Віктор Морозов

 

Років тридцять тому мій добрий приятель, львівський художник Юрко Кох сказав мені, що знає одного хлопця, який пише і виконує під гітару власні пісні, а тоді привів його до мене додому. Звали цього молодого й нікому тоді ще невідомого барда – Андрій Панчишин. Він заспівав мені свої пісні (тоді ще здебільшого ліричні або іронічно-побутові), мені вони сподобалося й відтоді почалася наша багатолітня дружба, а відтак – і співавторство. Я тоді працював у гурті „Смерічка” і ми, разом із Андрієм, написали для „Смерічки” декілька жартівливих пісень, а також дві колискові – одну я співав сам, а другу („Люляй-люляй, мій синочку”) – дуетом з Оксаною Білозір. Ця колискова явно хотіла втекти з-під нашої опіки й зажити власним життям, стати народною. З нею постійно траплялися дивні історії – спочатку я її виявив у збірнику народних пісень (певна річ, без жодної згадки про авторство), тоді нас з Андрієм запросила на свій концерт у палаці „Україна” Оксана Білозір, попередивши, що виконуватиме нашу пісню. Андрій дуже зрадів такій оказії – ще б пак, адже його пісня звучатиме у такому престижному залі! – запросив на концерт купу друзів і знайомих, наготувашись приймати від них вітання і ґратуляції, і яким же було його розчарування, коли на екрані (а концерт був без конферансу, і назви пісень і авторів висвічувалися на великому екрані) з’явився напис: „Колискова” (лемківська народна пісня). А ще кілька років по тому я був у Канаді, їхав автом, слухав по радіо якусь музичну програму, і чую оголошення: „А зараз вокальний ансамбль „Кітка” з Сан-Франциско виконає старовинну українську колискову”. І з ефіру полинули до болю знайомі мені Андрієві слова: „Люляй-люляй, мій синочку, тато зробить забавочку, зробить шабельку кленову, та ще й коника гнідого, мама вишиє сорочку, люляй-люляй, мій синочку...” 

 

Наприкінці 80-х Панчишин поступово перейшов з лірики на політичну сатиру, і ці сповнені сарказму і тонкої іронії „гострячки” (як ми їх тоді називали) вдавалися йому надзвичайно добре. Пам’ятаю, як він мені приніс щойнонаписаний текст і лукаво запитав: „Ану, чи наважишся таке заспівати?”. Цей текст називався „День злодія”, я швидко поклав його на музику і буквально наступного дня (5 жовтня 1987 року) заспівав на концерті, влаштованому студентським „Товариством Лева” – і це був справжній фурор! Пісня трапила в яблучко, виявилася надзвичайно актуальною в той час, хоча... залишається не менш актуальною і зараз, попри те, що від її прем’єри минуло вже 28 років: „Лунає життєрадісна мелодія, шампанського і квітів так багато, день злодія, день злодія, день злодія – це всенародне свято!” 

 

Фактично, на гостро сатиричних і дуже влучних піснях Андрія Панчишина (як у моєму виконанні, так і в його власному) великою мірою тримався купи репертуар львівського театру-кабаре „Не журись!”, одним із засновником і душею якого був Андрій. Минуло багато років і ми з Андрієм (а також з іще одним колишнім „нежуристом” Юрком Винничуком) відтворили, так би мовити, віртуальний театр „Не журись!” під час Майдану 2013-14 років. Андрій щодня був на Майдані і теж практично щодня надсилав мені нові тексти, відтворюючи таким чином пісенну хроніку-щоденник Революції, а я у Вашингтоні клав ці тексти на музику, записував у домашній міні-студії і відразу відправляв у „фейсбучний” ефір. Таким чином ми написали понад 50 пісень-хронік, а завершила цей цикл під назвою „Реффолюція” зворушлива „Молитва”, написана 19 лютого 2014 року, коли полилася рікою кров: „Свистіли кулі і дим стелився, казився Беркут, Майдан молився, Майдан молився і боронився, вже не один там кров’ю умився, кров’ю умився, з життям прощався, Майдан молився і захищався, Майдан молився Господу Богу, щоб показав нам вірну дорогу...” 

 

Декілька днів тому я пробував задзвонити Андрію, але його мобілка не відповідала... Тоді прийшла сумна вістка про його смерть після важкої хвороби... А сьогодні зранку, коли я вже писав ці коротенькі спогади, на екрані моєї мобілки раптом висвітлилося повідомлення від... Андрія Панчишина: „Я знову на зв’язку! Передзвоніть мені, будь-ласка”. Так, Андрію, я знаю, що ти просто скинув зайву одежину хворого тіла, і дивишся, як завжди, лукаво, на нас усіх згори, з небес. Ти знову на зв’язку, і ми завжди будемо з тобою на зв’язку – і коли я співатиму твої чудові пісні, і коли писатиму нові – адже в моїх архівах зберігається ще не один десяток твоїх текстів, які очікують свого музичного втілення. Як ти любив писати, висилаючи мені новий текст: „далі буде...”. Я знаю, брате, далі буде, і ти ще наспіваєш мені з-поза хмар мелодії наших з тобою нових пісень. Далі буде! 

(14 жовтня 2015)

 

 

19.11.2015