?! — крикнув з розпукою в голосї. — „А дай Боже, щоб я до дому не зайшов, щоб я своїх дїтей не побачив!... “

 

— Не кленїть ся, Сеньку, не кленїть ся!" — заговорив хутко Павло Гаєвий. — „Як би ми були думали, що ви злакомитесь на гроші, були б вас не вибирали".

 

Щоби закінчити вже розмову на сю тему обернув ся Павло Гаєвий до Петра Оскомюка: — „Читай, Петре, ґазету!"

 

— „Читай, брате, читай!" промовив Сенько з тою, самою розпукою, як перше до війта. — „Ой, читай, читай!"

 

Махав рукою над вухом, буцїм обгонив ся від чогось.

 

Петро Оскомюк був читальняний читець. Нїхто так не знав прочитати ґазету як він. Вивчив ся читати гладко ще тодї, як пас у панотця худобу та жбурляв камінєм у корови. Він прочитував цїлу ґазету від заголовка аж до оповісток. Тай читальники слухали терпеливо від початку до кінця. Таке читанє звичайно перебивав хтось, що приходив до крамницї за справунком. Але се нїщо не значило, бо залагодивши справунок, читав Петро далї, не дбаючи про те, чи слухачі розуміють гаразд прочитане. З рештою й він і всї инші читальники привикли вже до того, що не можна всього вирозуміти докладно.

 

Оповісток слухали так само вважно, як і инших ґазетних статей. А війт покористував ся навіть такою одною оповісткою. Спровадив собі з Відня „сто штук за одну корону пятдесять сотиків, а між тими штуками стїнний годинник“. Прийшло йому з Відня цїлих сто штук: Шпилька, ниточка, перо, папірник то що, а поміж тим стїнний годинник з бляшки з дротяним маятником. Лиш кружочка на маятнику не було. Певно забули вислати. Та війт собі порадив; заложив на дротик, намісь кружка малу барабульку. Тай воно цикало. Ще цикає її доси, хоч війтів Петрусь кидає в „те" піском, камінцями та тим, що лишень здужає підняти з землї.

 

Ще Петро Оскомюк не встиг дочитати ся до „живого“, нїби до такого місця, щоби всї притакували, як до крамницї ввійшов панотець: Держав з привички обі руки на животї, аби людям було вигідно цїлувати. Отже сею вигодою покористував ся лишень війт, що вважав себе за панотцевого приятеля. Инші читальники від часу виборів забули, на що Господь обдарував панотцїв руками. Але наш панотець, видко, не переймив ще від отця Тріщина його ідей, бо не лаяв, за те мужиків нї свиньми, нї безбожниками, нї масохістами. Тільки Петро Оскомюк узяв ся читати, то панотець йому перебив: — „Лиши тото пусте! Неважука нема?“

 

— „Нема!“ — відповів війт. — „Але прошу, нехай панотець сїдають, він зараз прийде“.

 

— „Гм!“ — сказав панотець і сїв. Якась біда не давала йому супокоєм і хвильки посидїти. Знов перебив Оскомюкови:

 

— „Лиши тото пусте! А може би за Неважуком післати? Бо я страх не маю часу“.

 

— „Підїть котрий!“ — говорив війт і чухав ся в голову. Знав добре, що „нїкотрий“ не піде, хіба він самий.

 

— „ Ага! Нехай би котрий пішов!“ — обізвав ся Гаєвий і ледви помітно сміяв ся очима — „а ти тим часом, Петре, читай далї“.

 

Петро читав, війт журив ся, а панотець вертїв ся на лаві, немов би сидїв на грани. Аж ось надійшов Неважук. Війт повеселїв, а панотець схопив ся з лави й побіг просто до Неважука. Неважук також хлоп високий то панотець мусїв задрати голову до гори, аби дивитись йому в очи.

 

— „Лиши тото пусте!" говорив панотець і махнув рукою в той бік, де стояв за лядою Петро Оскомюк. — „От Неважук скаже нам щось цїкавіще".

 

Петро зупинив ся з „пустим", а панотець аж усміхав ся з удоволеня. Як уже йому вдало ся поконати той упертий усміх, тодї заговорив до Неважука поважно:

 

— „Ти менї вчера казав, що капраль сварить більше вояків від капітана. Де ж се може бути? Адже капітан старший від капраля".

 

Неважук пояснив, що хоч капітан старший, то за те не пробуває раз на раз із вояками.

 

— „Ага!" буцїм дивував ся панотець — „тепер розумію! А як же капітан сварить?!

 

— „Та як? Погано!“ —відповідає Неважук якось нерадо."

 

— „Погано! Певно, що погано. Сварки прекрасної нїде не найдеш. А ти кажи, як саме погано?“

 

— „Погано тай годї. Як же я се буду казати? Чи то менї зрештою голови держить ся. То вже давно минуло ся".

 

— „От куди він менї заїхав!“ — говорить панотець трохи сердито. — „Се не може бути, аби ти геть усе забув. Адже мусиш щось тямити".

 

— „Та як я маю се говорити? — аж просив ся Неважук. — „Погано тай стільки!“

 

— „Він усе своє!" — сердив ся панотець, — „Я вже, чув, що погано. А ти кажи як?"

 

Неважук тільки соромливо всміхаєть ся й мовчить. Панотець здогадуєть ся причини його мовчанки. Уважає за свій обовязок додати йому сміливости.

 

— „То нема стиду в такій річи. Ти говори правду, як було!"

 

— „Та як мав сварити? — зважуєть ся вже Неважук на відповідь. — „Ду фафлюхтер гунд! то що“.

 

По Неважукови пізнати, що він сї слова кинув відчіпного й не думає їх більше повторювати.

 

— „Ду ферфлюхтер гунд?“ — запитав ся врадуваний панотець, буцїм не дослухав ся гаразд.

 

— „Та так!“

 

— „Ду ферфлюхтер гунд! То буцїм: Ти проклята собако! Хи-хи-хи!“ З сими словами обернув ся панотець до решти читальників.

 

— „Но, а ще як?“

 

Неважук здобув ся тепер на найбільш простацьку лайку. Думав, що в той спосіб скараскаєть ся напасти: — „Та як? ...матїр твою!“

 

— „Матїр твою?“ — буцїм не вірить панотець.

 

— „Та так!“

 

— „Матїр твою!“ — переказав панотець і таки заходив ся від сміху.

 

— „А ти сварив?“

 

— „Я й бив!“

 

— „Навіть бив?“ Знов переказуванє й щирий сміх.

 

— „Та нїщо тобі нїхто за те не казав?“

 

Спомини про військову службу, про час безжурної молодости, додають Неважукови охоти й він розповідає вже з своєї волї, без примусу:

 

— „Мало що хибувало, а був би мене один новобранець засадив до ґарнїзонового арешту. Чоловік усе чоловіком; роззїм своє серце з тими новобранцями, бо не беруть ся науки, тай не одного шарнув у лице. Бо як що зле зроблять то я відбераю за них ганьбу. Але один мудрагель стає на мене до рапорту, бешверуєть ся, що я його бив. Питаєть ся мене капітан, чи правда, а я кажу, що нї. А мужик дурний був тай буде. Намісь мовчати, а він каже, що я кождого бю. Закликав капітан усїх рекрутів, питаєть ся: Бє вас капраль Неважук? А вони всї в один голос: Нї! Капітан тодї до того, що бешверував ся: Не бреши другий раз, шість годин шпанґи! Отак він виграв зо мною. Але се ще не решта. Приходить недїля, по розказї, всї йдуть, на спацер. Лишаю ся лиш я тай той, що бешверував ся. Думаю собі: Не буду я мати недїлї, але й ти не будеш мати. Іду до його ліжка, кажу, що штрозак зле напханий, не має кантів. Бери, кажу, та набивай. Я собі сїв на лавку при столї, а він товче буком свій штрозак. Минає година, я й не дивлю ся на його роботу, лиш ув одно кажу, що зле. А він просить ся: Бийте вже, каже, пане капраль, лиш пустїть. Е нї! говорю, бити при воську не вольно. А він у плач: Бийте, пане капраль!"

 

— „Таки просив ся, аби бити — дивував ся панотець.

 

— „Просив ся".

 

— „Просив ся, аби його бити!" — переказував панотець тай сміяв ся щиро як мала дитина. Потім випитував Неважука про всякі сорти військової сварки.

 

Усе йшло гладко. Неважук відповідав, панотець перепитував ще раз, Неважук потакував, а панотець переказував другим і тїшив ся. Лиш не могли оба порозуміти ся на тій точцї, чи вояк відповідає коли на сварку старшому. Неважук казав, що нї, а панотець упер ся, що се не може бути. Він був певний, що старшому забракло би концепту до сварки, як би так вояк анї телень. Панотець знав, що непитаному не вольно говорити. Отже все таки був переконаний, що старший десь певно нераз та сам спонукує вояка до відповіди, аби найти собі причину до продовженя сварки. Ото ж на сїй точцї не могли оба порозуміти ся. А саме: Неважук не розумів панотця, а панотець знов не хотїв свою думку сказати зовсїм виразно. Зачали навіть оба перечити ся. В кінци панотець, дав спокій тій справі, лишаючи її на другий раз. Постановив обдумати собі на самотї се питанє так виразно, щоби Неважук його вирозумів докладно. На тепер перейшов панотець до иншої матерії, бо на вечерю ще було час.

 

— „А мене би так приймили до воська, як би я подав ся?“ — сказав панотець і прижмурив трохи очи, щоби йому було лекше фантазувати.

 

У його думках виринає неначе спід землї цїла компанїя війська. Стоїть у два ряди. Панотець, нїби капітан, ходить перед першим рядом і сварить. Зачинав від крайного. Його сварить за те, що ґудзики зле пришиті. Другого за те, що рушниця не гаразд вичищена. І так кождого аж до останку. Потім дає команду: “Керт ойх!“ переходить на другий бік і має вже другий ряд на передї, а перший із заду. Знов зачинає від крайного.

 

Але Неважук не здогадував ся, які мрії гуляють у панотцевій голові при повисшім питаню. Він бере річ по правдї й так також відповідає на панотцеве питанє.

 

— „Та куди вам, панотче, до воська? Ви вже старенький, а там треба молодого“.

 

— „Що то старенький?" — дивуєть ся панотець. — „Я ще потрафив би!"

 

Він думає „сварити", але не каже сього в голос. Та Петро Гаєвий зливає його студеною водою. Підсміхаєть ся якось хитро й каже: — „Нас, панотче, муштрувати муть уже отам, на цвинтари".

 

— „Я ще не хочу вмирати" — говорить панотець і попадає в легкий сум. Потім нагадує собі, що вже час на вечерю. Відходить, але не забуває сказати Неважукови, аби завтра прийшов.

 

Та Павло Гаєвий не був рад із панотцеви відвідин. Він таки крикнув панотцеви навздогін:

 

— „Адже ж, ваш Іван також служив при воську, нехай панотець його випитають ся!"

 

Цїлу ту подїю бачила Пазя зза дверей, затямила собі кожде слово й понесла те все до їмостї.

 

А панотець вертав ся, сумуючи. Йому ще доси не приходила нїколи думка про смерть. Як же? Він „пестїй долї" та мав би вмирати?! Так таки покинути сей світ та лягти в могилу? Дивно? Одначе натяк Гаєвого про смерть не давав йому супокою. Дїйсно! панотцеві лїта вже не віщують довгого житя. З другого ж боку панотець чуєть ся зовсїм молодий. Житє перейшло йому дуже легонько, то ж він і не чув його тягару на собі. Воно так небагато дало панотцеви змісту, що здавало ся ще дуже коротеньким. Буцїм панотець недавно лиш зачав жити. Правда, сварив уже всякого, навіть малу дитину сварив і чужу чуженицю, французьку бону. А все таки не хотїло ся панотцеви вірити, що на сїм, та вже й конець.

 

Панотець затямив собі слова Гаєвого про Йвана. Се справдї було би не зле випитувати ся Йвана. Йому ж можна було завдати ще ті самі питаня, що вже на них відповідав Неважук. А попри те хто знає, чи не вдало ся б звідати й за такі річи, за які Неважук не знав.

 

Із такими думками пішов на другий день панотець до стайнї. Одначе Йван, як звичайно, показав ся супроти панотця — свинею. Хоч у якій делїкатній формі ставляв панотець свої питаня, отже таки не одержав на них відповіди. З Івана було стільки й бесїди, що:

 

— „Ідїть питайте ся його (нїби капітана), чого ви моєї голови причепили ся?!“

 

Панотець розсердив ся: — „Я його питаю ся, як чоловіка, а він..."

 

— „То не питайте ся" — перебив Іван.

 

— „А я, бігме, скажу їмости, як ти мене тут честуєш!"

 

— „То кажіть! Чи я бороню?"

 

— „Та ми з собою, Йване, слюбу не брали, можемо розлучити ся".

 

— „А хоч би й сьогодня, то я не дбаю". Він таки не дбав. Такий був завзятий, що був би йшов на очевидну смерть, а не вмів нїкому стерпіти.

 

Уже як панотець відходив від нього, то він таки не переставав відказувати. Проклинав нїби себе самого:

 

— „Аби мене шляк трафив з такою роботою. Бодай же я до завтра не діждав!"

