І.
Коли тілько стану роздумувати над розвоєм, житєм і задачами галицко-рускоі т. зв. інтелігентноі суспільности, то мені стає або невимовно сумно, або невимовно лячно. Коли бачу, що галицко-рускій "інтелігенціі" недостає інтелігенціі, недостає суспільноі самосвідомости, що єі пронимає відраза до критики, що серед неі панують допотопні, застарілі погляди на світ, житє і людей, консервативні основи і кастова попівска закорузлість; коли відтак бачу, що наша інтелігентна суспільність на скрізь апатична, до знаня не цікава, до діла неохоча і незавзята, що серед неі прояви сервілізму нерідкі, що много затрачених талантів, а мало людей з ідеєю і характером, що житє нашоі інтелігенціі якесь ялове, вяле, без змісту — коли все то бачу, то ціла гал. руска "інтелігенція" являєся мені чимсь дуже нужденним. Коли-ж оглянуся і на те, які єі ждуть задачі, а яка єі будучність, чого ждуть від неі нарід і поступ, а що вона може йім дати, то тогди являєся вона мені чимсь дуже безнадійним.
Слова ті мечу я сміло в лице усій нашій ителігентній суспільности, бо я глубоко переконаний о йіх правдивости. І на оден я тілько: не з моіх же уст слова ті вперве виходять. Но все-ж таки загал наш доволі бездумний і зарозумілий а проводирі і публіцистика доволі облудні, то-ж хоть я сказав правду, все-ж таки долітають до моіх ух з усіх сторон отакі слова: "Е! то пусті фрази молоденького, горяченького чоловіка, котрий тілько й уміє, що критикувати. А вжеж нігде правди діти, і у нас найдеся неодна хиба, але-ж хто під сонцем від хиб свобідний? Натомість чимало у нас прояв вельми відрадних: справа руска с кождим днем поступає і кріпшає, рух національний і політична організація стають чим раз живійші, обхоплюють чим раз ширші круги, література збогачуєся поволи, але постійно творами великого значеня і непослідноі стійности, робота освітна видала богаті овочі, згадаймо тілько Просвіту і читальні; суть у нас вже значні початки економічноі організаціі і т. д. і т. д. На кождий спосіб, критикувати, то ще невелика штука, тай хісна з того нема ніякого: возьми но ти ся, паничу, за діло, а зараз тобі вся твоя критика з голови вилетить". Такі слова почую я в голос; дехто-ж "розумнійший" шепотом додасть: "Почасти воно правда те, що ви кажете; але бійтеся Бога, як можна і так апатичну інтелігенцію знеохочувати такими терпкими речами! Ви обижаєте єі чувства, ви підкопуєте у інтелігенціі віру в своі сили а у народа довіріє до священства!" Слова ті, і в голос і по тихо сказані мігбим с чистим серцем зігнорувати, колиб я глядів тілько на йіх зміст, колиб зважав тілько на те, що в них сказано. Але-ж треба дивитися також на те, хто такий слова ті говорить. А що се суть слова ліпшоі части загалу і проводирів нашоі інтелігентноі суспільности, то-ж нерозумно булоби з ними нечислитися. Мушу отже моі думки про нашу інтелігенцію розвинути, а чувства викликані ними роз'яснити, і показати, що моім словам зовсім нехибує фактичноі підстави.
Вистарчить тілько пойіхати на перший ліпший празник, весілє, вечерниці або яку небудь нагоду, де є більший вйізд нашоі інтелігенціі, щоби наглядно переконатися о поражаючій недостачі інтелігенціі у нашоі інтелігенціі. Застанете там значне число священників і кількох світских інтелігентів. Увесь час празника, іменин, вечерниць чи іншого там торжества всі вони нічого іншого нероблять, тілько грають в карти. Слова ті треба брати дословно: як тілько прийіде піп і злізе з воза, зараз сідає за карточний стіл; на віз сідає також, вставши просто від карточного стола. Очивидно, я відчислюю тут тоті хвилі, котрі проводяться в церкві, на постелі або за обідом. Тогди вже вони в карти неграють; однак хвилі ті то тілько короткі перестанки призначені на те, щоби грачі відзискали силу і гумор та щоби могли відтак с подвоєним завзятєм молотити карти на столі. Такі перерви конечні, єсли три дни і три ночи зарядом неустанно гримаєся кулаками по столі.
Який вплив мають карти на моральну сторону грачів і на економічне положенє родин, про те я говорити не стану. Я знаю тілько, що серед нашоі суспільности чимало одиниць, що прихожан дре, про вихованє дітей не дбає, жінка від роботи ледви жива, а немає навіть в чім межи люде показатися, а він пойіде до міста і програє всі гроші. Многі попи, вибираючися в гостину, забирають з собою карти, щоби, єсли би борони Боже, небуло в гостині карт, ненудитися. Я свого часу дивувався, як можна так много і так неустанно грати в карти і завів на ту тему розмову з одною попадянкою. "Я зовсім недивуюся — сказала вона. Прошу вас, скажіть, що-ж попи будуть робити на празнику або вечерницях, як небудуть в карти грати? Та-ж вони би на смерть позануджувалися". Скажете: нехайби діскусію красше завели. Отож то й є, що наші попи понайбільшій части майже до ніякоі діскусіі неспосібні і неохочі. Ту мушу додати, що і в картолюбстві і в спосібности до діскусіі люде світскі зовсім недалеко утекли від попів: вониж "кость от іx кости і кров от ix крови"... Зайдіть до першого-ліпшого касина руского чи в столиці чи в провінціяльнім місті, а застанете там всегда місто оживленоі діскусіі оживлену гру в карти. Що наша інтелігенція неспосібна до діскусіі, об тім я пересвідчився з ріжних боків. На діскусію і розмову посвячуєся я дуже мало часу. На такім празнику, вечерницях, іменинах і подібних нагодах, розмовляють і діскутують мущини тілько в тих критичних хвилях, коли вже абсолютно немож в карти грати, т. є. за обідом або при вставаню з постелі. За обідом очивидно розмова йде о стілько, о скілько припрошуванє, вношенє і співанє многолітствій і говоренє компліментів неприглушують звичайноі бесіди.
Місце товарискоі діскусіі дуже часто заступає розказуванє анекдоток і фацецій. Звичайно находиться якийсь охотник, котрий бавить ціле товариство розказуванєм глупих і масних фацецій. При росказуваню таких фацецій справді треба сміятися, але звичайно не з фацеціі а з оповідача і товариства. Звичайно оповідач жертвує себе товариству і робить з себе комплетного блазна. Суть одиниці, котрі в той спосіб жертвуються при кождій нагоді і треба признати, що деяким воно дуже до лиця, дарма, що священник. Розумієся, кожда околиця має собі властиві фацеціі, котрі при кождій нагоді по кілька раз росказуються.
Для відміни оповідав собі ціле товариство о духах, снах, пукаючих столиках і всяких дивних, але правдивих пригодах. На таких оповіданях проводиться нераз цілі вечери.
