Хощу же всіх вас глаголати язики, паче же да прорицаєте: болій бо пророчествуяй, нежели глаголяй язики.(Посланіє апостола Павла).
Пропало: лакомство моє на погубні думки й на грішні вчинки завелике. Не вговорюйте мене й не лякайте: не покаюсь!
Оце ж моє пророкування:
Так як виджу, що мене чекає по смерти. Пекло!
А як мене вже засудять, то знаю, що не втерплю та й так обізвуся:
— А мені все здається, що найгірший розбишака на землі не завдавав би такої муки найтяжчому свому ворогові. Та взагалі люди вже застановили між собою кару тортурів. Навіть заборонили знущатися над звірятами...
Але мені не дадуть договорити: загудять дзвони, затрублять труби, щоби заглушити мої слова. Та додадуть мені жару за те, що важився критикувати вирок. На тисячу метрів глибше засадять мене в пекло! Там спека вища на міліон степенів Цельсія від тої, яка спершу була мені призначена. Знай, грішнику, не бунтуйся!
Отут я затеряю відвагу зовсім. Без сорома казка: йойкатиму та кричатиму не своїми голосами. Ой, проклену тяжко та важко й ту годину й ту хвилинку, коли мене нечистий наустив не послухати дяка з Йолупковець. Я вірив більше безбожним книжкам, як йому. Оце мій великий гріх, що запроторив мою душу навіки. А говорив мені нераз йолупківський дяк, що всяка наука ні до чого: до добра не доведе. Він це чув від свого священика. А цих мудрощів — попри гру в карти — набрався священик на теольогії.
Та й не послухати ж мені таких людей, але бери та читай на тих безбожних книжках. Навчився я на них погубних думок. Та це ще не все! Від думки до діла недалека вже дорога. Отож узявся я до грішних учинків. Та бо й це ще не все, бо я намагався ті думки й другим передати.
У пеклі приставлять до мене милого товариша: старого чорта. Він буде мене обертати залізними вилами, аби я припікався однако з обох боків. Має бути з мене печеня без ніякої догани.
А щоби я й страху набрався, буде штурхати мене чортяка вилами в очі. Що він вильми до очей, то я голову назад: отака буде в нас забава!
Хоч промине літ міліон, отже таки ще не буде з мене готової печені. За той час ні видіти мені нічого довкола себе, ні чути, бо ніщо не дійде до мойого свідома, опріч спеки та запаху смаженого товщу. Таки з мене грішного. Але після міліона літ я звикну трохи до пекольного клімату, до тої забави з дідьком, і до тих запахів. Стану крадьки приглядатися тому, що діється кругом мене. А як це мені вдасться, то хіба ж я на цім і перестану? Ой, ні! Бо я стану тоді думати й гадати, чи не вдалося б мені добути якої полекші та пільготи. Отож прийде мені найперше на думку, яким би світом прихилити собі хоч трохи серце старого чортяки. Примилюсь я до нього, до чорта до старого, та й стану його хвалити:
— Ясновельможний чорте! Десь то, в нас приповідка бувала, що: — Чому чорт мудрий? — Бо старий! — Оце ж я тебе за дуже розумного почитаю. Та тільки з дива мені не сходить, чого ти взявся до такої роботи, до нездалої? Скажи мені, для кого ти поносиш такий труд великий коло мене? Чи буде ж тобі за це яка надгорода, або хоч би подяка? Ось ти так запопадаєшся, щоби я, сохрань Боже, не прирум’янився більше спереду, як іззаду, а зате коби ти собі придбав хоч яку хатчину. Также ні! Мешкаєш у пеклі так, як і я. Чи, може, дослужишся хоч того, щоби тебе перенесли в інший клімат? Також ні! Бо нема відси виходу ні тобі, ні мені! Шукай же собі, вельможний чорте, товариства межи нами, бо однака доля жде нас із тобою. А чи годиться тобі поводитися так нечемно з товаришами недолі? Намість шпигати мене вилами, радше порадьмося вкупі, чи гаразд у пеклі проживати. Може, здалося б які реформи позаводити? Ліпше така політично-суспільно-економічна розмова, чим найлегша фізична робота. Та й не завадило би тобі нагадати собі одну доґму. Ти її, виджу, зовсім забув. Адже грішні наші тіла ніхто не годен ані вбити, ані спалити, бо вони вічні. Отже ти наперекір цій доґмі наважився мені очі повиколювати! Гай, гай! Коби ти знав, як мені жаль було тебе за твоє незнання такої правди віри. Я тому так верещав, кілько рази ти нагонився до мене з вильми.
А обертання також пустий і непотрібний захід, бо коли мене з котрого боку надто припече, то я й сам повернуся без твоєї ласкавої помочі.
Віщує моє серце, що старий чортяка, слова такі почувши, зрозуміє мене та засоромиться. Лишить мене в супокою й відійде собі геть. Аж опісля допевнюся, чим я зрушив його серце. Що одно: проговорила йому до переконання моя промова, а друге: злюбив собі найпаче те, що я не назвав його дідьком, але чортом. Бо в цім пеклі такі ж російські звичаї, як і в нас на Україні. Що в Галичині єврей образа, а жид ні, то в російській Україні жид образа, а єврей ні. Натомість ізраїльтянин то старе й поважне слово. Так і тут: у цій верстві пекла, де я буду проживати, дідько образа, а чорт ні, в інших же реґіонах чорт образа, а дідько ні. Натомість диявол то старе й поважне слово. Або хоч би: брехун — образа, патріот уже ні; Натомість дурисвіт — старе й поважне слово.