 

Панотець ішов лютий і засоромлений. Але його вдача — хутко забувати то, що йому немиле, стала йому й тепер у пригодї.

 

Ще минуло кілька день. Слота не переставала, очивидно рік був якийсь незвичайний. Та як та вогкість прошибала всякого аж до самих костей, так само нудьга доберала ся вже до найвитревалїщого. Від позїханя аж роти людей болїли. Всї поробились якісь заспані, лїниві, ледви ноги за собою волочили. А Юзько той, що пошту приносить до панотця, та лїнував ся вже до хати входити. Він мав наказано подавати пошту завсїди до рук їмостї. Виконував сей наказ доси бездоганно, а тепер озьми та ткни всї письма панотцеви в руки. Лиш через те, що побачив панотця на дворі та не хотїлось йому потягнути ще ще кілька кроків до кухнї. Не підозрівав Юзько, якої біди накоїть своїм непослухом їмостевому наказови!

 

Панотець побачив лист, до нього заадресований. Розпечатав його й прочитав. Своїм очам не вірив, читав ще раз. Потім свиснув аж тричі й побіг до кухнї.

 

— „А ходи ж сюди! А ходи ж!“ — говорив борзенько до їмостї. Їмость глипнула на нього й перелякала ся, бо панотець був блїдий.

 

— „Що стало ся?“

 

— „Та кажуж тобі, ходи сюди!“ — говорив панотець і скривив ся так, неначе його болїло в животї.

 

Як прийшли, то панотець подав їмости письмо: „На! читай!“

 

А як їмость читала, то панотець приповідав і свистав: — „Фть! Ой-ой-ой! На! маєш! Твій син! Фть! Я казав іти на теольоґію. Коли ж бо нї! Нїхто мене не послухає. Фть!“

 

Писала Галя й зять до „коханих родичів“, що Славко не поробив нїяких іспитів, що його свідоства не є нїякі свідоства, а тільки так собі кусник паперу, записаного Славковою рукою, що він не думає брати ся за науку, бо не має до того покликаня. Та за те тут у Занозові є вчителька панна Броня Смажак, що вона вподобала собі Славка, а він її, що вже обоє дали собі слово подружити ся. Усе в найбільшім порядку, не достає тільки молодятам до щастя дозволу й благословенства родичів, бо свій дозвіл Галя й зять уже дали заздалегідь. Нехай же кохані родичі спроможуть ся на як найбільший поспіх та передадуть свою думку про сю справу зустне або письменно. Першою думкою їмости по прочитаню сього листу було: — „А бодай же того Юзька дїдько вхопив! Саме тепер він мусїв доручити пошту панотцеви“.

 

Їмость була зла, але на Юзька. Коли б не він, то Славко міг би оженити ся тричі й панотець не дізнав ся би про те. А так не знати, що дїяти, чи думати про молодого там, у Занозові, чи забавляти старого тут, у Вороничах? Але нехай старий тим часом дає собі сам раду, їмость же постановила займити ся долею молодого. З такою постановою справилась вийти, щоби на самотї все гаразд передумати.

 

— „Та куди йдеш? Куди йдеш?“ — кричав панотець, скривив ся, тріпав руками й підскакував хутенько на однім місци. Дознаку як та маленька дитина, що має наглу, потайну потребу, а не може найти пригожого місця.

 

— „Іду відповісти щось на лист“ — відповіла їмость супокійно.

 

Панотець не переставав тріпати ся й кривити ся: — „А я казав іти на теольоґію. Коли ж бо нїхто не хоче мене послухати“.

 

— „Я виджу, що ти хочеш сварити ся, а я тепер на се не маю часу“.

 

— „Але бо я казав іти на теольоґію!“ — вередував панотець без упину“.

 

— „А може лїпше до воська, та мав би-сь кого допитувати ся, як там сварять?“ — По сих словах їмость вийшла.

 

Замкнулась у Славковій комнатцї, що біля кухнї. Їй було Славка дуже жаль: — Бідолашний!“ — думала їмость. „Кілько він мусїв зазнати мук лиш через те, що не хотїв признати ся, аби не засмутити матери! Пішов у чужі сторони як бідна сирітка тай ратував ся як міг; кинув ся на шию першій-лїпшій“. Їмость усміхнула ся жалісно при сїй думцї. Вона знала ту панну Бронцю. Властиво не видїла її нїколи, але чула про неї дуже багато. Броня була навчителькою таки в сїм повітї, завзятуща Полька. Та попри те розходила ся про неї велика неслава; вона буцїм мала дуже близьке, недозволене знайомство з шкільним інспектором, а те знакомство не лишало ся без „живих" наслїдків. Інспектора перенесено аж на Покутє, а панна Броня через півроку тай поплентала ся за ним. На їмостин рахунок Броня та має бути навіть старша лїтами від Славка.

 

Ах! та Ляшка проклята, вона відобрала їй сина! Їмость сердила ся.

 

І щож тут дїяти? У кого поради шукати? Коби хоч було з ким розмовити ся.

 

Їмость знає дуже добре, що незабаром панотець жалувати меть ся перед нею, шукати ме в неї потїхи. Перед ким же вона пожалуєть ся, хто її потїшить?

 

Той Дибко, той Дибко! Ба де він тепер, що з ним дїєть ся? Чи хоч жиє ще на божім світї?

 

Увижаєть ся він їмости все ще таким молодим, майже як її Славко.

 

Нїхто її не зрозуміє. Зрозуміла би тілько Потурайчинова мати. Як би так їмость її знала, пішла би до її бідненької хатчини тай сказала б: — „І менї хотять відняти сина!" — Більше не говорила б анї слова. Бо їмость не має того звичаю, щоби розповідати людям усї таємницї. Отже тепер почуває потребу хоч трошечки відкрити своє серце. Вона знає, що нїхто їй не годен порадити, що вона сама мусить найти якусь раду тай таки найде її. Але ся подїя така незвичайна, так міцно доторкнулась їмостиної душі, що конче-конче треба перед кимось хоч одно-однїсїньке словечко сказати.

 

Бо чи подумана се річ, щоб її син завязував собі світ із такою Ляшкою, що про неї й добре слово сказати годї?! А Галя тай зять також як ті нерозумні дїти.

 

Він собі її вподобав!

 

— „Де ж ти міг собі її вподобати?! Ти вподобав собі її достоту так, як та бідна сирітка мусить уподобати собі службу в дворі, коли дома нема що раз укусити!“

 

Не вже ж і коло її сина такі злиднї?!

 

У прирівнаню до сеї примусової женячки здавались їй ті Славкові вигадані іспити такою марницею, що вона про них навіть думати не хотїла. Міряла те все своїм жіноцьким світоглядом, що „завязати собі світ“ се важнїйша справа, анїж здобути спосіб до житя.

 

Заки зважила ся на якусь одну постанову, одягла ся, взяла парасолю й пішла до Краньцовської. Вона знала, що Краньцовська була завсїди приязна до Славка, що навидїла його, через те була певна, що її слово найде в серци Краньцовської щирий відгомін.

 

Коли Славко оставив Краньцовську засумований, то вона догадала ся доразу, що нїякі оправданя їй нїчого не поможуть, що Славко таки погнїваєть ся на неї. Заки була хора, та се її дратувало, але як подужала, то була рада з того. Бо що їй найгіршого могло стати ся? В найгіршім разї прийшло ся б їй перепрошувати його. Се ж для неї не становило нїчого неприємного. А може ще й поготів! Усякі перепросини затїсняють лиш приязнь поміж загнїваними, дають їм змогу пізнати себе ближче.

 

Краньцовська ж була певна, що Славко погнївав ся на неї зовсїм не з ненависти, але власне для того, що її навидїв. Ото ж і перепросини підуть їй дуже гладко.

 

Вона була би дуже радо зарядила сходини зо Славком зараз тодї, як поздоровіла та тільки, перебила їй у сїм її тета, що як раз приїхала до неї трохи на селї побути. Тїтка приїздила що року в тім часї на „віддих". Пробувала в неї майже цїлий місяць і за той час Краньцовська що дня наїдала ся страху, що ось Славко зявить ся тай знов дорікати ме їй за те, що нема нагоди стрічати ся з нею на самотї. Але Славко не приходив. Мабуть тому — була в неї така думка — що, тїтка сидить: їй на голові. Видко хлопець порозумнїшав та знає, коли можна, а коли нї.

 

Скоро тїтка відїхала, то Краньцовська дожидала Славка що днини. Одначе за той час устигла вже трохи відвикнути від нього. Правда, вона бажала собі зустрітити його десь, але сама визначувати сходин не могла вже так легко зосміливити ся. Мала надїю, що він здогадаєть ся та сам прийде. Коли ж він не приходив, то вона разураз уявляла собі його забурмосаного, надутого тай думала при тім: — „Люба, стара дитино, не гнївай ся! Ось я завтра піду й перепрошу тебе!“

 

Отже те „завтра" відскакувало все на „позавтрю". Краньцовська зволїкала, сама не знаючи для чого. Тим часом настала слота, що годї й носа на двір указати. Краньцовська дожидала, аж слота трохи уйметь ся. Тодї придумає собі причину відвідати панотця тай при тій нагодї заманить Славка до себе. Одначе ся безперестанкова слота не тільки зупиняла Краньцовську виконати свою постанову, але надто денервувала її. Приходили такі дни що Краньцовській було зовсїм не до любощів. Її подруг зараз по виборах завдав собі нову вандрівку й не міг виконати її до сьогодня.

 

Хоч перед тим здавало ся Краньцовській, що вона вже до того звикла та що знакомство зо Славком заглагоїть їй усї прикрости з тої причини, отже тепер навіяла слота на її душу давну журу. Краньцовська забувала вже на Славка тай журила ся.

 

Отакою застала її їмость.

 

— „Ох! лишіть, панї, нехай я тут посижу!“ — просилась їмость, коли Краньцовська забирала її з дїточого покою до світлицї. — „Я так промокла, що не хочу наносити вам вогкости до всїх комнат“.

 

Але Краньцовська не згодила ся на те, затягла їмость майже силоміць до світлицї. Так була заклопотана їмостиним приходом, що майже не чула її оправдуваня за нанесенє вогкости. Через те, що їмость — Славкова мати, що він схожий на свою матїр. Ся обставина викликала нараз у голові Краньцовської думку, що її заходи зустрітити ся зо Славком — річ заборонена. Такі думки не приходили їй до голови при мужеви.

 

А ще повидїло ся Краньцовській, що їмостин прихід та стоїть як небудь у звязку з тими її заходами. Вона бояла ся по просту допустити їмость до слова, щоби не почути від неї докорів за Славка. Через те — коли вже засїли в світлици — намагала ся Краньцовська як мога найширше розповідати їмости про свою гризоту ізза нової вандрівки її чоловіка. Буцїм просилась у їмостї, що „бачиш яка я нещаслива! Чого ти хочеш від мене?"

 

Їмость завважала те заклопотанє. Але вона собі пояснила його тим, що Краньцовська журить ся новою вандрівкою. Се як раз переконало їмость, що Краньцовській тепер не до слуханя чужих жалїв. Отже се переконанє не відвело її від того, щоби не пожалуватись. Їмость мала тепер таке почуванє, як та людина, що попаде нараз у велику потребу тай біжить, спотикаючись і розтручуючи прохожих, просто до доброго знайомого зичити грошей. Добре знайомий, не догадуючись навіть, чого та людина прийшла до нього, зачинає жалувати ся перед нею, що тепер тяжкі часи не має при души анї зломаного гроша. А „людина з потребою“ в туж мить благає його: — „Бій ся Бога, чоловіче, позич менї хоч яку сотку!“ Отак же й їмость заговорила:

 

— „Знаєте, панї, Славко поїхав до Галї...“

 

— „Поїхав?“ — дивувала ся Краньцовська, а те заклопотанє її ще більше росло. Вона вже боялась, що Славко признав ся перед їмостею до всього. Що навіть дізнав ся відкись про її потайні думки й висповідав ся з них перед матїрю.

 

— „А там зловила його якась учителька, Броня Смажак, і вже обоє дали собі слово пібрати ся. То не штука старшій паннї здурити молодого хлопця, що ще не має нїякого досвіду!“

 

Тай стільки. Більше їмость не говорила, хоч як ішла сюди, то мала намір відкрити перед Краньцовською цїлу свою душу. Сих кілька слів вистарчило їй зовсїм, щоби вспокоїти ся. Тепер бачила ясно, як і що їй робити. Не потребувала від нїкого помочи анї поради. Її вдача, не признавати ся перед нїким до своєї жури, що була на хвильку її оставила, вернула ся тепер знову на давне місце.

 

Краньцовська зблїдла й заломила руки. Сама не знала чого, але перелякала ся так, що серце їй завмерло в грудях.

 

— „Що ви, панї, кажете? Броня? ...Смажак?..." — говорила ледви переводячи дух. — „Адже се буде та сама, що вчителювала в нашім повітї“. — „Та сама!“

 

— „То як же се може бути? Хіба ж панї її не знають? Не чули панї нїчого про неї? Адже вона мала з інспектором дитину... тай задушила її. Про се ж знає цїле місто, цїлий повіт!"