Поважні розговори межи мущинами ідуть звичайно про справи приватні, буденні: про господарство, про прихожан, про клопоти з дітьми і т. д. Мушу замітити, що того рода розговори межи хлопами суть далеко інтересніші, ніж межи інтелігенцією. На "політику", т. є. на справи публичного, загального значеня розмова сходить рідше. Діскусіі того рода бувають звичайно або дуже вялі і неінтересні, або надто вже горячі і глупі. Дуже много є таких одиниць, котрі неуміють розумно рота отворити, то-ж щоби ратувати своє каноніцке або деканске достоінство і повагу, мовчать завзято і тілько кивають головами. В той спосіб зискують потрійно. Поперше, не потребують напружати своіх сил інтелектуальних; по друге, закривають своє інтелектуальне убожество; по третє, зискують в опініі загалу і в опініі пп. старости, маршалка, інспектора, дідича ітд.
В загалі наш загал мало інтсресуєся загальними, публичними справами і діскусія на той темат вивязуєся не сама собою, як се буває тогди, коли всім одна і та сама думка преся на уста. Діскусію таку викликують живійші і розумнійші люде і самі-ж стараються єі як так піддержати. Очивидно, що така діскусія виходить звичайно млава і нудна. Такою буває вона майже все, коли межи діскутуючими покажеся згідність думок. Коли-ж настане суперечка, то переходить правильно в сварку, особливо тогди, коли діскусія є прінціпіяльна, т. є. коли спір зайде приміром о те, чи Червоная Русь бреше, чи ні, чи фонетика веде до пекла, чи ні; чи Шевченко був атеіст, чи ні; чи Осафат Кунцевич є святий, чи ні; чи Наумович збештався, чи ні ітд. Справи ті в ширших кружках нашоі інтелігенціі розвязуються таким способом: А.: "А я нам кажу, що Червоная Русь бреше, а Марков то послідний падлєц". Б. "А я вам кажу, що всі украйінці дураки і злодіі: слідовательно все то, що они говорять єсть лож".
Або так. А: "А я ти кажу, що К—вич був послідний собака". Б.: Коли-ж так, то ти сам собака, бо ти брешеш".
В загалі суперечка прінціпіяльна є серед нашоі інтелігенціі поки що неможлива. Недостача знаня, путанина понять, непривичність до думаня перемінюють єі в сварку або й корчемну лайку. Місто увійти в суть річи, плаваєся поверха: в місто щоби увійти в думку суперечника, ловите ся єго за слова, в місто аргументами логічними, воюєся особистими притиками, а коли спір заостриться, лайкою. Очивидно, що така діскусія ніколи нерозяснює справи, но ще затемнює єі; а той, хто йій прислухуєся, чує по скінченій діскусіі біль голови і вражінє подібне до кацен-ямеру. Одна попадя, прислухуючися з боку суперечкам мущин, сказала: "доста-ми вже надоіли тоти карти, але мають вони так глупо і обридливо перечитися, то вже воліють в карти грати... Лиш коби не фербля", додала вона по хвилі.
Ту замітити треба, що серед нашоі суспільности женщина уважаєся зовсім недостойною т. зв. "політики", (то є всякоі діскусіі про справи не приватні і не буденні): ані женщини між собою, ані з мущинами таких справ не обговорюють. Як мущини так і женщини держаться твердо тоі засади, що "дурна баба" неповинна мішатися до "політики". Розговори кібіців з панянками бувають правильно без змісту і без змислу.
З діскусій наших мужів зміркуєте також, що у нашоі інтелігенціі засіб знаня і очитаня так уже малий, що годі собі представити менший у людей, що мають т. зв. академічне образованє. Діскусіі загальноі натури обертаються звичайно около справ біжучих, порушуваних в часописах політичних, іменно руских, або около справ чисто попівских. Всі ті діскусіі непредставляють облившого інтересу для слідителя житя нашоі суспільности, бо в них оперуєся відомостями набутими з прочитаня послідноі часописи або з попівскоі практики. Інтереснішій суть так зв. спори партійні. В них часом треба ужити аргументів з історіі, з філологіі, часом навіть з етнографіі і літератури. В тих то діскусіях виступає невіжество нашоі інтелігенціі в цілій своій наготі. З них показуєся, що о всіх тих річах, о котрих у нас перечиться, не знаєся нічогосінько. О історіі, особливож рускій, немає наша інтелігенція найменшого понятя. Найважнійші подіі і найславнійші діячі рускоі історіі не знані пересічному галицкому чоловікови бодай з імени. Тілько деякі проводирі і деякі "дуже образовані" можуть похвалитися поверховним знанєм найелементарнійших річей з рідноі історіі. Весь засіб знаня філологічного, в котрім ще Галичане найміцнійші, зводиться на справу правописну, та на висміванє язичія або язика украйінского. О літературі россійскій має наш загал як-раз таке саме понятє, як і о китайскій.
Літературу малоруску знаєся також дуже слабо, бо дуже мало читаєся. Пересічний галицкий чоловік читає Дѣло або Червоную Русь, особливо новинки: нічого більше, нічого менше. Велике число патріотів, стовпів Руси, провідників повіту належить до таких виключних читателів Дѣла або Черв. Руси. Суть однак люде, котрі свою лектуру обмежують на побіжне прочитуванє куренд, шематизму і календаря. Ту належать многі почетні і дійсні каноніки, декани, люде старшоі дати, люде поважно мислячі, люде, котрі до нічого немішаються, назв. "тихі но ревні патріоти" ітд. ітд.
Суть наконець також люде, що читають де що більше крім Дѣла або Черв. Руси. Ту належать однак самі провідники, літератори, учені, люде високого образованя і перевернені голови, як атеісти, соціялісти, еманципантки і пр. Отцове і господинове, котрі читають що найбільше Дѣло чи Черв. Русь, уважають нарушенєм своєі поваги читати щось більше над те, що читають. Читати літературно-белетристичні часописи, романи, поезіі, книжки наукові й інші т. зв. дурниці уважаєся у них єсли не гріхом, то що найменше дітинством. Коротко сказавши, серед нашоі суспільности панує відраза до книжок. Дехто любить єі тим оправдувати, що у нас нема що читати, що наша література убога і неінтересна. Нa те мушу замітити, що, поперше, література малоруска все ще таки заслугує на більше читанє у нашоі інтелігенціі, а по друге, що єсли література убога і неінтересна, то сама суспільність собі винна.
Знанє етнографіі, знанє свого народу обмежуєся у нас на вишиваню народних строів, на співаню деяких напів-народних пісень, і на висказуваню афоризмів в роді того, що хлоп свиня, лінюх, що хлопови треба бука ітд. Впрочім і то треба признати, що інтелігенція наша все ще сама може бути предметом інтересних і обємистих записок етнографічних, особливо по части демонологіі і народноі медицини, і під тим зглядом мало ріжниться від хлопа. Тож коли ви в розмові з галицким чоловіком зійдете случайно на якусь справу з обсягу наук природничих то будьте певні, що галицкий чоловік з академічним образованєм буде завзято і горячо боронити отсі незбиті правди: 1) що суть духи, чорти, пукаючі столики і пр., що він сам бачив такого а такого духа, що єму самому лучилася така а така природа "дивна але правдива"; 2) що суть уроки а углє змітуване на воду в зад, є нехибне средство; 3) що жито перемінюєся в ячмінь.; 4) що гадина має шість пар ніг ітд. ітд.
