Адам Міцкевич

(До 85-річчя з дня смерті)

У вступі до поеми "Пан Тадеуш" великий польський поет висловлював бажання дожити до того часу, коли його твори стануть доступними для польського селянства, рідними йому. Поет писав:

Коли б я дочекав над захід літ моїх,

Щоб ці книжки зайшли через сільський поріг.

(Переклад М. Рильського).

За життя свого Міцкевич так і не діждався цієї щасливої хвилини, не діждався щастя бути не тільки з народом, а і в серці народних мас. Тільки тепер, через поріг звільнений від ярма панського, вільно й дружньо заходять і Міцкевич, і Пушкін, і Шевченко, і Франко — великі поети братніх народів СРСР.

Глибоку любов до свого народу і тверду упевненість в майбутній перемозі народів усього світу Міцкевич зберіг до кінця своїх днів. Саме на цю основну сторону в світогляді і в поезії великого польського поета указав Пушкін, мудрий друг Міцкевича, зазначаючи:

Нередко

Он говорил о времени грядущем,

Когда народы, распри позабыв,

В великую семью соединятся.

Про це мріяв і Шевченко, бажаючи, щоб його в сім'ї великій пом'янули не злим, тихим словом, в сім'ї вольній, новій.

Дитинство Міцкевич провів в Новогрудку, невеличкому литовському місті, де він народився 24 грудня 1798 року. Здобувши вищу освіту в Віденському університеті, Міцкевич кілька років учителював у Ковно (Каунас). Полум'яною вірою в безмежні сили людського розуму, розкріпачення людства сповнені його юнацькі поетичні твори. З революційним запалом закликав поет в "Оді до молодості" сміливо йти вперед: "Нехай шлях буде крутий і слизький, нехай стають на перешкоді насильство і слабість, — силою буде подолане насильство, а боротися з легкодушністю навчимося замолоду!" В першій поетичній збірці Міцкевича "Балади і романи", виданій в 1822 році, відбився животворний вплив народної поезії. Молодого поета цікавить побут, горе і радість, вірування селянства. Як і Шевченко в "Русалці", створює він в баладі "Рибка" зворушливий образ селянської дівчини-покритки, жертви панської розбещеності.

В перших двох частинах поеми "Дзяди" Міцкевич використав литовське і білоруське народне повір'я про душі померлих, які являються на осінні поминки. В уяві поета виникають постаті селянина і селянки, замордованих колись своїми панами. З грізним обвинуваченням в нелюдській жорстокості звертаються вони до свого пана. Чи пам'ятає він, як цькував собаками людей, шматував їх тіла різками, як морозного зимового дня вигнав вдову-селянку з немовлям на руках за ворота свого дому, де вони замерзли? Ці два оповідання, як "Катерина" Шевченка, вражають силою своєї правдивості, вони пройняті ненавистю і презирством до гнобителів.

У вересні 1823 року Міцкевич був арештований за участь в тайному політичному товаристві ("філаретів"), а через рік його вислали до Петербурга. Поет-вигнанець знайшов у Москві і Петербурзі передових, освічених людей, які по-братськи зустріли його, високо оцінивши його творчість. Міцкевича вітали декабристи Рилеєв, Бестужев, а в Пушкіні він знайшов того друга, про геній якого не раз згадував з глибокою пошаною і ніжністю.

Перебування в Одесі і подорож по Криму збагатили Міцкевича новими враженнями від чудової південної природи. Поетичним денником кримської подорожі поета були його "Кримські сонети", перекладені на російську мову поетом Козловим і другом Пушкіна — Вяземським. Гостра туга за батьківщиною, почуття відірваності від рідних народних мас відбилися в поемі "Конрад Валенрод", на образі героя її — Конрада позначився вплив ранніх поем Байрона. Основна тема твору — жорстока помста литовця Конрада німецьким рицарям-хрестоносцям. Ця помста, побудована на лукавстві і зраді, дає задоволення Конрадові. Втративши віру в її справедливість, гостро відчуваючи відсутність живого зв'язку з масами, Конрад каже: "Я більш не хочу — адже я людина! Зрада гнітить мене".

В травні 1829 року Міцкевич виїхав за кордон. Надзвичайно самотнім почував себе поет в Парижі, в оточенні польських емігрантів, в атмосфері політиканства різних їх груп і групіровок, байдужість до інтересів широких мас польського народу — хвилювали і обурювали поета. У вступі до поеми "Пан Тадеуш" він писав про "вуха, сповнені словами брехунів", про серце, де від цих брехливих слів "горить залізний жаль і гнів". Під час польського повстання 1830 року розвіялися надії Міцкевича на підтримку англійської і французької буржуазної "демократії". Дедалі тяжчим стає настрій поета, і він шукає виходу в так званому "месіанізмі", в ідеї якогось особливого історичного призначення Польщі. Проте, крізь тумани цих міркувань стихійно проливається в "Книгах народу польського" революційна по суті ненависть до капіталістичного світу. Звертаючись до англійської і французської буржуазії, Міцкевич гнівно пророчив: "А ви, купці і торговці обох народів, жадібні до золота і процентних паперів, ви важились на свободу, давали на це гроші, але прийде день, і вам доведеться лизати своє золото і гризти свої папери, але ніхто не дасть вам ні води, ні хліба".

