Стрілецький боєвий обоз.

З циклю "Над Золотою Липою".

Нa просторій площі під горбом розставив ся стрілецький "боєвий обоз".* Оба курінї побіч себе. Вози рядочком поуставлювані, як жовніри при переглядї. Кожний віз замаєно зеленю — dulce cum utili (солодке з пожиточним). Одно, що якось відраднїйше, друге, що ворожому лїтакови тяжше доглянути вози. — Звісно ще, що українська душа любить дерева й перенесла їх, хоч мертві, на се пусте місце. Крізь галуззє деревець продираєть ся і лопотить синьо-жовта хоруговка. Хто йде, чи їде гостинцем, пізнає зараз, що се Українські Сїчові Стрільцї. Перед возами чистота й порядок. Земля заметена та скроплена вапном. Се вже зі санїтарних оглядів. За возами знову рядом поуставлювані шатра. Вони теж замаєні галуззєм. Тільки в першім курінї одно велике шатро стоїть трохи ззаду. Там мешкають "голови" обозу І куріня. За шатрами "іржуть конї на припонї". Під голим небом, без підстїлки, зносять вони неменші труди від людей. Все-таки лїпше виглядають від инших. Се й чужі офіцери признають. Бо стрільцї дбають за коней. Коло них ходять же самі господарські сини, що дома ще навчили ся шанувати худобину. "Ти, чоловіче, можеш і три дні не їсти, а кінь мусить, бо не потягне", — така вже їх засада. Та зате, чи їдеть ся вперед, чи назад, стрілецький обоз не бідує. За кіньми стоїть найнещасливійша, найбільше нищена на війні порода. Мордують її і центральні держави й чотиропорозуміннє. Нїколи вона не полїтикувала.. Нїкому нїчого не завинила, а її нищать усї без милосердя. Се рогата худоба. Всїлякі масти, всїлякі роди й племена, позвожувані тут, ідуть на поживу для війська. І тирольські гарні воли й запалобокі, як жидівські шкапи, галицькі корови й довгорогі сини угорських пушт. Все те стоїть коло жмінки сїна, чи трави та жде своєї черги. Не свідома її й тому щаслива. Спокійно пережовує траву та слухає здивовано реву гармат і тріскоту крісів, там — на передї.

Ледви сонце зійде, вже цїлий табор на ногах. Перші встають обозні і будять кухарів. Ось старий "Вуйко" зачинає розпалювати й рішучим голосом видає розпорядки помічникови "Яринї". Тимчасом встає і решта обозу. Обозні обох курінїв т. Карась і т. Біляч Іван переходять попри вози, оглядають усе й видають зарядження. Кождий приказ виповнить ся докладно та скоро, бо що до першого, то не випадає старого "Дзядзя" не послухити, що до другого, то марсове лице т. Біляча примушує до послуху. Дві фіри з кождого куріня відїзджає по набір до найблизшої набірної стації. "Дзядзьо" сварить Сеньчука, що бочка не в такім порядку, в якім би він хотів. Мряка поволї підносить ся, а з нею і дими з двох ватр. Вуйко підкладає до вогню, дує, клене на їдкий дим, а як огонь добре розгорить ся, кладе кітли на каву. Курінні різники т. Пявка і т. Бучкевич ладять ся до своєї роботи. Неодин віл вирвав би слабий паль, до котрого причіплений, і зник би в поблизьких лїсах, якби знав, пощо то черкають ножі об камінь. Але він того не знає. За хвилю два воли лежать уже розтягнені на землї. Пів години не мине, а з волів слїду немає. Одна тільки кров зостанеть ся, тай ту присипають землею. Мясо розбирають сотенні харчові, а шкіра, звинена на роги, йде до маґазину. Всього наглядають курінні харчові. Вони уважають, аби при роздїлї мяса всї сотнї дістали по справедливости.

За той час кухарі зварили каву та роздають рівно й справедливо всїм. Хиба що "Вуйко" кого протеґує, то тому додасть один полонник** більше. І то крадьком, щоб инші не нарікали. По снїданню сотенні писарі засїдають до своїх рахунків, инші порають ся коло возів. Курінні майстри оглядають вози. Дещо треба поправити, дещо змінити. Сподїваний "vorwärts" (вперед), тож вози мусять бути сильні. Так минає передполудне.

Кухарі по роздачі кави миють кітли та, відпочивши трохи, беруть ся за обід. Незадовго парує вже в кітлах вояцька їда й кождий знову дістає своє.

Як курінї стоять у резерві, то по обідї відїзджають вози з набором до сотень. Одна фipa до кождої сотнї. Везуть сире мясо, каву в консервах, чай, цукор і т. и. Якже-ж сотнї є в першій лїнїї, то кухнї варять все коло обозу, а тільки вивозять три рази денно їсти "на гору". — Пополудні приходить і почта. Ось курінний почтар І куріня Кичоровський показав свою імпозаптну фіґуру на закрутї дороги. "Почта! почта!" кричать усї врадовані і нетерпеливо ждуть. Нарештї почтар входить до обозу и зараз цїлий обоз злїтаєть ся довкола нього. Кождий рад би щось дістати з дому, чи від дївчини. Щасливцї відходять зараз до шатер дрібний лист читати, а инші потїшають ся надїєю: "Може завтра!" й наразї вдоволяють ся часописями. В обозї рух стихає. Тільки погоничі ведуть попасти та напоїти конї, а майстри нишпорять коло возів. Зате чути скрип пера не в однім шатрі. То викінчуєть ся рахунки, робить ся викази та списи. Курінні харчові й обозні студіюють ріжні "Веricht'и" (звідомлення) і "Befehl" (прикази). Потім видають розпорядки по приказу "свише".

Сонце сїдає за горами та з його заходом обоз кінчить свою працю. Приходить вечера. "Вуйко" знову урядує з полонником і роздїлює всїм рівно, хиба, що кого протеґує. По ВеЧері збирають ся хлопцї в гуртки й гуторять допізна про воєнне положеннє, про рідні сторони, дім і рідних людей. — Неодному на згадку рідного села вирветь ся зітханнє з грудей. В кого вже село визволене зпід Москалїв, тому гадка про відпустку не дає спокою. В кого знов ще дім у ворожих руках, просить Бог, щоб міг вже незадовго думати про відпустку. То тут, то там понесеть ся пісня. То широка, тужлива, як степи України, то весела, як ясне лїтнє небо. Десь коло воза любитель музики дає концерт на розтяганій гармонїї. Та ось вертають вози й кухнї. Роздають ся ще останнї прикази й цїлий обох мало-помало завмирає. Тільки вартові снують ся, як тїни, й конї форкають на припонах. — А там "на горі" лопотять стріли, блищать ракети й від часу до часу ревне гармата.

Писано 19 вересня 1915.

* Gefechtsrain.

** Хохля, вареха.

[Вістник Союза визволення України]