Фейсбукові думки

​

дедлайни сходяться в одну точку як сонце з місяцем під час затемнення
нашаровуються один на одного як листкове тісто наполеону
зустрічаються мов давні закохані що ніяк не з'їдуться
й плодяться мов дрозофіли в банці

* * *

Розуміння, що настала осінь, приходить не од похолодання, не од першого пожовклого листя, а од того, що з'являється багато бажаючих, котрі гарячково хочуть поїхати куди-небудь, заїхати до тебе, щоб побачити. Се ті, хто усвідомив, що провтикали літо і тепер намагаються його наздогнати. Се і є справжні барометри осені.

* * *

Знаєте, є такі люди коментарів. Вони бігають від одного селебріті до іншого, залишаючи під постами щось кожному на згадку. Мова не про тих, кому в голові лиш «зрада», кулони і як увєлічіть Ксенію Собчак, а про тих, хто пише щось дотепне й цікаве. Аси коментарів. Повелителі чатів та срачів, що переводять розмову в своє русло, мов заклиначі, котрі дудкою заколисують змій. Таких миттєво хочеться зафрендити, але перед тим мимоволі заходиш на їхню сторінку, бо ж там мусить ховатися щось геніальне, раз коментарі такі вправні. Клікаєш на профайл, а там лиш кілька посилань і записи якісь такі дрібні на тлі тих коментів, що здається, наче сплутав з кимось. Звіряєш вже у наступному чаті під чиїмсь постом — ні, та ж людина, то й ж профайл, ті ж слова. Й усвідомлюєш, що се ідеальні герої другого, а то й п'ятого плану, на котрих мусиш випадково натикатися, як в реальнім житті, якщо ще десь таке є. Мов на сусідів, котрих бачиш біля під'їзду чи стрічаєш на ринку. Часом сі герої так добре грають свої ролі, що переростають історії, на задвірках яких змушені ошиватися. Стають зірками своїх, спеціально під них написаних сюжетів, але таких меншість. Інші ж мусять тинятися від селебріті до селебріті, залишаючи по собі на спомин красиві фото та дотепні коменти.

* * *

Вже трохи часу міркую над тим, наскільки правдивими є й ті медіа, котрі постулюють правду як одну з найвищих цінностей, але в своїх матеріалах подають відрихтовані та відретушовані знимки, рекламу з перефотошопленими моделями і т. п.

Часом міркую, що якби засновував яке видання, то його б назвали антиестетичним. В наш час це майже гріх, Тарас Прохасько пише, що дизайн — це етика нашого часу, я ж думаю, що се нова віра, котрої вкрай потребує покоління. Тому моє медіа показувало би речі-як-вони-є, з усіма недоліками, без постановки, в звичайних умовах, без ретуші та фільтрів. Таке видання пошуку естетичности в антиестетиці.

* * *

Нині третя гроза за день. З тих, що починаються громом, ніби щось совають на горищі: якісь ящики й діжки, відра й каністри. Так підтягують до самого краю неба-горища над твоїм містом і виливають те все й висипають. Воно летить, гуркотить, тріпоче той дощ, як листя від вітру, стукаються об ринву неба спорожнілі ємности. Чути, як совають по горищу нові, аби не припинявся той дощ. А як спати під час тієї грози і прокинутись, то можна її слідів й не уздріти — суха земля, і в пам'яті лиш, що сусіди щось там тягали по горищу.

* * *

Знаєте, вже багато років чекаю, коли в Львові врешті оголосять проведення Фестивалю Нічого. І завше здається, що от уже скоро, ось уже незабаром, але кожного разу вони вигадують фестиваль чогось нового. Тому, поки в українській мові є слова, — бути у Львові фестивалям чогось. А Фестиваль Нічого ще почекає. Правда, з такими темпами, схоже, недовго залишилося чекати.

* * *

Сьогодні бачив, як народжується літній туман. Як над водою виникає пара над плесом, як розтягується річкою по всій ширині і довжині її. Як поспішає до темряви з'єднатися з димом вогнища, аби захопити собою низину швидше, ніж туман, що суне в цю долину з міста. Як дід із внуком забирають додому на ніч кіз і як трохи віддалі за ними човгає лелека. Бреде непевно, ніби сумнівається, що візьмуть із собою. Йде й озирається, чи не бачать тієї його зради корови, з якими перед тим пасся весь день в цій низині.

* * *

Голосування особливого статусу окупованих територій і подальша русифікація України — це стартовий майданчик для сепаратизму галицького.

