Заборонене кохання

Американські солдати з німецькими дівчатами. На задньому плані – радянські офіцери. Берлін, 1945

 

 

У війну на сексуальні та романтичні контакти жінок і дівчат із ворожими солдатами суспільство (держава) накладає табу, чого не спостерігається у мирний час. На тих хто його порушив у майбутньому чекають осуд чи різного роду покарання, аж до фізичного знищення за звинуваченням у зраді.

 

Під час Другої світової війни у солдат ворожої армії закохувалися як радянські, так і німецькі жінки. Мотиви їх мало відрізнялися – щире почуття, потяг до невідомого та нового, можливість отримати дефіцитні харчі та певний соціальний статус, який вивищував над співвітчизниками. Втім, певні відмінності у ставленні до таких романів були у проводів двох тоталітарних режимів. Якщо німецькі офіцери за певних обставин могли отримати дозвіл на одруження зі слов’янкою (а щодо представниць германських народностей перепон взагалі не було), то радянським шлюби з німкенями були категорично заборонені.

 

Коли Червона армія у 1944-1945 роках «визволяла» країни Європи від нацистів (а заодно «прищеплювала» тут комуністичні порядки), радянському керівництву довелося зіштовхнутися з проблемою романтичних стосунків червоноармійців із європейками. Уже на початку 1945 року офіцери почали прохати дозволів на одруження з іноземками.  Кремль швидко висловив свою позицію з цього питання (такі шлюби радянське законодавство визнавало незаконними) та розіслав відповідні постанови на всі фронти: «Згідно з повідомленням начальника Головного управління кадрів НКО, на адресу Центру продовжують надходити заяви від офіцерів дієвої армії з проханнями санкціонувати шлюби з жінками іноземних держав. Такі факти варто розглядати як притуплення пильності та патріотичних почуттів. Тому необхідно в політико-виховній роботі звернути увагу на глибоке роз’яснення недопущення таких актів з боку офіцерів Червоної армії. Пояснити всьому офіцерському складу, який не розуміє безперспективність таких шлюбів, недоцільність одруження з іноземками – аж до прямої заборони – і не допускати жодного випадку».

 

Німецькі жінки розмовляють з радянським офіцером. Берлін, 1945

 

 

У постанові Військової ради 4-го Українського фронту від 12 квітня 1945 року йшлося: «Пояснити всім офіцерам і всьому особовому складу військ фронту, що шлюб з жінками-іноземками є незаконним і категорично забороненим… Порядок укладення шлюбу радянськими громадянами відомий – шлюб потрібно зареєструвати в радянських органах ЗАЦС [запис актів цивільного стану. – Ред.]. Всі інші реєстрації, крім ЗАЦС, є недійсними, і радянськими законами не визнаються. Що більше, укладення шлюбу з іноземкою і реєстрація цього шлюбу в установах іноземних держав є серйозним злочином з боку військовослужбовців. Відповідні шлюби ведуть до того, що наші офіцери потрапляють до лап ворога і скоюють злочини перед радянською Батьківщиною – СРСР… Про всі випадки одруження військовослужбовців з іноземками, а також про зв’язки наших людей з ворожими елементами іноземних держав доповідати негайно за командою для притягнення винних до відповідальності за втрату пильності та порушення радянських законів».

 

Військовиків, які порушували ці постанови, могли піддати військовому трибуналу, офіцерським судам честі, понизити у званні, запроторити до в’язниці та виключити з лав ВКП(б). Зазвичай такими особами займалися працівники СМЕРШу, адже вважалося, що дружини-іноземки насправді є шпигунками, які за наказом ворожих спецслужб вербували своїх радянських чоловіків. У такий спосіб радянська система намагалася запобігти зближенню «капіталістичного» та «соціалістичного» світів, що у подальшому могло зашкодити будівництву комуністичного раю. Адже життя (а головне – права людей) у «капіталістичних» країнах значно відрізнялись у кращий бік від СРСР. Це чудово розуміли у Кремлі, тому прагнули відгородити своїх солдатів від тісних контактів із європейськими жінками, аби другі не змінили світогляд перших.

 

Якщо дружину «розкривали» як «ворожу шпигунку», чоловікові «світив» військовий трибунал, а відтак – розстріл або ув’язнення. Хоча були випадки, коли горе-коханців просто понижували у званні. Ймовірно, тут все залежало від військового ранґу та ставлення керівництва до офіцера. Інженера-капітана Саковича, який обвінчався з німкенею, військовий трибунал засудив до ув’язнення, а заступника командира 74-ї дивізії підполковника Ю.Мазного, який «став на шлях захоплення жінками», за аналогічний проступок Військова рада 1-го Білоруського фронту 5 квітня 1945 року лише понизила в посаді, призначивши командиром стрілецького батальйону та постановила провести над ним суд офіцерської честі. Під час визначення розміру кари чомусь не врахували, що його німецька дружина була шпигункою Вермахту, у чому сама зізналася.

 

Радянські офіцери з німкенею. Берлін, 1945

 

 

Відповідні дії з боку військового керівництва дещо охолодили любовні бажання радянських офіцерів, але не всіх. Ветеран Леонід Рябічев у спогадах «Війна все спише» згадував, що сильно закохався в німкеню у Східній Пруссії. Після сексуального контакту вирішив написати рапорт командиру про намір одружитися. Але його колега наполегливо відговорював від такого кроку, нагадуючи про ймовірність потрапляння до СМЕРШу. Втім, застереження на Рябічева не діяли, тож прагматичний товариш на характерному фронтовому жаргоні дав йому оцінку: «Ти, б…дь, мудак, ти не від світу цього». Продовжити свої стосунки з дівчиною Рябічев не зміг, бо вона виїхали зі свого помешкання у невідомому напрямку.