Тепер кинуся по тім пеклі, неначе щука по ставі. Нестережений чортом, швендятимуся з одної верстви пекла та в другу. З цікавістю приглядатимуся злидням інших грішників. Допевне насамперед назирю жінку, що я її любив. Небога мала шлюбного чоловіка, та, намість із ним, полюбилася зо мною. А властиво: наперед із ним, а потому зо мною. Збаламучений погубними думками, запевняв я її, що коли муж не хоче розстатися з нею, або вона з ним, то наша любов дозволена. Відобрав я їй побожність і подружню вірність. За це ж вона пробуватиме в гарячім кліматі в товаристві запопадливого чорта. Як же вона покращала! То була бліденька, а тепер рум’яна, як яблочко. Зміна клімату помагає.
Зачну ж я від проповіді до чорта, що без потреби знущається над безборонною жінкою. Також цей сатана схаменеться й покине свою непродуктивну роботу. Що ж я скажу своїй давній любці? Авжеж, схочу її потішити. Нехай не журиться та не клопочеться, бо вдвох терпіти легше. А оце я заховую для неї тут, при високій пекольній температурі, ще гарячішу любов, чим на землі. Вона мене пізнає, та, на моє диво, стане мені докоряти. Не схоче мого товариства, досить мала його на землі. Ось тепер лиш відчепився від неї такий товариш, як я. Через мене тут пропадає, хоч нічого не провинила. Вона була недосвідчена: повірила, на своє нещастя, моїм гарним словам, а я використав її добру віру на грішну ціль. Кається гірко за всі гріхи та прирікає поправу. Не хоче мене видіти, нехай я забираюся геть та не блазню її більше, бо вона не хоче мене знати... Отаке буде наше привітання. Аж температура понизиться в мені від таких слів. Та й це полекша.
Але я не страчу ще надії: буду все при своїм стояти. Озьму її переконувати, що шкода заходу забігати собі ласки в могучих, бо ніщо з цього не вийде. Як вирок раз виданий, то буде виконаний без ніякого милосердя. Такі вже тут звичаї. Отим то й без потреби мене відгонить.
Не така ж вона недогадлива, щоб не порозуміти. Доглупається зараз, що чи зо мною, чи без мене, то вже їй відси не вийти... Тому подобріє, стане ласкавіша. Приступлюсь я до неї ближче, щоби відновити назад наше знайомство. Погладжу її по головці та й стану її жалувати:
— Ой, любко ж моя бідненька! Як же ж твоє волоссячко геть спопеліло!
А вона стрепенеться, вхопиться за голову маленькими рученятами та переконається, що я не брешу. Тоді ревне заплаче, гірко заридає:
— Господи! Де ж поділося моє волосся? Пропала вся моя прикраса! А я мала таке волоссячко довге та густе-густе!
Тепер обернеться до мене люта, як змія. Верещатиме крізь плач:
— Безбожнику, лайдаку, розбійнику! То все через тебе!
Що ж мені буде діяти? Збентежений, озьму присягатися, що вона імені мила й з лисиною. Та дурно буду тратити слова, це лишень її роздратує гірше. Тому перейде від крику до вчинків: ждюхне мене ліктем у груди так, що я полину, як та кулька з рушниці, на сам верх пекольного вогню.
Дорогою пантруватиму гарненько, щоби знов де не наскочити на яку давню любку. Бо як мене кожда так привітає, то лишиться з мене на печеню обмаль! А що то буде, як котрий із їх чоловіків тут проживає?! Спиною почуваю, що пекольна температура чимраз кріпшає!... А, може... може, всі чоловіки в раю. Це було би найліпше і для них, і для мене.
Любовні придибаїшки! Не знав я, які наслідки можете ви мати, чуткі та болючі. А я собі так розумно уявляв, що ті речі такі ясні та звичайні! Бо чого ж би бідному бурлаці не зазичитися жінкою? Думка була в мене щира: що як оженюся, то віддам із лихвою.
Із такими жалісними думками опинюся на пекельнім березі Тут я побачу знайомого касієра, як у блаженстві походжає понад берегом та радується, що другі в вогні, а він на прохолоді. Проворний касієр! За живота свого урядував при трьох касах та всі три каси гарненько обікрав дочиста. Але попри то був завзятущий клерикал, а клерикали, видко, не люблять спеки. Як же мене касієр назирить, то не здержить із утіхи голосного реготу. Буде тріумфувати надо мною:
— Що ж там, праведнику, — скаже. — Чи тямиш, як ти мені грозив тюрмою?! Чи тямиш, як ти компромітував мене перед людьми, величаючи мене злодієм?! А чи не вважаєш ти, що ця нагода приключилаcя для того, аби ти відобрав від мене красненьку подяку?
Стану я щиро перед ним каятися за то, що заподіяв йому за свого життя таку прикрість. Але це сталося через те, що я нетямущий та не вмів гаразд оцінити його прикмет. Не міг я розчовпати в своїм безбожнім нерозумі, що крадіж для клерикала — діло спасення.
— Простіть мені, — стану я ласитися перед ним, як пес. — Не гнівайтеся, чесний пане касієр! Хоч виджу, що я недостоїн вашої святости, то однако прошу вас, нехай розм’якне ваше серце. Не шукайте пімсти надо мною, бо я й так уже маю доста. Змилосердіться та пожалуйте мене хоч крапелькою водички, бо язик у мене — один пипоть!
