«Великий Архиєрей, жертвенний громадянин, щирий патріот, титан нашого невмирущого духа. Людина незвичайної величі, благородного духа і серця, людина не нинішня, що захоплюється дешевими та безвартісними успіхами дня: людина, що пророчим зором гляділа в майбутнє та ставила народові тривкі підвалини, на яких будуть будувати прийдешні покоління».
З промови архієпископа, церковнийого і громадського діяча Івана Бучка
Про унікальність постаті Романа Марії Олександра Шептицького – митрополита Галицького, архієпископа Львівського та Кам’янець-Подільського Андрея – можна писати об’ємні книжки. Здобувши наукове звання доктора права, нащадок графського роду Роман Шептицький вступив до монастиря, чим і визначив своє майбутнє – душу віддати Господові, розум та справи присвятити власному народові. Прийнявши митрополію 1900 року, молодий високоосвічений аристократ розпочав велику копітку роботу в якості Владики. Він не тільки активно включився в духовне життя краю, але й доволі швидко владнав усі фінансові справи Церкви. Під керівництвом Митрополита Греко-Католицька Церква фінансувала сільськогосподарські та споживчі кооперативи, брала участь у будівельних проектах, розбудові залізниці, створенні банків, розвитку нафтової промисловості тощо. Левову частку прибутків Митрополит скеровував у розвиток науки, освіти, культури. Завдяки такій діяльності він став духовним уособленням української нації першої половини ХХ ст.. В історії національної культури діяльність Владики була особливо знаковою: граф Шептицький знав і любив мистецтво, вкладав багато коштів у збереження та дослідження давньої української образотворчої культури, а також у розвиток сучасного мистецтва.
Митрополит Андрей залишив по собі цілу низку праць, покликаних сформувати духовні підвалини українського народу на шляху державного розвитку. Послання Владики – настановні поради церковним і державним лідерам, вищому духовенству, священикам та мирянам, які першочергово ґрунтуються на законах християнської моралі, отже дотепер не втратили своєї актуальності. Усвідомлюючи нові реалії суспільно-політичного життя на зламі століть, Митрополит об’єктивно оцінював ситуацію в Галичині. У пастирських посланнях він виразно окреслив оновлену програму діяльності Церкви, зокрема зупинявся на питаннях, які стосувалися розвитку національної культури. У праці «Про музейні вартості церковних річей» (вересень 1901) Митрополит звертається до парохій із проханням «збереження пам’яток від загибелі». Послання стало далекоглядною багатолітньою програмою, яку Митрополит зобов’язався втілити у життя: «Хто лише звертає увагу на давні пам’ятники штуки, той ствердить на кожнім кроці потребу якоїсь організації, котра мала би на цілі збереженнє тих пам’яток від загибелі. Такої загальної організації ми, священики, не посідаємо, хотя й нам повірені найкращі, найдорогоцінніші пам’ятки нашого народу. Вправді, почуваємося всі до обов’язку стерегти ті пам’ятки і заховувати, і пошануваннє до старовинности стається чимраз загальніше; однак, мимо того, майже кожний рік приносить на тім полі якісь страти, часом непоправні. Старі дерев’яні церкви найдавнішої архітектури з кожним роком стають чимраз рідшими. Де розбирають стару церкву, а тим більше, де вона горить, разом з нею пропадають часом і дуже цінні, хоч і дуже знищені ікони з іконостасу». (Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899-1914 рр.)
Послання Шептицького було спрямоване на практичну підтримку європейського руху щодо збереження та реставрації пам’яток давнього мистецтва, який в тому часі якраз набував популярності, і про який Шептицький, без сумніву, знав вже на початках своєї душпастирської діяльності. Без сумніву, йому, як людині, яка очолювала з самого початку ХХ століття Греко-Католицьку Церкву, було добре відомо про діяльність Центральної комісії зберігання пам’ятників штуки, яка знаходилась у Відні. З огляду на це митрополит Андрей практично розробив власний документ «Про музейні вартості церковних річей», в якому озвучив програму порятунку давнього сакрального мистецтва на ввіреній йому території. Преса підхопила ініціативу Митрополита, і в провідних виданнях почали з’являтися поважні публікації на актуальну тему збереження давнього церковного мистецтва: «Задачею тих комісій є вишукувати старі пам’ятники штуки архитектонічної і малярської і зберігати їх від знищення. Комісія та має не лише обсяг діланя так скажімо дорадчий, але теж і екзекутивний, бо за нею стоїть держава. Думаю, що у нас треба покликати до життя анальоґічну комісію національну для зберігання прилюдного престижу нашої церковної штуки. Така комісія буде могла, як поважна інституція, зноситися з центральною комісією державною і з часом добитися впливу на екзекутивну. Вона буде оцінювала артистичну вартість робіт по наших церквах і роботи буде приймала, або ні; вона буде отже видавала дипломи людям, яких вважатиме за здібних до будови церков з погляду архитектонічного і до прикрашування їх малюнками і різьбами. Сій найвисшій нашій інстанції будуть мусіли повинуватися священики, їх парохіяни і ціла наша суспільність без виїмка». («Діло», 1913)
У посланні «Про музейні вартості церковних річей» Митрополит поставив головні наголоси на особливій увазі парохів церков до збереження давніх книжок, ікон, стінопису, архівних документів та інших церковних предметів: «Якби тих предметів ніхто не цінив в церкві і про них не дбав, просив би я преподобних отців відіслати їх до семінарського музею, котрий закладаємо в одній з зал семінарії при бібліотеці для науки питомців. В тім музею знайде місце всякий предмет якоїсь вартости й, за бажаннєм, буде вписаний в інвентар як власність і депозит відповідної церкви» (Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899-1914 рр.)
