X. запросив свого бюрового товариша, Мілька, перед обідом до себе на чарку лїкеру. П. Мілько, що завсїгди точно приходив на обід, випив, попрощав ся з товаришем і вийшов. Пійшов найкоротшою дорогою: через склепок із булками.
Лишень зачинив за собою склепові склянні двері, збентежив ся, як той заяць, що єго з усїх боків пси обскочать. Перед склепиком стояла бричка, а в нїй сидїв пан маршалок.
Мілько хотїв незамітно втечи, але пан маршалок завважав єго.
— Моє поважанє, пане Мільку! Як ся маєте ?!
П. Мілько затрусив ся, як осиковий лист у осени.
— Моє поважанє ! Я... я... відводив п. X.
— Навмисне через склепок, щоби побачити ся з красною склепаркою, — зареготав ся пан маршалок.
Мількови стали сльози в очах:
— Алеж пане... ласкавий, як можна ?
— Но, но, — успокоював п. маршалок — жарти, пане Мільку. Атже я знаю, шо з вас за примірний муж!
П. Мілько побіг до дому, як попарений. Добродушна усьмішка щезла з єго облича. Журба зависла над єго лисою головою, наче чорна хмара.
Від бистрого ходу впрів. Прибіг до дому, сїв на фотель і холодив ся, махаючи капелюхом.
„Що за нещастє, що за нещастє“, бурмотїв під носом.
Увійшла жінка, висока, худа зі злобними очима. Аж пашіла така румяна: тепер що лиш висваривши ся з кухаркою. Зараз завважала зміну на чоловіцї.
„А тобі що?“
Мілько шпурнув капелюх на стіл.
„Дай мінї спокій! Нещастє, кажу тобі; вічна компромітація !“
Тепер прийшла черга на жінку зажурити ся. Заломила руки тай з притиском заговорила: „Бій ся Бога, Мільку, говори! Що стало ся? Не перепуджуй мене.“
„Таке стало ся, що я пропащий“ — сказав Мілько, не то відповідаючи, не то розмовляючи сам із собою. — „Я, урядник, пане добродїю, в десятій ранзї тай така компромітация!“
Жінка вийшла з терплячок: ухопила чоловіка за рамя тай спищала:
„Таже говори, Мільку! чого мовчиш, як би ти писок замок на колодку?!“
Мілько зовсїм спокійно відповів: „Шо менї з того, шо я тобі скажу ? Се вже не верне ся ! Пропало. Компромітация на завсігди.
Десь мене злий дух підийшов, отой X. запросив до себе на лїкер. Вихожу від него тай іду через склепок із булками. Лиш я двері за собою зачинив, дивлюсь: стоїть бричка, а в бричцї пан маршалок. Ой Боже, розступи ся земле!
„Ну, та шо з того ? “ нетерпеливилась жінка.
Мілько покивав головою.
„Шо з того? Ха-ха-ха! Вона каже: шо з того! Та ше більшо потреба? Шо-ж він собі подумає за мене? Я, урядник — пане добродїю — у десятій ранзї та йшов булку купувати за два крейцарі! Чи може вже бути більша компромітация?!
Бодай-же він був спопелїв, заки втворив пащеку, аби мене на лїкер запросити!
Жінка посумнїла. „Ше сего хибувало! Мене прозивають міщанкою (вона була донькою горожанина таки з того місточка, але тепер уже панї), а за тебе будуть говорити, шо купуєш булки по два крейцарі“.
Мілька аж у горлї стисло, так ревно зажурив ся: „Боже, Боже! Шо то може наробити одно нїчо!
Гей! Атже в мене є кухарка. Плачу їй пять ринских на місяць, а люде будуть гадати, шо я сам ходив булку купувати за два крейцарі. Та менї тепер нїяк показати ся в поряднім товаристві. Маршалок розповість кождому, шо видїв, як я сам булку купував.“
Спер лису голову на долоню, задумав ся глубоко тай розмовляв ся із собою: „Нема иншого виходу, лиш подавати ся на перенесенє. Але-ж бо матеріяльна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш.“ Хату й реальність дістав Мілько за жінкою.
Стала жінка щиро єго радити : „Шо нам з хати, коли встид за встидом. Тут у мене повно кревняків, а то самі прості люде. Зі щирости та доброти компромітують де здиблять. Оногди йду я з доктором N. аж надходить Андрій. Знаєш? Івана син. Цїлує мене в руку тай: — Чи тямите — каже — панї, як ми ходили разом до школи? Бігалисьмо обоє босі тай шпуряли камінями. — Ґвавт! я трохи не зомлїла. Уступи ся, кажу, добрий чоловіче, не знаю тебе, а боса я нїколи не ходила! — Але пльотки вже готові. Шо з того, що ношу тепер нові лякерки, коли обсужувати муть, що я боса ходила до школи.“
Мілько три ночи не спав, а три дни ходив, як строєний : так єму булка заїхала в голову. Де тільки два люде говорили й сьміяли ся, єму так і видїло ся, що то через тоту булку.
Та се ще байка. Але-ж бо п. Мілько, як тілько коли побачив булку, зараз тряс ся як у пропасници. Бояв ся булки, як чорт сьвяченої води. Такий єму ляк дала.
Бо то треба знати: до простого чоловіка розпечи желїзні тричяки до червоности тай єму до очей — джі! та може здрігне ся, а урядник у десятій ранзї, як коли, то й булки перелякає ся.
[«Не-читальник» (1900), с.12—15]
10.08.1900