Республіка осені
В старих галицьких містах повноправною володаркою почувається осінь. Причому її присутність відчутна не лише восени, а й у всі інші пори року. Власне, самі ці топоси схожі на осінь, себто на своє чергове між — між літом і зимою. На цю особливу форму ностальгії, форму минущости та нагадування, що безтурботність та все хороше вже давно позаду.
Галицькі міста настільки осінні, що ця пора ніяк не хоче їх відпускати. Вона все норовить кудись увірватися: то в сусідню зиму, то влізти в весну, а то добратися аж до літа. Хоче перетворити їх всіх на себе. І так виглядає, що останнім часом їй те все більше вдається.
Проте в осені теж є свої плюси. Її прекрасність в невизначености та мінливости, в тім, що в цих широтах вона завше може виявитися як зимою, так і весною чи навіть літом.
Осінь у наших містах чудова до середини жовтня, коли, як не випаде ще до того часу сніг, зачинають іржавіти довколишні ліси. Поки ще все вбирається в різні барви, сипле кольорами, створює ілюзію свята. Далі ж дерева дають відмашку, що пора. З ними іржавіють і самі міста, вписані в антураж лісів. По тому все оголюється, розкидаючи своє листя-одіж наліво та направо, а з тим стає видно те, що під сподом. Так міста мимоволі діляться своїми скелетами в шафах: сміттям, котре ховали по травах й кущах; брудом, що висихав під палючим сонцем; жахливістю смаків та дикістю реконструкцій; дивними вивісками та пощербленими фасадами; промахами місцевих урядників та бездіяльністю громади.
Міста цієї оголености соромляться, тому неодмінно беруться напускати в очі ману туманів. Коли в перші осінні дні не вдається їх видобути з себе, то ся пора вдається до хитрощів, закликаючи люд палити на своїх городах непотріб, що зостався від врожаю: бадилля, різні гички, листя, якісь штахети. Дим багать створює ілюзію мряки, розлітається над містами, тягнеться горбами й долинами, виїдаючи чадом очі. Так затуманює голови, виграє для осені ще кілька днів до приходу перших справжніх туманів.
Тому уявна республіка Між — це простір туманів, бо найкраще виглядає саме за їхньої присутности, при чому не тільки тому, що майбутнє цього краю туманне. Тарас Прохасько у своїй вкрай влучній «Омерті» писав про це так: «Ми не любимо показуватися наскрізь, існує якась вроджена нехіть до очевидного. Наш край найгарніший тоді, коли освітлення мінімальне. Якісь світанки, сутінки, тумани, хурделиці, нічні лямпи і феєрверки».
За усім цим можна сховатися, усім цим прикритися, як прикриваються міста цвітом весною, зеленню влітку та снігами взимку. Але всього приховати не вдасться, тому осінь — це пора сих міст, бо показує їх справжню природу, які вони дійсно, без декорацій, бутафорій та прикрас. Усе: прекрасне й жахливе, минуле й теперішнє, й минуле, що пробивається крізь теперішнє, і теперішнє, що виринає з минулого.
Власне, малі міста — це теж форма ностальгії, переобтяжена спогадами дитинства та вічного повернення. Не дарма Бруно Шульц в «Другій осені» пише про зародження саме цієї пори в стінах дрогобицького монастиря отців василіян «міфічного музею забутих творів мистецтва», як уточнює нам Єжи Фіцовський, дослідник творчости Бруно, у своїй книзі «Регіони великої єресі».
Шульц дуже добре відчував осінь, знав, що вона «в нашому провінційному кліматі набуває тієї розтягнутої, розгалуженої, паразитично розрослої форми…», а «…похідний і вторинний характер цієї пізньої формації, що є нічим іншим, як своєрідним отруєнням клімату випарами перезрілого й охопленого виродженням мистецтва бароко, нагромадженого в наших музеях. Ці музейні експонати, що, розкладаючись у нудьзі й забутті, зацукрюються, ніби старе варення, у своїх посудинах без доступу повітря, пересолоджують наш клімат і стають причиною тієї красивої малярійної гарячки, тих кольорових марень, якими агонізує наша довготривала осінь». (Пер. Ю.Андруховича)
Тому ще добре й невідомо, хто на що більше хворіє — сі дрібні бурги та гради на осінь чи то осінь від них залежна, так їх любить, що кожного року намагається затриматися якнайдовше. Вигадує всі ці зачіпки, аби залишитися ще трохи, імітує інші пори, імітує, що це вони її насправді імітують. А насправді просто дуже любить ці малі міста, тому Одисеєм постійно вертає сюди, в ці простори, з яких колись постала, знаючи, що ніщо так не визначає їх, як вона, і ніщо так не визначає її, як вони.