* * *

Чому журналісти часто ще й письменники, а письменники — заодно журналісти? Для балансу. Журналістом забираєш багато від людей: вчишся чужих рис, отримуєш краплі їхніх історій, знайомишся з їхніми друзями та знайомими, дізнаєшся про ворогів та товаришів, вловлюєш ефекти та дефекти, пізнаєш таємниці та пробуєш страви, перебираєш повадки та перемиваєш кістки.

Письменником ж мусиш усе віддати. Часом навіть те, чого не маєш. А часом і маєш, але не те. Іноді для того мусиш багато вигадувати, аби віддати більше навіть, ніж мав. Відриваєш від себе риси, шматки життя, випускаєш в світ купу героїв, даєш їм імена, клички, вчиш молитися і матюкатися, кохатися і засинати наодинці, чистити ґранат і кидати ґранати, ставиш підніжки і наставляєш ріжки, роздроблюєш кості і запрошуєш в гості, вбиваєш, воскресаєш, плекаєш, забуваєш, ховаєш в шухляду, викреслюєш, забираєш пам'ять, даруєш радість, вчиш битися до кінця і здаватися ще до початку, міняєш імена, памперси, колір волосся, аби краще велося, відпускаєш, хоч і направду не любиш.

І так десятками, сотнями, а в декого тисячами. І все для балансу, аби знов журналістом напозичати історій, взяти в кредит чужих рис, копіювати чужі жести (аби не тексти) та погляди, поки ніхто не бачить. Поки ніхто не чує. Поки ніхто не впізнає і не взнає поки ніхто. І поки ти ніхто. І щоб потім в творах так само не впізнав. Аби все змішалося, точно так само, як і в твоїй голові.

* * *

В повітрі пахло ранком, хоча годинник показував, що кілька хвилин по 13-й. Над місто літали лелеки, десь з дюжина. Досить низько і якраз над самісіньким центром. Виписували зиґзаґи, але не так хаотично, як ворони, що живуть над рікою. В церкві правилося, бляха, мабуть, трохи сліпила птахів, збивала з курсу. Через динаміки отець промовляв, що служба відбудеться в інший день, бо священики їдуть у Заздрість. Потім ввечері «Один в каное» співали Лепківське «Кру-кру-кру», журавлі у вирій. Журавлі з вирію. І священики — в Заздрість.

* * *

Аби розуміти, що відбувається в країні, люди в соцмережах намагаються оточити себе в стрічці кількома десятками чи сотнями всеможливих експертів, закутатись в лідерів думок та обвішатися зі всіх сторін різними дотепними чуваками, як вуха лапшою. Але навіть якихось натяків на істину ви між цього всього не знайдете. Вам пропонуватимуть сотні взаємовиключних варіантів. Впихатимуть в руки посилання на їхні тексти, ефіри-зефіри (якби ж то зефіри, фіг там, навіть не чефіри — тільки ефіри), як флаєрки чи газету «Вєсті» при виході з метро. Вони ґенеруватимуть цінності, множитимуть дійсності, симулюватимуть симулякри, все віддаляючи вас від правди чи хоча б якихось натяків на правду. Направду.

Натомість досить мати в стрічці двох–трьох марґіналів, антиекспертів, котрі щиро вірять сайтам еліс-ком, патріоти-орг та іншим ресістам, мов потомствєнним гадалкам та чесним олігархам, як одразу стає все зрозуміло: читаєш заголовок з посилання — і вже знаєш, чого точно не варто очікувати. Їхня антидійсність виявляється щирішою та чеснішою за всі ці множинності та ґенерування смислів.

Тому експерти, так сказать, для душі. А якщо вам по правду, то займайте за мною чергу до марґіналів.

* * *

Є близькі мені люди, смс-листування з котрими розтягується в часі, відповіді трапляються рідше, ніж раз на день, і з часом доходить до раз на тиждень чи раз на місяць, але від того саме листування не припиняється. При тім спочатку воно може стосуватись якихось ґлобальних речей, а далі сходити до чогось все ближчого. До ближчого, віддаляючись. Ці смс накопичуються, попри те що для багатьох взагалі писання смс — це ретроградство і минуле століття. Ці повідомлення назбируються й вишиковуються в якісь історії, в якісь, непов'язані між собою діалоги, в щось, що нагадує уривки якихось книг чи, власне, в уривки книг, в рецепти страв та обговорення фільмів, в ділення власними діагнозами та анамнезами соціуму, в сповіді та обмовляння, в поради та розради.

