По цьому боці Карпат чи Бескиду загалом мало людей знає щось точнішого про наших братів, у т. зв. Пряшівщині. Та й сама Пряшівщина не давала про себе нічого знати. Життя там назверх немов завмерло. Свого часопису не було, "Просвіта" майже не працювала чи бодай назверх не виявляла ніякої діяльности. Товариство ім. Духновича, опановане москвофілами, також не рухалось, як остаточно не рухались всі товариства чи установи, що їx вони опанували. Отже повний застій культурного життя. Хіба що тут і там учитель чи священик щось робив у свому селі, але зорґанізованої діяльности на українському селі взагалі не було. Причини були різні. Брак ініціятиви, надії на щось, що мало прийти, а не прийшло і т. д. Державні круги до нашої освітньої праці щойно тепер поставились доброзичливо і в останніх тижнях настали великі зміни. Зміни рішальні для дальшого життя українців у словацькій республиці. У висліді заходів кол. міністра Юліяна Ревая та інших світських і духовних осіб словацький уряд, за посередництвом своєї шарисько-земплинської жупи в Пряшеві, декретом з 13. листопада ц. р. повідомив централю "Просвіти" в Пряшеві, що "проти її діяльности, чи діяльности її уповноважених представників на цілій території цієї жупи, себто на цілій Пряшівщині, немає закидів". Опісля Президія поліційної дирекції у Пряшеві письмом з 15. листопада ц. р. дала дозвіл видавати український тижневик "Народне Слово". Тижневик буде появлятись у Пряшеві і перше число вийде вже в найближчому часі. Поки ці рядки дійдуть до наших Читачів, то вже може й у Пряшеві вийшло "Народне Слово".
З цього бачимо, що й на Пряшівщині настали тепер вже кращі можливості праці. Провід Т-ва "Просвіта" у Пряшеві, повідомляючи про цей радісний факт українське громадянство й усі свої досі нечинні філії, підкреслює, що напевно всі щирі українці приймуть оцю можливість праці на культурно-освітній ниві з радісним вдоволенням, та що тепер стрінемо всіх — читаємо дальше в цьому дійсно історичному заклику — в пильній праці. Цієї праці ще більше, як на нашій Лемківщині. Т-во у Східній Словаччині дуже, дуже треба! "Просвіта" у Пряшеві задумує переорґанізувати свою дотеперішню канцелярію на секретаріят з належним персоналом так, щоб крім постійного секретаря були ще й референти-інструктори для справ соціяльних, господарських і пропаґандивно-освітніх. Крім того має бути зорґанізований окремий реферат для жінок і реферат для молоді. Задуми і пляни гарні, широкі, але щойно пізніше переконаємось, чи справді щось з того всього буде зроблене. Перешкод для праці тепер нема. Треба тільки хотіти і — не гаятись.
Та хоч прямих перешкод не буде, все ж прийдеться поборювати великі труднощі. Ці труднощі будуть в першу чергу на церковному тлі. Хоч це дуже сумне явище, проте фактом є, що українській освітній праці перешкоджує тут Церква: однаково — греко-католицька, як і православна. Тут у Пряшівщині, у церковно-реліґійному житті ті самі обставини, що були колись на Закарпатті. Греко-католицькі священики з дуже малими виїмками це непримирні вороги всього українства. Формально називають себе русинами, руськими, тощо, хоча дома чи між собою говорять тільки по-мадярськи. Вони послідовно поборюють все українське. Знову ж православні батюшки це здебільша всі — чорносотенці. Православя на Пряшівщині це дійсне і незакрите царославя. Отже на священиків (крім одиниць) не можна рахувати, навпаки, прийдеться з ними на кожному кроці боротись. Є ще на Пряшівщині наші отці-Василіяни, що переселились із Закарпаття.
Живе тут і відомий пoет Зopеcлaв. Та вони, хоч свідомі українці, примушені обставинами не виявляти досі ніякої громадсько-культурної активности. Деякі з них навіть проповіді в церкві виголошують якоюсь тарабанщиною, що не наражувати себе на закиди чорносотенців. Це дуже прикро, бо мають на селян великий вплив, якщо Боже слово проповідуване рідною, простою селянською мовою. І тут треба підкреслити, що на будуче треба нікого боятись, бо словаки нам вже перешкоджувати не будуть, тих других не маєм чого боятись.
