Акціонери володіють корпорацією, і з цього випливає обов'язок директорів максимізувати акціонерну вартість. Я втратив лік, скільки разів мені казали, що «це закон».
Але це не закон. Точно не в Америці, як зазначила Лінн Стаут, професорка юридичного факультету Корнельського університету.
Акціонери в Англії мають більше прав, але навіть там зобов'язання директора компанії полягає в тому, щоб сприяти успіхові компанії в інтересах її членів. Компанія на першому місці, а користь для членів випливає з її успіху.
Англійські акціонери, безумовно, не є власниками. Апеляційний суд в 1948 році заявив, що «акціонери не є, в очах закону, співвласниками компанії». У 2003 році Палата лордів однозначно підтвердила таку постанову.
Власність — не просте поняття. Класичний опис його значення був запропонований 50 років тому іншим науковцем-юристом — Тоні Оноре.
Власність, як і дружба, має багато ознак, і якщо відносини мають достатню їх кількість, ми можемо описати їх як власність.
Якщо я володію річчю, я можу використовувати її чи не використовувати, продати, здавати її в оренду, віддавати її іншим, викинути і звернутися в поліцію, якщо злодій нею заволодіє. І я маю прийняти на себе відповідальність за її неправильне використання й визнати право своїх кредиторів взяти за неї заставу.
Але акції не дають їхнім власникам ані права володіння, ані права на використання. Якщо акціонери з'являться на території компанії — найімовірніше, що їх виженуть звідти.
Вони не мають більше прав, ніж інші клієнти, які користуються послугами бізнесу, яким вони «володіють». Вони не відповідають за діяльність компанії і не можуть використати корпоративні активи, щоб погасити свої борги.
Акціонери не мають права керувати компанією, в якій вони володіють часткою, і навіть їх право призначати людей, які це робитимуть, є великою мірою теоретичним. Вони мають право тільки на ту частину доходу, яку директори оголосили дивідендами, і не мають права на доходи від продажу корпоративних активів, за винятком ситуації, коли стається ліквідація всієї компанії — в такому разі вони отримають те, що залишилось, а це зазвичай небагато.
З 11 критеріїв на відповідність поняттю власність, які запропонував пан Оноре, відносини між компанією та її акціонерами відповідають лише двом, не найважливішим. Ще трьом відповідають частково, а шість взагалі не задовольняють.
Існує сильніша арґументація на користь твердження, що компанія «належить» її директорам, а не акціонерам. Не маю сумніву, що якби ви пояснили марсіанину, що земляни розуміють під власністю, й запитали, кому належить корпорація, марсіанин вказав би на керівників найвищої ланки.
То хто ж володіє компанією? Відповідь у тому, що ніхто не володіє більшою мірою, ніж можна володіти річкою Темзою, Національною ґалереєю, вулицями Лондона, або повітрям, яким ми дихаємо. В сучасній економіці є багато різних видів вимог, договорів та зобов'язань, і лише зрідка їх можна окреслити терміном власності.
Немає сенсу навіть питати, хто володіє акціями компанії. Одне ім'я записано на реєстрі акціонерів; хтось інший ухвалює рішення купити чи продати; хтось інший вирішує, як голосуватимуть за акціями; а хтось інший дістає зиск від доходів діяльності компанії.
Сьогодні не тільки можливо, а й узвичаєно, що всі ці права здійснюються різними людьми. І це ще перед врахуванням ускладнень, які вносить фондове кредитування.
Як писав Чарльз Генді, коли розглядати сучасні корпорації, «міф про власність» стає на заваді. Ясно мислити про бізнес було б легше, якби ми перестали використовувати цей термін.
John Kay
Shareholders who think they own the company
Financial Times, 10.11.2015
Зреферувала Христина Семанюк
08.12.2015