Інтелектуал і модернізація

Політолог Дмитро Травін рецензує «Роздуми аполітичного» Томаса Манна, переклад яких опубліковано вперше

Ніколи механічно-демократична держава Заходу не отримає у нас прав громадянства. Це не з гасел «російської весни». І не з моралізаторства «патріотичної» публіцистики. Це взагалі не з російської літератури.

Я процитував Томаса Манна — видатного німецького письменника і гуманіста, лауреата Нобелівської премії. Щойно вийшла нарешті остання з його досі повністю не перекладених на російську мову книг — «Роздуми аполітичного» [«Размышления аполитичного» (АСТ, 2015)]. Це не роман, а філософська публіцистика, написана рівно 100 років тому — в роки Першої світової війни.

Місцями Манн так смалить, що в читача, вихованого на «Докторі Фаустус», мороз поза шкірою може пробігти: «Демократія в західних сенсах й смаках нам чужа і є у нас чимось перекладним, вона існує тільки в пресі і ніколи не зможе стати німецької життям і німецької правдою».

Для Росії Німеччина — це зразковий Захід. І демократія для нас — це англо-франко-американо-німецький феномен. Але «Роздуми аполітичного» руйнують стереотипи. Томас Манн хльостко проходиться по тим ідеям, що їх західний мислитель, здавалося б, мав би захищати: «Визріли для демократії? Дозріли для республіки? Що за глупства! Ті чи інші державні, суспільні форми або підходять народу, або не підходять». І далі розгортається обґрунтування системи, яку Владіслав Сурков, напевно, назвав би суверенною демократією, а Манн іменує народною державою.

Аргументи, правда, у нього були такі, що нині лише найцинічніший політик наважиться їх озвучити. «Народ Німеччини більше за інші залишився народом, менше за інші виродився в клас і масу; і саме з цієї емоційної причини людина, інстинкт якої обурюють крикливі заклики до демократії, співчутливо прислухається до слів „народна держава“».

Сучасна Росія духовною атмосферою дивно нагадує Німеччину столітньої давності. Кайзерівську імперію, до болю ображену на Англію, Францію, Америку і змагаючу за своє місце під сонцем. В старих марксистських інтерпретаціях вина за імперські замашки звалювалася на прусську воєнщину і жадібних капіталістів, але з «Роздумів» ми дізнаємося, наскільки націоналізм був близький найкращим інтелектуалам країни. Томас Манн у своєму антизахідництві не самотній. На самому початку війни більше 3000 професорів у колективному листі висловили обурення тим, що вороги Німеччини (в першу чергу Англія) хочуть протиставити дух німецької науки тому, що вони називають духом прусського мілітаризму. Чи не правда, подібний патріотичний ентузіазм підписантів дуже нам щось нагадує?

Макс Вебер вважав, що культурне завдання Німеччини полягає в тому, щоб не допустити панування американізму у світі. Ернст Трьольч називав натхнення, викликане Першою світовою, поверненням віри в дух — дух, що торжествує над обожнюванням грошей і пошуками насолоди. Граф Германн фон Кайзерлінґ пояснював, що в Америці людина змушена розвиватися не за образом і подобою Божою, а за образом і подобою промислового підприємства.

Слідом за професурою стрункими рядами йшли трудящі, думки яких озвучували соціал-демократи: «Раніше робітник бачив в державі свого ворога. Тепер він почав відчувати себе частиною держави <...> Це творення держави майбутнього, фундамент якої вже закладений, захищають тепер робітники кров'ю свого серця».

А якщо у когось виникав сумнів, чи можна виправдати криваву бійню великими цілями, то гуманіст Манн відповідав: «Та не закочуйте ви очі! Що, до війни світ виглядав симпатичніше? Що, у світі, катастрофу якого ми пережили не без благоговіння, було більше людяності, м'якості, доброти, любові, ніж в нинішньому? Війна себе пережила, війна — прах, знаю; але, коли вона була юна, коли прийшла і змела „мир“, хіба тоді не стала Німеччина, навпаки, на одну священну мить прекрасною?»

Томас Манн дійсно був гуманіст. Проте в ході модернізації будь-якого суспільства — навіть найбільш висококультурного — в інтелектуала може «снести дах». Демократизація на перших порах має вельми непривабливі форми, і автор «Роздумів», як щирий борець за культуру, став фантазувати, сподіваючись сформувати на німецькій монархічної базі такий оптимальний державний лад, який усуне нахабство політиканів і тупість голосуючих за них обивателів. Сто років тому навіть освіченим німцям здавалося, що ніби таке можливо. Як освіченим росіянам здавалося, що ніби в соціалістичній революції може таїтися велика сіряцька правда. Фактично, один міф тоді був способом боротьби з іншим. Одні письменники протиставляли культурну імперію ненависній для них охлократії, інші підтримували більшовиків, що йдуть з «кривавим прапором», оскільки з ними, мовляв, «У вінку з трояндок білих — // Спереду — Ісус Христос».

Монархісти протистояли комуністам, комуністи — монархістам. Але у всіх цих борців за торжество великих ілюзій був загальний ворог — реальність. Кожен хотів її поліпшити, демонструючи при цьому дивовижну для людини XXI ст. наївність. «В Англії, Франції, Америці, — зазначав Манн, — існує артистизм жорстокості, холодний, нервовий, інтелектуальний культ огидного, який у Німеччині знайшов своїх служителів лише останнім часом, а в Росії, мабуть, взагалі ще не знайшов». Після Освенціма і ГУЛАГу ця фраза виглядає дикувато, але писала її щира людина, що хотіла як краще... Його побажання: «День, в який фельдмаршал Гінденбурґ скине в море англійський десант, назавжди відбивши у цього народу бажання ступати на континент, стане найважливішим не просто німецьким, а всесвітнім святом». Цікаво, чи згадував Манн цю свою фразу через 30 років, коли ховався від нацизму в США, а американці з англійцями готували висадку в Нормандії.

Боронь нас Боже від повторення подібного досвіду.

Автор - професор Європейського університету в Санкт-Петербурзі