У підручники історії 2015-й ввійде як рік російсько-української війни. Нащадки уявлятимуть танки, злидні, смерть. Але хіба ж ми прожили його по-воєнному?
Довший час мені вже муляє питання, що його одразу ж по приїзді в Україну ставлять іноземці: «А де війна?». Зазвичай розповідаєш про далекий Схід, неозору величезну країну, наводиш відсотки окупованої території, порівнюєш відстань до Парижа й Луганська, але все одно й самому у все це віриться слабо. Бо ж і справді: де війна?
Поміркуймо: в підручники історії роки 2014–201… будуть вписані словами про війну, нащадки наші уявлятимуть танки, руйнування, зброю, злидні і мобілізацію країни в один величезний м'яз, але чи так є насправді? Пригадується історія, яку розповідав польський інтелектуал Давид Варшавський. Під час німецької окупації з варшавського ґетта вирішують відрядити посланця з меседжем для світу: у Варшаві панує смерть і кояться злочини проти людяності! Посланець каналізаційними трубами видобувається з ґетта, але те, що він бачить у місті, суперечить змісту його послання: працюють кав'ярні, на терасах сміються люди, черги біля кінотеатрів, вулицями їздять авта, продаються квіти. А за стіною ґетта — смерть.
Часто уявляю собі цю стіну як мур пам'яті, сприйняття, історії. Тепер, коли згадуємо Другу світову, в уяві народжуються образи боїв, броньованої техніки, мільйонів смертей і газових камер, повстанських криївок і довжелезних колон військовополонених, що сунуть засніженим шляхом у літньому дранті. Але під час тієї війни, яку називають найжорстокішою в історії людства, в більшості міст Європи тривало майже ординарне життя, обтяжене, щоправда, дефіцитами й комендантськими годинами. Коли мій син запитає мене через 20 років: «Як ви зустрічали той воєнний 2016 рік?», чи маю я йому розказати про дешеві турецькі мандарини в супермаркеті, корпоративи й концерти, чи все ж про лінію розмежування, обстріли, блокпости, окупацію Комінтернового? Говоритиму про батареї ворога чи батареї пляшок з алкоголем до кожного українського столу?
Ніяк не стирається мені з пам'яті той вечір у прифронтовому Сіверськодонецьку, коли в ресторані не було вільного місця, а звідусіль долинав радісний сміх і п'яні пісні; надворі був 2015-й рік, до фронту — кільканадцять кілометрів, на Україну напала найбільша і найкровожерніша держава Європи, наш одвічний ворог. А в ресторані — сміх, музика, тости і фото на згадку. Приблизно так виглядали ресторани й під час Другої світової, і під час югославських воєн — теж.
До речі, про югославські війни. Вже другий тиждень сиджу над перекладом роману сербського письменника Срджана Валяревича «Комо». Це роман про війну, але з тих найкращих зразків, в якому жодного разу слово «війна» не вживається і в якому взагалі немає описів батальних сцен. Це книжка про письменника-алкоголіка (ну бо не для того я два роки зубрив сербську, щоб перекладати книжки про абстинентів), молодого автора з Сербії, якого під час воєн 90-х років запрошують на стипендію в Італію, на віллу Рокфелера над озером Комо. І він описує свій місячний побут там — шикарні вечері, дорогий алкоголь, прогулянки горами, загравання з місцевими дівчатами і таке інше, що ми знаємо про напружену письменницьку роботу.
А де ж там війна, запитаєте ви. І я відповім: її немає. Тому це й моторошна книжка, справжній воєнний горрор, адже розповідає про втечу: від себе, в іншу країну, в алкоголь. Бо цьому молодому чоловіку всього 24, і це єдиний раз у житті, коли йому 24. Більше це не повториться. За місяць він повернеться — і його можуть мобілізувати, відправити вбивати, вбити. А йому один-однісінький раз 24, і за великим рахунком він не винен, що народився в проклятій частині світу, де війни випадають на долю кожному поколінню. Він хоче пожити — бодай один місяць — як «біла людина», розважатися, насолоджуватися, подорожувати й знайомитися, просто жити. А за лаштунками цієї приватної історії палає у вогні і тоне в крові його рідний Балканський півострів. Універсальність послання цієї книжки очевидна: війна — чорно-біла, ти або в ній, або від неї втікаєш. Tertium non datur. І більшість втікає.
Якими будуть наші приватні історії про війну, яка, сподіваюся й уповаю, наступного року таки закінчиться? Скільки буде в них мандаринів, вояжів на закордонні пляжі під час відпусток, музики, сміху й радості, а скільки — танків, окопів, бинтів і джґутів, повітряних тривог? Історія — велика фікція, яку ми уявляємо, але якої не було насправді. Історична правда — це такий самий оксюморон, як повітряна тривога, адже коли тривога справжня й тебе огортає страх, то тисне груди, бракує кисню й забиває дух. Тривога буває лише безповітряною.
29.12.2015