Півурядова Politische Correspondenz пише: Як нам доносять зі Львова, епізоди політичні, які зайшли підчас тридневних нарад сойму галицкого над буджетом, спровадили в рускім клюбі соймовім вельми важний зворот, котрий, як здаєсь, виплине в поважних наслїдках що-до найблизшого розвою руских сторонництв — в рускім клюбі соймовім повстав роздвій, поясняючій відносини в відрадний спосіб. Малорускі елементи розвинули свою проґраму, котрої головні точки становлять: удержанє народної самостійности руского народу як супротив польскої так і россійскої народности, дальше завіренє привязаня до династії і держави, а вконець непохитне треванє при католицкій церкві. При тім заявлено, що малоруска партія не стремить до борби з Поляками і хоче лишитись на такій політичній підставі, як того вимагає розвій національний. Енунціяції староруских елементів, становлячих ледви третю часть руского клюбу, хоч звучали не зовсїм недвозначно, переконували ясно кождого, хто знає політичне положенє Галичини, що ті елементи хотять подальше ступати старими дорогами, хоч і по тій сторонї відозвали ся також завіреня патріотичних сочувств австрійских. Але коли о. митрополит Сембратович, котрий в наслїдок свого становища покликаний до найвисшого провідництва галицких Русинів в их народних змаганях, заакцептував безвзглядно і торжественно в имени руского епископату головні точки малорускої проґрами, а рівночасно відпер старо-рускі аспірації, — можна надїятись, що тепер і в найширших кругах рускої интеліґенції мусить наступити такій сам роздїл, виясняючій відносини сторонництв.
Nowa Reforma згадуючи про послїдне засїданє сойму пише:
"Не обійшлось і на послїднім засїданю без справи рускої. Причину до неї дало справозданє комісії шкільної о внесеню Романчука в справі руского язика в школах. Знаєте вже хід справи — зазначу лиш два цїкаві епізоди. Одним було, що Антоневич вже другій раз припертий до стїни запитанєм що до відрубности Руси від Россії, другій раз "викрутив ся сїном", виразної відповіди не дав — бо анї він, анї цїлий єго табір, до котрого належить, відповіди такої дати не може. Другим цїкавим епізодом було виступленє Голиївского. Він, котрий завсїгди виступав против всяких жадань Русинів, заявив, що з тими Русинами, котрі признають окремішність Руси від Россії, можна годити ся і признати им богато — з тими же, що клонять ся до Петербурга, нема що і говорити. То виступленє Голиївского, доси найзавзятїйшого противника всяких уступок в користь язика руского, може Русинів найлїпше переконати, яка дорога веде их найпевнїйше до узисканя того, чого бажають. Наконець було дуже характеристичним заявленє намістника що-до Русинів: "що ми собі взаїмно нїчого не обіцювали, до нїчого на обовязали ся крім того, що ми тут в сїй палатї ясно висказали". Цїль того заявленя єсть очевидна: намістникови залежало на тім, щоби усунути всякі обави, будьто би намістник дав Русинам якісь за далеко йдучі концесії. Коли ті слова порівнаємо з тим всїм, що намістник говорив в палатї — то очевидно одиноким приреченєм було би підпиранє справи утвореня ще одної рускої ґімназії в краю. По за тим ще загальникове приреченє підпирати змаганя Русинів, котрі "під проводом князїв церкви" стоять на ґрунтї "віpнocти для династії, идеї державної — католицкої віри". То "підпиранє" (підчеркнено і в оріґіналї — Ред.) єсть чимсь зовсїм неозначеним єго можна в виконаню толкувати ширше або тїcнїйше, можна відносити до загальних жадань Русинів, або також спеціально до надходячих виборів до ради державної. Словом, єсть то ще загадка. Розвязанє тої загадки буде зависїти від богато чинників — від поступованя Русинів, від становища польскої більшости в краю, від політики правительства і єго намістника. Бачність отже — щоби справа не вихопила ся зовсїм з рук краю і не позістала виключно в руках правительства і Русинів (підчеркнено і в оріґіналї. — Ред.), як фактично була підчас сегорічної сесії соймової, коли цїла та справа лагодилась в тайнї, заким при дебатї буджетовій вийшла на яв."
Politik подає з Відня таку телефонову вість: "При переговорах над польско-рускою згодою ставлять також і на то вагу, щоби рускі посли до ради державної, котрих число по маючих відбути ся виборах оцїняють на 10 до 15, утворили з польскими послами спільний клюб. Може бути, що ще в сїй ceciї ради державної чотири рускі посли вступлять до польского клюбу а лиш пос. Ковальскій позістане по-за клюбом. (Вість ся очевидно обчислена на баламученє рускої опінії, бо Русини як доси так і завсїгди і серед всяких обставин виступали і будуть виступати самостійно. — Ред.)
[Дѣло]
04.12.1890