Тріумоворіт Галичини
Межевість уявної республіки Між помітна й в головних містах краю. Вони самі усіляко намагаються проартикулювати свою причетність до цього простору чи радше продиктувати свої умови, котрим усі інші мусять коритися. Кожен із трьох облцентрів Галичини в якийсь із періодів своєї новітньої історії спробував сформулювати власну місію. Звучали ті намагання безладно, але в одному із цілої купи варіантів вони все ж зійшлися.
Львів уже давно проголосив себе воротами на Захід, себто західною брамою, через котру здійснюється рух в Європу. Івано-Франківськ, підперши собою гори, йменується воротами в Карпати. Останнім зартикулював свою візію Тернопіль, котрий обрав найпростіший шлях, назвавши себе воротами в Галичину.
Логіка у цих ідеях справді є, адже всі три бурги виросли на перехресті шляхів й своїми розмірами та значеннями завдячують цьому стоянню на роздоріжжі. Збір податків, великі ринки на перетині доріг — на цім вони виростали та зміцнювалися. Ідея бургів-воріт, колись успішно апробована, змушує їх повертатися до цього самого образу й тепер, коли комунікація та торгівля мають не менше значення, а всі інші моделі — видаються невдалими та нікчемними.
Але у цьому виборі вбачаємо й інше: бажання бути брамами та воротами — це ще й потреба реґулювати пересування, бути пропускними пунктами (народець-прикордонник), збирати мито, видавати перепустки, направляти людські потоки, розмежовувати, обмежувати, відмежовуватись, тримати все під контролем, перекривати дорогу, ставати на заваді, часом просто заважати. Стерегти кордони, визначати собою межу, взагалі що-небудь визначати, аби здавалося, що роль сих бургів в історії країни є визначальною. Постійно очікувати якоїсь загрози та бути на пості навіть в час посту. Себто закріплювати всіма цими діями свій статус, показувати, хто головний в цих просторах.
Цьому тріумвіратові чудово відомо, що бути містом-брамою завше небезпечно. Відомо з власного досвіду, що се неодмінно означає якісь напади, навали, облоги, спроби відкрити ворота підступом. Засади. Переодягання. Троянські коні. Щось неодмінно пов'язане з втиранням в довіру. Головне при тім сильно себе не залякувати, щоб стосунки із зовнішнім світом не перетворились на модель «фортеця в облозі».
Проте міф міста-КПП довго на самій історії не протримається, потрібне перезачинання традиції, тому все, що за межами міста-брами — це небезпека. А оскільки реальних ворогів прямо під міськими мурами тут-і-зараз чигає не так вже й багато, то ними проголошуються сусідські дрібні поселення, а точніше їх людність, що налітає в облцентри з набігами. Вона постійно вимагає якихось грошей (ці дотації радше нагадують збір данини), освіти, краму та ін. Завше втручається в розмірений ритм великих міст, намагається чомусь його ще більше пришвидшити, норовить понаїхати й переінакшити традиційні правила, сформовані сторіччями. Це так дратує місцевих, наче вони, «корінні», самі не понаїхали ще кілька років тому. Не були такими ж зневаженими з-поза брами, що прибули до чужого міста, аби підкорити його чи хоч би підкоритись йому.
