Лежайськ

Лежайськ мало кому цікавий, та як мало цікавий сусідній Переворськ чи Ланьцут. Тихий і сірий як і вони. Врешті, що таке Лежайськ (місцеве населення каже — Лежаньск) для постороннього? Декілька мурованих будинків, трохи понищених і порожних пожидівських мурованих домів у середмісті, широко розкинені передмістя, а далі поля, гаї, левади, соснові бори і піски понад берегами срібнолентого Сяну. Типове галицьке тістечко на тлі краєвиду, що подекуди нагадує Галичину, а місцями вже недалеку Холмщину.

Та вже на перший погляд для постороннього Лежайськ дещо різниться хоча би від Ланьцута чи Переворська. В першу чергу церква помітно впадає в очі. Вона в самому центрі, на горі, гарна, чистенька, мурована і високим муром обведена. Побіч неї ориґінальна дзвіниця з трьома новими дзвонами й стилева капличка. З невеличкої ілюстрованої брошурки, що її власним накладом видав в 1938 р. адміністратор тутешньої парохії, молодий і діяльний, а притому завзятий дослідник тієї надсянської закутини — о. Юрій Кікта, п. з. "Памятка з відпусту в Лежайську", довідуємося, що сьогоднішню церкву добудували в 1832 р. на місці двох її попередниць, що згоріли по черзі одна по одній. І чи не характеристичне, що саме та цepквa, якій довелося бути заборолом "першої лiнiї" в боротьбі за віру й націю тут на тому загроженому клаптикові землі (на південь і захід від Лежайська тягнуться вже чисто польські села), є під покровом Богоматери, що під її опіку колишній володар тієї землі Ярослав Мудрий, віддав був усю свою державу в опіку? Чудотворна ікона Пречистої в тутешній церкві, — найбільший скарб і гордощі лежайщан — що правда не з княжих, але також давня, бо з 1626 р.

Поруч церкви красується величава будівля з вежею, різьбленим львом і українським написом "Народний Дім". В місті, де українців ледви 10%, це подивугідний осяг, такий будинок. Він побудований 1913 р. збірним зусиллям тутешніх патріотів і де поруч церкви справжня гординя лежайських українців. Тут зосереджувалось все громадянське життя, тут було його серце, заки весною 1939 р. польська влада не закрила останнього українського товариства, а саме читальні "Просвіти". Для поляків "Народний Дім" (польське населення все називає його "Просвіта") був завсіди символом загрози їхньому "станові посідання". Вони раділи, коли польська влада поклала на нього свою руку, ліквідуючи всі товариства. Та Польща впала і "Народний Дім" знову ожив; сходини, проби й імпрези чергуються з собою. Коли зайдете якусь імпрезу, побачите при цій нагоді салю, що величиною могла би засоромити неодне наше більше місто. Своя рідна хата, своя дійсно гарна, простора саля і то тут, де так мало вже українців. А коли почуєте зі сцени слово, припадково не так наголошене, то не дивуйтеся дуже: мало хто із тих аматорів чує в себе вдома рідну мову. Їхні батьки, серед чужого окруження вже й забули свою мову. Та це не пропаща справа. Боротьба за рідну мову в приватному житті — ця окрема сторінка в найновішій історії цього містечка — вже почалась і то вперта. Повели її ці ідейні одиниці, а за ними й молоді, що по словам теперішнього завідателя парохії "не відомо, де, як і коли навчилися говорити". А був уже час, по світовій війні, що церковні проповіді виголошував священик по польськи. Та це тривало коротко й минуло безповоротно, польська мова покутує ще й досі по домах українських родин Лежайська й тих декількох сіл лівобіч Сяну, де ще живуть українці (Сідлянка, Старе Місто, Пяхоєць і Лукова), окрім одинокого Дубна, що ніколи не закинуло рідної мови. Дубно, це лівобічне село б. ланьцутського повіту в більшості українське, і тим воно різниться від інших.

