Шопка Романа Зілінка
Фактично всі люди (чи майже всі) люблять Різдво. Різдво святкують ревні християни і ті, які про свою причетність до християнства згадують у великі свята, традиційні віряни і протестанти. А також ті, яким «все одно». З Різдвом пов'язано не лише багато дійств, родинних ритуалів, а й безліч спогадів. Хтось згадує щось із дитинства, хтось — юнацькі підпільні вертепи, ще хтось — Різдво в ув'язненні чи на засланні. Попри все те, раніше чи пізніше у житті кожного з нас настає день, коли Різдво сприймаємо по-особливому — особисто і набагато глибше, ніж приготування дванадцяти страв і дотримання всіх ритуалів. Це тоді, коли Різдво входить у наше життя, а слова «З нами — Бог» приймаємо як реальність. І тоді ця сентенція не відлітає від нас на крилах коляди, а залишається і в лютому, і березні, і в квітні… у різних життєвих ситуаціях, коли ми не в храмі, коли немає свята, коли на роботі до нас несправедливо прискіпуються, коли у студента дилема: готуватися до іспиту зі складного предмету у викладача, який «валить», чи заплатити і мати спокій, коли ситуативний сусід у транспорті відпихає нас, аби зайняти зручніше місце, коли запізнюємося на надважливу зустріч і безнадійно застрягаємо в дорожньому заторі і ще багато коли, коли, коли… Ми завжди маємо вибір. І не завжди те, що легше й простіше, згодом іде нам на користь.
Проте сьогодні Різдво відчуваємо найгостріше. За кілька годин до Святвечора спогадами та думками ділиться з нами чудова львівська пані Віра МАНЬКО, яку знаємо як редактора видавництва «Свічадо», голову Львівського цеху писанкарів, авторку книжок про страви Святвечора та різдвяну випічку, знавця традицій, багаторічну учасницю театру «Мета».
Окрушини спогадів
«Я народилася у Львові, у звичайній родині: тато — водій тролейбуса, мама — нормувальник на підприємстві. Мама була доброю господинею, дуже творчою, колись дуже хотіла стати художником, любила вишивати, багато років співала в хорі "Лемковина". Очевидно, від неї я перейняла смак до народного мистецтва», — розповідає Віра Манько.
Її сім'я була з переселенців з-під Перемишля, яка 1945 року вимушено переїхала до Львова й оселилася неподалік монастиря редемптористів. Саме отці й брати-монахи підтримали на перших порах, допомагали їжею. Через рік УГКЦ заборонили — і до хати Маньків привезли дзвін, престіл з каплички, частину бібліотеки. У них постійно перебував хтось із монахів (зокрема ті, які поверталися із заслання). Тож пані Віра знала багатьох із підпільної Церкви. Раз на місяць у їхній хаті священик відправляв Літургію. Згодом молодший брат пані Віри також став редемптористом.
«Великим прикладом жертовності і побожності для мене були бабця й дідусь. Бабця навіть надсилала посилки Йосифові Сліпому і отримала від нього благословення», — наголошує мисткиня.
До Різдва родина Маньків також готувалася по-особливому. Попри атеїстичний режим, співали колядки, варили кутю, долівку встеляли соломою, стіл — сіном, ставили дідуха. Всі обов'язки були розподілені, кожен — від дорослого до дитини — знав, що має зробити.
Найважливішою стравою Святвечора є кутя. Зазвичай її готуємо з пшениці, однак наші пращури варили її з ячменю (пенцаку). Традиційно до куті входить розтертий мак (найкраще його розтирати таки в макітрі, хіба хто не має макітри, то послуговується блендером чи кавомолкою) і мед, можна додавати горіхи, родзинки тощо. В різних реґіонах готують кутю різної консистенції — від ріденької до густої.
«Від бабці я перейняла традицію пекти штруцлю. — розповідає далі пані Віра. — Хліб на святвечірньому столі — символ Новонародженого Спасителя. Наш хліборобський народ у різних реґіонах пік різні хліби, і називалися вони по-різному. Про це я дізналася кілька років тому на пленері у Вінниці. Окремо пекли прісний хліб до споживання на вечері, а окремо — до наступних днів. Деякі хліби зберігали навіть до Йордану, наприклад на Поділлі, де пекли три хліби — "Хазяїн", "Василь" і "Йордан". З'їдали їх відповідно на Різдво, на Василя і на Йордан».
Мисткиня тепер готує ті страви, які завжди були вдома на Святвечір: борщ на буряковому квасі, який готує завчасу, до нього ― вушка з грибами, рибу, голубці з тертої картоплі, грибову мачанку, вареники з картоплею і капустою, а також горох із капустою та пшоном.
«Ще я фарширую рибу, — додає вона. — Це не є традиційна святвечірня страва, але таку рибу готувала моя мама. І я вже за звичкою напередодні купую коропа, щоб нафарширувати його».
Різдвяне печиво
До випічки Віра Манько бралася рано. Вже у 8–9-му класі випробовувала рецепти. Найбільше роботи додавалося перед Різдвяними святами, коли з бабусею і мамою пекла вже згадувану штруцлю, хліб, пиріжки, рогалики, пампушки, завиванці з цинамоном, тістечка, а також медівники.
