Менї приходило ся переходити пограничним етноґрафічним поясом українських земель у Росії, починаючи від околиць на схід від Івангороду через Люблинщину й Сїдлеччину та через Білу до Берестя Литовського, а звідси в сторону Дорогичина й дальше на північ і на схід через найдальші на північ висунені українські села. Відкладаючи докладне звідомленнє з моєї подорожі до спокійнїйших часів, коли зможу використати свої записки й подати їх у викінченій формі, хочу тут подїлити ся з читачами тільки деякими вражіннями.
Наперед що до етноґрафічної границї. Оскільки я міг переконати ся, йде вона місцями далеко дальше на захід, нїж се приймаєть ся дотеперішніми вченими й російською статистикою. Українські оселї та дрібні острови української людности я стрічав доволї далеко поза граничною етноґрафічною лїнїєю, зазначеною на мапах Величка, Нідерлє, Флоринського й ин., й як що повоєнні обставини на се позволять і не змінять складу людности через виселюваннє, заборони повороту, кольонїзацію і т. д., треба буде конче при помочи окремої експедиції прослїдити й накінець усталити сю мало знану або місцями спірну українсько-польську границю.
Між польськими кореспондентами з поля війни є загальний нахил зачислювати пограничних Українцїв до Поляків, головно з причини католицьких, а властиво унїятських симпатій людности, а часами також наслїдком припадкового вживання польської мови в зносинах із польською людністю. Що до останнього, то наша людність українсько-польського погранича присвоїла собі, правда, вживаннє польської мови, вважаючи польську мову панською, та співає навіть часто мішані польсько-українські піснї, які нам по части й відомі з записей польських етноґрафів. Одначе все то робить ся тільки в зносинах з Поляками: дома ті самі люде говорять тільки по українськи. Лише місцями можна подибати випадки, що молодїж під впливом церкви пробує говорити по польськи, коли батьки ще твердо тримають ся своєї рідної мови. Се стрічав я навіть у таких місцевостях, що відорвані від звязку з одностайною українською територією або сильно перемішані.
По українськи говорять очевидно й Українцї латинського обряду, що наслїдком нерозумної полїтики російського правлїння та страху його перед мазепинською унїєю перейшли до латинської церкви.
Польські священики, використовуючи унїятські симпатії людности, потрапили загорнути тисячі українських душ під свою опіку, але не вспіли зробити з них Поляків, не зважаючи на найсильнїйші заходи. Всї виводи польських кореспондентів про Поляків унїятів у тих сторонах мають таку саму вартість, як подібні докази про "римо-католицьких" Поляків-селян на Українї, Буковинї, Гуцульщинї і т. д. Щойно тепер можуть польонїзаційні заходи латинських священиків принести більші успіхи.
Українська людність полишила ся тільки денекуди на місцї. В деяких околицях її зостало ся доволї багато й вічне голошеннє про очищеннє "польської" землї не має нїякої підстави, але багато сїл справдї опустошіло або в части або таки зовсїм. Се одначе стало ся не тільки наслїдком примусової евакуації, розпорядженої адмінїстративними й військовими властями. Тут завинило багато саме польське духовенство, але про се нїде не згадувало ся. Коли тільки в червнї настала непевна пора, зачало польське духовенство приватно між людьми, а при кінцї й публично з проповідницї аґітувати за вивандруваннєм "православних" до Росії. Латинські священики стратили, як се я сконстатував у декількох селах, варварствами (!) ворожих військ, оповідали несотворені речі й радили людям "православної віри" втїкати чим скорше. Се могли Поляки робити тим лекше, що їх положеннє в часї війни значно поправило ся. Рівночасно всюди, навіть з проповідницї, ширило ся вістку, що Полякам і католикам нїчого не станеть ся й тому повинні всї католики лишати ся на своїх господарствах. Що все те робили польські священики не на приказ властей, а тільки з власної охоти й для власних цїлей, се зовсїм очевидне й се найкраще видно з того, що потім писали польські кореспонденти. Досить, що селяне в значній мірі вибрали ся з дому, а ті, що лишили ся, набрали такого поважання перед латинською, себто польською вірою й польською мовою, що просто боять ся признавати ся до православя й говорити по українськи. Оскільки до того причинили ся австрійські власти, які для порозуміння з людністю вживають польської мови, й яку тут ролю відограли польські лєґіонїсти, не мав я нагоди переконати ся.
Одначе факт зостається фактом, застрашена українська людність боїть ся признавати ся до українства й калїчить по польськи. В однім селї, в якім, як я знав, жили самі Українцї й де була православна парохія, обсаджена, що рідко, свідомим і дїяльним Українцем, нїхто не хотїв менї відповідати по українськи. "Де-ж тут у вас Українцї?" — питаю далї трьох молодих ще господарів. "Чому-ж ви калїчите по польськи, коли я питаю вас по вашому!" Люде замяли ся й щойно по якімсь часї один з них відважив ся сказати, що він звичайно говорить так, як я, але тепер мусить по польськи, бо боїть ся, щоб йому не зробили чого. Се потвердили й його товариші та розповіли потім докладнїйше про способи польської аґітації. Те саме трапило ся менї також у селї К. в околицях Пинська.
[Вістник Союза визволення України]
12.12.1915