Ту мушу замітити, що все, що я ту наводжу яко приміри, не є видумане, але пережите і перебуте. О тім, що називаєся европейске образованє, о тім нема мови то не вже у пересічного чоловіка, але у світичів і проводирів нашоі суспільности. Діскусій над найважнійшими питанями часу серед нашоі інтелігенсіі непочуєте майже ніколи. Но припустім, що ви европейский чоловік, з европейскими поглядами і привичками, і хочете завести европейску діскусію: приміром про стійність супружества, про вплив нужди на проступство, про задачі літератури, про научний позитивізм, про дарвінізм, про еманціпацію жінок, про устрій капіталістичний іти. Я ручу, що вам вповні неудасться завести діскусіі. Єсли ви про оден зі згаданих предметів почнете говорити так, як говорить чоловік европейский до чоловіка европейского, то побачите, що вас незрозуміють і або будуть головою кивати, або рукою махати і плечом здвигати. Єсли-ж ви вже порозуміли, що між чоловіком галицким а европейским є певна ріжниця, і зачнете о тих предметах говорити популярно, то побачите, що ваш собесідник вам нехибно спротивиться і першим аргументом, котрого ужиє, побє вас до-чиста, так, що вам в тій же хвилі відійде охота до балаканя. Коли ви приміром почнете говорити про соціялізм, то ваш собесідник зараз замітить, що злодіі — то практичні, консеквентні соціялісти і комуністи, єсли отже ви бороните соціялізму, то ви сами злодій ітд. Коли ви зачнете говорити про дарвінізм, так ваш собесідник зараз же замітить, що ваш дідо непремінно мусів бути малпою, а єсли ви — внук малпи, так з вами нема що говорити. Коли зачнете говорити про хиби сучасного супружества, то почуєте таку бесіду: "Якто? ви виступаєте протів супружества, протік родини? Прошу вас, якби небудо супружества, тогди би всі діти були неправоложні! Тогди і ви булиби неправоложні, а може бути, що вас би зовсім не було!" Відтак підуть ріжні масні замітки і ви найліпше зробите, єсли замовкнете. Єсли ви почнете говорити про детермінізм і про те, що сама суспільність попихає до проступку, то знов ваш собесідник прийде до заключеня, що на такий спосіб вільно усім красти, розбивати, бо кождий скаже, що він невинен...
З розговорів між нашою інтелігенцією пересвідчитеся, що суспільність наша на скрізь клерикальна. Дух попівский і попівска кастовість пронимають єі наскрізь. Єсли ви виступите протів якоісь хиби нашого духовенства, тогди назовуть вас здрадником, ізвергом і ворогом цілоі рускоі суспільности, і скажуть вам: ви свиня, що на власне корито риє. Так само скажуть нам, єсли ви якомусь попови закинете таку ваду, такий гріх, котрий є в певній мірі гріхом усеі касти, приміром картярство, ретроградність і т. і. Єсли-ж ви приміром будете робити закид якомусь попови, що за много пє, то вам признають, що справді суть одиниці, котрі роблять встид і закалу нашому чесному духовенству, але що негодиться о тім голосно говорити, бо на тім тратить повага священства. Зависимість Дѣла і Червоноі Руси від митрополита, до котрого обі часописи стоять в явній опозиціі, свідчить найліпше о тім, в якім степени суспільність наша клерикальна. Ще щастє, що нинішні князі церкви не суть патріотично успособлені, бо тогди би митрополит був головним цензором всякоі рускоі часописи, всякоі рускоі книжки і величали би єго князем і провідником Русинів.
Ви читали певно, які то величаня пописав представитель народовців, Гр. Цеглінский, в Зорі, в часописи белетристичній — такому митрополиті, як Сильвестер! Він величав єго пророком, що втихомирить бурні хвилі галицкого житя, що буде керманичом розбитоі рускоі лодки! Але дарма, Григорій Григорієвич неумів видержати характеру. Адже знаєте, яка доля постигла нещасних "Аргонавтів". Бідного клерикального Григорія Григорієвича окликано ворогом священства, обвинемо єго, що він підкопує повагу священства. А за що? За те тілько, що поважився вивести на сцену питомців. Коби ви бачили, як оздоблювалися наші отцове і то нетілько кацапи, а і народовці! Червоная Русь використала сю нагоду дуже зручно, щоби приподобатися суспільности і були то дни, в котрих многим народовцям Червона Русь ліпше подобалася, як Дѣло. Статя поміщена в Народі під зaг. "Як виховуються наші йімосцянки?" викликала серед нашоі сельскоі публіки велике негодованє, а авторці діставалися нечувані компліменти.
Впрочім обяви попівскоі кастовости суть у нас так буденні, що нетреба йіх далеко шукати. От і мені недавно приключилося таке. Був я на рідкім торжестві родиннім в однім домі священничім в горах. Було там до сотки гостей, майже самі священники з родинами. Коли вже за обідом випито за здоровлє кождого гостя з окрема і відспівано кількадесять "Многая літа", тогди почалися тоасти загальні. І так перший тоаст загальний, то був тоаст в честь руского духовенства, внесений одним знатним світским народовцем, одиноким представителем світскоі інтелігенціі на тім празнику. Зміст єго промови був менше-більше такий: "Всі стани, князі, бояре, шляхта відступили від своєі народности і від віри батьків своіх, а тілько одно духовенство остало вірним своій народности. Церков і священство є найкріпшим заборолом нашоі народности ітд. Я пю за здоровлє патріотичного руского духовенства, щоби Бог до дав єму сил до патріотичних подвигів!" Коли випито сей тоаст, встав оден священник і почав говорити менше більше тими словами: "Церков і священство є дійсно одиноким заборолом рускоі народности. Церков нам дала все, що ми маєм: дала нам азбуку, дала нам язик, дала нам просвіту і даже то прекрасноє многая літа, і то дала нам св. церков. Якби не св. наша руска церков, то би небуло руского народа, небулоби Русинів. Нa священство спадав весь тягар патріотичних подвигів, патріотичноі роботи. На священників звалюєся всю вину за всякі неудачі. Світскі люде уміють тілько критикувати священників, а самі неробять нічого. Простий нарід нетілько непомагає священникам в йіх роботі але ще йім заваджає: хлоп се камінь у ніг священника. Так отже на священство спадають всі тягари, всі труди. Треба, щоби і світскі помагали священникам в йіх роботі — для того я вношу, випити за здоровлє всеі світскоі інтелігенціі рускоі". Опісля забрав я голос і почав менше-більше так говорити: "Випито за здоровлє двох станів руских, я хочу випити за здоровлє стану третого, за здоровлє хлопів. Правда, що хлопи самі не суть ще так патріотично успособлені як інтелігенція, але причина того зовсім ясна. Поперше, хлоп є ще замало освічений, щоби міг одушевлятися відорваними національними ідеями, тим більше, що не видить з них для себе бодай на разі ніякого хісна; відтак, єго нужда так му допікає, що він навіть немає часу думати о політиці і о патріотизмі. Позабуваймо однак, що єслиби хлоп негодував нас, то є і світову і духовну інтелігенцію, своім гірко заробленим хлібом, то ми би і жити немогли, не то довершувати патріотичних подвигів. І то незабуваймо, що коли вже річ про народність, то хлоп сильнійше при ній витревав, ніж священство, котре у нас було свого часу спольщилося, а на Украйіні і за Бескидом стало ворогом своєі народности. Для того я думаю, що передовсім треба було випити за здоровлє селян"... Однак недали мені докінчити високопочтенні отцове. Ледви я згадав, що хлоп годує нас хлібом гірко заробленим, зараз підніс ся в цілій салі великій крик, шум і гамір так, що я сам себе нечув, а до мене долітали тілько уривані крики: "Ага, акафісти, парастаси! Ага, попи друть! А за що вас батько до школи посилає! А ви не попівский син?!
