Три каталонські несподіванки

Першою є виникнення руху за незалежність, другою – прикмета отого небаченого самоусунення від майбутніх іспанських реформ і, звісно, розвінчання міфу Хорді Пухоля

Ця історія триває вже три роки – чи п’ять, якщо ми глянемо з дальшої перспективи, – та лише зараз ми починаємо долати здивування. До 2010 і особливо до 2012 року каталонська незалежність була екстравагантною і несвоєчасною пропозицією, яка не мала релевантної підтримки серед каталонської громадськості і суперечила ідеї розвитку світу, який відбувався в протилежному напрямку.

Каталонія була давньою історичною нацією, якій вдалось вижити, зберігши свою ідентичність, мову і національно-патріотичні вимоги, але яка ніколи не мала слушної нагоди навіть заявляти про мрію, яка надає форми і змісту націоналізмові романтичного штибу: отримати державу, задуману виключно для нації і визнану у світі.

Не лише ця мрія здавалася неможливою, але й саме подальше існування Каталонії після ХХ століття, в якому було більше диктатури, ніж демократії, більше однаковості, ніж різноманіття, і більше централізму, ніж розсіювання влади, здавалося таким собі дивом чи винятком, особливо це стосувалося мови, про кончину якої виголошувалися жахливі пророцтва, які були спростовані реальністю.

Несподіванка руху за незалежність є настільки важливою, що часом можна було б сказати, що це єдине, що є важливим для руху за незалежність. Зараз ця несподіванка вже закінчилася. Усі ми – і всередині Іспанії, і за її межами – знаємо про ідею Каталонії як незалежної держави: одні для того, аби її обстоювати, інші – аби її поборювати, ще інші – просто для того, аби обміркувати і проаналізувати її.

Ми знаємо, що Каталонія могла б існувати як окрема країна, хоча є серйозні сумніви стосовно того, якою була б ціна відділення – для сукупності іспанців і для каталонців, і навіть для європейців; це те, що рух за незалежність вирішує з вірою вугляра епохи наших бабусь: якщо ти хочеш бути щасливим так, як ти кажеш, то не аналізуй.

Щодо самої по собі ідеї, то слід визнати, що перемогли поборники незалежності. Ідею незалежності вже запроваджено. Можливість цього вже не є предметом дискусій. З каталонським національним рухом потрібно буде рахуватися ще довго, аби зробити будь-що в Каталонії чи Іспанії.

Зараз ця ідея вперше пройде випробування більшістю. Ніколи раніше партія, яка може і має схильність опиратися на більшість, не наважувалася йти на вибори, зробивши незалежність основним програмним питанням. Артур Мас зробив крок – правомірний і навіть необхідний після стількох років невизначеності, проте супроводжений поясненнями і виправданнями, які важко прийняти. Він подає ці вибори як заміну референдуму, який йому не дали провести. Перекладає всю вину на тих, хто не дозволив йому його плебісцит. Він навіть звинувачує уряд Рахоя, який завадив його планам, у невиправданому розрахунку на більшість депутатських мандатів замість голосів за початок сецесії.

Президент Мас скористався винятковими обставинами, аби зробити цей крок, на який його партія за 40 років свого існування навіть не натякала: абсолютною більшістю Народної партії (PP), рішенням Конституційного суду щодо Статуту [Каталонської автономії – Z] і найбільшою економічною кризою, якої зазнала Європа з 1929 р. – включно із загрозою для євро, – яка збіглася з інституційною кризою, яка негативно позначилася на самій монархії. З одного боку, рух за незалежність сприймає ці обставини як чудесний подарунок, який більше не повториться. З іншого – як крайню ситуацію, в якій на карту поставлено життя чи смерть тисячолітньої нації.

Правду кажучи, вікно можливостей вже зачиняється. Криза завершиться. Євро вже не перебуває в небезпеці. Народна партія більше не отримає абсолютної більшості. Навіть не можна говорити про дискредитацію іспанської демократії, з огляду на поточне чергування політичних сил при владі. Жоден каталонський національно-патріотичний уряд більше не матиме розв’язаних рук, що їх мав уряд Маса, аби робити що заманеться з бюджетом заради плану відокремлення.

Вибори 27 вересня нададуть виміру силі руху за незалежність. Якщо Мас отримає більшість депутатських місць, то матиме право формувати уряд і застосовувати правові механізми, аби надати імпульсу своєму проектові, так само як опозиція матиме право використовувати парламентську силу, аби завадити цьому. Ніщо не зміниться, якщо це буде більшість голосів: аби плебісцит відбувся, попередньо його повинні прийняти усі сторони, інакше ті, хто заперечує проти нього, і далі будуть захищені конституційною законністю. З Каталонії нічого не можна реформувати, не маючи двох третин парламенту, закріплених за представниками каталонців, і це єдиний шлях, який є прийнятний навіть на міжнародному рівні.

Проблема руху за незалежність полягає в тому, аби знати, що робити з результатом виборів. Ще до початку кампанії ми вже знаємо, що після загальних виборів розріжуть конституційну диню, це зустріч, куди список президента Маса не хоче з’являтися, хіба що заради визнання і здійснення права на самовизначення. Вперше, відколи понад століття тому розпочався рух за незалежність Каталонії, каталонські центристи не хочуть брати участь у реформуванні держави і навіть стають під прапор самоусунення.

Та в плебісцитах ховається диявол. 27 вересня не голосуватимуть за незалежність чи президентство Маса. Насправді каталонці голосуватимуть за те, чи хочуть вони брати участь – як вони це робили при всіх нагодах в історії Іспанії – у роботі, якій немає кінця, з реформування конституційної демократії разом з рештою іспанців чи воліють залишитися осторонь.

Хто не хоче кращої країни, без корупції, більш процвітаючої, демократичної та інтегрованої в Європу, а тому вільнішої? 27 вересня ми дізнаємося, чи хочуть каталонці побудувати таку Каталонію самостійно і винятково виходячи з відокремлення чи в сукупності іспанців. І напередодні загальних виборів це питання є обопільним: чи сукупність іспанців хоче розбудовувати Іспанію разом каталонцями чи воліє погодитися з прихильниками незалежності.

Каталонія останнім часом дивувала не раз. Окрім підйому руху за незалежність, несподіваним є неочікуване зізнання Пухоля і його вражаюче падіння з п’єдесталу батька нації, які унеможливили те, аби він міг подати свій голос в нинішніх обставинах. Та новою несподіванкою, яка породжує більшу тривогу, є несподіванка отого небаченого самоусунення, що надихається амбіцією незалежності, яка обіцяє все, та легко може закінчитися нічим, і навіть обернутися слабкістю, втратою впливу і зрештою втратити релевантність як з каталонського, так і з іспанського боку. Врешті-решт якщо Каталонія не може вирішити в односторонньому порядку те, що вона йде геть, то також неможливо реформувати конституцію чи оновити іспанську демократію без Каталонії.

Lluís Bassets
Tres sorpresas catalanas
El Pais, 1.09.2015
Зреферувала Галина Грабовська