Пан касієр удасть, що послухав мене, схилиться буцім за водою:
— Зажди, — скаже, — братчику, зараз я тебе напою! Не забудь лиш рота роззявити!
Найде велику вогненну головню та жбухне мені в рот так, що я знов опинюся посеред пекла.
Там я надибаю мужика Грицька та й його жінку Катерину. Вони також із моєї причини знайдуть у пеклі пристановище. Бо набралися за живіття від мене погубних думок. Але я не побоюся, що вони за те будуть лихі на мене. Знатиму то добре, що мужик не догадається, через кого запопав такий дешевий загріток. Бо простодушним мужикам не спаде й на думку, що можна підпасти під кару за самі лишень переконання.
Грицько сидітиме скорчений, щоби забрати якмога найменше місця собою. За життя нікому не заваджав, та й у пеклі схоче, щоби якнайбільше миру змістилося попри нього. Якби на те прийшло, то він готов відступити зовсім своє місце для добрих людей. Він буде лиш постогнувати. А Катерина не те, вона дуже нетерплячка; буде, таки верещати та й вертітися. — Як же вам жиється? — скажу до Грицька.
А він уже мене пізнає, то відповість:
— Душно! Така спека, шо раз! Цюрком ллєся піт, очи вигризає. Та нема вам шо й казати: ви то й самі знаєте, бо видю, шо також упріли порядно. Але то ще байка. Лиш ось баба зойкає та піворить та скавулить мині заєдно над вухами. Від її тарахкотаня та шумить мині в голові, як у млині. Дуже ті жінки мнєкі на спеку: їм би лиш у холоді сидіти.
Потім крикне на жінку:
— Та заткайся вже раз, кажу! Най поговорю хоть кілька слів із знакомим!
А Катерина, хоч кричала, отже все чула, що ми говорили. Мабуть, привикла до цього. Тим то й обізветься до мене:
— Як же йому не має бути душно, коли, ади, дурний мужик сидить у постолах у такій спеці. Подивіться на него: голіський, упрів, як та митка в окропі, а постолів таки не скине!
А мужик погляне на постоли, облапає їх руками, попечеться, хухне на руки для прохолоди (а від цього ще гарячіше) та:
— Коли ж бо то, — скаже, — лиш тілько мого. Тут би ні поросяти не втримав, ні навіть кота, а так хоть постільці мої. Я їх найшов...
Але крик жінки не дасть йому договорити. Вона побачить чорта, що буде йти до неї з вилами. Тим то вже заздалегідь кричатиме, бо також не злюбить чортівської роботи. А Грицько буде її далі картати:
— Не кричи, бо знаєш, шо пан чорт того не люблять!
А потім буде її остерігати:
— Хибни-хибни головою набік, вили в очи шпигнуть!
Чорт уже буде Грицька обертати, а Катерина ще верещатиме. Цим часом стану я чорта вговорювати. Допевне ж він послухає мене так само, як і ті два перші чорти: засоромиться та й утече. Грицько не завважить цього. Буде дожидати терпеливо привичних уже побоїв. А як не діждеться, то наставить іще одну частину тіла та й промовить винувато:
— А пан забули поштурхати: ще мене отут!
А як я йому об’ясню, що чорта вже нема, то Грицько здивується:
— А я гадав, шо вони, ніби пан дітько, та вгніваються на нас за то, шо ви їм так договорюєте. Аж вони вас послухали.
А перед жінкою похвалить мене:
— Видиш, небого! — скаже, — як то добре письма знати: хоч із ким, то розмовишся.
Але також не втерпить, аби жінці при цій нагоді не допекти.
— Якби я був тебе не зацитькав, то ти була би своїм виском їх геть відогнала, та й пан дітько були би собі далі завдавали труду коло нас!
А до мене так промовить:
— Я, як вас лиш уздрів, то, біг-ме, зараз погадав собі, шо ви таки так простим пекольником не будете. То це вас помежи старших узяли, шо й пан дітько вас слухають!
Він буде водно панькати дідькові й поза очі, бо ану ж коли ще вернеться.
Запрошу я Грицька, щоби трохи погуляв зо мною по пеклі. Але він не схоче. Занадто вже привик до цього місця. Та й таки боятиметься за постоли, щоби їх не згубити.
— Бо тут глітно, — скаже. — Господи! Такого народу, як на ярмарку або на прощі.
Отже я не всиджу довго на однім місці. Бо одно, що я не дуже терплячий на високу температуру; а друге: здаватиметься мені, що змінюючи місце, таки найду десь прохолоду. Хоч цього й не може бути, але я таки буду надіятися, бо як біда добре дошкулить, то й де та віра найдеться?!
То ж метнуся щупаком знову до якогось берега. Там побачу знайомого священика. Сидітиме в трощі на березі, як гіпопотам. Благодать його буде розпирати, а побожність по всіх жилах грати. Розкішне його тіло трохи не заговорить: „Так іспасається той, хто має чисту совість! Бо йому спання в смак, а їда на пожиток". Він мене зараз пізнає, як лиш стану видний у верхній полумені. То-то ж утішиться, побачивши мене. Аж підскочить, аж поглядиться по животику з великої радости. Здойме руки догори та молитиметься:
— Господи! Дякую Тобі за ласку, що Ти справив мені таку сатисфакцію. Оце бачать очі мої ворогів моїх покараних. Кілько зазнав я від них приниження, кілько сорому та скорбот! Нераз вони мені доказали, що я дурень та непотріб. Тепер я покажусь їм, як яка скала. Хоч нижчий духом, лінивий тілом, отже таки вживаю прохолоди досхочу, а вони сквирчать під моїми ногами від жари.