Т. зв. "королівське вільне місто" Лежайськ, хоч як завзято промовчують це поляки — старовинна княжа оселя. Старе Місто — це село в одній третині українське з гарною церквою, костела в ньому ніколи не було. Пізніші королівські грамоти ніколи не перечили, що Лежайськ лежить на українській території. З нагоди "переносин" Лежайська на нове "більше оборонне місце", королівський привілей з 1524 р. розказує про причину цього таке: 1524 р. "спільні й вічні вороги всього христіянства, татари, вдерлися з величезною силою в землю нашу руську, місто наше Леженско, в перемиській землі положене, ограбили його та спаливши, в порох обернули".

Під пануванням польських королів тутешні українці мусіли зводити важку боротьбу за свої права. Про висліди тієї затяжної боротьби свідчить хоча би, не без трудів виборений, "привилей міщан грецької реліґії, який заховує їхні осідки, ґрунти й посілості" наданий 1670 р. "міщанам лежайським грецької реліґії" королем Михайлом Вишневецьким. Згаданий привілей забезпечує за ними право не тільки довільно користуватися їхнім нерухомим майном, але й побільшувати та скуповувати його, притому касує всі суперечні з ним "рескрипти й привилеї", що їx колинебудь видали чи могли б у майбутньому видати польські королі.

Якось так склалося, що історія Лежайська — це майже одна низка нещасть. Татарські набіги в XV—XVII століттях, пожежі — останні з них занотовано під 1809, 1811 і 1874 рр. — та всякі переходи чужинецьких військ. Характеристична згадка про наполеонські часи, а саме 1809 рік, що знаходимо її у міських записках. До Лежайська "вдерлося тоді кілька тисяч польського війська, що було під французькою владою, забирали цісарські каси, казали людям робити собі вигоди", словом — поводилися як у чужому краю.

Та всі ці переживання, що їх зазнав Лежайськ, є нічим у порівнанні з втратами українського стану посідання. З хвилиною, як тутешне населення закинуло українську мову, один тільки обряд відрізняв його від поляків. А число греко-католиків маліло з року на рік. Автор брошурки п. з. "За Сяном", що вийшла 1932 р. у Львові, д-р Іван Німчук, доказує, що ще 1880 р. на пізнішому передмісті Підзвиринці (тепер вул. Пільна) було ще 52 греко-католиків — тепер з них ні сліду не залишилося. Також вул. Руська, що її поляки перезвали недавно на вул. Перацького, при якій колись жили самі українці, тепер дорешти спольщена. Українськими, й то частинно, залишились тільки північно-східні передмістя. Сьогодні на 5.000 мешканців у тому "місті мулярів і емеритів" (як дехто його називає) всього яких 500 українців. Пильні студії тутешніх метрик, виявили б, що сотки "родовитих" поляків Лежайська це все давніші українці. Коли ще 70 літ тому бурмистром Лежайська міг бути українець, Кишакевич, то в останніх часах істнування польської держави ані в управі міста ані в міській раді, навіть між урядовцями маґістрату не було ніодного.

Від часу, коли скінчився або тільки ослаб цей жахливий польський натиск, а житті надсянського містечка багато змінилося на краще. Годі на тому місці згадувати про всі осяги українства в Лежайську за останній рік, та багато ще й не зроблено.

Одну правду можна тільки ствердити і то понад усякий сумнів: Лежайськ, що над ним ворог перейшов уже до денного порядку, ще живе! Український мандрівник, що заблукав би туди, не потребує вже почуватись тут наче в чужому місті. Про український характер Лежайська скаже йому не тільки церква й "Народний Дім", але й десятки українських, переважно жовтими буквами на синьому тлі крамничних вивісок, то українські назви вулиць — Шевченка (замість Перацького)), Франка (зам. Ставової), Шашкевича зам. Підвільшин), Хмельницького зам. Сянової) і Мазепи (зам. Змулиськ). А притому рідна мова. Її щораз більше чується на вулицях, у крамницях, урядах та під міською стріхою. Лежайськ стає поволі знову наш.

[Краківські вісті]