А диви, соціяліст! Знаємо ми вас, що ви за зілєчко, знаємо з Дѣла! Ваш Народ то ворог народа! Тай Дѣло ваше упаде, хоть сам го на якогось чорта тримаю!" (А треба знати, що послідні слова викрикував завзято і молодий священник, селянский син. Вже то правда, що у всякім заводі початкуючі люде суть найзавзятійші і найгорячійші і серед нашого духовенства; найприкріші для народу попи, то селянскі і міщанскі сини.1) Не тілько що я тоаст сам мусів випити, бо крім двох світских людей ніхто зі мною не штуркнувся чаркою, але немного бракувало, а були би мене викинули з салі. І в самім ділі такий бувби ми постиг конець, єсли би господарі дому і велика часть гостей небули моі свояки і знайомі. Два старші попи, котрих "затронутий мною вопрос немило тронул" сейчас відйіхали во свояси.
Я зміркував, що на такі тоасти ненастала ще пора серед нашоі суспільности. З росказаноі пригоди видко дуже добре, як попівска кастовість обгорнула нашу суспільність. Про те й говорити нічого більше: інакше й неможе бути серед суспільности, котроі кождий член є або піп або попович, або що найменше попівский зять, а більша часть членів є і одно і друге і третє від разу. Що така суспільність мусить бути ретроградна про се також говорити нічого.
З росказаного видко також дуже добре, який то демократизм у нашоі інтелігенціі. Сели інтелігенція наша є по части бодай в засаді демократична, то в тім нічого дивного: попи самі суть по части рільниками, — а йіх положенє економічне стоіть в простім відношенні до економічного положеня прихожан. Крім того ідеі національні у Русинів мусять мати закраску демократичну. Що однак демократизм галицко-рускоі інтелігенціі є дуже неозначений, дуже умірений і консервативний, дуже поверховний і проблематичний, се річ доказана. І то річ доказана, що в демократизмі тім все таки є значна частина аристократизму і попівских інтересів. Наше духовенство неможе собі виобразити ані Руси ані хлопа без попа. Серед нашоі інтелігенціі нерідко можна стрітитися з поглядом, що панщину заскоро знесено, що хлопам за панщини було ліпше і що хлопи були ліпші, що школи і конституціі хлопови непотрібно, натомість конче потрібний бук ітд. Мимоволі насуває ся на думку, що як би не Европа та не Німці, то наш нарід ще й доси би двигав ярмо панщини і абсолютизму.
Великою хибою нашоі інтелігенціі є апатія. Серед неі дуже мало ініціативи, дуже мало предприімчивости, а ще менше завзятя і витрівалости; дуже мало відваги цівільноі, дуже много сервілізму. Про прояви тих хиб мені нічого говорити: про се вже говорить Дѣло, офіціальна, що так скажу, часопись нашоі суспільности. Певно, що далобися много більше сказати, ніж в Дѣлі говориться, бо і Дѣло само ненадто грішить відвагою цівільною. Однак се за много занялоби нам місця, про те я волю бодай на хвильку застановитися над причинами тоі апатіі. Здаєся, що апатія є хибою не тілько рускоі, але і польскоі галицкоі інтелігенціі. Люде, що приізджають до Галичини з заграниці, приміром з Царства польского або з Украйіни, кажуть, що інтелігентні Галичане ходять якби заспані і що по тім дуже легко пізнати галицкого чоловіка. Здаєся, що економічний упадок і застій краю, що брак промислу, брак житя фабричного суть причиною сеі апатіі, сеі сонности. Однак треба признати, що інтелігентні Поляки суть вправді менше спосібні, але більше рухливі і більше горячі, як Русини. Причиною того, здався, єсть се, що польска інтелігенція жиє по містах, а руска переважно по селах; а звісно, як сільске житє вколисує до сну. Тож не диво, що житє нашоі інтелігенціі плине дуже тихими і дуже плиткими, тай доволі брудними филями.
Однак нігде правди діти, і Русин буває часом горячий і завзятий, а іменно тілько тогди, коли поперечиться з другим Русином за яку марницю. Так глупого засліпленя партійного як у нас, нігде певно незнайдете. Венедикт Ружицкий, діяльний патріот-москальофіл, бувби сам за жадні гроші не взяв до руки Дѣла або якоі небудь книжки чи часописи виданоі украйінцями. Я знов знаю таке індівідуум, що коли до него хто поверне, то на вступі в самих дверех питає: "чи ви украйінец чи твердий?" і єсли украйінець, то до хати непустить; а коли ви стрітившися з ним, скажете "моє поважанє", то він вам руки неподасть.
II.
Вже звиж пів столітя, як суспільність наша пробудилася, стрепенулася з вікового сну до нового житя, як суспільність наша розвиваєся і поступає. В часі того розвою суспільність наша успіла видати а себе сотки патріотів, поетів, писателів, редакторів, політиків, послів, учених (одного тілько року появилося йіх щось 99), провідників, отверезителів і просвітителів народа; множество всіляких часописей політичних, літературних, церковних, простонародних, фахових, множество язиків і правописей, множество ріжних книжочок призначених для освіти народа, велику силу всяких товариств і інстітуцій руских, велику масу читалень і т. і. Здавалобися, що результати півстолітного розвою дуже блестячі, що поступ нашоі суспільности дуже великий. Так моглоби нам здаватися, коли би ми гляділи тілько на число добутків нашого розвою, коли би ми знали наш розвій тілько поверховно; коли-ж ми споглянемо також на те, які то у нас були ті патріоти, поети, писателі, редактори, політики, посли, учені, товариства, інстітуціі, часописи, читальні і т. і., коли ми заглянемо нашій суспільности "в саме серце, глубоко, глубоко", то найде нас велике розчарованє. Покажеся, що розвій нашоі суспільности був в найвисшім степени формальний, поверховний. Зискалисьмо лиш тілько, що суспільність наша сталася троха руска; зрештою осталася вона такаж темна, обскурна, ретроградна, клерикальна, апатична і убога духом, як і була. Галицко-руска суспільність не силувалася в своім розвою позбути своіх хиб: вона тілько дбала о те, щоби єі нужда, єі гріхи і пороки сталися щиро-рускими. Суспільність наша стреміла в своім розвою до того, щоби колись могла уподобитися тим ослам, що то в великім пориві патріотизму хвалилися, що у них навіть хвости щиро-ослячі. Представте собі попадянку, зовсім необразовану, котра встидаєся говорити по руски, а говорить по польски; представте собі далі, що тота попадянка пронимаєся руским духом, то є починає говорити по руски, убираєся в народний стрій і іде на руский вечерок, впрочім остає така глупа як була, зискує натомість титул патріотки. Отсе і маєте образ нашоі суспільности і єі поступу; впрочім образ сей не є голим символом, єго можна і треба брати дословно.
