Дещо про націоналізм на Украйіні.

(Допись з Украйіни).

 

"Теперішня цівілізація cе велика спілка любови i взаємности" (E. M. de Vogue, Le roman russe, III, 1988), i від тієі обопільности, від обміну думок не відгородитися ніякими фінскими теоріями-мурами, отже треба від-усюди брати, що є найліпшого, найпоступовійшого, засвоювати єго собі в своій національній формі, для свого народу, не розбуджувати національну ненависть, а лагодити єi витолкуванєм загальнoi цілі людскости — до великоі ідеі гуманности. Такий нормальный звязок між національним як формою та універсальним. Але-ж хиба се нова думка? не вже єі "націоналізм" ще й досі не знає? Адже-ж сто літ назад Гердер в своіх "Ideen zur Geschichte der Philosophie der Menschheit" перший повідав се. Biн то перший, як каже Блюнчлі, зрозумів, що між загально-людским i національним нема супереки a тісний звязок, він усюди прислухався до "Голосів Народів (Stimmen der Völker), маючи на оці свою велику ідею гуманности (Humanität), він, після образу Гейне, дивився на людскість як на арфу в руці великого артиста; кождий народ — була то одна струна у нього i на сій велитенскій арфі Гердер розумів велику гармонію, що повставала з ріжних акордів" (IК Błuntschli Geschichte der neueren Staatswissenschaft München 1881, 3-te Ausg).

 

Гердер перший підніс право кождоі народности на незалежний та вільний розвиток єі духових сил i на політичну автономію. Ото було змістом першого націоналізму. Але з того-ж часу багато води утекло. Націоналізм, що коренився в чистому джерелі народности, котрого змістом була як не як любов до простого люду, пошанованє i признанє єго прав в політичнім i духовім житю, i котрий навіть був заборонений, — змінився в націоналізм урядовий, державний, в теорію, котра в широке формальне понятє вкладувала дуже вузкі програми певноі верстви (шляхетства, буржуазіі); з націоналізму, як каже д. Слонімский, вилупилось таке страховище, що змагалося знищити усякі людскі i народні права. В загалі націоналізм ніколи не мав постійного виразного змісту, a ідеєю тою керували свідомо в більшій або меншій мірі ті чи інші пануючi над народом верстви. Вони давали єму реальний, дійсний зміст, отже тепер треба завше обертатися з тим словом дуже обережно — не вабитися єго симпатичним минулим, а пильнійше вдумуватися в єго дійсний сенс, щоб добре розуміти, на чий млин вода плине. Сказати-ж: "я націоналіст" дуже мало: бути солідарним з цілою нацією, то рiч неможлива, то значить нi з ким не бути солiдарним. Тепер кождий повинен щиро, отверто сказати, за ким він стоіть: хто за простий люд, хто за аристократію й буржуазію; крутити хвостом тут не можна, тай ніхто не може тепер присвоювати собі права говорити в імя цілоі націі i міркувати, що можна працювати для всіх верстов та станів. I поети i вчені — всі однаково підпадають тут одному обовязку чести i совісти. I тепер, коли ми бачимо, як в міру того, як простий люд приходить до самопізнаня i почутя своіх прав, тою ідеєю націоналізму дуже хитро хотять спинити розвій в народі ідей політичних, почутя своіх соціяльних прав! Тепер годі тішитися гучними фразами, годі крутити: показуйте, Панове, виразну програму по всім питаням: філософским, політичним, соціяльно-економічним. Хто єі не показує, той або єі не має, або хитрує. Нам таких націоналістів не треба, бо йіх націоналізм дуже частенько збивається на хитро прикриту думку пануваня тоі або другоi з прівілейованих верстов. Нам же, — скажемо отверто, — не треба Украйiни ні шляхетскоі, ні попівскоі, нi буржуазноi. Ми не думаємо заводити й свого власного державного централiзму, i не втiшатиме нас те, який Держиморда потягне нас в кутузку i на якiй вiн мовi роскаже нам, що права чоловіка не про нас писанi!

 

Серед усіх славянских народів можна постерегти те-ж сліди однаковоі повсюди еволюціі національного прінціпу. Чисте джерело народности почало мінитися зараз же, як тільки націоналізмом стали перейматися висші стани (порівняйте Рігера колишнього з теперішним). Висші стани, попівство, переймаючись ідеєю національною, зараз же змушували до великих уступств у самім змісті; вони переймали форму (мову) i думали спинити тим великий потік народнього житя. В міру того, наскільки зближались до ідеі національноі урядові верстви, духовенство й висші стани, націоналізм все більше i більше страчував значіня i вартість, перероблявся в реакційний, противнародній напрямок. У нас, у Русинів націоналізм незамітно може для самого себе зближається тепер до панства, шляхетства1) віддаючи ради такоі великоі чести (бути в панских хоромах), задля одного признаня украйінскоі мови весь дорогий зміст нашого демократичного житя, згожуючись навіть на "L'idee russe" Соловйова. Чи-ж сей націоналізм вартий свого минулого? Чи се-ж не зайіжжена шкапа? Чи-ж на него підуть тепер народи з йіх прямованям до релігійноі, політичноі i соціяльноі волі?! Був кінь та зйіздився.