 

Аж губи їй поблїдли. Дивила ся на їмость великими, непритомними очима. Потім ухопила ся руками за голову й говорила з притиском кожде слово:

 

— „Панї! Я догадуюсь... Я знаю допевне, в який спосіб вона зловила пана Славка!"

 

Була переконана, що в той самий спосіб, як Варварка. Не тільки була переконана, але тепер у своїй уяві навіть бачила докладно, як Броня примилюєть ся Славкови, як його підмовляє...

 

— „Яка ж я була дурна!" — думалось їй.

 

— „Я бояла ся поговору, неслави. Я бояла ся, що — пристаючи з ним — затеряю зовсїм супокій душевний. А тепер маєш супокій! Маєш супокій! Радуй ся ним!"

 

— „Ех! Якаж я була дурна!" — забулася й сказала в голос. Але зараз стямила ся. — „Яка ж я була дурна, що я не сказала панови Славкови, що то за зїлячко та панна Броня. Адже ми не раз розмовляли з паном Славком про неї".

 

Їмость мовчала. Не надїяла ся найти в Краньцовській такої щирої дорадницї. Ще трохи тай прийшло ся б їмости вспокоювати Краньцовську, щоби так дуже не побивала ся над Славковим, нещастєм.

 

Краньцовська ж узяла їмости її мовчанку за зле.

 

— „Прошу, ж вас, панї" — благала вона їмость — „не легковажте собі сеї справи. Коли ви мати, коли ви любите свого сина, то вашим обовязком є доконче зарадити якось свому лихови. Адже се був би чистий скандал для пана Славка! Чи вона йому під пару? Чи пан Славко потребує сього? Нехай панї не зволїкають, аби не було-потім за пізно!“

 

— „Але ж розумієть ся" — оправдувалась їмость. — „Я до сього не допущу нїяким світом".

 

Краньцовська нахилила ся до неї, заглядала їй миленько в очи й цїкаво допитувала:

 

— „Як же? як же? Що ж, панї, думаєте зробити?"

 

— „Попросту поїду до Занозова тай вибю йому ті нїсенїтницї з голови. Я власне прийшла..."

 

— „А найлїпше" — перебила Краньцовська — „а найлїпше буде, забрати пана Славка сюди. Чей удасть ся нам усїм у купі вговорити його".

 

— „Я власне прийшла просити"— кінчила їмость — „чи не були би панї ласкаві позичити менї повозки. Там така слота, що годї добити ся до стації на простім возї, промокнеш до нитки".

 

Їмость зовсїм не того прийшла. Одначе — дивуючись із поведеня Краньцовської — так успокоїла ся, що тепер їй нїяково стало, не маючи чим виправдати свій прихід, Краньцовська встала й справила ся вийти: — „Але ж, панї ласкава, не тільки повозки, я скажу й конї заложити".

 

Їмости зробило ся трохи моторошно, коли побачила, що Краньцовська злагодила ся таки зараз її відвозити.

 

— „Та то ще не сьогодня“ — сказала не то здивовано, не то несміливо. — „Уперед мушу написати до дїтей, щоби фіру вислали до стації. Найборше позавтра поїду“.

 

Краньцовська зупинила ся: — Певно! певно!... Лїпше вперед дати знати...“ — говорила нїби до себе.

 

Вже як їмость відходила, то Краньцовська ще наказувала їй, щоби не занедбала сеї справи. Найлїпше розлучити їх, привезти Славка до Воронич. Краньцовська так розговорила ся, що зачала навіть оправдувати ся з того, чому вона не може їхати з їмостею. А їмость у сїм оправданю догадувала ся — на своє велике диво — такої думки, що Краньцовська не відмовила ся б їхати, коли б тільки їмость сього забажала.

 

Оставши ся самотою, сперла ся Краньцовська на поручє від софки й задумала ся. Була в розпуцї. Нїщо в житю їй не вело ся.

 

„Погордив мною! Волїв иншу. Видко, що я вже нїчого не варт!“

 

Той образ у її души заворушив ся, сїпав ся, брав ся летїти далеко, далеко (шукав свого оріґіналу) тай рвав при тім її серце на шматочки. Вона схопила ся й побігла до вікна. Сперла ся ліктями, приклала чоло до шиби й гірко заплакала. А з другого боку зливав ту шибу дрібний, густий дощ. Неначе промовляв до неї: — „Тай ти, небого, береш ся супроти мене виливати тої трошки водички?“

 

За той час, коли їмость пробувала в Краньцовської, то панотець прибігав кілька рази до кухнї, допитуючи ся, де їмость подїла ся.

 

— „Мене лишила... десь пішла собі... так, як навмисне. А я журю ся. О, я таки журю ся!“

 

Панотець наслухав і допевнив ся вже направду, що таки журить ся. Не міг собі пояснити нїяким способом, як воно могло стати ся, що хтось та зважив ся завдати йому журу! Се ж може йому завадити! Хто знає, чи тепер озьметь ся його голови спаня, а живота їда?! Як же се може бути? Пестїй долї, кандидат на многолїтнє житє, прочував панотець, що жура не послужить його здоровлю. Треба її збути сь як найхутче. Коли ж бо їмость не приходить!

 

Бігав дрібненькими кроками по хатї з одного кута в другий: „Таки журю ся! “ — Зайшов до своєї канцелярії, став перед бюрком: „Отже журю ся!" — Сїв на отоману: „А все таки журю ся!" — Вийшов на веранду, дивив ся на дощ: „Гм! Жура мене не покидає!" На кождім місци журить ся панотець!

 

Нїкому се й на гадцї, як панотець, журить ся?! „Де їмость?!" Не вже ж він має сам своєю особою так нидїти з жури? „Де їмость?!“ Адже він сам самотний у сих хатах із своєю журою! „Деж їмость?!"

 

Їмость надійшла. Панотець до неї:

 

— „Де ти ходиш? Я журю ся! Лишила мене самого, а я журю ся! Не можу собі ради дати. О, таки журю ся!"

 

Їмость подивила ся на свого подруга з ненавистю. Знала, чого він домовляєть ся. Шукає потїхи. А властиво бажає собі, щоби всякі клопоти, всяка жура перейшла з його голови на їмостину. Тепер вона не мала найменшої охоти вволити його волю. Обвинувачувала його в своїх думках за те все, що стало ся зо Славком. Правда, своїм звичаєм не говорила се виразно, але всеж таки натякнула:

 

— „То добре! Треба трохи й пожурити ся, на те Бог дав дїти. Кождий лиш боїть ся, щоби його — сохрани Боже! — за нїщо голова не заболїла".

 

Тай при вечери не подобріла їмость. Панотець їв, їв і нараз перестав. Витріщив очи й цямкав губами.

 

— „Гм! не можу їсти" — говорив нїби до себе. — „Жура мене геть перемогла. Таки не буду їсти!"

 

— „Уже не влазить ся?" — запитала ся їмость тихонько також буцїм не панотця, але кого иншого. Ще не могла позбути ся ненависти й тої думки, що ся провина по сторонї панотця. Він же повинен був якось допильнувати Славка, адже сам до лиха кінчив якісь унїверситети. Через такі думки робило ся гидко їмости, що панотець та допрошуєть ся доконешне від неї потїхи.

 

Але панотець не міг се порозуміти, що то вже такий довгий час, а ще нїхто не хоче за нього подбати. Він не привик до сього. Правда, і доси нераз їмость лишала його якийсь час без потїхи, коли була трохи люта. Отже нїколи так довго як сьогодня. Панотець дивував ся й ставав ся дуже нетерплячий.

 

— „От як вона менї, що не влазить ся!“ — говорив із докором. — „А мене їда не береть ся, бо я журю ся“.

 

— „Чи я тебе заставляю? То не жури ся!"

 

Аж у ночи діждав ся панотець того, чого впоминав ся довше як пів дня. Коли перевертав ся на ліжку з боку на бік, не можучи заснути, думав, що їмость спить. Така думка завдавала йому великого жалю. Зачав голосно нарікати, щоби їмость збудити.

 

—„Мене сон не береть ся, я не годен уснути. Жу-у-рю-ю ся!“ — стогнав.

 

Їмость, розумієть ся, також не спала. Але тепер уже їй відійшла ненависть із серця. Почувала ся вже до обовязку потїшити подруга.

 

— „Но-но! Не жури ся!" — сказала ласкаво — „Поїдем обоє до Занозова та я то вже якось полагоджу".

 

Сї ласкаві слова неначе злизали журу з панотцевого серця. Обернув ся до стїни й зараз захаркотїв на цїле горло. Неначе віз їхав по замерзлій грудї.

 

Але як надійшов день, що їхати би до Занозова, то панотець засмутив ся. Де ж таки?! Їхати би майже два дни й одну нїч. Тричі пересїдати ся, товкти ся двома льокальними залїзницями. Два обіди в дорозї, вечеря в дорозї. Ой-ой-ой! Анї ззїсти, анї виспати ся. Тай за що? За яку покуту? За те, що Славко пописав сам свідоства?!

 

Панотець побіг до своєї канцелярії. Відчинив бюрко, виймив усї три свідоства й важив їх на долони. Пішли золоті ковнїри, куди гладко! Не буде вже чим налякати пастуха Василька. А свідоства дивлять ся на панотця двокороновими стемплями й підсміхають ся. Чого вони так весело клїпають тими стемпльовими очима? Еге, чого! Як би мали так, стемпльові ротики хоч по одному сотикови, то глумили ся б над панотцем: — „А ти, старий йолупе, думав, що се правдиві свідоства?"

 

Панотець прибіг із ними до їмостї: — „На що він стемплї попсував? Но, міркуй собі! За шість корон стемплї! Тай вони вже нї до чого. Треба кинути в огонь, нехай отам попелїють разом із свідоствами. На що йому було псувати стемплї? Нїщо, инше, лиш наважив ся навмисне зробити менї шкоду. Певно так собі думав: Чекай, старий батьку, зараз я твої шість корон кину в болото!"

 

Їмость мовчала. Чи, лиш удавала, що не слухає панотцевої промови, чи таки зіправди не чула її тому, що прибирала ся до подорожі А се додавало тілько завзятку панотцеви. Став собі біля вікна тай пробував віддерати ніхтем стемпель.

 

— „Фть! Таки пропало" — свиснув панотець. — „Хто знає, чи не навмисне він їх так моцно поналїплював?!“

 

Подумав хвильку, а лице його прояснило ся. Замахнув свідоствами й сказав?: — „Отже я таки не поїду, лишу ся дома. Як хочеш, то їдь собі сама“.

 

— „Чому?“ — запитала ся їмость. Не здивувалась анї трошки сею панотцевою постановою. Догадала ся, що так буде, вже тодї, як лиш панотець зачав конозити ся з тими свідоствами.

 

— „Бо я його не хочу знати!“ — відповів панотець, замахнув свідоствами, аж вітер повіяв по хатї,’ тай притакнув собі завзято головою. — „Я його відрікаю ся; він не мій син, а я не його батько!... Таку шкоду, таку шкоду! Та ще взяв та попереписував стемплї. На збитки, аби попсувати“.

 

Їмость не перечила. Роздумала собі, що панотець лиш їй заважати ме, а помочи з нього не буде нїякої. Зовсїм напевно причепить ся до Славка за стемплї, а хто знає, чи й з маленькою Олею не посварить ся.

 

Але як їмость справила ся вже вийти, щоби сїсти на віз, то панотець затріпав руками й стрибав на однім місци як та дитина в великій потребі.: — „Та ти їдеш? та ти їдеш?... А Пази не скажеш, що має менї варити на обід?!“

 

— „Не бій ся, не пімрете з голоду! Я вже зарядила“.

 

Отже панотець не дуже вірив. Таки побіг до кухнї:

 

— „Біжи, Пазю, їмость кличуть! Мають тобі сказати, що будеш менї варити".

 

— „Їмость уже менї казали".

 

Панотець затис кулаки й махав ними перед Пазиними очима:

 

— „Біжи, кажу, їмость кличуть!"

 

XII.

 

Було вже сполудня коли їмость доїздила до перестанку Занозова. Слота припинила ся, небо прочистило ся, лиш час до часу налїтали ще хмари невеличкі й розливали ся до земли рясним дощем. Нїби викапували вже останки небесної води на землю. Хоч вона мала вже тої води аж поза вуха. Та не лиш земля, але здавало ся, що й сонце від сеї слоти та промокло на скрізь; геть затеряло свою силу і в ряди-годи завмирало. Як тільки небо прочистить ся, то воно світить і гріє. Як же заступить його найменша хмарка, ого! вже завмерло. Студений вітрець потягає, настає холод, неначе би там не лишилось анї знаку з теплого сонечка. Отак завмирає ранної весни бжола в тїни. Летить вона проти сонця, бренить весело, як же залетить у тїнь, дивись, уже закостенїла. Сяде на листок тай — труп бездиханний.