 

Незгодні з забороною на шлюби з німкенями не раз намагалися втекти до американської, англійської чи французької зони окупації, а звідти виїхати на постійне місце проживання до США, Західної Європи чи «загубитись» у Західній Німеччині. Співробітники НКВД зазначали, що у військах, дислокованих в Австрії, влітку 1945 року почастішали випадки дезертирства солдатів Червоної армії зі свої підрозділів через самовільні одруження з австрійками та прагнення залишитися проживати з ними в Австрії. Інколи їх знаходили, повертали та ув’язнювали або розстрілювали.

 

Найбільш відчайдушні намагалися переправити коханих до СРСР. Старшині Івану Бивших, перекладачеві СМЕРШу, найбільше запам’ятався випадок, коли офіцер кавалерійського ескадрону, вертаючи на Батьківщину, сховав свою німецьку дівчину в сіні для коней. Німкеня кілька днів їхала в товарному вагоні, а в Мінську її зняли з потягу та звинуватили в шпигунстві.

 

Пражанка (з чехословацьким прапором) і радянський танкист. 1945

 

 

Поширеними були спроби отримати для своїх дружин документи, які засвідчували би їхню належність до Червоної армії, або дістати у командира свідоцтво про шлюб (під час воєнних дій командири мали право одружувати військовослужбовців). Майор Трофимов, лікар шпиталю №415, попри свій сімейний стан (мав у Воронежі дружину та двох доньок), одружився в місті Кросно з полькою та, користуючись своїм становищем, спробував прилаштувати дружину на роботу в шпиталі.

 

Лейтенант Ігнатович у березні 1945 року одружився з німкенею Терезою Зонтек і зумів, за допомогою командира, дістати посвідчення про шлюб і радянські документи для дружини на прізвище Ігнатович.

 

Але такі заходи не завжди були ефективними. Жінку-іноземку важко було приховати серед військових. Адже вона дуже відрізнялася від радянських жінок своїми манерами, вихованням, а головне – слабким знанням російської мови, що завжди «впадало у вічі», тому рано чи пізно «доброзичливці» доносили про таких, куди слід.

 

Щоправда був у закоханих ще один вихід – змиритися з неможливістю офіційного одруження та жити разом неофіційно, не афішуючи своїх стосунків.  Більшість так і робили, тим більше, що радянське керівництво воліло не звертати уваги на такі виверти військових, поки це не заважало службі або поки вони не піднімали питання про одруження. Ветеран Лев Копилєв згадував, як вечорами радянські офіцери йшли ночувати до своїх німецьких подруг. Полковник Ліпаріт Карапетян майже півтора роки жив із німецькою балериною Ганнелорою у цивільному шлюбі, вона навіть виховувала двох його доньок як свої рідних. Розуміючи безперспективність таких відносин, німкеня виїхала жити до Західної Німеччини, а Карапетяна під кінець 1949 року перевели служити до Києва. 

 

Утім, щойно закохані заводили мову перед командуванням про шлюб, радянського офіцера відразу «від гріха подалі» відправляли до іншої частини чи до СРСР. Цікаво, що 1953 року радянсько-німецькі шлюби де-юре були дозволені, але де-факто не були допущенні у військах, за кількома винятками, до кінця існування НДР. Ймовірно, Кремль вдався до такого кроку, намагаючись засвідчити свою «демократичність» перед Заходом.

 

Радянський офіцер танцює з австрійською дівчиною на Карл-Реннер-Рінґ-пляц. Відень, 1945

 

 

Інтернаціональні пари знали, що рано чи пізно їм доведеться розлучитися через демобілізацію чоловіка та його від’їзд до СРСР, але це їх не зупиняло. Колишній комендант німецького містечка Геєроде Іван Бивших, повертаючись до Радянського Союзу, помітив, що, окрім його коханої Елізабет Вальдгельм, на пероні стояли інші німецькі дівчата та, як і його Ліза, махали білими хустинками своїм від’їжджаючим чоловікам. Іван у душі розумів, що більше ніколи не побачить кохану, як і решта офіцерів, що мали необережність закохатись у німецьких дівчат, та все ж сподівався на диво – і воно сталося. Унікальна історія їхнього кохання знайшла своє продовження в XXI столітті, коли вже сивий дідусь Іван Бивших відшукав свою Лізу в далекому Люксембурзі й одружився. Весілля зіграли 2008 року в Сибіру, де жив наречений.

 

Але це поодинока історія з хепі-ендом. Абсолютна більшість «міжнародних» пар під тиском радянської влади розпалися. Закохані залишили собі лишень приємні спогади про молоді, сповнені романтизму та драматизму, роки. Багатьом німкеням не давали забути романтичні стосунки з радянськими офіцерами народжені від них діти, що їх доводилося ростити самій або приховувати від німецьких чоловіків правду про справжних батьків.

 

 

Світлини –  Е.Колосков, Л.Денисов, Е.Лебедєв. "В объективе – война 1941-1945"

 

 

01.09.2015