Не знаю, як це у жінок. Напевно, що інакше. Врешті, відмінність між жінками і чоловіками – це єдина межа, яку ніколи нікому (навіть транссексуалам) не вдасться переступити, щоби розповісти, як це у жінок. Інакше хоча б тому, що саме жінки – їх просто більше, і вони активніші – вибирали і вибирають усіх наших обранців, передовсім президентів, бо вони – найголовніші чоловіки у країні. Але у чоловіків є так, що часом досить послухати, як звучить якась жінка, щоби потім почуватися щасливим, що ти з нею не мусиш бути, що тебе ніщо не примушує бути з нею далі, що ти просто не можеш витримувати ці інтонації. Або навпаки. Не треба вже нічого, досить лиш тембру, щоби зрозуміти, що ти підвладний, тобто зачарований. Це, до речі, стосується не тільки жінок, передовсім не жінок. Чоловіки, як осінні олені, розрізняють інших чоловіків за манерою ревіти ще перед тим, як побачать ваготу їхніх рогів і вправність торсу перед вирішальним поєдинком.
Двадцяте століття дало унікальну можливість для оцінки лідерів. Вагомішу, ніж напружений крик з балкону. У двадцятому столітті з'явився звукозапис і трансляція. Черчилль, можливо, не став би нобелівським лауреатом з літератури, якби не його інтонації. Гітлер і Сталін теж були би інакшими без властивої їм манери говорити. Зрештою, навіть проповіді у церкві ми вже не уявляємо собі без підсилювачів звуку. Залишився ще театр, але на те він і театр, хоч і там все частіше ламається ця головна ознака театральності. Щодо кіна, то там вже давно все вирішено. Найбільша цінність – типаж. А типаж – це характерні не награні інтонації. Навіть тоді, коли йдеться про анімацію. І на них ми орієнтуємося, за ними ми визначаємо, що є чим.
Колись, ще у школі, ми мали добру нагоду запізнати сутність тогочасного режиму, слухаючи промови Брежнєва. Часом – коли йшлося про глибину пізнання – їх варто було прокручувати (очевидно, що на вінілі) у сповільненому або прискореному режимі. А кінцем радянської епохи насправді стала перша велика промова Горбачова. Спосіб його говоріння визначив майбутнє. А принципом радянського секретного радіо-телефонного зв'язку була саме деформація звучання голосу.
Не менше важливим є також можливість почути власний записаний голос. Оскільки людина є тим, що вона про себе уявляє, то такий досвід може стати великим відкриттям. Багато років тому я навіть використовував такий прийом у вихованні дітей – записував на касетний диктофон їхні голоси у не найкращі моменти, а тоді давав їм послухати самих себе збоку. Таке дуже діяло.
Історія нової української держави проявляється через мовлення. На усіх рівнях і у різних ситуаціях. Що вже казати про президентів – які є головними чоловіками у цій країні виборців-жінок. Кравчук, який перейшов на українську – революція. Кучма, який виглядав недоуком, коли мусив говорив українською, але був цілком нормальним, коли нарешті міг казати щось по-своєму. Зрештою, найяскравішою сторінкою нашої історії стала історія із таємним записом його балачок. І не важливо, що він говорив. Найсуттєвіше – як. От це було справжнім викриттям. А потім була ще одна виразна революція – риторика Ющенка. Потім ще – тугий базар Януковича. І так далі, і так далі… Місцем, де проявляється розвій, де його можна просікти є передовсім не сенси, а способи того, як що ким говориться.
Тому такою важливою є нагода почути, як говорять там, від чого всі ми більше чи менше залежимо.
17.12.2015