 

На перестанку злїз із їмостею якийсь Жид, гарно одягнений, з чорною бородою, з підстриженими пейсами. До нього причепив ся молодий парубок, загорнений у кужусї, а верх кожуха чорний сардак. Сардак був так туго натягнений на кожух, що на плечах морщив ся, а рукави відставали на боки й не могли в ліктях згинати ся. Парубок із батогом підбігав за Жидом і приповідав:

 

— „А чи не з Вороничів?“

 

— „Нї!“ — відповів Жид не обзираючись.

 

— „А може таки з Вороничів?" — допитував ся парубок — „бо тут фіра на вас чекає".

 

— „Я маю свою фіру, дай менї спокій!" Парубок став і оглядав ся заклопотано на всї боки. Їмость догадала ся, що се буде фірман Галї.

 

— „Я з Воронич“.

 

Парубок поглянув на неї й усміхнув ся. Він був у барановій шапцї, насуненій аж на брови.

 

— „Може бути?! — сказав таким голосом, що треба було догадувати ся, що „може бути, а може й не бути".

 

Але поїзд рушив, а парубок зняв ся на пальцї, натягнув шию й заглядав до кождого воза. Отворив рот і з якимось острахом водив очима за пробігаючими возами.

 

— „Та чого ти ще стоїш? Не віриш менї?"

 

Парубок відповів аж тодї, як поперед його очи промайнув послїдний віз: — „Ну, а панотець же де?"

 

— „Видиш, що нема".

 

— „Шкода!" — сказав парубок і очивидно хотїв ударити ся руками об поли, але не досяг, бо рукави не пускали — „а ми всю надїю мали".

 

— „Та хто ми?“

 

— „Люде в селї. Хотїли видїти панотця з таких далеких сторін".

 

— „Чого ж ти хотїв від Жида?"

 

Парубок знов поглянув цїкаво на їмость і всміхнув ся: — „Я гадав, що се буде панотець".

 

— „Тобі що таке? Та з бородою панотець?" — дивувалась їмость.

 

— „А чому ж би нї? З таких далеких сторін. Ось Буковина під боком, а відти приїздять до міста на ярмарок попи такі бородаті, аж ну!“

 

Приглядав ся їмости цїкаво й усміхав ся. Видко було, що він би дуже радо побалакав собі з їмостею.

 

— „А ти не витріщай ся, але забирай пакунки".

 

Коли парубок завважав, що їмость оглядає здивовано віз, то обізвав ся: — „А в нас є повуз, лиш тепер нема й гадки ним їхати. Конї би не витягли, таке болотє. Ще найлекше би їхати саньми, бо санка не поринає так у болотї. Коли ж бо тут коло колїї та не знати якого лиха понасипали каміня. Так попсували дорогу, що не дай Господи! У сухе не поїдеш, бо камінь стирчить як кінські голови, а випаде слота, то диви ся, а дорога перевернула ся; болото з верха, камінь на сподї. Дорога нїби гладка, а возом крутить, аж скрипить. Але то байка, коби добити ся до гостинця, та за гостинцем, то вже дорога наша, камінчика нема й на лїк. Та най їмость сїдають!“

 

Їмость оглядала віз і не знала з котрого боку вилїзати на нього. Се була маленька деревляна скринька на чотирох колесах, а приступу до неї не було нїкуди."

 

— „Осюда з переду" — показував парубок, — „Най їмость зіпруть ся на коня".

 

— „Также?!“

 

Дорога дїйсно перевернула ся. З верхи чорне болото, густе, лиш там, де повинна бути колїя, виднїли ся дві смуги, рідкого, розробленого, водою болота. За те на сподї, закриті від людського ока, чатували каменюки на колеса й підкидали їх у гору. Конї спотикали ся, віз скрипів, колеса гримали, а болото шуміло.

 

— „То се той „інни сьвят"? Тай поганий же він!" — думала собі їмость, нагадуючи Галині похвали на Занозів. Їмость не привикла до таких доріг. Бачила, доси лиш піскові дороги й гостинцї. На пісках же слота не псує так доріг. Хіба що місцями змиває пісок та лишає водяні калабанї, але з рештою пісок від дощу стає тугіщий, а через те дорога твердша.

 

— „А менї Илько" — хвалив ся парубок. Обернув ся лицем до їмостї, а плечима до коней тай не міг здержати ся від сміху. Його дуже кортїло побалакати з їмостею з таких далеких сторін. Він стільки наслухав ся від Гандзї про бойків, що хотїв доочне переконати ся, чи те все правда, що вона розповідала.

 

— „Хоч ти Илько, то диви ся до коней, бо ще заїдеш у рів".

 

— „Е, нї! Вони до дому йдуть просто", відповів Илько, але все таки подивив ся на конї. Потім подумав хвильку тай говорив далї: — „А панич хотїли їхати зо мною по їмость тай потому обрадили ся". Думав, що сею звісткою спонукає їмость, аби з ним розмовляла. Але їмость подумала собі тілько: — Бідний! бояв ся матери!" тай мовчала. Їй зробило ся жаль Славка й вона посумнїла.

 

Илько ж як помітив, що розмова не завяжеть ся, то обернув ся до коней і також мовчав. Їхали так доброї чверть години. Їмости навтямила ся така повільна їзда.

 

— „А далеко ще?"

 

Илько борзенько обернув ся до неї.

 

— „Осьде перед нами гостинець. Переїдемо його в поперек тай там уже наша дорога. Буде лекше каміня нема. Як би так сухо, то ми би вже давно були дома. А так прийдеть ся ще з годину їхати".

 

Отже показало ся, що було лекше лиш сидїти на возї, натомісь для коней хто знає, чи не було тяжче. Віз загряз по самі оси тай хитав ся мов човен на водї, а конї западали по самі колїна в болото. Не було найменшої надїї приспішити ходи.

 

— „А отсе вже наші поля". — Илько показав батогом праворуч. Їмость побачила нивки з обмоклими, обслизлими кукурудзами. Вони поспускали до долу зівяле листя тай виставили голий лабуз, нїби просушували своє жовте тїло, познимавши одежу. Їмости самій зібрало ся на балаканє з нудьги.

 

— „Ще кукурудзи в вас не збирали?"

 

— „Котре рані, то зібрали, а котре пізні, то ще нї. А їмость свої вже зібрали?"

 

— „У нас не садять кукурудзів".

 

— „Тай у нас нї".

 

— „А от".

 

— „Сїють. То сїяні, не сажені".

 

— „Та спромагають ся люде так далеко гній возити?"

 

— „А деж се поле видїло гній? Тут іще гною не було від коли воно. Правда, кукурудз уродить і на гною, може ще лїпше, як без гною".

 

Вони ж родили без гною через те тільки, що були неписьменні та не дочитали ся ще господарських книжок, що кукурудзи потребують гноєного ґрунту. Як прочитають, то не схотять родити!

 

З такою розмовою доїхали аж до села. Їмость ахнула, побачивши його. — „Такий се інни сьвят?!" — Цїле село на одній купі в якімось величезнім ярі. Вулички вузенькі, круті, хати стріха в стріху, плоти високі, облїплені гноєм, чи болотом. Западня.

 

— „Сумно в вас“ — сказала їмость.

 

— „То лиш у слоту так, як сухо, то веселїще".

 

Під плотом стояв хлопчик із торбинкою через плечі, з одною босою ногою тай плакав.

 

— „Чого плачеш, хлопчику?" — запитала ся їмость.

 

Намісь хлопчика відповів Илько: — „Се школяр. Іде до дому та загубив один чобіт у болотї. От як онде стирчить із болота!" Илько показав пужавном на дорогу.

 

— „Іди ж йому подай!"

 

Илько злїз із воза, схопив чобіт за вухо й витяг його разом із купою болота.

 

— „Бери, Андрійку, чобітки в руки, так борше зайдеш".

 

А Андрійко як тільки переконав ся, що Илько вже на возї та не так хутко злїзе, то крикнув за ним: — „А ти на що везеш Жидівку?!“

 

Илько помахав на нього батогом: — „Ой! А цить же! Та то їмость!"

 

— „Та така стара їмость? У такій великій хусцї як Жидівка!"

 

— „Чикай, чикай! Ще я тебе колись зловлю!" — крикнув йому навздогін Илько тай тїшив ся, що хлопець назвав їмость Жидівкою. На ґанок проти їмостї вибіг Радович із кріслом. Приставив крісло біля воза тай балакав безупину:

 

— „Цїлую руцї! Га-га! Такі несподївані гостї. (У нього всї гостї називали ся несподїваними). В кінци каже менї Галя: Та то вже час, аби мамця приїхали. А то така слота!... А в кінци чи там також були такі дощі?... До нас сьогодня прийшов якийсь жебрак... кажу вам, мамцю, у кінци такий заболочений, лиш йому очи світять ся. Такий менї жаль бідолашного. В кінци... а татко чому не приїхали? Ми хотїли дожидати на мамцю з обідом. У кінци каже панна Броня, мусимо заждати. Але ждемо годину, другу, нема мамцї. В кінци каже Галя: Певне мамця приїдуть аж другим поїздом. У кінци... чи знають мамця? У нас була така велика индичка тай учора відкусила їй свиня голову. У кінци запхала голову до хлїва, а свиня відкусила. Галя трохи не плакала з жалю. У кінци від коли Славко в нас, я ще не був у містї. Така кепська дорога! В кінци навіть по панну Броню посилаємо конї, бо годї пішки зайти. А Петро Курандас уже небіжчик. Е!... та мамця його не знали. В кінци він іще молодий чоловік. А богач... Але в кінци тут є ще більші богачі. Не знаю, чи мамця люблять фляшкове пиво. В кінци може вже скваснїло. А Славко дуже добре грає преферанса. В кінци де він так навчив ся? О! небоже! оженимо, оженимо. Я думав, що татко приїдуть, хотїв порадити ся в одній справі. В кінци жадає від мене Гафія Курганюк метрики... Мамця Не знають Гафії. Е! то дївчина...“.

 

— „Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, мене вуха болять“ — перебила Галя.

 

Але Микольцьо не переставав. Він тїшив ся. А як собака з утїхи відчуває непереможну потребу махати хвостом, так він відчував потребу махати язиком. Помагав їмости роздягати ся й не вгавав балакати. Відносив її одїж до шафи, держачи в протягнених руках обережно, буцїм якусь скляну посуду, що бояв ся, аби її не збити або буцїм якусь нечистоту, що бояв ся, аби нею не поваляти ся. За кождим разом, знимаючи з їмостї одежу, схиляв голову нїби кланяючись. Але балакав, а балакав.

 

— „Та хоч нє ґадай без перестану „в кінци!“

 

— „Перепрашаю: нарештї!" — поправив ся Микольцьо й балакав далї. Намість „у кінци" говорив уже „нарештї", а як помилив ся, то перепрошав.

 

Як їмость витала ся зо Славком, то Микольцьо не дав їй анї слова промовити. Посадив її на крісло, бігав кругом неї, держав руки на животї й тер одною об одну, немов змерз, а при тім разураз нахиляв ся, буцїм кланяв ся. Їмости здавало ся, що в нього живіт болить, коли він його тисне в одно руками. Вона не слухала його промови, водила тільки очима, щоби приглянути ся паннї Брони. Але Микольцьові слова, що льляли ся з його рота як вода з потоків, заглушували її. Неначе хтось клепав косу над її вухами.

 

— „Зіправди, голова може розболїти!" — подумала їмость. Глипала в той бік, де стояв Славко з Бронею й не могла з “них нїкотре добре оглянути, бо Микольцьова промова розбивала її ввагу на прах. Лиш у ряди-годи вдавалось їй визволити ся трохи спід того клепаня й тодї: бачила, що ті обоє дїють.

 

Славко стояв біля вікна переляканий, споглядав деколи винувато на матїр і зараз спускав очи в долину. Думав тепер над своїм забобоном, чи він йому заподїє ще яке нове лихо чи вже дасть спокій. Повинен би вже дати спокій. Адже мучив Славка безупину через такі довгі лїта, то тепер належав ся б заслужений відпочинок. Воно буцїм на те й виходило, бо саму женячку вважав Славко нї за що инше, як тільки заплатою душевним супокоєм за стілько лїт гризоти. Та хоч був певний, бо й сужена його переконувала, що сю женячку проти його волї нїхто не годен розбити, то все таки бояв ся забобони. Кількож разів перенїс він на собі гіркі приклади, що забобон вискакує зза вугла ненадїйно, крадьки, та завдає біль саме тодї коли ждало ся солодощів?!

 

Нїхто не годен розбити сеї женячки?! А припадок? Який не будь инклюз!

 

Правда, Славкови залежало дуже на тім, аби та женячка таки відбулась, отже про те однако анї не веселив ся надто нею, анї не горював. Уважав її за конечний, льоґічний наслїдок, дотеперішних невдач. Чи він любив свою сужену, то об цїм спершу зовсїм нїчого не знав. Тепер переконаний, що її любить, але зразу навіть не бачив її добре. Усе якось так складало ся, що не мав нагоди докладно їй придивити ся.

