З огляду на відносини, серед яких доводить ся жити українському народови, означеннє його етноґрафічної території є дуже тяжке. Ho дивно. Нїхто з наших дослїдників не працював безпосередньо на сїм полї, лиш опирано етноґрафічні лїнїї на чужих джерелах, яким до обєктивности дуже далеко. Сї джерела справлювано тут і там менше або більше вартними поправками ріжного роду так, що етноґрафічна лїнїя хвилювала, контур зміняв ся, иншим був у кождого етноґрафа. Вина тому — недостача автопсії.
Спеціяльно-ж наша західня етноґрафічна границя хвилювала найсильнїйше. По дотеперішнїх даних я знав її добре, — та здивував ся немало, коли на місцї завважив величезні помилки. Почав я збирати матеріял до означення етноґрафічної границї західньої України. Збираннє його — се ввесь вільний час світлої офензиви австрійської армії. Щастє, що довелось менї йти майже етноґрафічною границею, — тож матеріял автентичний представляти буде реальну вартість у порівнанню до ультратенденційного матеріялу, спеціяльно-ж на тій сторонї нашої території.
Зачну від Сяну. Ґрупа окрайних сїл: Курилівка, Ожанна, Жухів, Піскуровичі* — чисто українська. Відси йде етноґрафічна границя на граничне село Шеґди. Тут стрій наш, мова наша, мягенька, люде рослі, гарні, спеціяльно-ж жінки. Дальше через Люхів Долїшнїй, Горішнїй на Тарногород, Княжпіль. Назверх рідко почути тут українську мову. Чому? Війна. Польська мова стала якоюсь упривілїованою, що в поняттю народа надає їй деяку святість. Тож говорив нею кождий, бо думав, що вона стане за талїсман.** Від Княжполя йде границя через Танву на Майдан Старий, Дорожню, на схід від Білгорая (на тій основі видїлено сей повіт), на Коритків до ріки Бистрицї. Містечко Янів польське, хоч вимовляють його часто Іванів. Долина річки Бистрицї по Петровичі заселена українсько-польським елєментом. Старі говорять по українськи, молоді по польськи. Процес польонїзації витиснув тут сильне пятно. На питаннє: "Де мешкають такі, що так говорять (по українськи)?", почув я відповідь: "За річкою" (на схід). Бути в тих селах я не міг, — причини звісні. Від Петрович тягнеть ся наша границя на Ярошовичі, Матчин, (тут читав я листи, писані українщиною до селян), Снопків, Селиска, на Притинно над Вепром. Відси на Коцк, Старе Село, Ситно, Забілє, Радин. В околицї Радина мав я нагоду обїхати декілька сїл (Плуди, Турів, Седлянів, Острівка, Ворси, Шістка, Приходи, Сокулї й ин.) та переконати ся, як сильно дїлає вплив польського елєменту на винародовленнє нашого. "Поза Радином" (на захід) говорила мягенькою нашою мовою одна бабуся — "лише старі так говорять". Одначе вміють. Я говорив з молодими. Але вони бояли ся. Думали, що вважати їх будемо за ворожий елємент. Із того то огляду тяжко витичити певну лїнїю. Я беру чисту. Від Радина почавши, біжить вона на Дрогичин, описуючи меандр над Бугом у напрямі заходу.***
Українську мову стрічав нарід радо. Коли почули люде проповідь полевого священика — плакали. "Та-ж, ви так говорите боже слово, — як ми." Радїли найбільше старі, оповідали, й то такою мягенькою мовою, що радїло серце її слухати. Молоді — бояли ся. Думали, що вживають ся підступу. Тож говорили ломаною польщиною. Маю вражіннє, що рідну мову понижено, а в народ вмовлено, що вона є виразом зради.
* Cпец. карта Zono 4. coll. XXVII.
** Ся замітка відносить ся до цїлого ряду сїл. Межї, що хвилями перебував по них, нераз тяжко було заглянути в глибину укриваних етноґрафічних признак. При поодиноких місцевинах зазначу се.
*** Дрібку даних про етноґрафічні відносини на півдни від Буга подам, коли найдеть ся записник.
[Вістник Союза визволення України]
14.11.1915