Львів, 21. березня 1938.
Відома є з кабаретової сценки актуальна анекдотка: як то один жид другому радить не читати рідної жидівської преси, тільки пресу антисемітську; бо — мовляв — з лектури жидівських часописів віє таким смутком, так жидам скрізь зле, так їх чищать і переслідують, що чоловік крім пересердя не має ніякої користи, паде духом і думає про самогубство. Зате з антисемітської преси жидівський читач може довідатись, які жиди сильні, могучі, впливові, як їм добре, — так, що аж приємно жити у світі...
Жарт жартом, але в кожному жарті є дещо правди. І той жидівський жарт поза анекдотичною сторінкою заторкує теж одну поважну проблєму, актуальну і для наших українських відносин: якою тематикою повинна в наші важкі часи займатися українська преса? Конкретно: недавно, з приводу нашої статті п. н. „Похила верба", дійшло до нас, що дехто з громадян висловлював думку, що таких песимістичних статтей поміщувати не треба, бо вони погано впливають на загальні настрої. Треба — чули ми — дбати про бадьорого духа в громадянстві, а коли вже наступ на українство, який іде на нас відусіль в усіх формах і видах, разом з цілою нашою дійсністю витворює найсумнішу атмосферу, то не треба тієї сумної атмосфери згущувати ще підкреслюванням неґативних фактів із нашої внутрішньої української дійсности. Преса має бути чинником творчого конструктивізму і робити все те, що той конструктивізм може підштовхнути вперед, надихнути його новим духом, а такі статті, як ота згадана про похилу українську вербу, на яку кожна коза скаче і хто хоче той смикає, такі статті не виконують тієї засадничої часописної місії.
Ми льояльно не тільки передали сенс закиду, що його загальниково почули від одного поважного громадянина, але й розвинули ту думку, вважаючи, що вона дійсно має арґументи, над якими не можна легковажно проходити. Але чим глибше над отим закидом призадумаємось, тим більше переконані, що наша лінія правильна: що не можна промовчувати й найсумніших рисок із внутрішніх українських відносин, якщо вони суттєві й поважні, бо тільки таким робом зможемо успішно з ними боротися та зберегти здоровий організм нації від наслідків ріжних недуг.
Очевидно, є у світі люди й часописи, які залюбки випорпають усе, що пахне «скандалістикою» та яким байдужний суспільний її сенс, байдужний громадський глузд з такої роботи. Така робота, річ ясна, найбільш шкідлива, анархізуюча, деморалізуюча і коли — бувало — і в українській пресі траплялись такі вискоки, ми їх пятнували. В усіх поважних темах, що їх порушує українська преса, мусить бути громадський підхід. З правдивою приємністю треба признати, що минувся період, коли в українській пресі були випадки нездорової полеміки, яка переступала межі пристойности і входила у площину особистих лайок чи навіть памфлетів. Але й нема сумніву, щодо санації тих відносин причинилась і прилюдна критика того нездорового явища та м. і. виступи Товариства Письменників і Журналістів. Коли-ж затихла дещо міжпартійна пресова полєміка, чи радше прийняла спокійні і культурні форми, то булоб цілком ненормальною річчю займатись самобичуванням. Але з того теж далеко не виходить, що треба відмовитись від критики тих неґативних явищ внутрішнього українського життя, які — на нашу думку і на думку великої (переважаючої) частини нашого громадянства — приносить шкоду, тим більшу, чим довше вони тривають, та які тому повинні змінитися. Адорація буває інколи однаково шкідлива й деморалізуюча, як пашквіль чи памфлет. Але й мовчанка буває проступком, коли єдиний спосіб санації кепської справи — це прилюдна критика.
Ось тут суть питання: може бути справа дійсно погана, але можна направити її і без того, щоб відразу витягати на голосний барабан. Найкраща полагода справи на т. зв. внутрішньому терені, на терені даної установи, даної орґанізації, у нарадах чинників, безпосередньо заінтересованих. І ніхто інший, тільки ми стояли на тому становищі: ми неоднократно підкреслювали при ріжних нагодах, що це недобрий спосіб вести розмову між одною вулицею Львова та другою – за посередництвом газетних шпальт. Очевидно, не будемо присягатись, що не зайшли тут і з нашого боку колись деякі помилки: помилитись – це людська річ, особливо, коли йде про такий ніжний апарат, як щоденна преса, яка мусить бути вражлива вже з титулу свого покликання і тому може інколи проявити надто велику вражливість чи поквапність. А проте у даному випадку справа ясна: ненормальні внутрішньо-українські політичні відносини дійшли до такого ступня і прийняли такі розміри, що мовчати про це — значилоб покривати лихо і погоджуватися з ним. Польський наступ не тільки не каже стримуватись з тією критикою, але — навпаки — диктує критику у ще гостріших словах, пройнятих ще більшим острахом за теперішність і будучність нації.