Це буде його молитва. До мене обернеться з проповіддю:
—Грішнику! — буде мене картати. — Поганий грішнику! А видиш, куди тебе завела твоя філософія. Докоряй же тепер мені так, як докоряв-єси на землі. Чом не докоряєш?! Ну бо! Кажи, що я неук, кажи, що я непотріб, кажи, що я не жию після тих заповідей, які другим, проповідую, кажи, що я навчаю людей того, чого й сам не розумію. Чому ж не говориш?! Може, ти вже забув, як ти переконував моїх парафіян, що я зробив собі з віри дійну корову? Так, грішнику, так! Моя віра ще й тут мене продуває і холодить, а твоє невірство пражить тебе на шкварок. Може, ти вже забув, як ти глумився над йолупківським дяком? Так, грішнику, так! Дяківська глупота потрібніша на світі від усіх грішних теорій. Відповідай же, проклятий грішнику, чого мовчиш?!
Але я таки буду мовчати, бо не знатиму, що й відповісти, коли мені священик поставить так виразно правду перед очі. Спробую лишень підплисти ближче д’ берегові, щоби з’єднати собі священика смиренною міною. Бо я дуже присмирнію, чи не запобіжу собі хоч трошки ласки. Отже ніщо не поможе. Запізно вже тепер смиритися. Це тільки роздратує священика донестями. Він крикне на мене в святім обуренню:
— Пекольнику!! Чого пхаєшся до берега? Хочеш, може, нахлипатися трохи небесного холоду, Геть відси!
Тоді промовить до ангела, що буде йому доданий до асистенції, бо, як звісно, ангел нижчий чином від священиків:
— Подай мені камінь, нехай морсну цього проклятого пекольника в голову, як жабу!
Але, навчений досвідом, я буду вже далеко від священика, заки ангел подасть йому камінь.
Зі страху подамся до протилежнього берега найкоротшою дорогою. За той час буду знов жалувати, що не послухав йолупківського дяка. Ба де він, у якім місці на березі пробуває?! Коли б його найти. Може би хоч він ізмилосердився надо мною. Дяк був добра душа. Допевне пожалував би мене й тепер. Сильно буду бажати, дуже буду хотіти здибатися з йолупківським дяком. Отже не стрінуся з ним ніде! А через що? Через то, що я буду його шукати на березі, а він найшов собі тепленьке пристановище в пекольнім вогні. Посварився бідний дяк із своїм священиком через два хліби; буцім попадя зарахувала й не додала йому. А такий дяк удався завзятий, що навіть, умираючи, не покинув гніву. Тому й до сповіді не покликав священика.
Намість дяка уздрю на березі розбійника. Я його пізнаю. Той самий, що забив чоловіка та й обрабував. Той самий, що його суд на землі звільнив від кари, бо не було свідків. Той самий, що потім покаявся, висповідався, дістав прощення гріхів та й тепер на березі. А де ж буде забитий? Забитий — тут у пеклі, біля нас, ув одній верстві з йолупківським дяком, бо також умер несповіданий. Ніколи було розбійникові кликати до нього попа. А може й не хотів.
Буду мати надію, що розбійник обійдеться зо мною ласкавіше, ніж усі дотеперішні береговики: адже небагато хибувало, аби й він не стрибав побіч мене по вогневих хвилях. Пізнавши мене, може, нагадає собі розбійник свою скрутну пригодоньку. Правда, не має він багато причин, щоби мені дякувати, бо й я був на тім суді та й говорив суддям, що розбійник посиротив дрібні діти. Правда, сам розбійник пообіцяв, що як іздибається зо мною на безлюддю, то ще й мені полічить кості. Отже я таки проситиму його, щоби зглянувся над моєю недолею.
Але розбійник намість того схоче приступити зараз до пообіцяного ліку. Про це довідаюсь я докладно з його мови й з його вчинку. Бо як він лиш мене назирить, то доразу крикне:
— А бий же! — та й ухопить ув обі руці по каменеві.
Тікатиму хутенько, неначе вітер. Та й то кривульками, аби проскочити від каменюки, бо шумітиме каміння понад головою! Дістане розбійник такий завзяток, аби мене конечне каменем зопопасти.
Ця втека не заглушить у моїм серці великого жалю. Де ж таки?! Щоби не зглянутися надо мною навіть береговикові-розбишаці?! Він же лишень чудом не запопав у пекло. Але трохи згоді додумаюсь я до чого іншого. Бо чому „чудом”? Адже сам про себе ніякий учинок не є грішний. Якби хто намість дуба зарубав нехотячи чоловіка, що припадком підліз під сокиру, то за це не буде гріх писаний. Бо вбийник не мав думки, не мав наміру вбити. До вбийства самого вчинку замало, треба ще й намір мати. Бо так стоїть написано в законах: „Пам’ятай, убийнику! Як хочеш кого забити, то мусиш намір мати, бо як ні, то шкода свого труду: твоє вбивство ні до чого”. Правда, береговик-розбійник виконав оба діла, бо думкою наважив чоловіка вбити, а руками вбив. Коли ж бо відтак стратив одно діло. А саме: пішов до оповіді, висповідався і покаявся. Ніби мав намір, та бо віднамірив, ніби мав думку, та бо віддумав. Отак лишився йому сам голіський учинок, а за самий учинок без усякого наміру гріх не буде писаний.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Такі гадки зноситимуть мене, заки доберуся до безпечного захисту, куди не долетить каміння, шукаючи вперто моєї голови. Тут я, поглянувши на беріг, забуду всі мої муки. Бо на березі походжатиме молода береговичка-дівчина. Прекрасна! Неначе пава, неначе чічка! Аж оближуся, аж охну! Одну руку покладу на серце, а другу протягну до неї. Назову ж її ангелом. Е, що то ангел? Сховайтеся під лаву всі ангели! Дарма, що ви святці, а вона лиш людина. Коли ж бо тягне до неї мою душу ланцюгами!