Забрам'я
Тріумф воріт чи то міст-воріт аж ніяк не робить їх ключовими в цьому краї, вони не є його кором, хоча й відіграють роль центрів, проте тут завше важливішою є периферія. Справжнім серцем уявної республіки Між є не Львів, не Тернопіль, не Івано-Станіславо-Франківськ і навіть не Галич. Себто таки Галич, але не він один. Серце цього краю б'ється в такт з десятками дрібних міст, котрі розпорошені по території Галичини, мов здуті насінини з кульбаби, що прийнялися, втрапивши на благодатний ґрунт.
Ця сердечність спричинена їхньою серединністю чи то навіть посередністю. Черговим між, цього разу — між мегаполісом й селом. Вони поєднують риси і тих, і тих, але кожне самостійно обирало на свої смак, розсуд та скільки клепки вистачило, що і звідки хапнути. Тому одні ближчі до великих бургів, інші такі, що й від села не відрізниш з першого погляду. І з другого теж, та і з третього точно так само.
Всі ці бурги вкрай подібні між собою і дуже різні водночас, часом настільки не схожі, що не завше годен повірити, що все це міста, котрі мають якісь спільні риси.
За час своєї історії вони встигли назбирати різних прізвиськ, імен, отримати статус міста, втратити його і ще раз здобути (а часом й не раз, а іноді — втратити і не повернути). Більшість ж ймень обов'язково супроводжуються якимись банальними епітетами, котрі начебто мають щось пояснювати, але насправді нічого нікому не пояснюють, часто заплутуючи ситуацію ще більше.
Їхні характеристики говорять про різні періоди минулого, натякають на якісь ґранд-проекти та ґранд-протекторів. Часом ці прізвиська суперечать одні одним, часто притягуються, множаться, нашаровуються, розмиваючи кордони, себто межі, та творять нові. Від цього виникає дивна мішанка, з якої й замішані всі ці бурги. Коронні й колишні, столичні й родові, потоцьких та при потоці, промислові й аграрні, туристичні та пофігістичні, гірські та улоговинні, прикордонні та закордонні, штетлі та переселенські, лісові та степові, горбаті й строкаті, княжі і ті, що мають пляжі, супутники та розпутники, військові та цивільні, центрові та периферійні, забуті та розбудовані, при колєї та без неї, совіцькі та тисячолітні, помідорні та бурякові, фортечні та іпотечні, шахтарські та лихварські, дощові та посушливі, з віадуками та Мостиська, курортні та рекордні.
Деякі міста можуть містити в собі одразу кілька таких типів, котрі абсолютно між собою не цапаються. Міста-фортеці, міста-санаторії, міста-герої, міста-курорти, міста-екзоти, міста-заводи, міста-озера, міста-болота, міста-кораблі, міста-порти, міста-села, міста-понти, міста-кав'ярні, міста-фестивалі, міста-держави, міста-маґістралі, міста-прикордонники, міста-брами, міста-цвинтарі, міста-ратуші, міста-теплиці, міста-кам'яниці, міста-казино, міста-ріки, міста-підземелля. Декотрі можуть ще при тому додавати попереду свого статусу приставку «екс». Декотрі, власне, і до слова місто теж можуть додавати те «екс». Декотрі по кілька разів «екс», в тому числі й екс-екс, від чого виходять якісь майже формули з багатьма невідомими: екс-місто-екс-санаторій-екс-екс-курорт.
Всі вони зараз в тіні, ховаються за містами-брамами, але то тимчасове явище. Усім ж зрозуміло, що за ворітьми переховують усе найцінніше. Щось таке, як ці малі міста — живі втілення серединности та міжности уявної республіки Між, котрі мусять дозріти до своїх великих часів.
Внутрішня Галичина
Сховки за брамами великих міст топосів дрібніших, подорожі осені в свою маленьку Ітаку та щорічні прибуття дрібних бургів та градів на станції «Вересень», «Жовтень» та «Листопад» — се не що інше, як втеча.
Є на сій лінії Галичина Зовнішня, нанесена на усілякі мапи, а є її відображення, витвір фантазії, створений зусиллями інтелектуалів та безсиллям, часто, цих самих інтелектуалів. Вона може мати багато назв, йменуватися уявною республікою Між, вільним королівством, ґранд-проектом чи чим завгодно, але найправдивіше буде величати її Внутрішньою Галичиною.