Офіційно оголосивши про створення музею, Митрополит задекларував організацію «Єпархіальної комісії консерваторів пам’ятників і штуки», на яку покладав контроль та регулювання питань збереження, реставрації та виконання всіх робіт, які мали б проводитись у церковних спорудах. За підтримкою власної ініціативи Владика звернувся до священнослужителів: «В надії, що всечесні отці схочуть помогти мені заінтересованнєм справою і в заложенні семінарського музею, і в організації комісії, і що ті мої нинішні зарядження принесуть якийсь хосен, усильно поручаю їм це діло. Не чекаймо, як інші займуться більше від нас нашими справами, не допустім, щоби хто-небудь міг більше від нас цінити те, що в наших церквах має признану світовою наукою вартість». Єпархіальна комісія під керівництвом Митрополита протягом десятиліть вела раціональну, виважену та високопрофесійну діяльність в керунку доволі жорсткого контролю щодо роботи у творенні «нового обличчя» церковного мистецтва першої половини ХХ ст.
Початок ХХ ст. знаменний доволі радикальними змінами у житті Європи: часи вимагали від політичних та релігійних лідерів нових методів суспільної та душпастирської роботи, нових реформ у внутрішній та зовнішній діяльності організацій, якими вони опікувалися. «При відкритті нової ватиканської пінакотеки (ґалереї образів) виголосив Св. Отець промову, в котрій остро осудив новітні напрями релігійного мистецтва… Мистці повинні примінюватися до канонічного права, котре має ясні приписи в тій справі. Отець підчеркує, що хоче, щоби це мниме «мистецтво» не допускати до церков і не звертатися до нього в справі віднови або украшування церков. Бо через те гальмується розвиток гарних традицій, котрі не раз дали докази здібности до розвитку, коли ними кермували ґенії і віра. Св. Отець висловив признання тим єпископам, котрі видали відповідні зарядження в тій справі», – так у спрощеному варіанті було опубліковано настанови Папи в українській пресі. Папа Римський не тільки теоретично провадив політику дотримання традицій у творенні новітніх напрямів розвитку сакрального мистецтва, він власними діями подавав приклад, в який спосіб реалізовувати ці ідеї. Практично Пій ХІ став ідейним носієм організації відповідних інституцій, заснувавши музей у Римі, Інститут церковної археології та Археологічної комісії. Він активно підтримував розвиток Ватіканської бібліотеки, був активним поціновувачем мистецтва. Так, за ініціативи Папи 1932 р. було збудовано й відкрито Ватиканську пінакотеку, в якій зосереджувалися твори мистецтва «найславніших мистців старої доби, ренесансу і нової доби».
На Галичині настанови Глави Вселенської Церкви були оцінені та впроваджені у життя Митрополитом Андреєм, який із перших днів перебування на Святоюрському престолі надавав особливо важливого значення становленню та розвитку сакрального мистецтва. Побажання, оприлюднені Папою Римським, були співзвучними із діяльністю митрополита Андрея в керунку збереження та популяризації давньої регіональної сакральної образотворчості, створення підвалин розвитку відповідного напрямку церковної культури на початку ХХ ст., ретельного дотримання «канонічного права» у діяльності відповідних новостворених організацій.