— Найгарніша дівчино! — промовлю до неї. — Побережна прикрасо! Найсолодша ягідко пекольних берегів! Чим ти мене заворожила, що я виринув ізо дна пекла прямо перед тебе, неначе би мене хто підоймив руками? Через тебе, голубко, палає моє серце невгасимим вогнем. Погаси ж той вогонь, що ти його запалила в мені своєю предивною красою! Спрагу чую, спрагу, що мене всього пожерає. Коли вже не своєю ласкою, то прохолоди мене хоч водицею.
Що ж діяти? Може, вдасться видурити води хоч від береговички. Віщує моє серце, що оце мені таки вдасться. Бо що то значить для дівчини трохи води подати? Має ж вона її досить на березі. Не лишень подасть, але ще й зажуриться, хто поїсть із мене печеню. Схилиться, набере води повні свої пригорщі та й переллє в мої. Та ба! Не такі тут звичаї, щоби пекольникові можна було промочити засохлі губи водою. Не встигну я ще водицю до губів донести, як вона вже вся парою візьметься. А пара буде пекти, буде пражити сто раз гірше за пекольний вогонь. І ще щастя наше, що нас пражитимуть на сухім вогні, бо якби так додали водної пари, то би невитриманна була година. Хоча перед дівчиною, то однако завию з болю, як скажений. Але вона з цеї притоки не буде глумитися надо мною. Навпаки: іще пожалує мене та намагатиметься ласкавим словом біль мій усмирили. Та й доконає того. Бо розмова з гарною дівчиною над холодний вітрець пекольникові миліша, понад студену воду солодша.
Але як я дівчину розпитаю про її гаразди, то здивуюся великим дивом. Бо вона не матиме чим похвалитися. Нудьга їй, скучно дуже! Нема з ким душі розвести. Нема ніякої масненької забави. А про товариство шкода й згадувати. Тільки й видиш, що навкруги побожні обличчя. Не того вона надіялася. Сумно їй, що так нудьгуватиме без ніякої переміни на віки вічні. Жаль стане бідного дівчати навіть мені, пекольникові, запеклому та проклятому.
Та цей жаль не стримає мене зовсім від грішного наміру. Із привички моєї давньої, із грішної привички стану дівча підмовляти з собою. Буду її впевняти, що в пеклі стріне товариства всілякого роду та й найде забаву, якої лиш забагне. А до того всього віддаю їй себе самого за провідника, за покровителя, за товариша... Одним словом: за кого схоче мене мати, тим буду.
Що вона не схоче на це доразу пристати, то розуміється само собою. Бо де ж дівчині, та ще береговичці, здатися на підмову? Але проте ані не втече від мене, ані не буде мене сварити. А це вже велико значить. Тому ж я не перестану її переконувати. Вона потупить очі в землю та й скаже, що боїться, бо не знає, чи не треба на це дозволу. А я, дурак, на це слово не найду в своїй голові ніякої відповіді. Мусітиме само дівча вичитати раду з землі спущеними оченятами.
— До гіршого йти, то хіба на це не треба ніякого дозволу, — промовить дівчина соромливо.
Дослухаюся я в цих словах немилої для мене правди. Бо здаватиметься мені, наче вона хотіла сказати: Наважилась я вже давно там піти, та лиш дожидала принуки. Не думай же, старий дурню, що я це роблю задля тебе.”
Пораджу я їй, щоби роздяглася, бо в пекольнім вогні любить усяка одежа займатися вогнем. Трохи тепер дівчина вагуватиметься. Але наостатку:
— Волію, — скаже, — пробувати в пекольнім товаристві, як у райській самотині.
Освободить своє гарне тіло від небесної одежі та й шубовсне просто в вогненні хвилі.
Побожні береговини! Якби ви це все бачили, то полетіли би за дівчиною стрімголов на саме дно пекла. Але ви були помилувані на той час сліпотою! Тому й лишилися на березі далі.
Ніщо не поможе: трохи дівчина крикне, як її обійме з усіх боків полумінь. Буду її впевняти, що вона звикне ще колись до спеки. Ось, кілько нас тут є. Хоч постогнуємо, то все якось проживаємо.
Шукатиму для неї відради та поведу по пеклі на обзорини. Нехай зразу забавляється тим, що дотепер не виділа. А вона буде страх цікава побачити чорта. Ага! Ось, кого вона на березі дожидала. Про кого вона думала, що вирятує її з нудьги. Тепер цікава хоч пізнати, яка в чорта поведенція. Та не дурний я буду показувати їй ліпшого від себе.
— Не забагай, дівчино, такої стрічі, — скажу.
— Та й нащо тобі того! Не в однім із нас сидить чортяка. Не шукай ліпших, щоб опісля не каялась.
Отака буде в мені зависть. Бо хоч сам я на нішо вже нездалий, то така вже, бач, у собаки вдача, що й сама сіна не їсть і другого віджене.