«Медове печиво українці пекли здавна, адже мед вони споживали значно раніше, ніж цукор, — зазначає майстриня. — Медівники та дрібні медові тістечка мають багато різновидів. Колись мій двоюрідний брат розповідав, як у дитинстві прийшов до багатого сусіда, у якого на столі лежали дві хлібини — біла і чорна. Той відрізав йому шматок чорної, а хлопчина десь із півгодини пручався, адже чорний хліб удома був завжди, тому так хотілося білого. Лише коли скуштував, то зрозумів, що цей хліб — особливий. Це був медівник».
Нещодавно Віра Манько видала книжку «Медове печиво». До її появи спричинилися не лише спогади брата, а й велика збірка переписів медових смаколиків, яка зібралася у пані Віри: «Моя мама у молодості їла в однієї пані дуже смачний медівник. І потім намагалася знайти такий рецепт. Отак ми його шукали — брали в когось рецепт, пекли, пробували, а мама казала: "Добре, але не те". І ми пекли далі. Того особливого рецепта так і не знайшли, зате назбиралася ціла колекція інших. І ось, коли виник задум такої книжки, я виймала ті рецепти, пекла наново. За три з половиною роки книжка вийшла. Все, що подане у ній, випробуване».
Найважливіше у медовій випічці — це прянощі, наголошує авторка. Завдяки їм печиво має особливий запах. До медівників традиційно треба додавати цинамон і гвоздику. Також добре поєднуються імбир, цедра, мускатний горіх, кардамон. Колись склад прянощів до медівника навіть тримали в секреті, він переходив від мами до доньки. До такої випічки використовуємо не лише пшеничне, а й житнє борошно. Віра Манько поєднує їх у випіканні медового печива і пляцків.
Театр, пленери, колядки
«Я змалку була гуманітарієм, але в той час вступити до університету було нелегко, — розповідає пані Віра. — Батьки розуміли це і переконали мене подати документи на технологічний факультет Поліграфічного інституту (тепер це Академія друкарства), а не на географічний, в університет Франка. І знаєте, я ніколи не шкодувала. Прекрасно давала собі раду з технічними дисциплінами, а всі лекції у нас були українською мовою, на відміну від інших навчальних закладів. Це при тому, що в нас були студенти з інших республік Союзу. Завдяки поїздкам на практику в Москву і тодішній Ленінград я побачила багато музеїв. Потім працювала на радіозаводі. Роботу мала цікаву, могла експериментувати, досліджувати».
Свої творчі нахили Віра Манько примножила у молодіжному товаристві, куди потрапила наприкінці навчання. Це були часи брежнєвської задухи. І кожен, хто відчував потребу, намагався робити щось більше. Спершу друзі ходити в Карпати, разом зустрічали Новий рік, святкувати дні народження, ставили маленькі вистави. А 1988 року запросили до себе режисера Григорія Шумейка і створили театр «Мета». Цей театр зміг зробити більше, ніж професійні, за якими був чіткий контроль. Він перший поставив «Марусю Чурай» Ліни Костенко, виставу за новелами Стефаника, «Собор» Гончара, «Мину Мазайла» Куліша, «Дракона» Винничука, «Ми повернулися» (про греко-католицьких священиків), поетичні вечори, вертепи, гаївки.
«Без театру я багато чого не зробила б, — визнає пані Віра, — адже там отримала багато просвіти. Це час мого навчання і самовдосконалення».
1985-го вона зробила першу писанку. А 2001-го вже видала книжку про писанки. До слова, писанка як символ початку здавна була не лише великоднім, а й різдвяним атрибутом українців. Досі у Коломиї та на Гуцульщині напередодні Різдва писанками прикрашають ялинки.
На одному з пленерів «Екологічний ракурс» у Яблунові на Франківщині Віра Манько відкрила для себе соломоплетіння. А коли готувала до видання книжку київської майстрині Раїси Павленко «Українські народні вироби зі соломи», то навчилася робити павуки, коники, ангелики. Відтак на Різдво її помешкання прикрашає символ всесвіту — солом'яний павук.
На думку пані Віри, у ці святкові дні ми по-новому відкриваємо для себе звучання колядки. Сама мисткиня знає багато і давніх, і сучасних колядок. Не сприймає їх синтетичної обробки, лише хоровий та акапельний спів їй до душі. Любить насолоджуватися співом на фестивалі «Велика коляда» в Домініканському соборі. Пригадує, як 1987 року театр «Мета» привіз із Києва колядку «Ангели знижайтеся» і у Львові надав їй нового життя.
«Коли ми дотримуємося різдвяних традицій, то зберігаємо речі, порушивши які, втратимо себе. — підсумовує Віра Манько. — Тому важливо готувати святвечірні страви, які найсмачніші таки цього вечора, важливо цього дня дотримуватися строгого посту, чекати першої зірки, колядувати у родинному колі, вшановувати предків, дякувати Богові за прожитий рік і брати участь у святочних відправах у церкві».
06.01.2016