Віктора Морозова знають як музиканта, композитора (учасник «Арніки», «Смерічки», лауреата першої «Червоної рути», виконавця власних пісень на слова українських поетів, батярських пісень, художнього керівника театру-студії «Не журись!») і перекладача (серія романів Джоан Роулінґ про Гаррі Поттера, романи Пауло Коельйо, дитячі книжки Джеремі Стронґа). Літературна кар’єра пана Віктора почалася із самвидавчого альманаху «Скриня», який ініціював легендарний Грицько Чубай. За участь у «Скрині» Морозова було відраховано з факультету іноземних мов Львівського університету. Навряд чи у ті роки хтось міг припустити, що пісні Віктора сформують музичні смаки декількох поколінь українців , а перекладені ним книги матимуть найвищі наклади у незалежній Україні.
Та, крім усього іншого, пан Віктор – дуже цікавий оповідач.
Віктор Морозов співає українську поезію (фірма "Мелодія", велика грамплатівка, C60 29101 002).
про середовище Грицька Чубая
Все почалося з того, що я познайомився з Олегом Лишегою. А познайомився тому, що ми одночасно вступили до Львівського університету і поселилися в гуртожитку на Майорівці, і випадково-невипадково опинилися в одній кімнаті. З того часу ми стали друзями. А від Майорівки до Погулянки, де жив Грицько Чубай, було поруч. У ті роки зав’язалася наша дружба, ми ходили в гості одне до одного. Це був кінець шістдесятих років. Грицько формував моє світобачення, літературобачення, музикобачення: все моє розуміння того справжнього, що існує в світі, літературі та мистецтві. Я приїхав з маленького провінційного містечка Кременця, літературою не цікавився взагалі і не читав тоді нічого, крім Рея Бредбері. Я цікавився музикою. А от завдяки Лишезі та Чубаєві почав цікавитися літературою. На щастя, я був чистою дошкою і з мене було легко ліпити щось нормальне. Кожного разу, коли я приходив, Грицько казав: «Почитай це». Давав справжню гарну літературу, я дуже швидко усвідомив ієрархію цінностей: що є справжнє і що є випадкове, не варте уваги. Я навіть колись подарував Грицькові афішу з підписом «Людині, яка зробила з мене Людину». Його вплив на мене був величезним.
Грицько зібрав навколо себе цікавих молодих митців, які цікавилися прогресивним мистецтвом. Кульмінацією нашого угруповання став альманах «Скриня». «Скриня» була нашим виходом із ситуації, яка була в культурі на той час. Тоді всі ми були певні, що нікого з нас не друкуватимуть, не видаватимуть, бо наші твори були іншими, не совковими. Ми жили окремим світом і не зважали ні на кого. Навіть не думали, чим це може закінчитися, просто робили мистецтво самі для себе. Збиралися то в Грицька, то ще в когось удома, поети читали вірші, художники приносили свої картини, я виконував свої пісні.
Афіші програм «Не журись!».
про співану поезію
Я спочатку бавився в літературу: усі довкола мене писали, і я писав, поки не загубив течку, в якій були зібрані всі мої рукописи. Потім я почав писати музику на поезію.
Я був певен в той час, що мої пісні на слова Лишеги, Воробйова ніколи не вийдуть за межі нашого вузького кола. Наші посиденьки були дуже цінними. Багато років після того, коли я вже став музикантом, почав гастролювати, відчував брак цього. Я б кинув усі ті концерти, аби знову опинитися в тому середовищі. Тоді ми знали, що це – набагато краще усього того, що існує довкола, і нам цього вистачало.
