Рубіо зможе мобілізувати «латиноамериканських» виборців, які перетворилися на ключ до успіху
Вибори американського президента відбудуться щойно за рік, але куди б ви не пішли в Сполучених Штатах, розмови точаться лише довкола цього. Телевізійні дебати кандидатів демонструються на всіх екранах, вони приваблюють мільйони глядачів й значною мірою розважають американців. Бо й справді, ці кандидати є напрочуд колоритними, особливо в Республіканській партії, де паяци, як Дональд Трамп, протистоять справжнім казкарям, як хірург Бен Карсон, збанкрутілим підприємцям, як Карлі Фйоріна і нудним політикам, як Джеб Буш. Табір демократів здається спокійнішим, та лише на позір, оскільки існує можливість, що ще перед датою виборів ФБР звинуватить Гілларі Клінтон у розголошенні державної таємниці – попросту через недбальство, через некодований мобільний телефон не уповноваженим повірникам. Якщо ці факти буде доведено, ФБР не матиме іншого вибору, ніж пред’явити Гілларі Клінтон звинувачення, і суддя визнає її винною. Це закон, і ніхто не може завадити тому, аби його було застосовано. Наразі найбільші ставки робляться на двох кандидатів: республіканського сенатора від штату Флорида Марко Рубіо і демократа Джо Байдена (який ніколи не виступав), віцепрезидента Обами, який не має великого впливу на цю кампанію.
Ми припускаємо, що вибір між Рубіо і Байденом базується не стільки на опитуваннях, які є відображенням виступів на телебаченні, скільки на обороті капіталів. Не треба бути багатієм, аби стати президентом США – Рубіо ним не є, Клінтон і Байден також не є мультиміліонерами, – але треба роздобути пожертви, тому що лише вони дозволяють фінансувати їхні надзвичайно коштовні кампанії. Великі жертводавці, ось хто відіграє вирішальну роль. Що вони отримують в якості компенсації, залишається неясним: для декого якесь посольство, запрошення на вечерю в Білому домі, доступ до президента, безсумнівний вплив. Але щоб не було непорозумінь: не було доведено, що ті, хто фінансує президентські кампанії, отримують економічні привілеї для своїх підприємств, які у кожному разі залежать більше від конгресу США, ніж від президента.
Зараз на правому фланзі ми спостерігаємо те, що великі жертводавці масово покидають Джеба Буша, якому протегували спочатку, аби зосередитися на Марко Рубіо. Зліва, наскільки Демократична партія є лівою, Гілларі Клінтон отримує більше висловів підтримки від профспілок, аніж грошей, які їй необхідні. Без сумніву, тут витає тінь ФБР, і Джо Байден чекає, коли настане його пора: він буде останнім ресурсом. Берні Сандерс, демократичний претендент, який є єдиним в США сенатором-соціалістом, подобається переважно студентам лівих поглядів.
А як щодо тем цієї кампанії? Стосовно боротьби з тероризмом усі заявляють про свою рішучість, але ніхто не пропонує нічого нового. В економіці пропозиції є такими самими кумедними, як і кандидати. Якщо ми послухаємо і тих, і тих, то американська економіка пішла на дно і є майже такою як в країн третього світу, незважаючи на те, що щорічний дохід на душу населення залишається – після Катару – найвищим у світі, а безробіття впало до незбагненно низького рівня. Проте всі кандидати обіцяють відновити економічний ріст і робочі місця, наче зараз усе ще 2008 р., початок рецесії, зменшивши податки зліва і збільшивши їх справа. Усі кандидати обіцяють зменшити нерівність, хоча в капіталістичній економіці президент не має реальних засобів для того, аби впливати на доходи. Усі різко засуджують нелегальну імміграцію, хоча вона, відколи існує США, є спонтанним потоком, який значно більше залежить від економічних можливостей, аніж від законів; законів, які у цьому випадку також не залежать від президента.
Єдине, у чому погоджуються всі кандидати – включно з Гілларі Клінтон, але за винятком анархіста Ренда Пола, – це у тому, що США повинні рішуче повернутися на світову сцену. Усі вважають, що пацифізм Обами лише пішов на користь деспотам, головним чином Путіну в Росії та Сі Цзіньпіну в Китаї, а також ісламістам на Близькому Сході та в Афганістані. Усі кандидати тримаються на певній відстані з Обамою, який на даний момент не має спадкоємця. Обама став першим чорношкірим президентом, і це вам не абищо, але нічим більшим.
І це збільшує шанси Марко Рубіо, який є прихильником жорсткої лінії в зовнішній політиці, але толерантним з іммігрантами (він сам є сином кубинських біженців), явним прибічником капіталізму, звісно, добрим християнином, великодушним до найбільш знедолених (ця якість великодушного консерватора змушує нас згадати зручне гасло Джорджа Буша-молодшого у 2000 р. – «співчутливий консерватор»).
Рубіо зокрема зможе мобілізувати «латиноамериканських» виборців, які перетворилися на ключ до успіху. Ці «латиноамериканці», які радше утримуються від голосування або, коли голосують, то голосують за демократів, можуть виявити прихильність до одного зі своїх. А позаяк неучасть в голосуванні є суттєвою, результат американських виборів визначається по суті здатністю чи нездатністю мобілізувати виборців. Нагадаймо, що Обама завдяки своїй безсумнівній харизмі добився того, аби молоді виборці відклали свої ігрові відеоприставки і облишили свою пасивність. Рубіо може добитися того самого серед «латиносів». Гілларі Клінтон, якщо буде кандидувати, мобілізує лише переконаних демократів і жінок. Джо Байден може розраховувати на обмежене коло тих, хто тужить за Обамою. Після Обами, першого чорношкірого президента, існує більша ймовірність того, що Рубіо стане першим іспаномовним президентом, ніж Гілларі Клінтон стане першою жінкою-президентом.
Guy Sorman
Marco Rubio, presidente
ABC, 24.11.2015
Зреферувала Галина Грабовська