Режим замінив інституційний устрій на режим особистої влади і трактує критику як зраду. Однак може стати ще гірше.
Намагання збагнути сенс путінізму трохи подібне до спроби визначити інґредієнти салату олів'є. Неапетитні шматочки м'яса та овочі майже непомітні у морі в'язкої маси. З'їж це — і ти можеш захворіти, що безперечно є наслідком складників, з яких складається Росія як політичне утворення протягом останніх 15 років. Країна, можливо, не є цілковито диктаторською, проте вона, безумовно, не є жодною з відмін демократії. Режим Володимира Путіна ближчий до клептократії, схрещеної з цинічним популізмом, — але що це насправді, і чого він домагається?
Перші сторінки «Путінізму» Вальтера Лакера беруться за це питання з багатонадійним завзяттям. Автор стверджує, що путінізм — не фашизм, не «корисна» аналогія і не зовсім ідеологія. Лакер воліє називати його доктриною. Вона є сумішшю антивестернізму, теорій змови, релігії та націоналізму, що підкріплюють світогляд, згідно з яким Росія (разом зі своїм лідерством) — доброчесна, зовнішній світ — згубний, а жертви необхідні, щоб захистити їх одне від одного.
Лакер розставляє кілька чітких акцентів. Геополітика (російська одержимість) переважно є безсенсовним поняттям; путіністські мислителі могли б так само спробувати пояснити світову політику через термодинаміку. Ідеї російських теоретиків змови про те, хто править світом (родшильди), сміховинно застарілі; він радить їм пренумерувати Bloomberg, щоб зрозуміти, кому насправді належить економічна влада. Російські прихильники «неоєвразійства» ненавидять Європу; однак впадає у вічі їхній брак інтересу до Азії чи знання про неї. Симпатія до Росії іноземних лівих виказує неуважність; найкращі друзі режиму Путіна за кордоном — крайні праві.
Проте книжка більше розчаровує, аніж втішає. Завжди першокласна проза Лакера не компенсує фактичних помилок. Автор стверджує, що Європейський Союз «неспроможний узгодити» спільну енергетичну політику. Насправді лібералізація енергетичних ринків Європейською комісією та антимонопольний позов проти Газпрому, кремлівського газового монстра, — вражаючі успіхи. Корумпований і заполітизований експорт газу був підвалиною бізнес-моделі Кремля. Бюрократи у Брюсселі поклали цьому край.
Найбільший недолік книжки — нестерпна звичка Лакера ухилятися від відповіді на найцікавіше запитання: куди це все веде. Знову і знову він каже, що передбачати майбутнє важко і що про це й досі зарано щось говорити. Він виокремлює зловісного та ексцентричного філософа Олександра Дугіна, але не пояснює, чи його зірка щойно сходить чи вже падає. Він зображає ще божевільнішого ультранаціоналіста Івана Ільїна як Путінового «пророка» і слушно вказує на «безумство і манію переслідування» цих і таких як вони письменників та мислителів. Проте чи це насправді має значення? «Не можна сказати напевно, наскільки ця недуга пошириться чи вже поширилася», — мляво пише Лакер.
Останній абзац книжки ще більше розчаровує. «Там неодмінно відбудуться зміни. Однак коли, як і в якому напрямку — ніхто не може сказати напевне. Вийде це на краще чи на гірше?». Читачі, що платять 27.99 долара за примірник книжки одного з найвідоміших американських зовнішньополітичних мислителів, могли б небезпідставно сподіватися чогось менш непевного.
Більш вартісним є читання невеликої збірки есеїв, що їх написали росіяни, редактором якої став один з найкращих американських експертів щодо Росії Леон Арон. (Вона доступна в електронному варіанті на Amazon або ж безкоштовно на сайті Американського інституту підприємництва [American Enterprise Institute]). Статті у збірці «Путінська Росія: підйом, збереження позицій та можливий кінець» — інформативні та здебільшого похмурі. Вони стверджують, що війна в Україні не спричинила російські проблеми, а лише пришвидшила деструктивні тенденції. Економіка стагнує через те, що корупція душить інвестиції, а Росії, своєю чергою, не вдалося урізноманітнити видобуток природних ресурсів. Зменшення економічного пирога посилює напругу між центром і периферією. Окрім того, це збільшує розрив між різними сеґментами російського суспільства — тими, хто отримує прибуток від кланового капіталізму чи насолоджується антизахідним запалом, і безправними групами, які найбільше потерпають від неякісних комунальних послуг та інфраструктури, що розвалюється.
Далекий від намагання вирішити ці проблеми режим ще більше їх загострює. Він замінив інституційний устрій на режим особистої влади, трактує навіть конструктивну критику як зраду, а також знаходить ворогів вдома й за кордоном, щоб відвернути увагу від власних невдач. Однак централізація влади у такій великій країні, як Росія, вирощує насіння своєї власної загибелі. Як зауважує Євгеній Ґонтмахер, один з дев'яти авторів книжки, якість ухвалення рішень у Росії — це компроміс між викривленим фідбеком з реґіонів та селективною імплементацією рішень центру досить бунтівними місцевими лідерами. Він передбачає «системну кризу» у здатності Москви керувати Росією. Репресії приборкали прямі політичні виклики путінізму, але громадянське суспільство не придушене. Безвихідь через корупцію, некомпетентність та безвідповідальність держави привела до появи «самоврядних» груп, щоб заповнити цей вакуум. Ці прагматичні, «ідеологічно спрямовані» організації беруться до таких справ, як поліпшення безпеки руху на дорозі чи боротьба з фальсифікацією дипломів про освіту.
Арон холодно підсумовує: «Незважаючи на те, що він здатний збільшити домашні репресії, порушувати спокій своїх сусідів, а також посилювати напругу з Заходом, путінський режим втрачає впевненість, коли доводиться ... протидіяти (більш-менш змінювати свою політику) структурним загрозам економічного, соціального, політичного чи релігійного характеру». Хай би як вам не подобався шлях, яким Росія рухається сьогодні, корисно пам'ятати, що він міг бути набагато гіршим.
Едвард Лукас — автор книжки «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу»; старший віце-президент Центру аналізу європейської політики (СЕРА).
Edward Lucas
Russian Roulette
WSJ, 16.08.2015
Зреферувала Леся Стахнів
21.08.2015