 

Як лиш сюди приїхав, то передовсїм почув страшний брак місця до порпаня ямок. Опісля мав клопіт із тими видуманими свідоствами. Бо хоч Микольцьо дав йому слово чести, що не скаже про се Гали нїчого, отже таки не втерпів. А властиво не так, щоби сказав се Гали з нетерплячки, лиш забув ся й не хотячи вимовив ся. Одно з другого само вийшло. Бо як розповідав Гали, що при його реверендї обірвали ся три ґудзики, то зараз потім мусїв сказати, що Славко не має жадного іспиту. Яка сполука думок могла бути поміж іспитами й ґудзиками, се годї вгадати (може слово: три), досить того, що коли Славко йому за теє докоряв, то він розклав руки, перехилив голову на лївий бік, піднїс брови в гору, а спідну губу віддув і промовив:

 

— „В кінци я тому нїщо не винен, то якось само одно з другого вийшло".

 

Галя докучала Славкови з тої причини, але попри те не вгавала його заохочувати, щоби женив ся з Бронею. Славкож не тільки що не мав відваги про се й подумати, але надто — коли брак іспитів дійшов до загального відома — то соромив ся навіть поглянути Брони в очи, хоч вона за ним сильно обстала й переконувала Галю, що всякі іспити се одна велика марниця. Пробувала навіть на самотї переконати про се самого Славка, може бути, що хотїла в сей спосіб прихилити собі його серце. Отже опріч сорому не викликала в нїм инакшого почуваня.

 

Тодї, одного разу вечером, коли Славко сидїв із Бронею на самотї, раптом загасло світло.

 

— „ Алеж, пане Славку, що ви собі думаєте?! Ви помиляєтесь, я не така!“ — заговорила Броня переляканим голосом.

 

Славко перелякав ся ще дужче. Не розумів, чого вона хоче від нього, бо він за той час анї не порушив ся з місця тай Броня було далеко ближче до світла, як йому. Він виправдував ся, що се допевне муха загасила світло, а коли, се не помогло, то він уступив ся від Бронї до другої комнати. Таємниця тої наглої темряви лишила ся для Славка нерозясненою й по сьогоднїшний день.

 

Але потім... потім намість ямку порпати, ходив Славко до школи. Зразу з Галею, опісляж сам один. Як настала слота, то їздив по Броню.

 

А зрештою Краньцовська дуже добре знає, як то було. Мужчина такі річи не вміє так складно розповісти. Вийшов з того лист до родичів тай годї.

 

Плече в плече зо Славком стояла Броня, майже дорівнувала йому зростом. Почерез те ненастанне Микольцьове клепанє могла їмость тільки завважити, що Броня в червоній блюзцї, з чорним лискучим волосєм і з чорними очима. Вона тими очима нїби туляла ся до їмостї, коли на неї дивила ся. Вони буцїм нїколи не клїпали, не заплющувались, лиш заєдно дивили ся. Неначе Броня чогось дожидала, чи радше наслухала, як хтось її чухає по спинї. А те чуханє та нїби справляє їй невеличку приємність і невеличкий біль.

 

— „Чи не симиж ти очима зловила Славка? Тай умієш ти, небого, дивити ся ними наскрізь через людину — подумала їмость, як лиш настала маленька, просвітна хвилька в її голові від Микольцьового клепаня.

 

— „Єзус! Марія! Спамєтай сє, чловєче! Перестань уже Микольцю!“ — скричала Галя, зриваючи ся з крісла.

 

— „Перепрошаю! Нарештї, нарештї..." — відповів Микольцьо й клепав далї. Галя приступила до Бронї й щось їй шепнула. Тодї Броня справила ся йти до Микольця.

 

Ішла випростована, неначе той „хтось", не переставав їй чухати спину. Ішла поволи, широкими кроками. Їмость догадувала ся з сього ходу, що в неї довші ноги, анїж звичайно в жінки. А ще як Броня приблизила ся повільним кроком до Микольця й з повагою доторкнулась його плеча, то їмость угадала, що Галя вдавала Бронині рухи на храму в Вороничах.

 

„Отче! Будьте ласкаві. Адже панї добродїйка може потребують самі що нам сказати“ — сказала Броня поволи й виразно, нїби кожде слово мало якесь важне значінє, а при тім легонько всміхнула ся. Але той усміх на її обличю щезав сам непомітно без її волї, ховав ся десь, як ховаєть ся ручай під лїд, коли він ув однім місци проломить ся. По тій усмішцї лишало ся стільки й знаку, що маленечкі ямки на краю уст там, де зачинають ся губи. Отже й ті ямки говорили радше про якесь горе як про веселість.

 

Їмости стало, ясно, для чого Галя завсїди намагала ся говорити поволи й для чого так раптовно́ переривала сміх. Вдавала Броню, але вдавала нездарно.

 

Микольцьо перестав, як би ножем відрізав: — „А так, так... у кінци... перепрошаю: нарештї... прошу дуже!" — Відступив ся від їмостї й пішов до Славка.

 

„Се в вас найважнїйша особа, ви її всї слухаєте", — подумала їмость.

 

Тепер із черги хвалила ся Галя перед матїрю новою обстановою в хатї. Їмость же хотїла передо всїм потїшити ся малою Олею. Показалось одначе, що Оля спить. Галя знов одержала першенство з своєю обстановою. Водила їмость по всїх покоях і хвалила ся. Броня не відступала її й ставала їй у пригодї, піддаючи доладне слово, коли Галя спиняла ся в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово.

 

Помешканє було обширнїще як у Вороничах, меблї всї нові. Тільки стояли порозкидані, без порядку, бо Галя подобала з удачі на свого батька тай не могла нїяким способом завести лад у своїм помешканю. Їмость оглядала все й розмовляла з Галею, але попри те посвятила всю свою ввагу на обзорини Бронї.

 

— „Трошки за стара для Славка", — подумала їмость — „але непогана".

 

Броня держала ся цїлий час дуже поважно. Така повага була їй зовсїм до лиця, вона виходила в неї зовсїм природна, не силувана. Хоч балакуща, то однако розмова її не веселила. Здавало ся, що всякі радощі приймає з якимось болем. Усе нагадувало на те: І той усміх легко пропадаючий і той дотик чорними очима, буцїм нїколи не клїпаючими. Неначе говорила: „Радо віддам ся всякій приємности, але вона викликує в менї біль."

 

— „Чи не сим саме ти зєднала собі Славка" — думала їмость і розумієть ся — помиляла ся. Бо Славко не приглянув ся навіть добре своїй суженій перед тим. Полюбив її аж після того, коли переконав ся, що се одинокий спосіб визволити ся з своєї недолї.

 

Гали очивидно залежало на тім, щоби їмость іще сьогодня приступила до обговореня справи. Бо коли по вечери їмость до сього не забирала ся, то Галя сказала таки просто:

 

— „І щож, мамцю, скажете на Славкову женячку?“

 

— „Поговорю з ним. Ходи, Славочку, на хвильку!" — відповіла їмость і встала, щоби вийти до другої кімнати. Але видко було, що обі приятельки змови́ли ся не лишати Славка на самотї з матїрю, бо обі як на команду встали- й пішли за Славком. Навіть Микольцьо пустив ся йти, але його завернула Галя. Схопила за обі руки й у дверях задержала.

 

— „Вруць сє, Микольцю, се не твоя справа, ти сє на тем нє розуміш".

 

Славко став собі в тїни там, де було найменше світла. Зараз біля нього сїла Броня, а насупроти них їмость із Галею.

 

— „Сїдай, Славочку! Чого стоїш?" — питала ся їмость. Хотїла видїти його в світлї. Але Славко намість сїдати приступив ся тільки ближче до Бронї й зловив ся руками за поручє від її крісла.

 

— „Боязливий жених!" — подумала їмость і зробило ся їй трохи смішно. Через те промовила нїби жартуючи: — „Скажиж нам що на себе?"

 

Славко натис на поручє так міцно, аж крісло разом із Бронею задрожало. — „Та ми... писали" — обізвав ся Славко, перехилив ся через поручє і знов випростував ся.

 

— „Я читала, але хотїла би з тебе щось більше почути".

 

Крісло зателепало ся так міцно, аж Броня мимохіть відвернула голову й глипнула Славкови в очи. Він якось дивно хитав головою, неначе намагав ся з усеї сили щось проликнути, а те „щось" застрягло в горлї й не хотїло анї до середини, анї на двір. Брони повидїло ся, що не стань вона йому тепер до помочи, то він проковтнувши те „щось" крикне: — „Я тому нїчого не винен, то сї обі мене присилували!"

 

Лиш із боязни перед такою розвязкою справи зважила ся Броня вже тепер заговорити, хоч постанова в неї була зовсїм инакша. Думала вдавати перед їмостею дуже смирну й не обзивати ся доти, доки сама їмость сього не забажає. На се дїло вивчила навіть Славка, як' і що має говорити, але він очивидно пролик тепер мовчуна й удавив ся. Хоч нерадо, а все таки мусїла Броня свою смирність відставити на бік. Отже їмость не взяла їй сього за зле. Бо як тільки вздріла такого боязливого жениха, то хоч із разу се її смішило, то опісля стало їй його жаль. Вона й сама булаб йому пішла на підмогу, коли би се було можливо.

 

— „Та ми, прошу панї добродїйки..." — зачала Броня трохи несміливо, однакож зараз по кількох словах набрала ся знову свого звичайного супокою й певности — „та ми... а властиво пан Славко освідчив ся менї й я його приняла".

 

Славко перехилив ся через поручє, потім випростував ся, а в кінци голосно подув носом і потермосив кріслом.

 

— „Бідолашний! Аж лекше зітхнув, що вона за нього відповіла", — подумала їмость і мимохіть почула в своїм серци вдяку для Бронї.

 

— „То все дуже красно, панно Броню, але я довідала ся, що ви, панї, завзята Полька, бою ся, щоби, з сеї причини не було коли між вами яких неприємностей. Не знаю, чи то буде для Славка вигідно відцурати ся своєї родини, адже панї знають, що його батько священник..."

 

— „Алеж панї добродїйко, змилуйте ся!" — перебила Броня й зложила руки як до молитви. — „Хтож би такі річи міг навіть подумати?! Пан Славко не тільки не потребує кого не будь відцурати ся, але противно... противно... Зрештою ми з паном Славком про се розмовляли. Я дуже радо зміню для нього обряд латинський. Ми змовили ся, що аж по слюбі, а саме через те, що в нас була така постанова, аби я вистарала ся для пана Славка о посаду урядника при завдатковій касї. Се для мене лехко прийде, бо я через інспектора й старосту найду послух у дирекції. А як зміню обряд, то знаєте, панї добродїйко, все воно не так. Колиж від мене зажадає мій сужений, або хоч би його родина, щоби я змінила обряд перед слюбом, то я зроблю се, не надумуючись анї хвильки. Прошу панї, мій батько змінив грецький обряд задля моєї матери, чомуж я не малаб се зробити задля свого мужа?"

 

Галя аж очи витріщила таке почувши. Своїм вухам не вірила. Вона зловила тепер Броню на брехни. Або тепер брехала, або збрехала ще тодї, як розповідала Гали, що її батько був Чехом і що вона властиво називаєть ся: „Смаржак", а не: „Смажак". Не вжеж тутешнї мужики мали би рацію, прозиваючи Броню „табакою" через те, що слово „смажєк" означає висушений у печи на зелено тютюн?! Галя набрала ся до Бронї такої віри, що нїколи не була би подумала, що вона та може також брехати!

 

— „А я завзята Полька?“ говорила Броня далї тай усміхнула ся, але усміх так само ненадїйно щез, як і обявив ся на її обличю. — „Я завзята Полька? Був такий час, що я мусїла нею бути. Инакше я нїколи не булаб іменована сталою вчителькою. Але тепер, прошу запитати ся ласкаво Галї..."

 

— „Алеж, мамунцю, панна Броня найбільша наша пшияцюлка" — поквапила ся Галя потвердити Бронині слова.

 

Їмость задумала ся. Вона мала більше замітів проти Бронї тай то замітів досить терпких і неприємних. Отже важила ся, чи виходити з ними. Всї стояли по сторонї Бронї, чомуж, би їй виступати проти неї? Їй, що властиво почувала для Бронї вдяку зате, що вона прихильна для Славка. Таку саму вдяку, як тодї на храму для Вишневички за те, що Вишневичка заговорила до її сина як до скінченого інтелїґентного чоловіка. Одначе... одначе... Краньцовська. Їмость нагадала собі, з яким завзятком клала їй Краньцовська на серце, щоби не занедбала справи. „Коли ви мати... коли ви любите свого сина... вонаж йому не під пару... чи вже Славко лїпшої не варт?" Сї слова Краньцовської обзивались їмости в грудях. Не вжеж вона не малаб відваги звідати ся докладно про все?!

 

— „Бачу, панно Броню, що ви за Славком дбаєте," — обходила їмость подалеки — „але повірьте менї, старій жінцї, що треба й за собою подбати. Мужчини всї однакі. Вони люблять жінок, поки жінки молоді, а як лиш жінка трохи поморщить ся, тодї шукають собі инших. Чи не застановляли ся панї над тим, що Славко не буде лїпший? Мужчини так борзо не старіють ся, як ми..."

 

— „Ах! панї добродїйка думають про наш вік?" — догадала ся Броня.

 

— „ Так, панно Броню! “

 

— „В такім разї позвольте, панї добродїйко, сказати менї пару слів".

