Листопад, либонь, найгірший місяць у році – і в фізіологічному, і в поетичному сенсах. Темрява довшає, повітря вистуджується, вологість стає всюдисущою, тож не дивно, що сезонні загострення депресії припадають саме на цей період року. Опало листя, зникли кольори й відтінки, природа постає перед людським оком голою, беззахисною – і мимоволі ця зміна оптики змушує й собі задуматися про важливе, відкинути суєту, що нею насичені літо і молодість. Голі дерева, гола земля – це передусім привід відчути і себе голим, справжнім, зняти маску, а без неї ми, правду кажучи, ранимі, недосконалі, реальні. Це як на картинах геніального художника Павла Бедзіра, де плетиво гілляччя означає і лабіринт у пошуках себе, і карту кровоносних судин, і химерні ґрати, що відділяють наш внутрішній зір від справжнього світу. Словом, листопад важкий, бо справжній, без напускної бравади й косметичного фальсифікату. Місяць істини.
Так склалося, що в листопаді мені довелося перевідкрити власну країну, по-новому глянути на Україну у всій її мозаїчності й неоднорідності, строкатості й окраїнності. Я й до цього багато подорожував і був майже скрізь на своїй Батьківщині, але мандрівки потягами й літаками мають суттєву ваду – ефект метро: ти бачиш одну станцію, а виринаєш уже на наступній, пропускаючи повільну зміну ландшафтів, переростання одного реґіону в інший, мікрокордони й лімеси. Минулого ж місяця завдяки презентаціям «Карбіда» я побачив Україну повністю – всі реґіони, 26 найбільших міст, понад 7 000 кілометрів – з вікна автомобіля. Ми їхали через мегаполіси, степи, провінції й гори, ми бачили, як збільшується кількість орних земель і села стають меншими, достоту хуторами; зауважували, як змінюються найпопулярніші кольори, що ними пофарбовано хати людей, і зміну форми церковних бань; помічали, як відрізняються навіть вивіски на сільських магазинах. Ми побачили Україну – справжню, голу, без прикрас. Таку, в якій живемо. Листопадову.
Якщо описати враження одним словом, то воно буде – негарна. Хоча в потилицю йому дихає інший епітет – брудна. Роздовбана дорога, що майже ніде не має розмітки й чіткого узбіччя. Купи сміття обабіч шляху, нескошена трава, необрізані дерева, непрохідні хащі. Абсолютна невідповідність стилів, шизофренічна еклектика несмаку і бідності. Чому всі ці потворні жовті транспортні засоби, які навіть мова не хоче називати автобусами, й тому народила слово «маршрутка», перекособочені, брудні, звідки в них беруться масні фіранки, чому з них пихтить дим, наче зі старої грубки? У нашій країні в жодному з населених пунктів лінія тротуарного бордюру не залишається рівною довше 50 метрів – обов'язково в ній зяятиме пустка вирваного фраґмента, надщербленого каменю, роз'їбошеного з'їзду. Пройдіться бруківкою – ніде вона не складена в досконалі геометричні фіґури, лежить криво, чигає дірками, наче рот беззубого, пістрявіє різними кольорами. І причина цьому зовсім не бідність, адже не треба бути дуже заможним, щоб пофарбувати свій же паркан, підрізати кущ чи поправити поштову скриньку, що вже бозна-відколи криво похилилася. Нам просто добре так, комфортно, серед цього хаосу й бруду ми почуваємося, як риба у воді.
Неправда, загорлаєте ви, у нас дуже гарна країна! І я з вами погоджуся, бо країна в нас справді прекрасна – з гарною природою, мальовничими краєвидами, безмежним степом і високим небом. У нас гарна країна, але Україна – негарна. Майже все, до чого торкнулася людська рука на нашій землі, – потворне, сіро-брудне, перекособочене, незручне, негармонійне, примітивне. Щоб сфотографувати гарний кадр, доводиться відходити вглиб, до природи, шукати ракурс, в який би не потрапляло рукотворне. В який би не потрапляла Україна.
22.12.2015