Форми опору

Нельсон Мандела. Довгий шлях до свободи. Переклад Василя Старка. – Київ: «Наш Формат», 2015. – 568 с.

«Довгий шлях до свободи» – роман становлення людини і нації. Твір, в якому історія особистих пережиттів невіддільна від випробувань, що випали на долю спільноти. Текст, що ретельно, відверто, об’ємно й одночасно субтельно документує механізми і драматичний перебіг цієї залежності – настільки міцної, що її героєм поряд із оповідачем стає щонайменше багатомільйонний рух, який він очолить, ширше ж – країна і люди, які в ній живуть. У решті «автобіографічний пакт» дотриманий на всі сто відсотків. Це епопея, що завершується гепіендом – інавгурацією головного героя, який проторував шлях від парії до президента.

Шлях – ключове поняття різних філософій і культур. Мандела наголошує, однак, не на дорозі (way), а на ході, йдінні (walk), перетягуючи увагу зі шляху на людину, яка ним іде. В різних куточках світу це робитимуть упродовж двадцятого сторіччя, здавалося б, нічим не споріднені між собою особистості, прагнучи й готуючи новий гуманістичний поворот, розпочатий п’ятсот років тому європейським Ренесансом. «Ось іде людина» назве свої спогади голлівудівський актор, уродженець села Вербівці теперішнього Городенківського району Івано-Франківської області Александер Ґранах. Walk, прогулянка. Але ж довга й важка то була прогулянка!

Оскільки долі протагоніста й нації в ній нерозлучні, то одночасно із введенням головного героя на найвищу посаду в державі вступає в суверенні права народ, з якого він вийшов:

...Ми, що лише недавно були поза законом, сьогодні отримали рідкісний привілей приймати нації світу на своїй землі. Ми дякуємо всім нашим визначним міжнародним гостям за те, що вони приїхали розділити разом із народом нашої країни спільну перемогу заради справедливості, миру й людської гідності.

Ми нарешті досягли політичної емансипації. Ми зобов’язуємося звільнити весь наш народ від ще не скинутих кайданів бідності, нестатків, страждань, гендерної та інших форм дискримінації.

А починається роман ідилією – малим хлоп’ям, яке насолоджується дитинством і родиною, що має давню дотичність до королівського дому племені тембу. Хто не вміє, хто не тямить, як це, в Мандели можна повчитися любити свою батьківщину – без патосу і без відступництва. Дар, з яким людина мала б народжуватися, проте, як бачимо, не народжується. Кожний опис, найменший штрих дихає прихильністю до отчого краю, викликаючи в читача симпатію і співпереживання – від картин навколишньої природи до потретів людей та їхнього побуту:

Регіон Транскей лежить за 800 миль на схід від Кейптауну й 550 миль на південь від Йоганнесбургу та простягається між річкою Кей і кордоном Наталу, від стрімких Драконових гір на півночі до синіх вод Індійського океану на сході. Це прекрасний край пологих горбів, родючих долин, сотень річок і струмків, які не дають ландшафтові втратити зеленої барви навіть узимку.

Свого часу такими розлогими зображеннями ландшафту починалися пригодницькі твори, на яких ми, підлітки, виростали. Не думаю, що, читаючи цей потрясний, сповнений динаміки й напруги понад п’ятсотсторінковий текст можна залишитися байдужим. Надто багато перегуків, але й безвідносно до них. Читач, далекий від описуваних подій (не так історично, як географічно), незчувається, як із «лише читача» перетворюється на вболівальника, відтак на борця за свободи і громадянські права людини. Зло, утиски, знегіднення... Так є? Так завше було на світі? Але так не повинно бути! Проти цього постійно повставали. І Мандела це вміє!

«Я – націоналіст», – каже Мандела, наголошуючи це в книжці багато разів. Ще більше разів він згадує про те, що всі люди рівні й мають однакове право на повагу. Своє і загальнолюдське переплітаються в Мандели двома лейтмотивними лозами. Тієї миті, коли найважливіший пункт програми Мандели-націоналіста винонано, на перший план виходить універсальне. Треба було стати націоналістом, щоб у кінці шляху гору здобуло загальнолюдське. Те, що універсальне. Те, що робить людину людиною. Що для нас усіх спільне, незалежно від походження, середовища, кольору шкіри: гідність.

«Довгий шлях до свободи» розповідає про дорогу від дитинства до зрілості, фактичну і метафоричну, від націоналізму до очільника багатонаціональної країни, від сина племені до батька нації.

Терор – йому в спогадах також відведено надійне місце. Терор як крайня, народжена розпачем і відкиданням діалогу форма опору. Постійне прагнення до діалогу робить Манделу і його книжку сильнішими за тих, в чиїх руках була зосереджена влада. «Першу поступку повинен зробити сильний», – наполягає Мандела, демонструючи при цьому відкритість до компромісів. Досить одного-єдиного закону, що прописував би всіх людей рівними, одначе уряди апартеїду впиралися до останнього, дедалі очевидніше перетворюючи Південно-Африканську республіку на поліційну державу.