про стосунки митця та влади
Спочатку мене взагалі нікуди не випускали. Початок 70-их, арешти, мене відрахували з університету. Навіть до Польщі не пускали. Вперше відпустили за кордон з «Арнікою», на два дні до Польщі. «Арніка» існувала при Львівському аптечному управлінні. Мама нашого художнього керівника була завідувачем цього управління, і мене відпустили до Польщі під її відповідальність. То був мій перший виїзд за кордон! А для того, аби поїхати на гастролі в Індію, нам доводилося їхати в Москву на інструктаж. Наш художній керівник Іван Попович особисто підписував папір, що відповідає за те, аби я нікуди не втік. Тоді один працівник львівського обкому комсомолу дуже наполягав на тім, щоб Морозова не випускали на закордонні гастролі. А Попович каже мені – давай зустрінемося, поговориш з ним. Ми зустрілися, обкомівець дивиться на мене вовком. Але дістали пляшку, Попович розливає… Перша чарка, друга, третя – і все, ми вже стали приятелями! Тоді я зрозумів, що система була абсолютно ідіотською. Було багато абсурдних речей. А в Індії нам тоді говорили: менше трьох не виходити, по одному – не можна! Не дай Боже зустрічі з місцевим населенням, а особливо з жінками! Ми були в Калькутті, і після виступу нас запросили на прийняття. І тут виходить дівчинка із вінком із лотосів, починає танцювати, підходить то до одного столу, то до другого. І нам кажуть, що це такий танець, вона так обійде усі столи, а потім комусь цей вінок повішає на шию, піде, і потрібно іти за нею. І раптом ця дівчина підходить з вінком до мене. А я мусив просто сидіти та сміятися. До речі, саме в Індії я почав перекладати. Тоді був дуже популярним роман жахів «Екзорцист» Вільяма Блетті, про те, як виганяли диявола з дівчинки. Я купив цю книжечку, вирішив почитати її перед сном. То була помилка, бо книжка виявилася дуже страшною, а я був сам в кімнаті. Я налякався і вирішив перекласти її, щоб налякати решту хлопців.
про «Не журись!»
У часи театру-студії «Не журись!» (рік утворення – 1988) весь удар системи приймав на себе Остап Федоришин. Він був директором театру. Він добре знав ту систему і знав, як діяти з нею. Кожну нашу програму треба було затверджувати в обкомі партії, в цензора. Навіть афіші треба було затверджувати у цензора. Ми зробили стрілецьку програму «Повіяв вітер степовий», на якій зі сцени Львівської філармонії вперше було виконано гімн України. Тоді люди вставали ледь не на кожну пісню – бо то були заборонені пісні. Афішу до цієї програми робив Влодко Кауфман, на ній було зображено прихований тризуб. Це вже було в часи пізньої перебудови. Тоді було особливе відчуття того, що незабаром відбудуться переломні моменти.
Залишилися відеозаписи наших програм. Недавно я передав одному з учасників «Не журись!» Юркові Саєнкові деякі відеокасети, які у мене збереглися, для оцифровування.
«Не журись!», фото з архіву Михайла Маслія.
про гастролі з театром
Коли слава про «Не журись!» пішла по світу, нас запросили на гастролі до Північної Америки, про це довідався тодішній голова товариства «Україна», пан Лазетник. А в ті часи поїхати на гастролі до Штатів можна було тільки від цього товариства. І йому донесли, що якесь «Не журись!» хоче їхати до Америки. Він настільки здивувався, що вирішив приїхати до Львова і пересвідчитися. Запросив нас з Остапом на зустріч. Ми приходимо, а він нам каже: «Чув, ви кудись їхати збираєтеся?» Ми кажемо: «Так, збираємося» – «А куди?» – «Та так, Канада, Штати» – «А з ким?» – «Та самі». Він тоді просто почав сміятися і каже: «Хлопці, забудьте, ніде ви не поїдете. Вигадали собі – самі їхати». Ми то сказали – самі, але як то зробити? Насамперед була проблема з паспортами. Але тоді був такий час, коли на кожен виїзд за кордон тобі робили новий паспорт. Відповідно у нас всіх було по п’ять-шість паспортів. Ми поїхали на гастролі до Північної Америки через Польщу. І в Польщу ми в’їхали за одними паспортами, а з летовища у Польщі мали вилітати за іншими. Нас було семеро, заходимо один за одним до літака, проходимо перевірку. І тут когось одного зупиняють – бо у наших закордонних паспортах немає жодного штампу про те, що ми в’їхали в Польщу! Але там була одна адміністраторка, з походження українка, яка почала переконувати цього перевіряючого, що все добре, і зрештою нас таки пустили. Це було вперше так – колектив з тодішньої совдепії виїхав на закордонні гастролі без кагебістів.