Не буде ніщо інше дівчині діяти, як тільки вдавати, що не розуміє, дочого я таке верзу. А дівчата на це дуже хитрі. Та хоч я їй буду показувати всі кути пекольні, то вона зиркатиме завсіди одним оком за чортами. Не встережу її: таки вздрить те, що їй буде треба.
Допевнюся, що ми, пекольники, всюди однакі: чи на землі, чи тут у пеклі. Вимагатимемо від своїх жінок любови й вірности. Тому я не забуду показати дівчині одну жінку тут у пеклі, що ще й тепер любить свого чоловіка. Та й прецікава ж це історія. Кождий чоловік може її розповісти своїй жінці задля науки. Розповім я ту історію своїй дівчині. Ось як воно було:
Жив раз на землі чоловік дуже безбожний та мав жінку дуже побожну. А тота жінка так чоловіка любила, що душі в собі не чула. Бувало, де повернеться, всюди чоловіка згадує. Він її сварить, вона його любить. Він не хоче нічого робити, вона його любить. Він іде до корчми, вона його любить. Він пропив її маєток, вона його любить. Він лазить за другими жінками, вона його любить. Він її б’є, вона його любить. Він пустився на злодія, вона його любить. Він гниє в тюрмі, вона його любить. Працює тяжко, купує тютюн, носить до тюрми, аби мав що курити. Він умер, вона його любить. Не хоче за нікого заміж іти, умерла вдовою. Та як стала на небесний суд, то присудили їй за її побожність і вірність вічний пробуток у раю. Але вона сказала: — Не хочу я до раю, бо там нема мого чоловіка. Без нього мені рай не рай. Пустіть мене до пекла, нехай я жию із своїм чоловіком. Це буде для мене найбільшим щастям. Бо коли ви хочете надгородити мене раєм, то він стане для мене без чоловіка пеклом. Коли ж ви покараєте пеклом, то воно стане для мене поруч із чоловіком раєм. Оцим вона забила цілому судові небесному порядного цвяха в голову. Бо надгорода для неї кара, а кара надгорода. Як же тепер судити? За свою побожність заслужила собі надгороду, а за непослух, що не хоче приймити надгороди, заслужила собі кару. Коли віддати її за побожність до раю, то це буде для неї кара. Тож виходить: за побожність — кара. Коли ж віддати її за непослух до пекла, — то це буде для неї надгорода. Виходить: за непослух — надгорода. Що одно не до шмиґи, то й друге не до шмиґи. Щоби дати побожності належну надгороду, можна би перенести чоловіка з пекла до неба. Але ж бо він завеликий грішник: тоді би треба справити цілому пеклові переносини. Та й де, до лиха, всіх їх примістити. Радився суд небесний три дні й три ночі. Та й таки врадив. А що врадив? Застрашити бабу.
На четвертий день каже суд до неї:
— Слухай, жінко добра, а що ти на те скажеш, як ми віддамо тебе за непослух до пекла та й іще заперечимо видітися з чоловіком?
Хоч як хитро було це придумано, отже таки не збентежило воно жінки ані трошки. Вона й на такий присуд була вже заздалегідь приготована. Вона годиться й на це: нехай буде й так. Радше їй у пеклі без чоловіка, як у раю без чоловіка. Бо в пеклі буде мати ту потіху, що мучиться так само, як він, а в небі мучила б її страшно та гадка, що чоловік терпить муки, а вона в добрі. Така гадка заміняла б їй небо на сто пекол. Отакі слова обернули нівщо тридневі судові наради. Пішов суд, як не пишний, радитися знов. За три дні була нова постанова: віддати жінку до пекла, нехай проживає з своїм чоловіком. Але однако сповістили в небі, що вона підпала під кару за непослух. Бо якось ніяково береговиків переконувати, що за набожність та дають надгороду пеклом. Була би це соблазнь! Отак то ця жінка пішла там, куди наважилася. Вона й тепер при чоловікові, неначе голубка при голубі. Звели собі в пеклі одно кубелечко, однаковий мають загріток, один їх дідько шпигає під ребра. Навіть під один голос та й однакими словами плачуть і заводять, лиш вона тенором, а він басом.
Розуміється, що я пораджу й цьому чортові, щоби вступився. Але від цього не буде жінці великої полегші. Бо як лиш чорт уступиться, то чоловік зараз відбере від нього вили та й озьметься сам до роботи. Буде жінку шпигати та штурхати та так йому жваво буде ця робота йти, що й сто чортів йому не дорівняє. Бо він добре тямить, де болючі місця в жінки. Але й тут любов переможе. Бо він її вилами, а вона його любить.
Отака жінка примірна. Коби кождому чоловікові таку собі придбати.
Як розповім цю історію дівчині, то вона ні трохи нею не збудується. Наслухалася вона досить подібних історій і на землі і в раю. Всюди проповідали їй набожність і вірність. Остогидли вже їй такі прикмети. Вона би послухала радніше якісь нові проповіді.
Хіба стану їй пояснювати про основи пекольні, але що ж, лиш із правничого боку, бо інакших не знаю. Оце: кождий пекольник носить із собою свою питому температуру. Так уже йому присуджено. Хоч перейде в верству студенішу, то завсіди задержить однаку температуру. Вона тягнется за ним, як шкаралупка за слимаком, як запахи за тхором. Натомість як піде в тепліші сторони, то теплота його підноситься. Буцім воно так, що на ліпше зійдеш, але до гіршого не діб’єшся? З чого береться пекольний вогонь, то я вже не скажу.
Про це розповів би лиш той, хто знається на природничих науках. Либонь, найдеться тут який фізик.
