Поки українці сперечаються про доцільність переходу української абетки на латинку, пропоную куди радикальнішу ідею — перехід на латинську мову. Єдина державна Lingua Latina. Звісно, з перехідним періодом. Але про все по порядку.
Якщо українці гаслом «Єдина країна/Единая страна» декларують позицію «не важливо, якою мовою ви розмовляєте, головне, що відчуваєте себе політичним українцем», то мають бути послідовними і йти в такому задумі до кінця. Аби врешті покласти край всім спекуляціям на тему мови. Аби не ущемляти ні україномовних, ні російськомовних, ані киримли чи будь-кого іншого, аби поставити усіх в рівні позиції — єдиною державною повинна стати латина.
Звісно, одна частина суспільства неодмінно побачить, що за такою пропозицією стирчать вуха Кремля, інша ж уздріє в сім акті руку Ватикану, але куди краще побачити в цьому руку Ціцерона, Овідія, Горація, Сенеки та інших.
Чому саме латина, а не будь-яка інша мертва мова? Церковнослов'янська відпадає через різні варіанти її прочитання, наші науковці ламатимуть списи над цією варіативністю, не даючи втілити в життя реформу. Не давньогрецька, бо це знову «ієрогліфи». Те саме стосується санскриту та арамейської, котрі ще менш привабливі, адже куди складніше знайти викладачів цих мов у достатній кількости, аби навчити котроюсь із них 40-мільйонну країну. З латиною таких проблем не виникне, заодно це дозволить спокійно перейти на латинку, що стане ще одним поступом на шляху до євроінтеґрації.
Ще один сенс в переході на латинську мову — се символічний акт відродження чогось великого. Не шаманістське викликання духа мертвого, а перезачинання традиції, скорочення дистанції між собою та Заходом. Тим паче, що Lingua Latina українцям зовсім не чужа.
Використання латини має відбуватися у всіх державних установах та всіх сферах, де реґулюється використання державної мови, на телебаченні та в інших видах медій, рекламі, освіті. При тому держава у жодний спосіб не має права втручатися в спілкування на побутовому рівні. Також велика увага повинна приділятися вивченню української та мов національних меншин.
Потрібно встановити перехідний період, за який має відбутися остаточне закріплення латини як єдиної державної мови. Це питання потребує широкої дискусії, адже можна говорити як про коротші терміни у 5–10 років, так і про довші аж до 20 (приблизний вік зміни покоління). В цей період допустимим є ведення документації і українською, і латиною, залежно від того, кому як зручніше.
Нове молоде покоління, народжене після старту реформи, вже більш-менш повноцінно володітиме латинською. Це відкриє перед Україною широкі горизонти можливостей. До переваг однозначно належить зарахувати велетенську джерельну базу та потужний корпус наукових праць, який стане доступним українцям з раннього віку.
Не виникатиме проблем і з перекладами творів українських письменників та публіцистів, що творитимуть латиною, через наявність у світі великої кількости фахових перекладачів нашою новою державною мовою. Немало медиків, біологів, перекладачів та іншого освіченого люду в усьому світі вже володіють нею, чим, певною мірою, долучаються до нашого культурного простору.
Можливі й неґативи, з якими неодмінно доведеться зіштовхнутися. Серед них треба виділити такі: дороговизна такого переходу; спротив людей, котрим важко або лінь вивчити нову мову, а також тих, для кого мова грає велику роль в житті; архаїчність латини, що застрягла десь між Середньовіччям та Просвітництвом. Тому, щоб реформа була успішною, її слід ретельно продумати.
Ще один сенс у переході на латинську полягає в черговій спробі розпочати все з нової сторінки. В Україні комунікація перебуває в такім жалюгіднім стані, що потребує не лише нового старту, а й цілковитого перезапуску, потужної стратегії, де починати треба з самих азів.
Для тих, хто переживає, що від такого кроку постраждає передусім українська, поспішаю запевнити, що аж ніяк. Часи заборон та пригнічення нашої мови завше ознаменовувалися підвищенням цікавости до неї, розгортанням рухів на її підтримку та всілякими діями. У спокійні ж часи, коли їй ніщо не загрожує, вона поступово починає витіснятися російською, що мотивується нібито вільною конкуренцією.
Прихильники створення українців як політичної нації, цілковито космополітичної, не пояснюють, як збираються вирішувати в цім випадку мовне питання. Якщо вони мають намір пустити все на самоплив, то очевидно, що з часом здомінує російська. Моделювання такого розвитку подій не дозволить україномовній частині населення, для котрої «language matters», пристати на таку угоду, що цілковито підважує саму ідею конструювання наднаціональної спільноти.
Натомість суспільна угода, де й україномовним, і російськомовним, й іншим необхідно відмовитися від ідеї, аби їхня носила статус державної, ставить усіх в рівні умови і дає шанс на порозуміння, адже жертвують однаковою мірою. Це позбавить сенсу закид в бік російськомовних: «хочеш двомовности — вивчи українську». Тому всім, кому б дуже кортіло довести, що ця теза помилкова, і тим, хто стверджує, що «мова не має значення», варто було б триматися ідеї переходу на латинську та всіляко її обстоювати. Тільки в голові чомусь куйовдиться крамольна думка, що вони якраз виявляться найбільшими противниками латинізації України.
26.08.2015