Ці розмови, ніби розчиняються у повітрі, стають непомітними, але од того ближчими та вагомішими. Вони втікають від часу, вони самі стають особливими його мірами, ділячи все на відтинки: до смс і після. Сиґналізують про зміни, залишаючись при тім найбільшою постійністю.

Вони часто куди сюжетніші та місткіші за цілі уривки життя. Здебільшого навіть за ті уривки життя, котрі описують. І колись відстань між ними стає такою довгою, що вже не маєш певности, чи існувало ця смс-листування взагалі. Чи справді знаєшся з такою людиною? Чи вона правдиво десь існує за межами твого телефону та його пам'яти? Чи не перейшли усі ці повідомлення тобі в спадок від минулого власника, навіть попри те, що ти перший його власник? Чи взагалі хтось досі, окрім тебе, пише ці смс-ки, чи, може, цю послугу давно закрили телефонні компанії? Чи не вигадка все це твоєї хворої уяви, зараженої вірусами графоманії та пасеїзму? І так до кожної нової смс-ки. До кожної заново розпочатої розмови. Поки дихаю, доти листуюсь.

* * *

Одне з найгарніших видив на нічному небі — відступання купчастих і перисто-купчастих хмар при повні. Відходять, наостанок залазячи на місяць та його ореоли, ніби можуть тим якось нашкодити. Втікають швидко й сумбурно, клубочаться, набігають одні на одних, наступають на п'яти, перемішуються. Зникають, відкриваючи за собою безмежний темно-синій простір, всіяний зорями.

* * *

Люблю стежити за тим, як різні покоління пишуть в твітері. Старші і десь по моє покоління важко втулюються у відведені 140 символів. Твітять уривками текстів. Абзацами творів. Молодші твітять вже уривками речень і уривками думок. Зате майже до кожного уривка є знимка чи картинка.

* * *

Не покидає відчуття, що зараз всі живемо в якімсь такім стані перманентного очікування. Ніби очікуємо якихось вкрай важливих новин. Ніби має прийти лист від того, од кого не чекаєш. Хоч би якусь листівку від далеких близьких чи близьких далеких. І таке нестерпне те очікування, бо все доводиться оновлювати електронну пошту або й не закривати її. Мимоволі злитися, коли приходить щось дуже важливе, але явно не те. Розчаровано знаходити в скриньці непотрібні газети чи квитанції на оплату комунальних. Зойкувати, уздрівши черговий прихід дощу замість снігу.

І все воно не тоді і не те, що вже сумніваєшся, чи бува не вигадав того очікування і чи не сам напридумував важливости тому процесові. Не перевів його в якийсь сакральний ритуал, як в когось це вийшло із «зрадапереможе», «всепропало» та іншою істерією.

І поки в тобі зростає якесь дивне відчуття, разом з цінами зростають молоді дерева та перші квіти. І тоді мимоволі здогадуєшся, що то за новина, але ніяк не можеш второпати, чому очікував її з'яви електронною поштою чи таємними акронімами в газетних колонках.

Але, знаєте, тим все не закінчується. Потім відкриваю свою недописані тексти, аби дописати. Ніби-то дописати. Відкриваю не один, а одразу по кілька вордівських файлів. Часом дописую їх, а часом не дописую. Часом стрибаю від одних до інших. Але найчастіше просто відкриваю спочатку одні, а потім — інші. А потім ще інші. Їх вже назбиралося кілька десятків, котрі в такім ж підвішенім стані, як і я з тими усіма листами, котрі ніхто не пише. Чекають від мене якихось новин і дочекатися ніяк не можуть. Відкриваю їх і чекаю, ніби то я маю не дописати їх, а щось довідатись з них. Ніби і від них чекаю якихось новин. І коли не знаходжу нічого такого, то відкриваю старі тексти і шукаю вже там. А по тім риюся в своїх записниках і нотатниках, збираю скупі думки по кутках, десь поміж старими текстами і недописаними історіями, перевертаю, аби почитати на марґінесах і на якихось дивних малюнках, котрі зараз нагадують базгранину божевільного. Хоча вони завше це і нагадували. Там врешті віднаходжу щось цікаве, приходжу записати і бачу, що якраз в однім з відкритих файлів пише майже те ж саме. Слово-в-слово або слово-через-два. І від того плутаюся ще більше. Від того час перестає існувати. І вже не певен, чи за вікном просто хтось міняє декорації. Або не міняє. Йшло 123 листопада.

* * *

останнім часом життя вимірюється дедлайнами
власне ним воно рано чи пізно й закінчиться

​