Так є! Галицкі освічені Русини розвивалися тілько яко Русини; яко люде вони майже нерозвивалися. "Нехай суспільність буде собі ретроградна, і темна, нехай буде клерикальна і сервілістична, аби тілько була руска! аби і та темнота, і той сервілізм і клерикалізм, і ретроградність — аби і вони були щиро-рускі! Нехай гімназіі будуть собі які хочуть, най в них, що влізеся, чим-небудь напихають молоді голови, аби тілько ті гімназіі були рускі, аби і сама система оглуплюваня, аби і вона була руска! Нехай старости, суди будуть собі,які хочуть абитілько письмо та свята р. шанували. Нехай рускі часописи будуть собі ще дрантивійші від польских, аби тілько були рускі. Нехай посли рускі кланяються перед правительством, нехай при виборах діються надужитя, нехай щезає і констітуція і автономія — аби тілько се вийшло в хосен рускоі справи. Нехай усе галицке смітє і болото, нехай буде собі й далі смітєм і болотом, нехай буде ще більшим, аби тілько було руским". Так міркували і нераз міркують провідники галицко-рускоі суспільности. Но, о диво! Мимо що для рускости все посвячуєся, мимо що докладно знаєся, в котрій трафіці котрого дня не було кореспондентки рускоі, мимо того успіхи рускости суть зовсім незначні. Все таки елемент польский панує в краю, все таки елемент руский на всіх точках крайне понижений і пригноблений, все таки сама інтелігенція руска не є ще зовсім руска. А чому так? Тому, що розвій нашоі інтелігенціі був поверховний, формальний. Інтелігентна суспільність наша розвивалася тілько що до рускости, а рускість то форма. А форма без змісту немислима. Припустім, що я хочу пропагувати рускість. Очивидно, що я більше зроблю для рускости, єсли буду об чім небудь говорити по руски, ніж о рускости по польски. Однак я неможу говорити по руски, щоби рівночасно щось не сказати, я неможу написати рускоі книжки, щоби рівночасно щось ненаписати. Єсли я однак попишу або наговорю самі дурниці, річи глупі і нецікаві, то мене ніхто небуде слухати, ніхто не буде слухати моєі рущини і рускість через те нічого незискає. Може і таке лучитися, що мене висміють за глупу книжку, за глупу бесіду, а разом з нею висміють і ту рущину, котрою я послугувався. Єсли я однак скажу по руски щось розумного і інтересного, то тогди найду много слухачів, вони побачать, що по руски можна говорити розумні і інтересні річи і тим я заохочу многих і собі-ж говорити по руски. Ще ліпше буде, єсли я напишу розумну і інтересну книжку: єі многі будуть читати, многі переконаються, що по руски можна писати книжки, многі з неі научаться, як треба по руски писати і говорити ітд., словом, моя книжка зробить для рускости дуже много, хотяй в ній про рускість і згадуватися непотрібує. Показуєся, що успіхи форми залежать від вмісту тоі форми; показуєся, що для самоі-ж рускости справа, об чім говориться, об чім пишеся по руски, є що найменше так важна, як справа, чи в загалі говорити та писати по руски. Того однак незрозуміли наші писателі, політики і проводирі. Виходячи з становища, що рускість важнійша від суспільности, писателі наші писали граматики і росправи язикословні, цілими десятилітями спорили про книжний язик і правопись, а незнали того, що кілька інтересних книжок, приміром повістей, переведених на руский язик булиби принесли далеко більший хосен нетілько для суспільности, але і для самого-ж усталеня і виробленя руского язика і правописи. — Показалося, що наша література, наші патріоти, наші посли, наші товариства і т. і. принесли дуже мало хісна не тілько для суспільности, але і для рускости, помимо, що всі вони єсли не на ділі, то в засаді були на скрізь рускі і для рускости посвячені. А чому? Тому, що зміст йіх, що внутрішна йіх вартість була дуже мала, що література була мертва, що патріоти були неінтелігентні, що посли були сервілістичні, що товариства були апатичні ітд. Показалося, що дрантє і смітє, хотяйби воно сталося на скрізь руске, все таки останеся дрантєм і смітєм; не буде з него хісна ні для рускости ні для суспільности. Єсли-ж серед нашоі інтелігентноі суспільности рускість зробила які-такі успіхи і суспільність тота сталася переважно руска, то се заслуга не самоі рускости, не самого національного формалізму, а тих поступових — культурних, суспільних і політичних ідей та стремлень, котрі становили зміст рускости. Єсли виступленє рускоі трійці і появленє рускоі Русалки Дністровоі уважаєся хвилею пробудженя і відродженя Русинів галицких і вихідною точкою йіх розвою, то не треба також і сего забувати, що революційна сила Русалки Дністровоі лежала не в рускости, але в єі хлопскости і в єі світскости. І перед тим були рускі книжки, а преці вони не розсудили суспільности, а преці йіх неконфіскувала сама-ж суспільність; і перед тим була рускість, але рускість мертва, панска, церковна.
Так само і брошурки Горбаля і Кобилянского (Ноlos na Нolos і Slovo nа Slovo), в котрих були поміщені перші вірші Федьковича, завдячують своє революційне значенє — світскости і поступовості думок.