Як же виглядає тамошня школа? Більша частина вчителів, це всякого рода "русини, малороси, підкарпатороси" і т. д. Це здебільша вихованці учительської семінарії. Ще недавно шкільна молодь говорила "ґаспадін" "здраствуйтє" тощо. Тепер уже кажуть до вчителя "пане", вже починають здоровити українськими привітами.
Заходжу до горожанської школи в Межилаборцях, до кляси, де вчить мій приятель, кол. секретар о. д-ра Волошина. З найвищою клясою приготовляє саме українську діточу виставу. Слухаю і приглядаюсь. Шкільна молодь, хлопці і дівчата — здорові, назагал добре одягнені. Тільки мова в них трохи попсована. Це висліди довголітньої чорносотенної праці. По пробі молодь обступила мене, я розговорився з ними й питаю, чи вже всі мають "Кобзар". Всі радісно потакують. Довідуюся, що в цій школі розійшлось понад 90 "Кобзарів"! Це на тутешні обставини дуже багато. У дітвори прокинулась національна свідомість. У Пряшівщині молодь просто захоплюється українськими книжками. Біда одна, що тих книжок, головно для молоді, нема. Час до часу Краків чи Прага перешле кілька книжок, але цього мало. Молодь хотіла б на другий рік іти сюди до нас, до Ґен. Ґубернаторства, до середніх та фахових шкіл.
Наші Читачі напевне цікаві довідатися, скілько власно живе укранців у Пряшівщині, себто в гряницях словацької держави? Точна відповідь на це питання майже неможлива. На підставі словацької урядової статистики живе у Словаччині всього яких 70.000 українців (русинів). Але всіх греко-католиків і православних є у Словаччині понад 150.000, себто понад 150.000 українського етнічного населення, з якого кількадесять тисяч говорить по-словацьки, або шарисько-земплинською говіркою. Тепер буде у Словаччині новий урядовий перепис всього населення, і знову вирине питання, чи всі греко-католики є українцями і чи направду є й словаки-греко-католики, у Пряшеві, де всеціло панують мадяри й москвофіли. Тільки незначна частина вчительства у Пряшівщині це українці, вчителі-втікачі з інших українських земель. До того ще й не всі вчителі-українці виконують якслід свої обовязки супроти народу й батьківщини. Деякі працюють пильно, послідовно і ця праця має успіхи, але більшість сидить тихо та нарікають на "невідрадні обставини". Вчителі, різні "роси" говорять "как", "да", "ґаспадін" і "харашо", але літературною російською мовою ніодин зних не володіє. Ці вчителі крім того носять "рубашки" і новонатворені шапки східнього типу та співають "Волга, Волга..." В повітовому містечку Межилабірці — є окрім українських нар. шкіл також горожанська школа (це чеський тип школи, — відповідає III—IV клясі ґімназії). У горожанській школі є три вчителі-українці, один учить у словацькій школі. Єпископ Гойдич з Пряшева видав пастирський лист, в якому закликає, щоб усі вірні греко-католики при недалекому переписі населення проголошували себе сміло за українців (русинів), дбаючи про те, щоб ніодна душа не пропала. Тому велика відповідальність паде на інтеліґенцію у Пряшівщині. Звичайне нарікання на долю та на "несприятливі обставини" тепер не поможе!
Наприкінці коротенька згадка про історію українців у Східній Словаччині. Історія доказує, що наші предки прийшли сюди десь в IX. ст., ще перед приходом монголів в дунайську кітловину. Наші предки перенеслися сюди з Великої України, головно з Чернигівщини і Подільщини. Потім згадується про більше переселення на південну сторону Карпат і Бескиду в XIV. ст., коли то князь Корятович, покинувши Поділля, перейшов сюди з численними подільськими переселенцями. Але зчерги прийшли століття, з яких і досі залишилась пісня-лєґенда між нашими селянами у Пряшівщині:
Коли мурували білу Маковицю
Гонили на панське убогу вдовицю,
На панське ю гнали, на панське ся брала
І гірько плакала...
Пряшів-Межилабірці, в листопаді 1940.
[Краківські вісті]
08.12.1940