 

Я би вважав свою розмову про націоналізм покінченою, коли-б у нас в Росіі були, бодай формально, такі ж політичні обставини житя, як в Австріі. Констітуція i федеративна автономія, хоч які невидні в Австріі але-ж без них ніякий поступ неможливий i певно, що поки народи Рocii не вибoрють собi полiтичноi волi, — нi про яке небудь нормальне житя i мови бути не може. Але у нас панує централізм не тілько культурний, але й урядовий; наша інтелігенція винародовляється, не знає свого люду i не уміє бути єму користною навіть тоді, коли має добрий намір. Як задержати єі на ріднім грунті, се великоі важности питаня, чимало про се можна сказати, але вже іншим разом. Знов, що до народничоі програми. Безперечно, що наша інтелігенція, як i великоруска, немає застарілих, панских пересудів, i діло народне, мужицке, в нашій стороні піде куди красше, як у Вас, в першу-ж вільну хвилину; тепер-же, коли справа про політичну волю стає найбільше пекучою справою, котру перш усього треба розвязати, повинні настати інші стосунки між ріжними народними i не-народними програмами, залежно від того, на скільки тим i другим потрібна пoлітична воля. Але й тут наш націоналізм зовсім безкрилий та безсилий: він бойіться i думки про боротьбу хоч би у далекій будущині, він не вірить йій, покликаючись на антропологічні черти Великорусів, котрі ніби-то сотворені для покори й уляганя силі. Всю надію наш націоналізм покладає на дорогу "ходатайств" та "заходів" коло великих урядників, або-ж чекає якоі-будь політичноі інтервенціі. Як бачите, і в сім ділі з нашим націоналізмом a ні до чого не дійдеш. Тимчасом вiн має маленьку рацiю iстнованя. З помочю студій по історіі, через романтичне чутя до своєі народности i старовини, він i доci збуджує у нас неясне, темне, романтичне почутя до свого рідного, до рідноі мови, до своіх могил, котрі роскриються, заговорять про колишню славу, занедбану, забиту славу; переповнює молоде серце якоюсь гордостю до свого, до своєі національноі минувшини, мимохіть наводить i на думку про теперішність, будущину... Національне почутя викликане таким способом, хоч яке воно неясне, з браку iнших жерел та способів, все-ж таки удержує де кого на ріднім грунті. Отже націоналізм, як почутя, як средство, може бути допущений i тепер. Треба тільки, щоб зараз же, як він з'явився, прояснити й розвити єго ширшою европейскою думкою, бо сам він не видає i невидасть ніяких свіжих овочів (безідейність та безталанність наших молодих поетів виходить власне з браку ширших думок, та i в загалі ні один правдивий поет, ні один артист не утворив ніколи нічого путнього в імя ретроградства). Коли ми хочемо, що-б до нас горнулись не тілько нездарні, темні та нікчемні сили (див. в 9 ч. Народа цікаву допись п. з. Украйінска молодiж), а вся молодіж, ми повинні памятати, що талановита молодіж наша винародовлялась i буде винародовлятись до того часу, поки в своiм природнiм пориваню до світла та поступу буде бачити в пануючих культурах ширший свiтогляд, світлійші завданя й вигляди. I коли тільки наше украйінство не вкаже йій широкоі i глибокоі стежки вільного поступового розвою в дусі европейских ідеалів, молодіж в лучшій єі частині завше буде від нас відвертатися. Незабаром прийдуть вільнійші часи в Росіі, повіє теплом з опівночі i наша молодіж знову кинеться в рамена "общерускости". Крайня пора настала, об тім подумати, крайна пора! Годі вже орати чужі ниви; скажемо разом з Франком:

 

Не пора не пора, не пора,

Москалеві й Ляхові служити!

Довершилась Украйіни кривда стара, —

Нам пора для Украйіни жити!

 

Харьків 29 авг.

 

1) Читайте напр. "Правду" ІІ., вип. VI. 1890, що з поводу 26-літних роковин діяльности В. Б. Антоновича нагадує отсі єго слова зі "Сповіди": З часом i серед польскоі шляхетскоі громади, що сидить по Украйіні, — ранійш чи пізнійш стане моральною потребою повертати до народу i свідомість неминучоі потреби працювати на користь народа, i каже, що: дожив Володимир Бонифатєвич до того, що справдилось се єго сподіваня і що фактів і такоі свiдомости серед Поляків вже не мало!

 

[Народ]

15.11.1890