Подібно і поезіі Шевченка порушили нашу суспільність не своєю рускостію, а своіми демократичними, поступовими думками, своім змістом. І єсли в 70-тих роках під впливом Драгоманова немало москальофілів перейшло в табор народовців, так се знову не завдяки украйінофільству (бо украйінофільство і перед тим було), а завдяки тим поступовим ідеям, котрі становили зміст Драгоманівского украйінофільства. Сила лежить не в рускости, не в украйінофільстві, а в тім, яка рускість, яке украйінофільство, який йіх зміст. Насуваєся одно, дуже важне питанє: чому ті демократичні і поступові змаганя, чому в загалі всякі ідеі занесені на галицко-руский грунт з Европи, з Росіі, з Украйіни, котрі викликали той поверховний розвій нашоі суспільности, чому вони не викликали внутрішного розвою суспільности, або чому по крайній мірі внутрішній розвій такий млавий, внутрішний поступ такий незначний? Інакше сказавши, чому тоті демократичні, поступові ідеі і змаганя зробили нашу суспільність рускою, а лишили єі темною, ретроградною, клерикальною, апатичною ітд? Причина того лежить в самій же суспільности. Обставини суспільні, культурні і політичні зробили нашу суспільність в високім стенени консервативною. З найкрасших і найжизненнійших ідей і стремлень занесених на галицко-руский грунт суспільність наша вибирає постійно те, що найгірше і найменше важне, а лишає і відкидує те, що найліпше, найважнійше і найхосеннійше. В той спосіб суспільність наша убиває і викривлює найкрасші ідеі, найхосеннійші стремленя, а через те відбирає йім йіх революційну силу і робить йіх безсильними супротив свого зацофаня, еупротив своєі безвладности. Найкрасше зерно засіяне на галицко-рускім грунті приносить найнужденнійші і напотворнійші овочі. О тім поучує розвій цілоі нашоі суспільности. Возьмім хотьби москальофільство. Наші, галицкі москальофіли переняли від Росіі тілько те, що найгірше і найнужденнійше. Москальофілам подобаєся, що в Росіі і цар, і войско і чиновники і поліція і цензура і рубель — усе, усе руске; йім подобаєся в Росіі абсолютизм, гнет політичний і національний, православіє, правопись ітд. Рубель то ще справді найліпша річ, котра москальофілам в Росіі подобаєся. Благородні стремленя російскоі суспільности до поступу, до свободи політичноі, до справедливости суспільноі нашим москальофілам незнані і чужі так само, як і богата і прекрасна література російска, а особливо белетристика, повна житя, повна поступових, людских ідей. Галицкий москальофіл немігби в Росіі дістати доступу в порядне, образоване товариство. — Дехто думає, що москальофільство, се вже таке погане насінє, що з него нічого путнього вирости не в силі. Ні, не так. Се суспільність наша така погана почва, що на ній і здорове і гарне насінє видає найпоганійші овочі. Москальофільство проявилося також у Сербів, Хорватів, Словінців, Чехів ітд. але у них москальофільство зовсім інакше виглядає, йім воно радше з хісном приходиться, ніж зі шкодою. Сербскі або ческі москальофіли не пишуть язичієм, не ведуть корчемних лайок ізза двох сс, не суть сервілістами і ретроградами і вони навіть репрезентують поступовий елемент в краю і суспільности. А зважмо, що у них є москальофільство тілько політичне і вже для того самого що політичне, мусить почивати більше на симпатіі до російскоі держави чим на симпатіі до російскоі суспільности. У нас однак проявилося москальофільство культурне: силуються ввести російский язик, літературу, культуру. А культурне москальофільство повинноби бути поступове, бо російска суспільність образована і література суть поступові. Культурне москальофільство повинноби було нашу суспільність посунути на перед, бо російска суспільність і література далеко випередили нашу. Через культурне москальофільство новітні були ті думки й ідеі, що пронимають російску суспільність і літературу перейти в нашу суспільність і літературу. Тогди москальофіли булиби найпоступовійшою і може найсильнійшою партією в краю. Однак все то несталося. Москальофільство культурне видало у нас зовсім інакші овочі, а винно тому не москальофільство, а наша суспільність. Серед нашоі суспільности москальофільство не могло приняти іншого виду. Тай впрочім ретроградність, сервілізм, язичіє, спори за букви, обрядовість ітд. булиби у нас були і без москальофільства. Тож миляться ті, котрі думають, що у нас можливе є поступове москальофільство. Москальофіл, котрий доріс до того, щоби стати поступовцем, той тим самим уже доросте до того, щоби стати народовцем. Впрочім історія нашого розвою дає нам численні приміри, як під виливом поступових думок москальофіли поставали народовцями. Вона нас також учить, що поступового москальофіла Галичина доси небачила.
І народовці суть плодом дегенеруючого впливу суспільности. Шевченко у народовців уважаєся пів богом: видко, вони стоять на тім степени розвою, коли то чоловік потребує творити собі богів. І дійсно з Шевченка сотворили собі вони бога і то більше на образ і подобіє своє, як на образ і подобіє дійсного Шевченка. З поезій Шевченка деклямуєся тілько певні місця і певні поезіі, інші криєся і зацитькуєся. Вибираєся ті поезіі, котрі найменше дразнять консервативні інстинкти нашоі суспільности. Кобзаря Шевченкового цензурує наша суспільність а власне єі провідники негірше від російскоі цензури: гляди Кобзар в Бібліотеки Зорі. Се вже справді дуже сумний знак, коли суспільність сама цензурує і обтинає поезіі незабутного батька-віщуна, котрий єі тими поезіями до житя збудив. Словам Шевченка підсуваєся свій власний змисл. Цитатами з Шевченка побивають зацофанці на обходах роковин єго смерти як раз тих людей, що перепалися єго поступовими і демократичними ідеями. На вечерницях устроюваних в роковини єго смерти виголошуєся ретроградні і клерикальні промови. (Промови Цеглінского і Вахнянина). Много є таких, що величають Шевченка, менше таких, що єгo читають, дуже мало таких, що єго розуміють. Уважаєся більше на форму поезій, на слова, а не входиться в йіх змисл, значить, поезіі Шевченкові понимаються плитко і поверховно. Говорять загально, що Шевченкова муза звела Федьковича, бо від коли той почав наслідувати Шевченка, звелися єго поезіі на ні нащо. Так, се правда, але треба додати, що Федьковича звела та муза Шевченка, що перейшла через призму галицких народовців. Народовці вказали Федьковичови на Шевченка яко на взір достойний наслідуваня, але невказали, що іменно становить суть Шевченкових поезій і що іменно треба наслідувати. Федькович незрозумів Шевченка, так само як незрозуміла єго найбільша часть народовців і він переняв від Шевченка тілько манеру, тілько форму, а що немав тоі форми чим заповнити, тож ті вірші єго мусіли вийти пусті, без змісту.
Також поступові думки занесені до нас з Западу Европи викачуються у нас. Стремленє до образованости і культурности скріпило у нас свого часу аристократично-консервативні і кастові інстинкти, воно викликало змаганє до так званоі покоєвоі літератури, покоєвого язика. Язичієм писано для того, щоби не писати по-хлопски, але по пански. (Церковщина і аристократичні інстинкти булиби у нас витворили язичіє і тогди, коли би у нас ніякого москальофільства небуло). Діяльність Северина Шеховича поучає нас о тім найліпше. І найновіші поступові ідеі видали у товаришів Січи далеко не такі овочі, яких би надіятися було можна. Вони зуміли проспособити поступові ідеі до своіх егоістичних цілей. Перевившися ідеєю космополітизму, многі з них плюнули на галицке смітя і найшли собі хліб в далекій чужині: вони невідвдячилися народови, що йіх згодував своєю кервавицею.