про другий склад театру та Костика Москальця
У поїздку Німеччина–Бельгія–Англія ми вже їхали оновленим другим складом, разом з Костиком Москальцем. Тоді теж було багато смішних історій. Це вже були часи незалежної України, можна було спокійно виїздити за кордон. Ми мали вирушити дуже рано, збиралися в призначеному місці о 6 ранку. Всі є – а Костика немає. Чекаємо півгодини, годину – нема! Дзвонимо на квартиру, де він мешкав у Львові, запитуємо, де Костик. Костика немає. Обдзвонили всіх друзів – в тих він був о другій ночі, в інших – о третій… Чекаємо годину-другу, вже запізнюємося. І тут Богдан Стельмах, який з нами тоді працював, мудро каже: «Треба дзвонити у витверезник». Дзвонимо у витверезник – є Костик! Нам вдалося його забрати звідти. Так ми виїздили на наші європейські гастролі. А скільки ще потім було пригод! В Гамбурзі ми зупинилися в українській церкві. А Костик у Гамбурзі загубився. Без паспорта, без грошей, не знаючи мови, вночі. І ми з Тарасом Чубаєм серед ночі ходили навколо тієї церкви і кричали: «Костику! Костику!». Ми сидимо, думаємо, що робити, а Тарас каже: «Костик завжди в таких випадках приходив до мене додому на Погулянку близько четвертої ранку». Чекаємо четвертої – під’їжджає поліцейська машина, виводять Костика. Він якимось чудом згадав два німецькі слова – ukrainische kirche, українська церква. Але його паспорта ми таки не знайшли, було море проблем, як переправити його в Україну. Дещо про цей період свого життя Костик написав у романі «Дикий мед».
«Не журись!», фото з архіву Михайла Маслія.
про відновлення «Не журись!»
Ті часи ми згадуємо з величезною радістю та ностальгією. Але я не шкодую за тим, що театр припинив своє існування. Мабуть, так мало бути. Ми відчували, що проіснуємо досить короткий час, і треба дуже багато встигнути зробити. За один рік ми видали п’ять абсолютно різних вистав одна за одною. Настав час, коли кожен відчув, що хоче робити щось своє. Тарасу було замало просто виходити на сцену з гітарою, йому потрібна була своя група… Настав час, коли ми сказали все, що тоді могли, а повторюватися не було сенсу. Але навіть ті «майданні» пісні, які ми недавно робили з Панчишиним, – це теж «Не журись!», тільки он-лайн. Колись ми співали сатиру зі сцени, а тепер робимо її в інтернеті. Недавно зустрічався з Юрком Винничуком, у нього є ідея певною мірою відтворити театр, з новими піснями. Я завжди обережно ставлюся до таких відтворень, бо повтори рідко бувають кращими за те, що було на початку. У мене було так: кожен час мав свій проект. І так виходить органічніше, аніж намагатися відновити те, що вже належить іншому часу.
про Львів
Львів все більш стає подібним на невелике європейське місто, чого раніше бракувало. Навіть ті ж вуличні музиканти, концерти – раніше цього не було. Львів повертається до своїх батярських часів. Тоді місто було своєрідним східноєвропейським Лас-Вегасом, містом, куди приїздили розважатися, де було море кнайп, кабаре – чого тільки не було. Здавалося, що у місті ніхто не працює, а всі тільки бавляться. Чому фестиваль «Вивих» так органічно вплівся у місто – бо Львів – місто карнавальне, і зараз воно повертається до цієї своєї суті.
23.06.2014