Чимало уваги присвячено потаємним перемовинам ув’язненого Мандели з керівниками південно-африканських спецслужб. Ні Мандела, ні ми, читачі, не можемо знати достеменно, які порухи підштовхували закулісних очільників репресивної машини до залаштункових переговорів із в’язнем: зовнішній тиск (передусім у вигляді санкцій і щоразу додаткових санкцій), усвідомлення неуникності кардинальних змін, спроба узгодити максимальні ґарантії та привілеї для білої меншості, бажання обплутати Манделу тенетами хитрощів? Вони, вершителі доль, торгувалися з в’язнем у його ж буцегарняних пенатах!

Для Мандели то було балансування на тонюсінькій линві. Дамоклів меч підозр у зраді нависав увесь цей час над самотнім, на початках геть ізольованим перемовником. Відірваний від подій по той бік в’язничних мурів, Мандела незрідка рухався навпомацки темним лабіринтом, ризикуючи схибити чи бути ошуканим. Міцний підмурівок переконань і голос сумління дозволяли йому робити дива. Вдаючись до тактичних поступок, Мандела не йшов на компроміси в одному: в праві чорношкірих мешканців на однакові права з білою меншістю. Мандела – той, котрий здолав Мінотавра: Мінотавра системи і його віддзеркалення в собі самому:

Я хотів, щоб Південна Африка побачила, що я любив навіть своїх ворогів, але ненавидів систему, що нацькувала нас одне на одного.

«Роман» не має вводити в оману. Це «роман» не більше, ніж «Ось іде людина» Александра Ґранаха, чи «Жити, аби про це розповісти» Ґабріеля Ґарсії Маркеса, чи «Високий Замок» Станіслава Лема, чи «Рубали ліс» Лариси Крушельницької. Проте й не менше.

В сегменті літератури спогаду «Довгий шлях до свободи» Нельсона Мандели посідає проміжне місце між автобіографією та мемуарами. Автобіографія, бо життя людини. Мемуари, бо спогади про ґроно непересічних особистостей – політиків, правників, громадських діячів, освітян, церковників. Згадано майже увесь світовий політикум, бо й задіяно їх у справу Південної Африки було чимало.

Ця книжка – документ опору поневоленню в будь-яких виявах. «Довгий шлях до свободи» – це ще й історія Африканського національного конґресу, одного з найпотужніших на нашій планеті рухів за права зневаженої спільноти, історія становлення, драматичної боротьби й абсолютного успіху. Це один із не таких уже й численних прикладів, коли організація домоглася виконання всіх пунктів своєї програми, залишаючись при цьому відкритою до порозуміння і перебуваючи в постійному діалозі, принаймні спробах спілкування з політичними опонентами. Батіг збройного опору і пряник компромісу спричинили врешті-решт ґрандіозний зсув, велике перетасування політики і ментальності.

Форми опору в книжці різні: від таких класичних, як страйки та саботаж, мілітарні акції і масові демонстрації, до такої екзотичної, незвичної, шляхетної, зворушливої, як сад на даху в’язниці, овочі з якого опинялися на тюремній кухні однаковою мірою, як і в торбах умиротворених наглядачів.

Дві речі, варті особливої згадки: ціна, яку сплачує Мандела, і дуктус його спогадів. Ціна за очільництво нації – сім’я. В цьому вимірі книжка розкриває небачений за драматизмом і правдивістю потенціал. І письмо: тчеться воно так делікатно, щоб навіть зараз, по дещиці років і в майбутньому, ближчому та віддаленішому, не залишити жодного приводу для руйнації того, задля чого покладено незмір зусиль, життів і часу.

Ініціатори української публікації ословлюють запитання: «Коли ми дочекаємося свого Мандели?» Не «чи», а «коли». Це те саме, що й Шевченкова туга за Вашинґтоном, лише що історія АНК красномовно і недвозначно закликає не чекати, а діяти. Якраз з діяння, з діяльності конгресу, за плечима якого вже було кілька десятиріч історії, з великого духу солідарності і переконань народився лідер калібру Мандели.

Я додав, що АНК боровся проти апартеїду 75 років не заради того, щоб поступитися замаскованій його версії, і якщо президент має правдивий намір зберегти апартеїд, заховавши його, як у троянського коня, в групові права, то тоді він насправді не вірить у те, що цій системі треба покласти край.

Останню сторінку «Довгого шляху до свободи» я перегорнув із таким відчуттям, наче Мандела написав свої спогади українською. Наче він – українець, той Мандела. Й не тільки через переклад.