Суспільність наша викривлює ідеі занесені в ню з поза єі меж, з Украйіни, з Росіі, з Европи. Однак ідеі входять в суспільність і розширяються в ній не самі собою, а через людей. Людей тих, що вносили і вносять в нашу суспільність якісь ідеі, якесь житє, якийсь рух, суспільність наша також викривлює, випачує. А викривлює, випачує суспільність тих людей в той спосіб, що вони замість щоби піднести загал до тоі висоти, на котрій йім удалося станути, опять сходять на ті низини, на котрих пробуває загал, і замість щоби загал мав перенятися йіх ідеями, вони самі відпекуються своіх ідей і вертають опять до світогляду загалу. Єсли-ж одиниця занадто сильна, щоби дати викривитися, зігнутися, то суспільність зломить єі, роздавить, знищить. В кождім разі темний загал суспільности відносить побіду в борбі з світлійшою одиницею: в першім случаю змушує одиницю до соромного підданства, в другім случаю убиває єі. Проява ся є так давна, як давніш наш розвій народний. Вже перша трійця руска досвідчила, що то значить виступити против галицко-руского загалу — і єго провідників. Шашкевича і Вагилевича галицко-руска суспільність убила, убила фізично, бо оба вони умерли завчасно з великоі нужди, неуспівши зробити того, щоби могли зробити. Головацкого-ж викривала наша суспільність, убила морально. Так само викривила суспільність Миколу Устіяновича, Дідицкого, Наумовича й інших людей. Всі ті люде в перших літах своєі діяльности стояли бесперечно висше як при склоні своєго житя. Всі вони зразу були більше демократами і народовцями, всі вони на старість поставали аристократами, москальофлами. Житє всіх тих людей є образом неустанного упадку і повороту до загалу. Дехто скаже, що се не суспільність, а москальофільство звело йіх. Правда, що загал небув ще тогди перенятий москальофільством, але елементи москальофільства, галицкого москальофільства, се первісна і корінна властивість галицкоі суспільности, — і Головацкий, Устіянович, Дідицкий, Наумович, бредучи чим раз глубше в москальофільство, може про око й віддалялися від суспільности, та в самім ділі, в сути річи вони повертали до неі. Подібно викривила і остаточно зломила наша суспільність Климковича. Спосібний сей чоловік, спершу редактор украйінофільскоі Мети, мусів для кусника хліба змінити пересвідченя і стати редактором Славянскоі Зарі. Талантливі, горячі, завзяті і поступові молодці 60-тих років, як Горбаль, Кобилянский Антін, Якимович, Гнатюк, Заревич, В. Шашкевич звелися опісля на ні на що і єсли одні з них непроявили зовсім ніякоі діяльности, другі віддалися піянству і завчасно померли, треті зовсім притихли, то сему бесперечно винна суспільність.
Коли перейдемо до часів новійших і найновійших, то побачимо, що суспільність наша повикривлювала також многих поступовців-радикалів. Той, хто колись був редактором Світа, став нині редактор Дѣла. Той, хто був колись горячим приклонником ідей Драгоманова, відрікся нині всего поступовства, став лояльним бюрократом, перенявся на скрізь клерикально-консервативним світоглядом нашого загалу і коли побачить на улиці свого давного знакомого Франка, удає, що єго незнає і обходить єго з далека. Колишній пріятель Драгоманова, одна з світлих постатей в єго Споминах, нині адвокатскою своєю практикою зовсім не показує радикального чоловіка, він може найретрограднійший народовець. Той, що колись був горячим радикалом і спомагав переводами Дрібну Бібліотеку, нині поліз бути референтом театральним в Рускій Бесіді. 2) А той, що й нині ще зовеся радикальним послом, завзято приплескував Вахнянинови, коли той на Шевченківскім комерсі ганьбив в глупий спосіб радикальну молодіж. Словом, ті, що були на університеті горячими і рухливими радикалами, присмирніли і притихли зовсім, коли поставали адвокатами і лікарями, і або пристали до консервативних народовців або жиють собі в одиночку та збивають грошенята. Люде ті много обіцювали і маючи нині яке-таке становище і забезпечений кусник хліба, моглиби легко сповнити надіі в них покладані, якби не убиваючий вплив суспільности. Навіть такий Франко і той свого часу під впливом народовців охолов був троха для своіх ідеалів. Просимо зважити, з другого боку, що се був як раз час (1888-4), коли народовці були найблизші до Франкових ідеалів. (Ред.)
Коли у нас люде ідеі і характеру, котрих і так немного, бідують і умирають завчасно на сухоти, з нужди або голоду, а люде с талантом нівечаться; коли талановитих і рухливійших молодців руских прогонюють з гімназій за поступові пересвідченя, то і ту на нашу суспільність спадає дуже велика, часть вини.
Убиваючий вплив суспільности проявився також на публіцистиці. Перші рочники Слова, Науки, Русскоі Ради стоять значно висше від послідних. Коли замість украйінофільских, Вечерниць, Мети і Правди стали виходити народовскі Дѣло і Зоря, то був се також значний крок до суспільности, значний крок в зад. Ріжниця межи Вечорницями, Метою, Правдою, з одноі, а Дѣлом і Зорею, з другоі сторони, лежить в тім, що послідні ліпше підходять під ретроградні погляди і привички галицко-руского загалу: більший клерикалізм, більший cepвiлiзм, більша млавість i облуда — ось i все, чим віддалилися Дѣло i Зоря від Правди, Мети, Вечерниць, а наближилися до суспільности, до загалу. Що також формою наближилися, се само собою розумієся, бож у нашоі плитко мислячоі публіки — форма, се найважнійша річ. Вмісто фонетики заведено етімологію, вмісто язика з-украйінщеного, язик чисто-галицкий, вмісто украйінофільства — народовство. Недурно-ж москальофіли воліють називати народовців — украйінцями: вони знають, що послідна назва більше разить ухо галицкого чоловіка, чим перша. Недурно-ж i самі народовці воліють називатися народовцями: вони знають, що під тою назвою вони для суспільности приємнійші, як під першою. A i одні i другі знають добре, що назва у нашоі суспільности все становить. Коли я в розмові в одним львівским професором виступив протів облуди народовців, протів того, що вони всякими способами зміняються, щоби інo приподобатися темному i глупому загалови, то він сказав, що се така політика народовців i Дѣла, політика дуже добра i єдиноспасенна, що тілько в той спосіб удасться народовцям потягнути за собою загал. I ту навів мені зараз такий примір. "Знаєте, каже він, питаюся я одного священника, чи він москальофіл чи украйінофіл. A він мені відповідає: я aнi москальофіл aнi украйінофіл, інo належу до партіі "Дѣла". А маєте знати, що се був доволі образований чоловік: а що-ж доперва такі, що на тих справах менче розуміються. Вoни зараз стають народовцями i в той спосіб наша партія зискує чим раз більще прихильників i поступає в перед".
Так говорив професор, а я слухав i думав над тим, кого більше жалувати, чи бідного священника, що дався так надути, чи професора, що в таких експеріментах бачить спасеніє Руси.
Справді, в той cпociб партія народовців зискує чим раз більше прихильників, але чи поступає вперед, велике питанє. Micтo, щоби загал мав прийти, до народовців, народовці прийшли до загалу: сеж преці все одно! А що загал на тім незискує, єсли єго утверджуєся в єго ретроградних поглядах i привичках, про те й говорити нічого.
Також i на Батьківщині видко, як вона чим раз більше приноровлюєся до забагів попівскоі суспільности. Що часописи радикальні: Громадський Друг, Дзвін, Молот, Сьвіт, Народ, поставлені в хронологічнім порядку, не конче представляють поступу що до ясности i смілости прінціпіяльних думок, се також річ певна, се також дегенеруючий вплив суспільности.3)
"Література, кажуть, є вірним зеркалом житя суспільности". Поговірка та показуєся зовсім правдивою в приложеню до галицко-рускоі літератури: вона є справді вірним зеркалом галицко-рускоі суспільности. Однак вірним називаю я те зеркало не для того, щоби в нім можна побачити вірний образ нашоі суспільности (до того ще дуже далеко!), але для того, що тото зеркало точнісінько таке нужденне, як i суспільність. Нужда нашоі суспільности відбилася вірно вправді не в нашій, але на нашій літературі. Я вже не стану говорити про церковщину, мертвеччину та язичіє москальофільскоі літератури: про се вже воробці цвіркати перестали. Я тілько скажу, що церковщина, мертвеччина i язичіє, се найріднійші діти нашоі попівскоі суспільности: все те орігінальний, самостійний єі витвір, всім тим восхищалася свого часу наша суспільність. Тож коли вже загально признаною правдою вважаєся, що від галицкоі москальофільскоі або ліпше сказати, аристократично-попівскоі літератури, сего правдивого "воззрѣнія страшилища" нічого куріознійшого нема на цілім світі, то бодай в части признати се треба рідній матери тоі літератури, нашій суспільности. Народовці позбулися тілько поверховних хиб тоі куріозноі літератури, то є церковщини i язичія, вони позбулися мертвеччини форми, однак мертвеччина змісту, хоть в меншім степени, осталася найхарактернійшою чертою також i в народовскій літературі. Мертвеччина опанувала всі поля нашоі літератури: науку, поезію, політику. Читайте історію літератури Огоновского, читайте поезіі Масляка, читайте вступні статі Дѣла, а єсли при тій лектурі неуснете, то не раз подумаєте собі: яке то все без житя, без змісту, яке то шабльонове, вимушене, млаве, яке то все безмірно плитке!