Та й не довго доведеться нам за фізиком шукати. Бо й буде ж їх тут, буде! Ось таки надибаєм одного, що вештається з кутка в куток із сяжневим термометром. Міряє висоту температури в усіляких верствах. Це йому колись, мабуть, на щось пригодиться. Жалуватиметься фізик перед нами, що не має на чім значити своїх помірів. Ніякий тут папір не остоїть, щоби не піти зараз із киснем у сполуку. Жура вченому. Але проворне дівча знає спосіб на все. Вона порадить ученому писати свої наукові добутки на її спині. Або понижче спини, на найширшій частині тіла. Вона радо наставить нам обом цю частину, щоби чим-тим причинитися до збагнення тайн пекольних.
Там є місця досить. Змістяться всі науки. Можна писати й поезію. Змістяться всі поеми. Та й малювати є де. І ти пиши, і ти пиши, пишіть усі, їй Богу, не перепишете.
Та коли ти, дівчино, зберігала потай нас які думки, зносячи біль від писання, то помилилася: цей учений таки зіправди не буде видіти нічого на тобі, опріч тих значків, що попише.
Слово чести, що мої відомості правничі стануть фізикові в пригоді. Бо він дивуватиметься, що надибав таку одну постійну температуру, яка не хоче обнижуватися в ніяких верствах пекольних. А я йому поясню, що та постійна температура це — висота спеки, присудженої йому вироком. Він поніс би її з собою й на Сибір. Мабуть, треба придумати новий спосіб задля поміру, бо як ні, то не змірить спеки в тих верствах, де менше гаряче. Але фізик дасть собі раду: мірятиме температуру кождого грішника зокремішне. Щоби ж її не помішати з своєю, то він мірятиме її не лиш термометром, але й годинником. До цього послужить рахунок, кілько рази охне пекольник на одну хвилину. Отакі буде фізик робити обчислення. Круті вони та довжезні. Але місця не забракне: таблиця широка.
За той час я буду провадити пропаґанду поміж чортами. Повідгоню їх геть від пекольників. Бо й зіправди: нема найменшого розуму в тих чортівських прислугах. Адже всі ми тут кандидати хутче на чортів, чим на святців. Хто знає, чи й нас не заставлять колись брати вили в руки. Тоді ж би ми віддячили теперішнім чортам! Не такі вже чорти дурні, щоб це не порозуміти. Тому покинуть усіх пекольників, нехай самі дбають, аби припікалися однако з обох боків. Дехто й подбає за те. Але не кождий: багато між ними буде недбайлиць та непотребів. Неодин пригорить та прикуриться ззаду або спереду. Та це невелика втрата: часом пригорена печеня має добрий смак.
Так промине літ багато — багато. Навіть і слова нема на те, щоби назвати той нумер, кілько тих літ. За той час усі ми привикнемо до пекольного клімату. Заакліматузуємося. Та й чи може бути інакше? Коли б ми не заакліматизувалися, то мусіли би пропасти, а як не пропали, то очевидна річ, що заакліматизувалися. Намість кричати та охати, будуть баби робити сплетні. А наша дівчина буде міркувати, чи би не видавати газету. Вона позволила би на це діло своєї таблиці, аби на ній писати. А отак пописана ходила би від пекольника до пекольника та наставляла би таблицю до читання. Геть стратить спека міць над нами. Пекольниками зачне вже навіть бути трохи захолодно. Котрий м’який на холод, то пхатиметься на саме дно пекла, щоби погрітися при центральнім вогні. Усі ж пекольники стануться нараз дуже товариськими: держатимуться купками, бо так тепліше. Майже кождий змінить свій пробуток: переселиться в тепліші верстви. Дехто нарікатиме на мене за те, що я чортів повідгонив, бо не одного чорт, бувало, вилами добре нагрів.
Лиш Грицько з Катериною лишаться на давнім місці, та й моя давня любка. Грицько привик до свого місця, як до рідної хати, та й таки боїться за постоли, аби в глоті хто їх не потяг. Але тепер зробилися постоли для Грицька ще потрібніші. Бо вони заступають йому не лиш порося або кота, але й кожух. А це так, як здоровля в грудях. Постоли гарячі: теплоти не теряють... Убери їх на ноги — гріють, убери на руки — гріють, приклади до живота — гріють. Одним словом: гріють, як мати дитину. Грицько подавав їх і Катерині, щоби й вона трохи загрілася, але за кождий раз догонив їй:
— На! — каже, — смійся, шо я приніс сюда постоли!
Та й моя давня любка лишиться на давнім місці, бо не схоче пхатися з марним волоссям поміж чужі люди. Хоч тут у кождої обростає волосся голову дуже несміливо, то все їй ніяково. Вона ж мала за життя таке довге-довге та густе волосся! Хіба часом на велике свято показувалася на дні пекла поміж іншими пекольниками. Та й то лиш тоді, коли їй Грицько зробить ласку та позичить одного постола. Отоді вона надіне постіл на голову та закриє тим хиби своєї краси. А постіл статний: помістив би й дві такі голови! Але ж бо ззиратимуться інші жінки зависним оком, що нічим їм голови прикрасити! Вона ж утішиться найдужче тим, що й від нашої дівчини відверне собою очі всіх пекальників. Ти, мовляв, воюєш таблицею, а я постолом! Ану-ко, хто кого переможе!
Зиркатиме крадьки з-під постола лукаво й на мене, бо хоть уже за ніщо в світі не хоче мене знати, то все таки люта їдь буде їй серце точити тому, що я встиг найти собі товариство. Вона ж мене відогнала на те, аби я вже не міг ні до кого пристати.
