Таборовий гумор

Минає більше року, як повстали в Кракові табори, спочатку при вул. Льоретанській, у будинку б. купецької школи, а пізній недалеко при вулиці Яблоновських, у великому будинку академічного дому з його сотнями кімнат. Хто перебував в одному чи другому таборі тієї зими, не скоро її забуде, головно ті, що прийшли найраніше, коли ще нічого не було зорґанізовано і всім опікувались офіціяльно сестри з НСФ, аж поки не передано самим українцям дбати за себе самих.

 

Таборове життя, де стрічається відразу багато людей і навязуються нові знайомства, мало, не зважаючи на такі чи інші дні холоду й голоду, також і свої веселі сторінки. Дещо з цього пригадуємо собі тут та утривалюємо на спогад для бувших таборовиків.

 

Про різні актуальні тоді анекдоти, прим. про Нурмі, що застрілився з розпуки, не могучи на війні дігнати втікаючого противника й  ін., тут не пишемо, а беремо самі суто таборові справи. Наприклад, про горохівку, що перейшла майше в "лєґенду". Коли один з таборовиків хотів видати веселі летючки і звернувся за матеріялом, так майже все відносилось до тiєї горохової юшки!

 

Пригадується, що коли по відході НСФ деякий час її не було, появились на коридорах табору клепсидри в чорних обвідках з двома перехрещеними ложками:

 

З Ерзац фон Здувальських

ГОРОХІВКА

відійшла тихо до вічности, забрана Вищою Силою. Жалібну симфонію Бетовена відіграють на пустих баняках члени Комітету — про що з жалем повідомляє

Численна Родина.

 

На одному ж із таборових вечорів відчитано, з відповідною дикцією й ґримасами, таку "Оду до зупи":

 

Перше жив ти у матусі,

Не свербіло тебе в усі,

Заглядав щодня у горщик,

Де шипів із салом борщик,

Щипав ложкою потроху —

То фасолі, то гороху,

Набирав у миску купу,

А тепер ти маєш — зупу!

 

Перше мав ти і печене,

І з підливою смажене,

З хроном, паприкою, перцем,

Аж само сміялось серце,

І були в сметані книдлі,

Їв ти, їв ти, аж обридли,

Аж лягав, обївшись, трупом,

А тепер ти маєш — зупу!

 

Перше серце пирогами

Вміло мріяти без тями,

Їв ти яблукову юшку,

Лопав з начинкою гуску,

А з ногами і руками

Лазив ти за пампухами,

Їв, аж пухло коло пупа,

А тепер у тебе — зупа!

 

От, забув би: ковбаса!

Що за чудо, за краса!

На пательню як цибулі

Додаси — ох, серце! — люлі!!

Не дарма, як крила мала б,

Над всі птиці краща стала б,

А тепер у тебе скупо

І вилизуєш ти — зупу!

 

Пів картоплі, два горохи,

Чверть капусти — всього трохи:

Чи то зупа, чи то кава,

Солодкава, чи гіркава,

Сам не знаєш. Та привикнеш

І тоді нераз ти крикнеш,

Облизавши губи й зуби:

Прошу дати ще раз... — зупи!

 

Одна з летючок, "Таборові відгуки", помістила такий актуальний тоді Анкетний листок, який обовязані були виповняти всі таборовики:

 

Прізвище: Булька.

 

Імена: Теоктист Созонт Акакій.

 

Освіта: 8 кляс Державної Льотерії, вищий курс для анальфабетів.

 

Звання: Журналіст, купець, шофер, поет.

 

Знання мов: Німецька з загикуванням.

 

Коли покинув місце осідку: 1 червня 1939.

 

Чому так скоро: Бо все предвидів і не погоджувався з режімом.

 

Чиїм? Моєї жінки.

 

Чи був арештований? Так.

 

Скільки разів? Багато.

 

Де сидів? В сільському арешті.

 

Чи був тортурований? Очевидно!

 

Яким способом? Дістав два рази по зубах.

 

Чи співає? Колись співав — на поліції.

 

Грає? З приємністю — копаний мяч.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 13.11.1940]

 

Як і автор цих споминів, поприходило багато людей до таборів в одній сорочці. На цю тему ходила в відписах "Пісня про сорочку":

 

Тихо дома я сидів

При своїм віконці,

Аж дивлюся я на схід:

Сходить ясне сонце!

 

Запалало, запекло,

Стало край дороги,

Як побачив я — ого!

Взяв за пояс ноги.

 

Хай під сонцем тим росте

Жито й просо рясне —

Я ж волію тінь, як те

Сонячно прекрасне!

 

То ж, як був я, так тікав,

Лиш в одній сорочці,

Через річку, через став,

Три дні і три ночі.

 

І тепер одна лишень

В мене є сорочка,

Зашиваю кожен день

Я її в куточках.

 

Вже на латці латка там,

Латкою прикрита,

Вже й ниток — не знаю сам

Де б моток купити.           

 

Як би гроші, я б купив

Другу, білу, чисту,

І теплішу, щоб не грів

Вітер падолисту.

 

Докучають всі мені:

— Випери ж її ти!

Більш як місяць ти її

Носиш на цім світі.

 

Ой, я виправ би, чому ж! —

Тільки (— таємниця!)

Та сорочка — я боюсь —

Зараз розлетиться!!

 

Та остання, та одна,

Та моя єдина —

І одного стане дня

В мене гола спина.

 

Ну, та що ж! Як час — то час!

Прати її хочу.

Може має хто ще з вас

Мила хоч кусочок?

 

Це був час, коли мило було дорожче від халви, а властиво ні одного, ні другого не було. Крім таких віршів та анкет, ходили ще по таборі всякі "Кажуть, що...":

 

що — провідник табору тому повідбирав елєктричні печики, щоб самому огрівати свою кімнату;

 

що — сутозаставлена Свят-Вечеря була причиною загальної недуги, на імя якій: голод;

 

що — кутя була тільки тому скисла, що кухарі помішали її з горілкою;

 

що — старання про опал для таборовиків дали позитивний вислід: табор дістав дві фіри соломи;

 

що — в усіх канцеляріях відкрили небезпечні бактерії, що їх учені назвали заразою формалістики й бюрократизму. Кількакратні дезинфекції не дали висліду...

 

І т. д., і т. д.

 

Це все — тільки дрібненькі записки з одного табору. А скільки тих таборів було й ще є. Варта б, щоб їхні учасники збирали такий матеріял, що відображує таборове життя й зберігали його для передачі якомусь українському музеєві, чи архівові. Такий гумор свідчить, що, не зважаючи на ніякі обставини, в нас є ще охота до життя й що навіть серед непригожих умовин не завмирає в нас нерв веселого світосприймання.

 

(Кінець)

 

[Краківські вісті, 14.11.1940]

14.11.1940