Джордж Орвелл. 1984. З англійської переклав Віктор Шовкун. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2015. – 312 с.
Крізь роздертий папір на вас дивиться око. Це – обкладинка українського видання роману Джорджа Орвелла «1984». Чорний, червоний і білий кольори. Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий рік – не так давно, проте вже виросло покоління, яке нічого цього не застало. Нічого?
Коли тисяча дев’ятсот сорок восьмого року англієць Ерик Артур Блер дописував свій твір, людство входило в нову еру протистояння. Позаду – Друга світова з до решти ще не розвіяним солодкаво-приторним сморідком над аушвіцами. Попереду – біполярний світ з успішно випробуваною ядерною зброєю як головним аргументом і Великим Концтабором на одній шостій суходолу.
За версією часопису Newsweek, «1984» посідає друге місце в рейтинґу найкращих книжок усіх часів і народів. Я б додав – найжахливіших, бо рідко хто так геніально відтворював безвихідь, психологічний та етичний параліч. Орвелл може сміливо відкривати ґалерею, в якій неодмінно будуть Франсуа Моріак, Луї-Фердинан Селін, Ґрем Ґрін, Теодор Драйзер, Івлін Во... Байдуже, хто з них творив раніше, хто пізніше. Важать не стрілки на годиннику, а ступінь депресивності.
Так, в Орвелла жодної надії. Ні промінчика. Якби бактерії туберкульозу, від якого письменник помер рік по тому, як вийшов його роман, здатні були промовляти людською мовою, водити рукою художника, користуватися послугами людського мозку, приблизно так виглядав би їхній опус маґнум. До такої міри нищівно. Не маю в цьому жодного сумніву.
«1984» – антиутопія. Бо утопія – це там, де гарно і чого ніколи не буде. Це «Місто сонця» Кампанели і власне «Утопія» Томаса Мора, Орвеллового земляка й попередника. Утопія – ідеальний, райдужний світ, де всі, хто нечемний – за ґратами, тож, відповідно, не можуть дошкуляти щасливому веґетуванню спільноти. Де тих, котрі буянять, узагалі немає. В ній «ніщо не шелесне», як писав Целян, який пережив таку утопію (нацистську). Ви бачите, як росте трава, та не чуєте мелодії хвиль, якими вона перекочується.
Кому потрібно потороч? Читач прагне розваги, жадає не письменника, а I-have-got-a- pet, зручного в користуванні, невибагливого і милого редуплікатора прописних істин. А вони ж усі були (є) незручними, муляють – зсередини, з глибини: Тракль і Шимборська, Джойс і Селін, Вольтер і Франко, Белль і Стус, Рушді і Єлінек...
Не розумію, як ми досі ще не збагнули, що всі наші прекрасні утопії – скрегіт металевих щаблин по драбині ҐУЛАҐУ, увертюри до тоталітарної держави. Іван Франко, наш (Не)-Каменяр і Син Народу, Блискучий Сатирик і Модерніст-з-Нагуєвичів, розкусив небезпеки швидше, ніж будь-хто інший. Та хто б прислухався? «Паралітик на роздорожжю» доживав своїх днів, тоді як світ, передусім європейський, шпарко котився в прірву.
Критика радянського (комуністичного) тоталітаризму – верхівка айсберґа. Насправді ж Орвелл досліджує те, що під водою. «1984» – документ знегіднення людини, внутрішніх мук, порожнечі, психологічних труднощів, ехограма страху. Поема про поразку цього природного виду par excellence, протокол ламання і зламаності:
Але їхньою метою було просто принизити його і знищити його спроможність думати й опиратися.
Несподівано він відчув, що сидить, а рука О’Браєна обхопила його за плечі. Мабуть, він на кілька секунд знепритомнів. Пута, що сковували його тіло, ослабли. Йому було дуже холодно, він тремтів і цокотів зубами, його щоками котилися сльози. На мить він, немов дитина, пригорнувся до О’Браєна. Важка рука, що обіймала його за плечі, давала відчуття дивного затишку. Йому почало здаватися, що О’Браєн його оборонець, що біль приходить звідкись іззовні, з якогось іншого джерела, і що це О’Браєн врятує його від нього.
Партію не цікавить кінцевий акт у вигляді дії, все, що нас цікавить – це думка. Ми не просто знищуємо своїх ворогів, ми їх перевиховуємо. Ви розумієте, що я хочу сказати?