Внутрішня Галичина — се місце щоденної іміґрації, простір втечі від реалій в уяву, але не рідше — втеча від не менш страшних реалій уяви. Втеча в між. Втеча в межу. Втеча в проміжки.
Внутрішня Галичина — се топос, де можна зависнути на деякий час, де можна сховатися від постійної необхідности вибору між та між; простір, де хочеться перебути усі негаразди.
Це давнє місце залягання на дно, місце втечі в Австрійській імперії від переслідувань. Сліпа пляма, край цивілізації, дупа світу, в якій тебе ніхто не шукатиме.
Тут завше існували якісь лазівки, якісь обхідні путі, чорні діри та проміжки, в котрі можна було залізти, аби сховатися від якихось повинностей, перебути складні часи, уникнути заслання. Хоча часто сама Галичина й була місцем відбуття повинности чи заслання, що вже й говорити про складні часи.
Але ці подорожі у Внутрішню Галичину необхідні не лише тим, хто покинув сі краї, а може, навіть більше тим, хто у Галичині Зовнішній знайшов собі місце. Це простір ностальгії, де час завмер, зупинився десь посеред осені й наказав усім виходити з вагонів.
Внутрішня Галичина — це якась специфічна міра, котра стрімко прямує до нуля, але нулю не належить, має позитивне значення, котре обчислити можна лише тут, перебуваючи прямо на місці, у Внутрішній Галичині. Тому для цих підрахунків ладнають експедиції, підперезані внутрішньою цікавістю (чи то Внутрішньою Цікавістю), й скеровуються внутрішнім математиком та компасом, знову ж таки, внутрішнім.
І уже на місці з'ясовується, що у Внутрішній Галичині куди складніша система мір та ваг, котра мала глибоко в носі (або у внутрішньому вусі чи то, звісно, Внутрішньому Вусі) всі ці ваші хранцузькі Палати Мір і Ваг. Вони тут не мають вагИ, хоча й не невагомі. Хоча не будемо про вАги, бо це вже зовсім інша історія.
Ся система обчислення ґрунтується на основних складових уявної республіки Між: МЕЖах, обМЕЖеннях та проМІЖках.
Власне, сам проміжок — це складна система, універсальна міра, котрою тут лічать і час, і простір, і, що найважливіше, навіть порожнечу. Вільний простір між чим-небудь. Вільний прохід між ким-небудь та чим-небудь. Відстань між чим-небудь. Час, що відмежовує одну подію, явище, дію і т. ін. від іншої. Взагалі відрізок часу. Се проходи, переходи, походи. Займання вільних просторів, зайняття проміжків. Тут все мусить бути зайнятим, якщо хочеш, аби тебе ніхто не займав. Аби ніхто не створював меж у твоїх проміжках, тим самим обмежуючи тебе.
Ще одна універсальна міра в цих широтах — се заМІЖжя. Тому тут перше, що запитують у дівчини, коли вона ненадовго повернулася з інших просторів додому, переважно на свята, або просто мала необережність втрапити на очі давній знайомій, переважно якійсь вчительці чи сусідці: чи вона уже вийшла заМІЖ? Себто: «Ти вже перейшла МЕЖу? Обійшла табу, себто домашні обМЕЖення?»
Тому тут так норовлять усіх дівчат якнайшвидше видати заміж, аби відправити їх кудись поза межі звичного світу, за-між. Аби могли вирватись із цієї межевої провінції, покинути на світанку її межі першим потягом чи автобусом, не озираючись, втекти від впливу межі, з-під її підпорядкування та диктату, стати за-міжньою, поза компетенцією серединности та посередности. Аби потім лиш час до часу мати змогу втікати в межу, у своєму далекому від Батьківщини та Мазерленду граді. У свою законну Внутрішню Галичину. Переховуватись там у проміжках, залягати на дно, аби протриматися цілу проміжну осінь до наступних свят, до Великодня чи Різдва, щоб поспівати колядок чи посвятити паску. Аби вдавати за празничним столом, що тобі цікаво там, за-межею, а не тут, на межі. Й подумки відраховувати час до наступного повернення.
09.09.2015