Найсумнійшим обявом в нашій літературі а разом найхарактернійшим для єі мертвеччини — се брак повісти, брак роману, іменнож роману суспільного. Колиб не Федькович та не Франко, то ми би немали i одного імени, котрим в обсязі белетристики моглибисьмо похвалитися. Однак ані повістей Франка ані Федьковича немож зачислити до умственних продуктів нашоі інтелігентноі суспільности i то з двох причин. Поперше, aнi Федькович ані Франко небули синами нашоі інтелігенціі, вони були синами хлопскими. Житє i світогляд нашоі інтелігенціі були йім зовсім чужі. Походженє i пересвідченя обох сих авторів відтяли йіх хінским муром від нашоі інтелігентноі суспільности i забеспечили йіх тим способом від єі пагубного впливу, хотяй не зовсім. Бо єсли в літературній діяльности Федьковича i Франка бачимо деякі уємні черти, деякі плями, то суть се сліди впливу нашоі інтелігентноі суспільности. По друге, сюжети повістей обох сих авторів взяті по найбільшій части з житя селян; Франко бере також сюжети з житя інших верств i груп суспільних: однак ані Федькович ані Франко не дали нам повістей, в котрих би малювалося житє нашоі, рускоі інтелігенціі. Читайте повісти i образки Франка. Найдете там найріжнороднійші типи, іменнож сільскі. Богаті i бідні господарі, халупники, зарібники, ремісники, робітники, злодіі, жебраки, арештанти; домашні тирани жінок i дітей, грізні матері i свекри, пригнетені дочки, невістки, i наймити, старці; мужі, молодіж i діти-школярі; війти, присяжні, пленіпотенти; сільскі консерватисти i сільскі філософи; сільскі учителі, шандари, всякі панки i підпанки; цигани; найріжнороднійші типи жидів i жидівок: все те крутиться перед вашими очима наче в калейдоскопі. Побачите в тім калейдоскопі всякі типи, тілько не ті, котрі мож побачити на покоях наших попів i на руских "вечерницях". Я не знаю як для кого, а для мене сесь факт вельми застановляючий.
Оплатилобися критично розслідити, чому то наша, галицко-руска інтелігентна суспільність ані не в силі видати з себе повістярского таланту ані не в силі дати сюжету до повісти талантам стоячим поза нею. На кождий спосіб єсть се факт кидаючий дуже, дуже сумне світло на житє нашоі інтелігенціі. Застій в літературі вказує на застій в житю. — З чого складаєся наша література? 1) з статей дневникарских, без більшоі вартости, млавих i поверховних, ненаучних i неінтересних, котрих значенє i вплив обмежаєся одним днем; 2) з поезійок ліричних, без глибшого чувства, без глибшоі думки i без релєфних образів, перемелюючих в нескінченість одні i ті самі мотіви: a іменно "народні святощі", "любов до дівчини" i "заведені надіі"; 3) з строго-научних росправ історичних, археологічних, котрі знаменує передовсім брак научного методу, а відтак неінтересність змісту. Галицко-рускі учені формально силуються писати як раз найбільше про такі річи, котрі всякого живого чоловіка як найменше обходять. Тож кромі самих авторів мало хто читає йіх многоцінні твори. Ту належать такі галицко-рускі учені, як Головацкий, Петрушевич, Шараневич, Огоновский, Партицкий, отже як бачимо, самі коріфеі галицко-рускі науки.
Та що вже й говорим про те! Література мусить викривитись, випачитись i зніячитись серед такоі суспільности, серед котроі все викривлене, випачене! Серед нашоі суспільности інтелігентноі викривлений навіть найнатуральнійший порядок річи. У нашоі суспільности справа правописна приміром важнійша ніж язикова, язикова важнійша ніж літературна, а обрядова важнійша, ніж національно-політична, національно-політична важнійша ніж загально-культурна i суспільна. Партіі творяться не на підставі відмінностей поглядів що до найважнійших питань культурних i суспільних, але на підставі того, чи хто уживає мягкоі чи твердоі правописи. До одноі партіі належать люде, котріби належали в Европі до десятьох, люде-ж, що в Европі творили би одну партію, належать у нас до ріжних нартій.
1) Ще недавно, виділ "Просвіти" думав видати цензурованого Шевченка для народу, та д. О. Колесса вніс, щоби для народу видати повного, а хиба для інтелігенціі цензурованого — общипаного в усіх боків. Виділові засоромілися і стало на тім, що має вийти тілько нецензурований Шевченко для всіх. Тілько, коли се буде — ось у чім штука! Ред.
2) В самім тім ми ще не бачимо нічого злого. Ред.
3) Тут позволимо собі завважати, що ш. авторови, в "Громадськім Друзі", що ми-ж видавали, мабуть імпонує тон, cпociб висказуваня своіх переконань. По нашому-ж чутю "Народ" хоть i не такий різкий що до форми, так за те i основнійший прінціпіяльно, i глубше сягає в наші суспільні відночини, не зневіряючися при тім всесвітним щиро-поступовим основам. Так думаємо не ми одні — вce-таки інтересовані люде — a й загал Украйінців, i то не тілько радикалів, a й чистих націоналістів, окрім невеличкоі купки — прихильників "Правди". Перші вважають "Народ" зовсім добрим i найвідповіднійшим теперішному станови руско-украйінских справ, а про других ось-що нам пише один украінський народовець: "я сам не належу до соціялістів, але з "Народом" мусю годитися немало в усьому, через єго основність i консеквентність, чим він i подобається як мiнi, так i другим Украйінцям, читаючим Вашу часопись!" Остатним же часом та загальна прихильність Украйінців до "Народа" виявилася так наглядно, що нам про таке навіть не снилося. Так само думають про "Народ" i Галичане старших партій, дарма, що для користи своіх партій про те мовчать. Тілько дехто з них зважиться сіпнути єго з боку, тай ті признають, що в своім напрямку "Народ" основна газета. Наводимо се зовсім не для хвальби, — бо, по нашому, Народови ще дуже богато хибує, — а для поясненя, що не все поміркованість тону мусить значити "наворот до суспільности". До того Народови дуже далеко. Ред.
[Народ]
01.11.1890