Протирічивість думок і почуттів Міцкевича після 1830 року відбилися в III частині "Дзядів". Палкий протест проти самодержавства, проти деспотизму релігії поєднується тут впливом "месіанізму", з елементами релігійної фантастики. Не в них, звичайно, художня суть і сила твору, а в бичуючих сатиричних портретах царських чиновників, представників польської аристократії, в героїчних образах революційної молоді, створених поетом-демократом. Саме цього Міцкевича високо цінив і любив Шевченко, як автор поем "Сон", "Великий льох", "Кавказ".

В 1834 р. Міцкевич закінчив поему "Пан Тадеуш", з виключною реалістичною яскравістю змалювавши в ній побут і звичаї провінціальної польсько-литовської шляхти початку XIX століття. На фоні галасливого натовпу шляхтичів, завжди готових бешкетувати, робити один на одного "наїзди", вдаватися до гордих міркувань про своє значення, — Міцкевич показав і людей, здібних на високі почуття, як Робак, Тадеуш, Зося. Але ніщо не може знищити в читача поеми враження неминучої історичної загибелі цього дворянського світу, його виродження. Поет стихійно рветься з нього, як видно уже з вступу до поеми. "На широкий простір народного життя". В натхнених картинах рідної природи, в описі геніальної гри на цимбалах старого Янкеля Міцкевич виявив глибокий зв'язок свого поетичного генія з народною творчістю, народною піснею, світом її чудових образів. Безпощадно висміює Міцкевич в особі молодого графа аристократичну зневагу до всього рідного і захоплення всім європейським, нагадуючи Грібоєдова, його безсмертну комедію "Горе от ума".

"Пан Тадеуш" був останнім творчим піднесенням Міцкевича. Багато років пройшло ще до дня смерті великого поета (помер 26-го листопада 1855 р.), років тяжкої боротьби за існування, літературної роботи і політичної діяльності, сповненої багатьох ілюзій і багатьох розчарувань. Але ніщо не могло згасити огню його незмінної віри в велике майбутнє вільного людства. Саме через це був "ненадійним" Міцкевич і для емігрантської шляхти, і для уряду Луї Філіппа, який в 1844 році звільнив його від читання лекцій по кафедрі слав'янських літературі в "Колєж-де-Франс". В останні роки свого життя Міцкевич виступає з рядом статтей в журналі "Трибуна народів". Поета захоплюють ідеї соціалізму, в яких він знаходить могутню опору своїй давній мрії про єдину сім'ю народів. Почуття соціалізму, писав Міцкевич, "є польотом нашого духу до щасливішого існування, не індивідуального, а загального". Таким величним, благородним почуттям пройнята вся поетична діяльність геніального польського поета.

Іван Франко в статті 1885 року, говорячи про Міцкевича і українську літературу, відзначив "велику різносторонність духовних інтересів польського поета, його "незвичайну силу вислову", показав, з яким інтересом і любов'ю ставились до Міцкевича українські письменники. До Міцкевича, за спогадами Афанасьєва Чужбинського, Шевченко відчував "якийсь особливий потяг", і Франко справедливо указував в своїй статті на велике значення поезії Міцкевича в процесі творчого розвитку автора "Катерини", "Гайдамаків". Відомо, що Шевченко перекладав деякі твори польського поета, але, на жаль, надто суворо ставився до деякі твори польського поета, але, на жаль, надто суворо ставився до своїх перекладів, і вони не дійшли до нас. Переклади Гулака-Артемовського, Навроцького, К. Волинця, Старицького, Франка ("До матері-польки", "Петербург", "Друзям у Росії" і ряд інших), свідчать про невпинне зростання, поглиблення інтересу до творчості народного польського поета в українській літературі і в широких колах читачів.

Франко указував, що такі видатні твори Міцкевича, як "Конрад Валенрод" і "Пан Тадеуш", ще не знайшли свого перекладача. В 1927 році вийшов "Пан Тадеуш" в блискучому перекладі Максима Рильського — плід, за його словами, чотирьох років "приємної і тяжкої праці", яскравий доказ могутнього розцвіту художнього українського слова, невпинного культурного збагачення всіх народів СРСР — єдиних спадкоємців культурних досягнень всього людства.

[Вільна Україна]