 

— „Прошу дуже!"

 

— Я не тілько думала над сим, але й обговорювала з паном Славком сю справу дуже, докладно".

 

Тепер Славко витріщив очи й дивував ся, що вона так гладко бреше, бо він не говорив з нею про лїта анї одного слова.

 

— „Правда", — розповідала Броня — „я молодша від пана Славка ледви кілька місяцїв..."

 

Коли би жив і був-тут той піп, що її хрестив, був би також витріщив очи й дивував ся, що вона так гладко бреше. Бо вона не то що не була молодша від Славка кілька місяцїв, але була навіть старша від нього півтора року.

 

— „Але нехай панї добродїйка скажуть щиру правду, чи відповідно було би для пана Славка женити ся з дитиною? Адже панї добродїйка мусять так само добре знати вдачу пана Славка, як я її пізнала. Хоч пан Славко тут між нами й слухає нашу розмову, то я таки не вагаю ся сказати при нїм, що мужчини з лїпшим серцем я ще в своїм житю не стрічала. Не знаю, кому чи чому має завдячити пан Славко свою вдачу, чи свому походженю, чи вихованю, але те можу напевно сказати, що лїпший мужчина під сонцем не найдеть ся".

 

— „Славку! поцалуй йон! Адже чуєш, як тебе хвалить!" — крикнула Галя. Але Славко потермосив кріслом і гладив поручє від крісла так міцно, аж воно засвистало.

 

— „Менї вистарчить, як пан Славко щось доброго про мене подумає," — сказала Броня, взяла його руку з поручя й притиснула її на хвильку до свого лиця. — „І власне се його добре серце може йому зашкодити. Бо пан Славко опріч жінки потребує щирого приятеля. Потребує такої людини з досвідом, щоби любила його й опікувала ся ним не тілько як жінка, але також як рідна мати. Чи вдасть любити так пана Славка панночка молода, панночка, що потребує ще сама проводу й опіки, то за се не можу ручити".

 

Їмость трохи не притакнула Брониній промові. Сї слова неначе були вичитані з серця їмостиного. Але Краньцовська... Краньцовська... Адже се жінка постороння. Що би їй залежало на тім, чи Славко побереть ся з Бронею, чи нї? Тай вона знає докладно Броню. Отже таки нїчого доброго про неї не сказала. А радше... радше... Тільки як їмости промовити се слово до Бронї? Завдати їй такий біль, коли вона так Славка пізнала й так його любить!

 

— „А тримай ся, хлопче, тримай ся!" — се промовив Микольцьо. Стояв у дверях і махав кулаком на Славка. Галя схопила ся, зловила свого чоловіка за рамена й випровадила до другої хати.

 

— „Прошу тебе, вступи ся! Ідзь до дзєцка!.“ — Зачинила за ним двері й защепила на гачок. — „Прошу говорити" — обізвала ся до їмостї. — „Уже тепер не прийде: А то непосидющий: хвількі нє може витршимаць!“

 

Колиб Галя не була промовила „прошу говорити", то хто знає, чи їмость була би так хутко зважила ся на слова. А так Галина принука заставила їмость обізвати ся, ненадуму ючись. Колиж уже раз зачала говорити, то мусїла кінчити, хоч се їй було дуже не мило. Волїла би була здержати ся до завтра з сею мовою.

 

— Я ще одну річ мала вас, панно Броню, запитати ся. Знаєте, панно Броню, в таких справах не можна забавляти ся в нїякі таємницї, треба вивести все на чисту воду. Для того не, погнївайте ся, коли моє питанє буде для вас трохи неприємне. Я не маю наміру нїкого ображати, але ви сами, панно Броню, мусите признати, що я, як мати маю по просту обовязок розвідати ся про все. Я чула, не знаю кілько в тім правди... але чи Славко, панї, знає за ваше попередне житє?“

 

Броня трохи счервонїла ся й спустила очи в долину. Але лиш на одну хвилинку. Потім знову піднесла очи на їмость і дивила ся на неї зовсїм супокійно. Тепер же їмость не могла витерпіти її погляду й відвернула трохи голову на бік.

 

— „Я се розумію, панї добродїйко, що вашим обовязком є про все розвідати ся" — говорила Броня супокійно, а все таки далеко тихше, як перед тим. Буцїм, бояла ся, щоби хто з сусїдної кімнати не підслухав їх розмови. — „І так само, як перед паном Славком я не робила нїякої таємницї з мого попередного житя, так не думаю робити таємницї перед панею добродїйкою. Я висповідала ся зі всього перед паном Славком і він менї простив мої гріхи. Не хочу себе виправдувати, може бути, що я провинила ся, але я тодї жила в таких обставинах, що годї менї було инакше поступити. Я, прошу панї добродїйки, кругла сирота, я лишила ся з малечку без нїякої опіки, мусїла розуму набирати ся сама своїми силами. А надто, прошу панї, я була би стратила хлїб, колиб була зважила ся супротивити ся підмові. Та кілько я була причасна до того гріху, се менї тут не подобає казати (се занадто річи інтимні), однакож я все розповіла панови Славкови й нехай він тут засвідчить, чи мій поневільний поступок кидає зле світло на мій характер.“

 

Зупинила ся на хвилинку, нїби дожидаючи Славкового слова. Її очи над усяке сподїванє заклїпали, а вона їх витирала хустинкою. Отже Славко мовчав. Він чув від неї страшну історію про те як шкільний інспектор її знасилував, один однїський раз, як вона потім, думала собі смерть заподїяти, як налагодила собі тріла з сїрників, але скляночка з отрутою розбила ся й нїчого з того не вийшло. Як потім хотїла віддати під суд тогож інспектора, але їй загрозили втратою вчительства. Чув се все Славко від неї тай може й вірив. Отже тепер не здогадав ся промовити за нею хоч одно слово. Не здогадав ся сказати матері, що він довідавши ся від Бронї про ті інтимні гріхи, простив їй, бо переконав ся, що вона неповинна.

 

— „Тай йолуп же ти!" — подумала Броня й говорила далї: — „Я вчителювала на селї сама саміська, молода дївчина, без досвіду, без нїякої оборони. А він, мій воріг лютий, узяв ся мене підмовляти. Колиж я на се не хотїла пристати нїяким світом, то він послужив ся своєю фізичною силою, щоби мене зломити. Я хотїла віддати його до креміналу, але щож би з того було вийшло? Що стало ся вже, вернути ся не могло. Я булаб стратила посаду, а він — хто знає, чи не викрутив ся б якось. Так маю хоч стілько з того, що той тяжкий воріг мій боїть ся мене та все зробить для мене, що забажаю. І коли би тепер пан Славко був готовий виконати свою постанову й обняти посаду урядника при касї, то я би кождої хвилї була іменована вчителькою в тім самім містї".

 

Послїдні слова сказала буцїм від нехотя, буцїм не мала наміру показувати їмости, що вона забезпечила вже прожиток для себе зо Славком.

 

— „Я привела на світ дитину" — говорила Броня ще тихіщим голосом, як доси. — — „Пан Біг її забрав. Але пляма лишила ся на менї, се не перечу. Люде не дивлять ся на те, чи я сама собі рану завдала, чи хто инший менї заподїяв, але кажуть, що є рана на тїлї. Кождий тепер може менї дати догану, а я не маю чим оборонити ся, бо не годна перед кождим розкрити свою душу. Перед одним тільки чоловіком я її розкрила й той чоловік сказав, що хоче мене мати своєю. Переконав ся, що я для нього щира й лишу ся такою до смерти..."

 

Знов ті очи, що здавало ся, неначе вони нїколи не зажмурюють ся, заклїпали, а Броня їх витерла хустиною. Говорила тепер щиро й повидїлось їй, що вона зіправди має постанову лишити ся Славкови вірною до смерти, хоч інспектора впевняла, що йде заміж на те, аби мати покришку. Бо приходилось їм обоїм уже дуже скруто. Хотїли їх знов розлучити, перенести на иншу посаду або його, або її. Та розбалакавшись перед їмостею, надумала ся, що вже час їй піти на спочинок, плюнути на всїх інспекторів і лишити ся при Славкови.

 

Та саміська щирість обгорнула й їмостину душу. Нехай би стало перед нею тепер сто Краньцовських, то не спонукалиб її до того, щоби запитати ся Бронї, чи се правда, що вона ту дитину задушила. Та не тілько то. Вона сеї хвилї булаб дуже радо поблагословила обоїх; нехай дїєть ся те, що мусїло дїятись. Але Броня сама провинила ся, що так не стало ся. Говорила далї, зовсїм без потреби.

 

— „Хоч пан Славко вже повнолїтний та може сам собою запоряджувати, отже про те однако я не хочу ставати на завадї між ним і його родиною. Коли моя сплямлена особа заважає кому..."

 

Вона встала й приступила до Славка.

 

— „....то я звільняю пана Славка від сеї особи. Нехай пан Славко відречеть ся сеї особи...“

 

При сїм слові обняла його й, глипнувши крадьки на їмость, притулила свою голову до його рамени.

 

— „...тай тої дитини, що я ношу під своїм серцем від нього!"

 

Ще раз глипнула крадьки на їмость і розплакала ся. Плакала щиро. Плакала для того що без потреби ляпнула дурницю. Бо вона брехала. Нїякої дитини не почула під своїм серцем. Тай не така вона дурна, щоби допустити до живого наслїдку. Попекла ся на горячім, тепер на студене дує. Але ті слова вирвались їй не хотячи. Вона мала їх приготовані для Славка, а не для його матери. Та в розгарі промови перехопила ся. Тепер бачила по їмости, що сею вигаданою нїсенїтницею все попсувала. Так прекрасно все склалось, а то на маєш! Одно необачне слово розбило всї надїї. Тепер латай на ново, як знаєш.

 

— „Якого чорта я сказала таку дурницю?" — думала Броня й плакала.

 

— „Алеж, Броньцю, успокуй сє!“ — скричала Галя. Тай їмость її вговорювала. А Славко стратив рівновагу, лупав переляканими очима кругом себе тай махав пальцями в повітрю, намагаючись зловити поручє від крісла, що вихопилось йому з рук. Відтак поступив ся дрібними кроками трохи назад, найшов загублену рівновагу й силував ся визволитись від обіймів своєї суженої. Почував тепер у собі обі неприємности: одну тую, яку зазнав тодї, коли на очах Пазї падав з лавки, а другу, коли мучив ся невигідним сидїнєм, як Краньцовська його обнимала. Опріч сього всього горів цїлий із сорому перед матїрю за те, що вона довідала ся про його вчинок.

 

Коли Славкови не вдало ся визволити ся легким способом, то він таки сїпнув ся, лишив Броню на божу волю, а сам нахилившись, побіг широкими кроками до дверей. Тїкав так, як тодї від Краньцовської, коли не вдалось йому вимантити від неї поцїлунок.

 

— „Славно! славно!"' — кричав на нього Микольцьо й плескав у долонї, — „Жених! жених! у кінци пиймо пиво!“ — Нальляв дві склянки пива й показував Славкови на густу піну, що аж переливала ся через верьх. — „Як сметана!"

 

Але Славко, все ще похилений, зігнув голову в долину й ударив ся долонею в потилицю: — „Йой! там таке!..." шептав, до Микольця й показав зуби, нїби сміяв ся. Дознаку як тодї до забобона.

 

А Броня, витираючи хустиною очи, сїла знову на крісло й читала на їмостинім обличю немов на таблици. — „Та тебе, небого, мій син не брав силоміць!" — Так стояло там написано.

 

Але опріч того бачила їмость у своїй уяві Краньцовську. Вона стояла за Бронею там, де перше Славко, й показувала з погордою пальцем на Броню: — „Я догадую ся... я знаю напевне, як вона його зловила!"

 

Броняж у души лютила ся сама на себе: — На що я се говорила? Який дїдько заставляв мене так брехати? І як із сеї біди вилїзти?

 

Всї три мовчали й усїм трьом було на души моторошно. Броня силувала ся щось придумати, щось сказати таке, аби цїлу справу заглагоїти. Отже не могла нїчого придумати. Про дитину вона вже говорила в секретї Гали, говорила й Славкови, мала навіть намір сказати їмости, але не тепер. Лишила собі сей спосіб добутя Славка аж на самий остаток, аж на той випадок, як би треба було загрозити скандалом. А то з того всього скандал уже єсть, а хісна з нього нїякого.

 

Але сказати щось треба конче. Може би так: „Тепер я вже маю досвід і коли би мене який мужчина хотїв узяти силоміць, то я найшла би в собі стільки волї, щоби спротивити ся. Одначе супроти просьби того чоловіка, якого я так полюбила, не могла остояти ся!“ — Нї, се також нїсенїтниця, новий скандал!

 

Так роздумувала собі Броня й не находила в своїй голові нїякої придатної постанови.

 

А їмость не могла їй того дарувати, що вона в такий спосіб підійшла її сина. Їмость не знала виправданя на такі річи. Бо й вона любила ся тай згадує свого любого й до сьогодня, але до такого була би нїколи не допустила ся.