Отаке буде наше життя в пеклі, як уже заакліматизуємося. Все будемо мати своє, хоч, звісно, на пекольний спосіб. А так уже звикнемо до цього, що й забудемо зусім, що там над нами є якісь береги. Та за якийсь час здойметься між нами велика метушня й переполох. Це зробить вістка, що всім пекольниками переселятися зараз із пекла на беріг. Усякі переносини то клопіт. То чи ж можна дивуватися, що з цеї причини зчиниться поміж пекольниками й вереск, і сварка, а, може, й бійка?!
Мандрівка на беріг буде для пекольників — річ несподівана. Але кождий, хто лиш був би коли- небудь над цим подумав, мусів би був допевнитися, що воно інакше й не може бути. Бо вічність вічністю, але таке довге чекання то всякому осточортіє. Не дивниця, що й наші судді забагнуть подивитися, які сліди поробив на нас їх присуд. А може й вічність колись та скінчиться.
Виходитимуть пекольники гурмою. А як ізразу ніхто не квапився, так потому толочитиме по голові один одному, аби борше вихопитися на беріг. А найбідніший у тім здвизі буде Грицько. Хоч держатиме свої постоли руками й зубами, отже таки страхатиметься, що ану ж який гульвіса і зуб виломить і постіл відойме. Дарма, що , спокійний, що кождому завсіди з дороги вступався, тепер не те! Гатитиме ліктями прохожих у пащеку, що неодного кров заллє.
А моя давня любка? Як же вона засоромиться, вийшовши на беріг! Закриє голову руками, а в решту грішного тіла нехай і громи б’ють. Лиш той чоловік, що його жінка дуже любить, подорожуватиме вигідно. Бо він поставить жінку нацапки та й поїде нею верхом. І ще й погонитиме батогом, аби хутше біга. Та любов і тут докаже чуда. Бо він на ній їде, вона ж його, любить. Він її гонить, вона його любить.
Один фізик не схоче таки виходити ніяким світом. Він іще всього не доміряв. Бігатиме з кутка в куток та труситиметься з поспіху, наче лист на трепеті. А все буде просити дівчину, щоби не тікала з таблицею, але щоби радше йому наставляла. Ще хоч один нумер, іще хоч один, нехай напише. А дівчині ще й поготів, бо вона зусім не рветься на беріг. Була вже там, та не бачила нічого цікавого.
Але наказ наказом: коли виходити всім, то всім. Через те вигонитимуть фізика з пекла три ангели і два чорти. Куди там, не виженуть! Фізик прослизне поміж них за кождий раз. Іще й зачепить термометром ангела за крило: літатиме пір’я по пеклі, як із жидівських бебехів.
— Ловіть, ловіть! — гукатимуть ангели.
А фізик у кут.
— Забігайте, забігайте! — відгукнуться чорти.
А фізик до таблиці. Скажуть і мені, щоби й я помагав ловити. Та й я буцім стану їм до помочі. А тимчасом ухоплю дівчину за руку, щоби її завести на безпечне місце, де би її ніхто не міг зачепити. Морочтеся ви з фізиком, а мені досить буде мороки з дівчиною. Та коли тільки рушимося ми з дівчиною, то стане фізик як не той. Лишить свої поміри та побіжить за таблицею, наче пес за ковбасою. Бо там поклав фізик не один свій нумер. Мабуть, дуже воно ласа річ для вчених такі нумери.
На березі віддадуть мене під догляд і на науку касієрові, священикові та й розбійникові. Кождий з них буде навчати мене іншої штуки: що касієр — сприту, то священик — правд віри а розбійник — чесноти. Всі три глумитимуться надо мною досхочу. Та всі одностайне признають, що я великий тупиця. Доклад їх про мої поступи в науці, буде для мене вельми некорисний. А що не буде ніяких виглядів на поліпшення, то призначать мене до авдієнції. Тут і договорюся відразу до свого.
— Віддайте мене, — скажу, — назад до пекла! Я не хочу жити з такими праведниками.
Отакий я запеклий грішник. Хто знає, чи за моїм приміром не підуть і другі. Заложуся, що й фізик забагне йти зо мною задля дальших помірів, а надто, коли побачить свою таблицю. Набезпечне й той любимець-муж зажене свою жінку до пекла, бо на березі не вольно бити. А Грицько з Катериною будуть ждати на дуже темну нічку, щоби тихцем прокрастися також за нами. А все через ті постоли. Бо там на березі гриматимуть на нього:
— Не засмерджуй неба вонючими постолами!
Тільки не вгадаю допевне, що станеться з моєю давньою любкою. Іти їй зо мною ніяково. Та бо й лишатися не має чого: волосся їй уже не поросте таке густе, як колись було на землі. Накривати ж голову раз-у-раз руками, то навкучиться хоч би й кому. Та й не знати, чи це їй довго буде дозволено, бо ану ж береговики подумають, що вона закриває голову на те, аби вони дивились деінде. У пеклі ж то хоч би часом зазичилася постолом. Але нехай вона собі сама радить: я вже не дурний наставляти живота під її лікті.
Що далі буде, дух мій не збагне.
От, яке моє пророкування!
Не бійтеся, побожники, та й ви, інші кандидати на береговиків! Це пророкування та воно й для нас у науку й на потіху. Бо воно показує, що грішник вітрить пекло носом іще за свого життя. Амінь!
[Твори (1943), т. І, с.286—311]
10.08.1943