Минає більше року, як повстали в Кракові табори, спочатку при вул. Льоретанській, у будинку б. купецької школи, а пізній недалеко при вулиці Яблоновських, у великому будинку академічного дому з його сотнями кімнат. Хто перебував в одному чи другому таборі тієї зими, не скоро її забуде, головно ті, що прийшли найраніше, коли ще нічого не було зорґанізовано і всім опікувались офіціяльно сестри з НСФ, аж поки не передано самим українцям дбати за себе самих.
Таборове життя, де стрічається відразу багато людей і навязуються нові знайомства, мало, не зважаючи на такі чи інші дні холоду й голоду, також і свої веселі сторінки. Дещо з цього пригадуємо собі тут та утривалюємо на спогад для бувших таборовиків.
Про різні актуальні тоді анекдоти, прим. про Нурмі, що застрілився з розпуки, не могучи на війні дігнати втікаючого противника й ін., тут не пишемо, а беремо самі суто таборові справи. Наприклад, про горохівку, що перейшла майше в "лєґенду". Коли один з таборовиків хотів видати веселі летючки і звернувся за матеріялом, так майже все відносилось до тiєї горохової юшки!
Пригадується, що коли по відході НСФ деякий час її не було, появились на коридорах табору клепсидри в чорних обвідках з двома перехрещеними ложками:
З Ерзац фон Здувальських
ГОРОХІВКА
відійшла тихо до вічности, забрана Вищою Силою. Жалібну симфонію Бетовена відіграють на пустих баняках члени Комітету — про що з жалем повідомляє
Численна Родина.
На одному ж із таборових вечорів відчитано, з відповідною дикцією й ґримасами, таку "Оду до зупи":
Перше жив ти у матусі,
Не свербіло тебе в усі,
Заглядав щодня у горщик,
Де шипів із салом борщик,
Щипав ложкою потроху —
То фасолі, то гороху,
Набирав у миску купу,
А тепер ти маєш — зупу!
Перше мав ти і печене,
І з підливою смажене,
З хроном, паприкою, перцем,
Аж само сміялось серце,
І були в сметані книдлі,
Їв ти, їв ти, аж обридли,
Аж лягав, обївшись, трупом,
А тепер ти маєш — зупу!
Перше серце пирогами
Вміло мріяти без тями,
Їв ти яблукову юшку,
Лопав з начинкою гуску,
А з ногами і руками
Лазив ти за пампухами,
Їв, аж пухло коло пупа,
А тепер у тебе — зупа!
От, забув би: ковбаса!
Що за чудо, за краса!
На пательню як цибулі
Додаси — ох, серце! — люлі!!
Не дарма, як крила мала б,
Над всі птиці краща стала б,
А тепер у тебе скупо
І вилизуєш ти — зупу!
Пів картоплі, два горохи,
Чверть капусти — всього трохи:
Чи то зупа, чи то кава,
Солодкава, чи гіркава,
Сам не знаєш. Та привикнеш
І тоді нераз ти крикнеш,
Облизавши губи й зуби:
Прошу дати ще раз... — зупи!
Одна з летючок, "Таборові відгуки", помістила такий актуальний тоді Анкетний листок, який обовязані були виповняти всі таборовики:
Прізвище: Булька.
Імена: Теоктист Созонт Акакій.
Освіта: 8 кляс Державної Льотерії, вищий курс для анальфабетів.
Звання: Журналіст, купець, шофер, поет.
Знання мов: Німецька з загикуванням.
Коли покинув місце осідку: 1 червня 1939.
Чому так скоро: Бо все предвидів і не погоджувався з режімом.
Чиїм? Моєї жінки.
Чи був арештований? Так.
Скільки разів? Багато.
Де сидів? В сільському арешті.
Чи був тортурований? Очевидно!
Яким способом? Дістав два рази по зубах.
Чи співає? Колись співав — на поліції.
Грає? З приємністю — копаний мяч.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 13.11.1940]
Як і автор цих споминів, поприходило багато людей до таборів в одній сорочці. На цю тему ходила в відписах "Пісня про сорочку":
Тихо дома я сидів
При своїм віконці,
Аж дивлюся я на схід:
Сходить ясне сонце!
Запалало, запекло,
Стало край дороги,
Як побачив я — ого!
Взяв за пояс ноги.
Хай під сонцем тим росте
Жито й просо рясне —
Я ж волію тінь, як те
Сонячно прекрасне!
То ж, як був я, так тікав,
Лиш в одній сорочці,
Через річку, через став,
Три дні і три ночі.
І тепер одна лишень
В мене є сорочка,
Зашиваю кожен день
Я її в куточках.
Вже на латці латка там,
Латкою прикрита,
Вже й ниток — не знаю сам
Де б моток купити.
Як би гроші, я б купив
Другу, білу, чисту,
І теплішу, щоб не грів
Вітер падолисту.
Докучають всі мені:
— Випери ж її ти!
Більш як місяць ти її
Носиш на цім світі.
Ой, я виправ би, чому ж! —
Тільки (— таємниця!)
Та сорочка — я боюсь —
Зараз розлетиться!!
Та остання, та одна,
Та моя єдина —
І одного стане дня
В мене гола спина.
Ну, та що ж! Як час — то час!
Прати її хочу.
Може має хто ще з вас
Мила хоч кусочок?
Це був час, коли мило було дорожче від халви, а властиво ні одного, ні другого не було. Крім таких віршів та анкет, ходили ще по таборі всякі "Кажуть, що...":
що — провідник табору тому повідбирав елєктричні печики, щоб самому огрівати свою кімнату;
що — сутозаставлена Свят-Вечеря була причиною загальної недуги, на імя якій: голод;
що — кутя була тільки тому скисла, що кухарі помішали її з горілкою;
що — старання про опал для таборовиків дали позитивний вислід: табор дістав дві фіри соломи;
що — в усіх канцеляріях відкрили небезпечні бактерії, що їх учені назвали заразою формалістики й бюрократизму. Кількакратні дезинфекції не дали висліду...
І т. д., і т. д.
Це все — тільки дрібненькі записки з одного табору. А скільки тих таборів було й ще є. Варта б, щоб їхні учасники збирали такий матеріял, що відображує таборове життя й зберігали його для передачі якомусь українському музеєві, чи архівові. Такий гумор свідчить, що, не зважаючи на ніякі обставини, в нас є ще охота до життя й що навіть серед непригожих умовин не завмирає в нас нерв веселого світосприймання.
(Кінець)
[Краківські вісті, 14.11.1940]
14.11.1940