Іван ЮЗИЧ

Усі новини затьмарила звістка про смерть Андрія Панчишина.

 

 

...Познайомитись випало у грудні 1988 року, коли я приїхав з Вільнюса полагоджувати деталі візиту до нас естрадного театру “Не журись!” Одразу спалахнула душевна близькість. Потім стрічались не раз – у Львові, Вільнюсі, інших місцях.

 

Андрій був людиною жвавого, бурхаючого темпераменту. Начитаним, запальним, дотепним. Корінний львів’янин, чудово знав як літературну українську, так і місцеві говірки. Він насолоджувався словом, грався, експериментував з ним, у мові сипав приповідками. З таким надцікавим співрозмовником можна було засидітись на кухні його квартири до ранку.

 

На рубежі 1980-1990-х виник короткий, фантастичний для Радянського Союзу період, коли український непровладний митець міг жити з плодів своєї творчості. Публіка готова була носити артистів “Не журись!” на руках. Виступи проходили під овації. Поет-співак уважався героєм. Квитки на концерти, що забезпечували можливість безбідного існування, розхапувались умить.

 

 

Андрій започатковував жанр інтелектуальної української пісні. Прагнув реформувати сам співочий жанр, вирвати тексти з набридлих рамок “чічок-смерічок-марічок”.

 

Пригадую, Андрій показав мені чернетку статті, яку написав на прохання товстого київського часопису. Там він, крім висловлення свого творчого кредо, полемічно атакував російського барда Розенбаума. Те, що Панчишин заткне у майбутньому Розенбаума за пояс, не підлягало сумніву.

 

Мав Андрій плани і на прозу. “Мені затісно у жанрі авторської пісні,” – не раз чув від нього.

 

А попереду зоріла перспектива Вільної України, в котрій, уявлялось, усі проблеми візьме на себе держава. Митцеві ж залишиться лише насолода від творчого акту.


І яким же був “облам” через кілька років, коли Україна постала! Зубожілому людові стало не до концертів. Про підтримку з боку держави говорити не довелось.

 

Андрій намагався борсатись. Подався у обласну раду. “Аби навести лад у сфері авторського права,” – казав.


Марно. Настрій Андрія змінився, пісень стало незрівнянно менше. Потім він замовк на багато років. Коли поновив писання, то уже в іншій стилістиці, з задачами вузькішими...

 

Держава державою, але народ наш не привчений до меценатства. Уміємо лише стогнати навздогін: ну от іще один могутній, неповторний творець відійшов, не реалізувавшись до кінця.

 

Неймовірно жаль...

 

 

 

14.10.2015