Діється це тому, бо — маємо таке глибоке переконання — деякі громадяни і деякі наші кола не здають собі в цілій ширині справи поваги ситуації та зі шляхів, якими єдино можна повести санацію відносин. Через те й надзвичайно важка, якщо взагалі можлива т. зв. внутрішня полагода, без притягання туди преси, бо нема однакового підходу до тієї найважнішої проблеми, якою є нинішня українська дійсність у Польщі. Наша діяґноза така, що саме той польський наступ тому такий сильний, бо не найшов відповідного українського політичного відпору і далі його не находить і що брак отого рівновартного українського політичного противника став головною причиною польської протиукраїнської кампанії, осмілюючи її ініціяторів та протекторів та обнижуючи в цілому польському світі престіж усього українства. Тому санацію внутрішніх відносин вяжемо нероздільно з цілою українською дійсністю, з боротьбою проти польського наступу та зі "зголошенням до слова" українства, як того чинника, що вже не тільки посередньо, але й безпосередньо заінтересований у нинішній міжнародній ситуації.
Очевидно, всі ті речі моглиб підлягти дискусії, яка при добрій волі довелаб до порозуміння. І тут друга трудність т. зв. внутрішньої полагоди спору: справа наскрізь політична і може рішатись виключно у політичній площині. Тим часом кола, про які ми згадували, вважають, що може відносини настільки добрі, що не варта, чи не треба рахуватися з думкою тих, які характеризують наші відносини як дуже погані. Конкретно: ми вважаємо, що одним із найперших засобів реституції поваги українського чинника це консолідація українського політичного фронту на можливо найширшому його просторі, підводимо факти, які тій консолідації сприяють та які їй шкодять і вимагаємо усунути перешкоди. Це своє становище будемо ще ширше розвивати, пояснювати, мотивувати, однак тут уже зазначимо, що відповідальні українські політичні кола ставляться до цієї справи зовсім інакше. Бо, хоч від Народного Зїзду, який прийняв у цій справі дуже виразну постанову (міжпартійне порозуміння), минуло вже 2 і пів місяця, проте не бачили ми ніякої спроби ту постанову реалізувати. Те саме торкається політичної тактики наших вирішних кол супроти польської сторони: ми виказуємо в цій справі найдальше посунену обережність, стримуючись від прилюдної критики і цілости і окремих конкретних політичних виступів. Однак безумовно і в цій ділянці мусять прийти поважні зміни, якщо не хочемо, щоб повага українства терпіла щораз більше і щоб через те польський наступ щораз більше кріпшав.
Стверджуємо, що сьогодні не істнує ніяка така українська політична партія, яка моглаб перевести консолідацію, та яка в нинішньому стані моглаб успішно зактивізувати наше громадсько-політичне життя. I тому той стан мусить підлягти змінам. Не належить до приємности писати про український політичний маразм, про якийсь параліж волі та інерцію в той час, коли характеристикою українського політичного життя повинна бути саме енергія, ініціативність та всестороння активність. І можна нам повірити, що ми про це не написалиб ані словечка, якщо вірилиб у найменшій мірі, що маємо змогу змінити такий стан речей — і без прилюдного алярму.
Коли-ж підносимо цей прилюдний голос, то тільки тому, що бачимо необхідну потребу мобілізувати українську прилюдну опінію: гасло санації українських політичних відносин є рівнобіжне та рівнозначне з гаслом української консолідації і гаслом відпору на польський наступ. І тому те гасло будемо підносити так довго, так довго будемо ним алярмувати українське громадянство, як довго вимагатиме цього справа. Справа не тільки українського престіжу, української поваги, але просто вже української екзистенції. Це ніякий "внутрішній розрахунок", це рахунок совісти, якого не можна ховати під зеленим сукном.
23.03.1938