Згодом, у двадцятому сторіччі, з’явилися прихильники так званого тоталітаризму. Це були німецькі нацисти і російські комуністи. Росіяни переслідували неблагонадійність ще нещадніше, ніж це робила Інквізиція. І вони вважали, що помилки минулого чомусь їх навчили, принаймні вони знали, що не слід з людей робити мучеників. Перш ніж вони судили свої жертви на публічних судах, вони робили все можливе, щоб знищити їхню гідність. Вони виснажували їх тортурами та самотністю, аж поки ті перетворювалися на нікчемних, догідливих бідолах, які зізнавалися в усьому, що вкладали їм в уста, поливали себе брудом, звалювали провину один на одного, скиглили, благаючи пощади. А проте через кілька років знову повторилося те саме. Мерці стали мучениками, і їхнє падіння забулося. І знову ж таки, чому так сталося? Насамперед тому, що їхні зізнання були нещирими, через те, що вичавлювалися з них тортурами. Ми не робимо таких помилок. Усі зізнання, які тут у нас лунають – щирі. Ми робимо їх щирими. І головне, ми не дозволяємо мерцям повставати проти нас.
Тоталітаризм – антураж, художній метод, найпридатніший в руках Орвелла спосіб відтворення чогось набагато доглибнішого й посутнішого, для якого тоталітарні моделі – рафіновані, ексцесивні прояви. Орвелл досліджує найфундаментальніший конфлікт: людини і спільноти, індивіда і суспільства, «я» і «ми», виснаженість від самотності й розчинення в колективі, суб’єкт і наймонолітніший з усіх можливих колективів – тоталітарний.
Орвелл описує страх, який там, на споді. Саме страх тримає всю цю ґрандіозну крижану споруду, від якої на багато кілометрів поширюється холод, що сковує і примушує ціпеніти. Страх народжує почвари розуму й нечувані за жорстокістю та порожнечею суспільні конструкти. Ні, не страх перед тоталітаризмом. Навпаки: подих людського страху породжує кристалічні решітки тоталітаризмів. Фатальна незмога витримати буття-собою, себе-в-бутті, невміння дати раду з відчуттям чи усвідомленням своєї (нібито)-покиненості-в-світі, самé це відчуття й неможливість його здолати.
Любов як порятунок. Любов – світло в кінці лабіринту. Не чергове віддзеркалення, не оманливий відблиск, а таки вже по-справжньому світло. Любов – квінтесенція емотивності, дистилят. Знищення емоцій і є найвищим завданням О’Браєна, найгіршої з найгірших катівень – Міністерства любові. Створення людини без емоцій. Деконструкція до інстинкту. Протагоніст цьому щосили опирається, зазнаючи врешті фіаско. Він зрадив жінку, яку кохав. І вона теж зрадила його. Страх виявився сильнішим за любов. Страх – інстинкт, любов – емоція. «Я вас кохаю» – ключова мить книжки:
Після того, як він прочитав слова «Я вас кохаю», у ньому прокинулося бажання жити, і він зовсім не ризикував.
Лише п’ять днів тому він роздумував, чи не розвалити їй голову каменюкою, але тепер це не мало жодного значення, зараз він думав про її молоде оголене тіло, таке, яким він бачив жіноче тіло у своїх мріях. А він же вважав її ідіоткою, такою, як усі вони – по саму зав’язку напхану брехнею й ненавистю, із замороженим лоном. Коли він думав, що може її втратити, що її біле молоде тіло може вислизнути від нього, його починало лихоманити!
Так хочеться поміняти другу і третю частини місцями, а Додаток – викинути, адже про Новомову сказано доволі. Але тоді то вже буде не антиутопія. І не Орвелл. Нам залишається бачити верхівку айсберґа й уламки, що відкололись від неї: «ВІЙНА – ЦЕ МИР», «СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО», «НЕУЦТВО – СИЛА».
То таки нічого? Страх одвічний. Хронічна недуга, що то загострюється, то відступає. Пацюки, по яких стріляє в проміжках між різанинами вояк Ерик Блер. У романі Орвелла «1984» недугу загострено до краю. Гнітюче і геніально. По-геніальному гнітюче. До гнітючості геніально.
20.10.2015