 

Найкоротше неспокоїла ся Галя. І їй було зразу маркотно, але трохи згодї обгорнула її нетерплячка. Вона була переконана, що мати мусить згодити ся й дожидала лиш на те, аби ся комедія вже раз покінчила ся. Як же побачила, що нїхто инший не береть ся її кінчити, то вона сама взяла ся до того.

 

— „Ну, мамцю, як же буде? Говорім уже раз виразно, без чулосцї“ — сказала, розсміяла ся голосно й раптом перервала сміх.

 

— „Та щож? Я нїщо проти того не маю. Але ти знаєш, що в Славка є ще батько".

 

— „Е! батько! Як мамця скажуть, так буде. Нїби ми не знаємо, що татко зафше ідзє за радою мамцї?"

 

— „Не дуже так батько мене слухає, як вам здаєть ся. От і тепер іще мушу поговорити зо Славком за батька".

 

А Броня подумала: „"Ага! Ти хочеш говорити зо Славком на самотї. Але що ти сьогодня закрутиш, те я завтра розкручу".

 

На тім і покінчили, що їмость поговорить іще зо Славком про батька.

 

Як лиш увійшли до другої комнати, то Микольцьо прискочив до Бронї, вхопив її на руки й піднїс до гори: „Го-го! Не дамо дївувати, не дамо дївувати. В кінци напиймо ся пива. Мамцю, дивіть ся, чиста сметана! А в кінци... перепрошаю, нарештї як Славко оженить ся, підуть до міста, тай будуть прохожатись отак попід пахи".

 

Загнув праве рамя тай ходив по хатї військовим кроком, показуючи, як Славко похожати ме з Бронею.

 

— „А в кінци ми з Галею приїздити мемо. До них два, три рази на тиждень. Повозкою, повозкою, добрими кіньми".

 

Удавав їзду, бігаючи по хатї. Отже повозки не міг удати, вдавав лиш доброго коня, намагаючись зігнути шию в каблуку.

 

— „А в кінци... перепрошаю, нарештї для нас має бути завсїди прилагожене добре пиво. Цїлий Окоцім, цїле Пільзно! В кінци попємо ся, як секретарь від ради повітової. Знають мамця, чудовий чоловік, чудовий!“

 

Став розповідати їмости, які мав пригоди той секретарь по пяному, потім зійшов на те, що він чобіт не носить нїколи, лиш черевики, що Галя перестала на снїданок пити каву, а пє лиш гербату, бо не хоче бути товста, що в них на стодолї була пара бузьків тай вивела троє молодих, але одно скинули з гнїзда, що дяк найшов на дорозї стару підкову, принїс її до Микольця, бо думав, що то його конї загубили, такий ретельний. І клепав і клепав.

 

— „Єзус! Марія! Перестань уже Микольцю, бо мене вуха болять!“ — уговкувала його Галя.

 

Не було того способу, щоби заманити Славка на розмову про батька в чотири очи з їмостею. Як лиш хто підступав до нього, аби намовити його до сеї розмови, то він здвигав раптовно плечима, випускав із поміж віддутих губів якийсь дивний голос: „бв!“ і тїкав у противний бік. Соромив ся матери, а при тім бояв ся забобона. Був переконаний, що забобон зачинає вже показувати свої примхи. А на се переконанє мав Славко видні докази, як на долони. Він знав, що йому належить ся заплата за його дотеперішну гризоту. Знав також, що сю заплату одержав ув особі Бронї. Але з другого боку був певний, що за поодинокі, часткові хвилї радощів ждуть його такіж частини смутку. Таких радісних хвиль зазнав доси дуже багато, тепер прийшла черьга на всякі неприємности. Одну вже й перенїс на собі, коли через невважливість Бронї аж мусїв тїкати з родинної конференції. Другоїж неприємности вже не хотїв сього вечера перебути. З рештою через те, що вважав себе так, як би переможцем над дотеперішними житєвими невзгодинами, та брав ся Славко перехитрити свій забобон. Старав ся навмисне спровадити на себе малі неприємности, щоби тим самим збути ся великих. Волїв, щоби на нього гнївали ся за те, що не хоче йти на розмову, анїж мав би почути від матери щось таке, що розвіяло би всї його пляни й надїї. Для того тїкав і не хотїв послухати нїякої намови. Ще мав такий вигляд, що при втецї може вдарити ся в колїно, а се чей же також неприємність. Радше перенести не знати який великий біль у колїнї, анїж довідати ся від матери про перешкоди пібрати ся з Бронею. Ся сужена, що вратувала його від такого страшного клопоту, та варта в нього стільки, щоби витерпіти задля неї біль хоч у колїнї.

 

Не вдало ся їмости й на другий день поговорити зо Славком на самотї. Він за нїчим иншим не пантрував, лиш за тим, чи їмость припадково не злагодила ся взяти його на розмову. Колиж помітив по їмости найменшу признаку такого наміру, то зараз щезав з хати. Се не завдавало йому багато труду, бо на дворі прояснило ся зовсїм, сонце пригрівало, а по боках дороги показали ся сухі стежки. Міг утїкати світ за очи. Але він у таку далеку дорогу не випускав ся. Забігав найдалї до школи й ховав ся під крила своєї суженої. Отже й там не найшов сподїваного супокою. Бо Галя шепнула Брони, щоби намовляла Славка, нехай буде супроти матери чемнїщий.

 

Школа стояла серед села недалеко церькви. Дістати ся ж туди, як на дворі болото, було дуже тяжко, бо дорога вела поперек невеличкого яру, що через нього протїкав малий, каламутний потічок. Правда, на сїм потічку стояв вербовий з поручєм мосточок, але пробрати ся до нього сухою ногою було годї. Бо в тім потоцї напоювали пастухи худобу, згонили її перед містком у долину над потік. Через те худоба так розмішувала дорогу і всувала береги, що в сїм місци в найбільшу посуху стояло заєдно болото. Славко знав його обминати.

 

Не далеко містка перелазив через пліт у город, заходив у лозину, що росла над потоком, продерав ся крізь ту лозину, перестрибав у найвузчім місци потік і за містком перелазив знов на дорогу.

 

Отакими зусилями добирав ся Славко й на третїй день до школи. Вона стояла над яром і ріжнила ся тим від инших мужицьких хат, що була з ґанком на побіляних стовпах і з дзвінком над стріхою зараз біля димника та обведена намість плотом парканом із дощок. На лихо збудована була з дуже доброго матеріялу, бо хоч дуже стара, то не вимагала нїякої направи. Через те громада, хоч і бачила, що школа вже за тїсна на стільки дїтей, та не хотїла нїяк виставляти нову.

 

Помешканє вчителя було також тїсненько. Ще для Бронї воно вистарчало, але жонатий чоловік не мав би де помістити ся з родиною. Кухня така маленька, що як три люда в нїй стало, то на четверте вже не було місця. І в такій кухни від стїни майже до порога протягала ся велика, старосвітська піч. Зараз із кухнею межувала вузенька комната, де стояло ліжко, супроти нього софа, побіч два крісла, а на иншу обстанову не було вже місця. Аж за сею комнатою була більша хата, буцїм світлиця, з двоїма вікнами, де вже містив ся стіл, комода, кілька крісел, шафа, то що.

 

Славко ввійшов через кухню, бо з переду не хотїв заходити, аби дїти не видїли. У кухни, як що днини, так і сьогодня, застав девятилїтну дївчинку, Гапку, що послугувала Бронци. Се була дївчина дуже жвава й кілько рази вздріла Славка, то таки вмерала зо сміху. Вона завсїди зазирала крізь дїрочку від ключа до тої вузенької комнати, де пересижував Славко з Бронею, видїла всї їх найпотайнїщі вчинки, чула найсердечнїщу розмову й, сміяла ся до загину. З нею провадив Славко що днина одну й ту саму розмову.

 

— „Чого ти, Гапко, смієш ся?“

 

Гапка відвертала голову, закривала рот і ніс рукавом тай відповідала: — „А деж я смію ся?!" — При тім загачений на хвилю сміх проривав ся з її грудей голосним реготом і вона втїкала в кут та аж товкла головою до стїни зосміхи.

 

Заки приступила Броня до властивої річи, себ то, щоби намовити Славка поговорити на самотї з матїрю, позволила йому вперед на звичайні пестощі. Обіймала ся з, ним, цїлувала ся, як звичайно водить ся поміж суженими, коли нїхто на них не дивить ся опріч Гапки крізь дїрочку. Славко полюбив таки Броню. Раз для того, що вона визволила його з тої тяжкої неволї, в якій він томив ся й мучив ся через кілька лїт, а друге, що вона поступала з ним так, як як він привик помежи львівськими дївчатами, що ловили його попід мурами. Тепер же завважав навіть, що вона дуже гарна. Ті чорні очи, неначе завсїди втворені, що вдивлювались і туляли ся до його чола, лиця, губів, та вони топили йому серце немов віск. Та болюча, застигаюча на губах усмішка та вливала в його груди якесь тепло, якесь бажанє пригортати Броню до себе. А якими милими, якими чарівними здавались йому пікантні слова, що виходили з тих губок, які кінчили ся маленечкими ямками.

 

— „Ти дуже красна!“ — говорив їй Славко, не зводячи з неї очей.

 

— „Сподобала ся тобі?" — запитала ся вона якось від нехотя.

 

Тодї Славко хвилю подумав, нїби чогось вагав ся, потім нахилив голову й витріщив спід лоба на свою сужену перелякані очи.

 

— „А я який?" — обізвав ся з якоюсь розпукою в голосї й виговорив ті слова так хутко, що його сужена більше догадалась, анїж вирозуміла їх. Дожидаючи відповіди, Славко спустив очи в долину й щоби чимось заняти ся, щипав пальцями конець свого носа.

 

— „Тай ти для мене красний" — відповіла сужена, а на кінцях її губів показали ся маленькі ямки від легонької усмішки.

 

Славко приємно засоромив ся.

 

Вона пригорнула його до себе, назвала „коханим дурником" і взяла намовляти, щоби поговорив з матїрю. Він здвиг раптовно плечима й віддув губи. Випустив споміж них дивний голос, але він не подобав уже на „бв!“, лиш більше на „уммб!" Одначе сужена доти не перестала намовляти, доки не стало на її. Переконувала його, що вперед треба покористувати ся всїми добрими способами, а потім як не вдїєть ся нїчого по добру, то підуть на упір. Вона йому в тім поможе. А коли він її тепер послухає, то опісля вона сама воювати ме. О! вона знає всякі способи, про які йому й не снить ся. Навіть не скаже йому про них тепер. Аж як прийде на се пора, то сам побачить і не надивуєть ся, що вона така відважна.

 

Славко дав ся переконати. Йому нараз засіяла в голові чудова думка: — „Адже я вже не невільник! Я вже визволив ся з того невільниства. Чогож менї ще бояти ся? Хто менї що зробить?!" — Пішов від Бронї просто до матери.

 

Отже дорогою роздумав собі, що осторожність нїколи не завадить. Бо нема таких ясних справ, котрі би забобон не міг обернути в темряву. Се вже нераз зазнав Славко на собі. От хоч би й тодї, коли думав про самогубство.

 

Здавалось йому, що вже нїчого гіршого не годен йому забобон удїяти. Аж показало ся, що неправда. Тож осторожність нїколи не завадить. Сю осторожність придумав собі Славко таки на дорозї.

 

Вонаж була ось яка. Славко постановив найти собі самому тепер якусь неприємність, щоби тим самим не стріла його більша неприємність перед лицем матери. Хотїв попередити подїї. В той спосіб кине два гриби в борщ: і його теорія мати ме надоложенє й він сам не попадеть ся в сильце. Такуж неприємність легко найти тут, на дорозї. Славко піде просто на місток, не обходити ме його через город. Залїзе в болото, поваляєть ся, промочить черевики тай... хібаж се належить до приємности?

 

Лиш відважно наперед! Адже він уже не невільник!

 

І не надїяв ся Славко такої великої неприємности, яку найшов у болотї перед містком. Болото загусло, вхопило його за ноги як руками. Залїз по самі колїна, витягав за ногами цїлі тачки болота. Воно шелестїло, цмокало, а як Славкови вдало ся витягнути ногу, то воно дивувало ся якимось підземним голосом: „хав!"

 

Як вийшов на сухе, то ледви-ледви тягнув ноги за собою, такий тягар почепляв ся до них. За кождим поступом облїтало потрохи, болото й значило за Славком дорогу мокрими, чорними купками. А всеж таки йшов неначе в мокрих, обслизлих кайданах.

 

— „Отже я вже не невільник!" — думав Славко. — „Тепер можу поговорити з матїрю. Одну неприємність я вже перебув, друга мене не так борзо стріне".

 

— „Славку! Славку! Та де ти так залїз?!" — кричав на нього Микольцьо. — „У кінци чекай! Не йди такий до хати. Гандзю! ходи, обчистиш панича.

 

Гандзя обтесувала Славкові штани з болота патиком. Але се не на багато придало ся, таки треба було змінити спідну ґардеробу зовсїм.

 

Богатий на одну неприємність більше приступив Славко відважно до розмови з матїрю, — „Щож ти, Славочку, навіть не цїкавий довідати ся, що чувати дома?“ —докоряла йому з легонька їмость. Славко думав-думав і нарештї запитав ся:

 

— „А льорд що робить?“ — „А щож би? Розгонить кури тай наносить блохи до хати“.

 

Знов задумав ся Славко глибоко. Потім зігнув голову й глипнув на їмость переляканими очима:

 

— „А Краньцовська?" — запитав ся так хутко, що їмость не вирозуміла.

 

— „Хто?“

 

— „Краньцовська!“ — повторив Славко з розпукою.

 

Їмости неначе прояснило ся в голові. Отже не хотїла ще вірити свому здогадови.

 

— „Не знаю“ — відповіла трохи вагаючись і пильно вдивила ся в обличє Славка. Завважила по нїм, що він осердив ся.

 

— „Як то? Не приходила анї раз? Не питала ся за мною?“

 

Їмость вагувала ся, чи сказати йому правду, чи нї. Ще таки не була певна, чи здогад її правдивий. Отже на всякий випадок Броня не здавалась їй уже такою злою як перше, їмость постановила скрити правду перед Славком.

 

— „Вона має свою гризоту. Де їй тепер до відвідин? Краньцовський знов пішов блудом по селах“.

 

Давно забута грижа приссала ся знов до Славкового серця. „Отже таки зрадниця! Підла зрадниця!" — думав Славко, — „Лиш дурила мене тай годї". — Почував ненависть до Краньцовської.

 

— „А ти, Славочку, не поїхав би до дому? Поїдь, поїдь! Таку справу, як ти задумав, та не можна робити так на галай на балай".

 

Він здвиг раптом плечима, віддув губи й пропустив поміж них оба дивні голоси: „бв!“ і „уммб!“ Нї за що в світї не поїхав би тепер до дому. На те місце, де стільки мук зазнав? Тут йому дуже добре, навіть ямки не потребує порпати. Їсти в волю, спати до хороби тяжкої, відвідини Бронї, тарахкотанє Микольця, вечером гра в карти. Якіж добра більше може дати людське житє? Адже се той ідеал, про який він мріяв тих безсонних ночей у Вороничах!

 

Їмость не силувала його, щоби їхав з нею. Вона так, як згодила ся вже на нову Славкову долю, хоч не казала се нїкому.

 

— „Йому треба такої жінки, щоби опікувалась ним як рідна мати", — думала їмость. — „А Броня вже поважна тай дуже розумна. Що там людські поговори?!"

 

З тим і відїхала їмость, обіцюючи переконати панотця та написати дїтям як найборше про вислїд намови. Але всї вже знали, який то вислїд буде.

 

Тим то в вечір при склянцї пива поклоняв ся Микольцьо добрим здоровлєм новоженцям:

 

— „У кінци як лист на дереві, як квітки в городї, так ви любіть ся молодята. Нехай у кінци щастє вас нїколи не опустить. Бо в кінци... перепрашаю нарештї бажаня ваші сповнили ся. Ми будемо приїздити до вас два-три рази на тиждень. А памятай, Славку, тай ви, панно Броню, цїлий Окоцїм, цїле Пільзно. В кінци... перепрошаю нарештї запросимо секретаря з ради повітової, чи трафить по півночи до дверей, як ми його напоїмо, запросимо...“

 

Микольцьо став вичисляти всїх знайомих і про кождого, розповідав, що він робити ме, як упєть ся.

 

— „Єзус! Марія! Кінчи вже, Микольцю, бо мене вуха болять. Кажи: многая лїта тай досьць з нїх!“

 

— „Многая лїта!“ — закінчив Микольцьо, вволяючи Галину волю.

 

Броняж поїхала на другий день до міста сповістити інспектора, що все склало ся гаразд.

 

А їмость приїхала до дому сполудня. Застала панотця, що злагодив ся вийти в село.

 

— „Знаєш? Із Славком не так зле, як здавало ся“.

 

Панотець стояв з капелюхом у руках і майже піднїс одну ногу, аби зачати дохід. Та як почув їмостині слова, то зупинив ся.

 

— „Не відміняють стемплїв, я вже розвідував ся“.

 

— „Дай уже спокій з тими стемплями. Коби лише стілько шкоди“.

 

Панотець приступив ся ближче до їмостї тай шептав до неї: — „Кажу тобі, стидаю ся показати пастухови на очи. Бігме, стидаю ся! Обхожу його, втїкаю перед ним“.

 

Нагадав собі, що має пильну орудку тай налякав ся.

 

— Ой! Та то тепер днина, година. А я так не маю часу, так не маю часу!“

 

Таки вибіг із хати. Подріботав борзенько, просто в поле. Там орав Неважук під жито. Припізнив ся, слота не дала в пору зробити.

 

А то ще й барабуля не викопана. Неважук підгонив конї: — „Гайда! Нема коли спочивати, праця пропадає!"

 

А панотець підбігав за плугом як лошак. То з сього боку, то з того. Спотикав ся по бороздах та розплугах, а все випитував ся в Неважука про військові звичаї. Неважук кидав у відповідь по слову, не зупиняючись у роботї анї на хвильку. Нехай панотець вибачають, бо час дуже пізний.

 

— „Як? як?" — перепитував панотець — „.... Боґа?“

 

— „Та так. Такий якийсь нарід поганий, Серби, чи Кровати, чи мара їх знає, та кленуть у Господа Бога так, як ми в матїр. А з них найбільше при воську майорів та оберштів... Вйо! маленькі, нема коли спочивати".

 

Скоро панотець зміркував, що Неважук уже досить нарозповідав ся, а сонечко ще не заходить, то брав ся Неважукови віддячити. Розповідав йому, як давно били в школї. Кождий школярь мусїв говорити в школї й поза школою по нїмецьки. Як же котрого зловили на тім, що говорить инакше, зараз йому шпрахцайхен (таку табличку) в руки. Тепер бігай із тою табличкою доти, аж доки не пощастить ся спіймати другого такого, що не хоче по нїмецьки балакати. Приходить ся на другий день у школї, ану! в котрого, хлопцї, шпрахцайхен? Зараз його на лавку: лягай! Бють!

 

— „Такий нарід битий!" — дивуєть ся Неважук.

 

Але те оповіданє не йшло панотцеви гладко. Він зупиняв ся, припочивав, віддихував ся. А все через те, що не здужав так хутко скакати по бороздах за плугом. За старий уже на лошака.

 

Їмость знала, що їй прийдеть ся ще потїшити панотця за його сором перед пастухом. Така вже її доля. Нагадала собі, як її перших двоє дїтей умерло, то й тодї вона мусїла панотця потїшити, хоч один Бог знає, як вона тодї сама потребувала потїхи. Та нїчого було їй дїяти. Панотець причепив ся й товк усе одної й тої самої, що йому жаль, він не може собі ради дати. Анї їсти, анї спати не годен. Доти товк, доти її ссав, аж доки вона його не потїшила. Отакеж саме буде тепер із тим соромом перед пастухом. Погане, дуже погане таке житє!

 

Їмость почула ся одним одна на цїлім широкім світї. Сама саміська. Бо й до Краньцовської їй тепер годї вказати ся. Щож вона Краньцовській скаже? Чи не лїпше було дїйсно забрати Славка до дому? Коли йому треба матери, то нехай буде під опікою рідної матери. Нехай їмости здаєть ся, що він калїка, що не годен на себе заробити, що треба його вдержувати до самої смерти. Як жеж воно можна так покинути сина на поталу невідомій доли?! Адже тут пустка, навкруги пустка. Є люде, але анї однїсїнької живої живої душі. Був одним один Славко тай не остало ся по нїм анї слїду! Щож їй тепер дїяти? Не вже прийдеть ся сидїти, заложивши руки, так дожидати смерти з косою? Немаж і надїї нї на що инше.

 

Із такими думками лягла їмость спати. Отже не вснула анї на волос. Утїк сон за лїси, за гори. Збудив натомість у думках їмости всї спомини пережитого й перебутого. Не зазнала спочинку, але напитала собі тою неспаною нічкою болю голови.

 

На другий день рано вийшла їмость на свіже повітрє, чи не перестане від того болїти голова. На дворі стояла тиха, осїнна погода.

 

Небо чисте, анї однїської хмарки. Сонце зійшло ясне, наче викупало ся в росї. Тай росиж тої, роси! Немов проїдала їмостині черевики та гризла ноги. Аж холодом проймало.

 

Попри вузькі загінцї мужицького жита пішла їмость аж до лїса. Чатинє встелило пісок густо-густо. Отже на соснах анї знаку від того; вони зеленїють так, як зеленїли лїтом. Аж ось ув однім місци встелена земля пожовклим листєм. Відки його стільки? Їмость підглядала, перебирала очима дерево за деревом. Он-он стоїть берізка. Сама одна поміж стільки соснами. Тоненька вона та марна, але висока як і всї дерева навкруги неї. Зняла в гору безлисті гилячки, бідна сирітка поміж чужим народом. Доки зеленїла широким листєм, то нїхто її не назирив. Аж тепер її побачили, як постелила свій лист кругом себе по земли, а сама зацїпенїла на довгий мертвецький сон зимовий. Їмости здавало ся, що ся берізка — її Славко.

 

Свіже повітрє помогло їмости; вертаючи назад до дому вона вже позбула ся болю голови. Але, думки її нїчого веселого їй не віщували. Таки треба дожидати ся смерти з косою. Житє її закінчене до самого верьху: нїчого проти долї бунтувати ся. Правда, не такі вона надїї мала на Славка. Та що дїяти?

 

— „Не знати, чи є така душа на світї, якій поводить ся так, як вона собі сього бажає?“ — думала їмость, а легенький сум обгортав її душу.

 

Постановила, таки сьогодня написати до дїтей, що батько згожуєть ся, нехай означують час слюбу, коли новоженцям буде догідно.

 

Пропало: іди, Славку, межи люде! Чому ти маєш бути лїпший як другі? Ах? якіж ті мужчини всї нї до чого!

 

Так роздумувала їмость і нараз побачила перед собою Дибка. Молодого, в тих лїтах, що Славко.

 

Видїла докладно лишень його обличє, рештаж його стати ховала ся в туманї. А обличє неначе в святця: кругом нього горить промінє веселкою. Їмость протерла очи рукою.

 

— „Ах! се ти, небого?“

 

Стерла з повіків сльозу, що мінила ся проти сонця красками веселки. З нею разом стерла їмость із свого серця всї спомини про Дибка. Знала, що він їй уже нїколи не нагадаєть ся. Чи він доси жив, про се байдуже, сьогодняж він умер для їмостї. Старе її серце не потребувати ме від нїкого нїякої розради.

 

Стояла біля тих вузких загонів мужицького жита. Густе воно як щітка. Їмость дивувала ся дивним дивом. І як вона сього перше не помітила? Адже се мужицьке жито та зродило через ніч ягоди.

 

На кождім листочку, але що називаєть ся: на кождім, на кождїсїнькім, на самім кінчику, по ягідцї. Та ще й які ягоди?! Голубі-голубі одна в одну. Голубі як небо, ще кращі від неба. Бо та голуба краска жиє, світить голубими вогниками. Аж за очи ловить, аж скобоче в очи. Не таке яскраве небо, не такі яскраві зірки нічної пори на нїм.

 

А ось одна ягідка горить. Горить полумінею. Червоним світлом, рожевим, жовтим, синїм, голубим. Розлила ся в тім світлї, не пізнаєш, де кінчить ся ягідка, де починається полумінь.

 

За нею займила ся друга, а там третя. Якийсь невидний палїй робить пожежу між ними й вони перекидають ся в найкраще камінє. Нема йому назви, анї цїни нема. За нї- які скарби світа не купити їх.

 

А он-он поміж листочками... Їмость аж налякала ся. Там видко зорю, як вона хитаєть ся між небом і землею. Як піднесеть ся до неба, то світить голубим світлом, як же спустить ся на землю, то горить усякими красками. Се падуча зірка. Небо не хоче її задержати, та бо й земля не приймає. Тож паде вона в долину й піднимаєть ся в гору. Раз у раз.

 

Відкіляж вони взяли ся тут, ті ягоди? Нїде їх тут не було лиш роса на їх місци. Вони стояли в боднях у божій коморі там, на небесах.

 

Нїщо инше, лиш певне якесь непосидюще та збитошне янголятко не мало инакшої роботи та закрало ся до божої комори. Понабирало тих ягідок повнїські пазушки. Злинуло нічної пори понад мужицькі жита, тай нуж шкоду робити, розсївати та розкидати ті ягоди повними пригорщами. Аби шкода була. Сїє... сїє... сїє!

 

Навмисне... на збитки... навмисне!

 

Малож воно велику втїху з такої забави.

 

Але за радощами поступає слїд у слїд сум і гризота.

 

Ой! чи не вибють же в небі те янголятко, порядно за таку пустоту?! За те, що змарнувало стільки добра, порозкидавши його поміж мужиків!

 

________________________________

1) Дай сюди теплої води.

2) Не маю.

3) Дай сюди чистий рушник.

 

 

========================

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ.

ЗАБОБОН.

Повість.

 

Львів, 1917

Накладом укр. видавничої спілки

З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові

VIII, 336 с. (Серія І. №146)

 

10.01.1917