Ще один пастирський лист «О Церкві» написаний у січні 1901 року. У ньому митрополит Андрей дає настанови щодо правильності розуміння ікони в церковному інтер’єрі, піднімає питання значення та сутність ікони в іконостасі: «Подивіться тепер на ті образи в іконостасі. Чому-то, власне, такі образи в іконостасі мають бути мальовані? Чому не сміє маляр після своєї вподоби які-небудь образи там вималювати? Подивіться: при самих царських дверях іконостасу вимальований Ісус Христос по правій руці, а Пречиста Діва – по лівій. Над ними вгорі много тих малих образів, що оден коло другого разом стоять. Що представляють?». (Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899-1914 рр.). Ставлячи подібні запитання, Шептицький відповідає на них, розповідаючи про місцезнаходження кожного зображення та його значення у загальному ансамблі іконостасу. Цей короткий лист сприймаємо як настанову Владики щодо того, як повинен виглядати іконостас у церкві, в якій послідовності мають знаходитись відповідні біблійні сцени та зображення Ісуса Христа, Богородиці чи святих.
Із перших років ХХ ст. послання митрополита Андрея, в яких говориться про церковне мистецтво, стають програмними діями Святоюрської гори у справі реалізації масштабного проекту вирішення першочергових завдань у галузі культури: створення організацій, які б займалася колекціонуванням, вивченням та популяризацією давнього українського мистецтва, практичною діяльністю в напрямку збереження та порятунку цінних речей (реставрація та консервація); створення при митрополії Комісії, на зразок вищезгаданої римської, що контролювала б всі роботи у давній чи новозбудованій архітектурі (стінопис, іконопис, виготовлення елементів оздоблення інтер’єру церкви у дереві, металі, кераміці, склі тощо).
Запроваджуючи в життя всі згадані заходи, Шептицький проводив послідовну і далекоглядну національно-культурну політику, яка найповніше проявилася 1913 року, коли у день св. Андрія Первозванного Владика подарував власну мистецьку збірку українському народові, заснувавши в такий спосіб культурологічну установу – Національний музей у Львові. Практичну програму щодо майбутньої роботи Національного музею було озвучено Митрополитом на урочистому відкритті установи – 13 грудня 1913 року, де в промові «З історії і проблєм нашої штуки» висвітлено не тільки програму дій установи, але й важливі думки Шептицького щодо місця сучасного церковного мистецтва у суспільному житті краю. Власне зацікавлення мистецтвом, надзвичайно потужній пласт історико-архівних матеріалів, які Шептицький зібрав у особистих покоях Митрополичих палат, ставши повновладним господарем на Святоюрській горі, призвели до заснування установи, яка б формувала, зберігала, вивчала, пропагувала духовне надбання народу. Протягом десятиліть власноручно привозив до новоствореної установи твори, які лягли в основу фондової збірки, за власний кошт утримував музей, брав активну участь у всіх музейних заходах. Все, що відбувалася в Національному музеї, було під благословенням та за згоди митрополита Андрея.
У своїх численних виступах А. Шептицький чітко та з науковою обґрунтованістю озвучував думки щодо національної культури, значення естетичного виховання для народу та суспільства, суть національних музейних збірок, розкривав своє особистісне естетичне усвідомлення. Цей музейно-естетичний зміст особливо проявився у творах Митрополита «З історії і проблем нашої штуки» (виступ на святкуванні створення Національного музею 13 грудня 1913 р., текст якого було наступного дня опубліковано в газеті «Діло») та «Мої спомини про предмет музейних збірок» (Двадцятьпятьліття Національного музею у Львові. Львів, 1930. – С. 1-3), написана 27 січня 1901 р. у Крехові.
Всеохоплюючий повномасштабний процес оновлення церковного мистецтва на Галичині першої половини ХХ ст., розпочатий та активно підтриманий митрополитом Андреєм, дав потужний якісний поштовх розвитку українського сакрального мистецтва, що увійшов в історію культури під назвою «Українського Відродження». Сьогодні можемо із певністю констатувати, що митрополит Андрей, створивши Національний музей, заклав основу становлення та розвитку професійного українського музейництва. Збірка давнього сакрального мистецтва, яка на початках була виключно його власним захопленням, з часом перетворилась на потужну вартісну організацію, що впродовж багатьох років тішила Засновника продуктивною працею. Незважаючи на всі перешкоди, неодноразові зміни влад, війни, арешти, закриття, спроби конфіскації, Національний музей у Львові вистояв та під могутнім патронатом митрополита Андрея залишався практично неушкодженим. Протягом кількох десятиліть, молитвами, власним авторитетом та потужною фінансовою допомогою, Шептицький сприяв розвитку цієї установи, підтримував науково-методичну, фондово-експозиційну, організаційну роботу музею, прикладав максимум зусиль для поповнення збірки, практично підібрав відповідний персонал, гуртував довкола установи фахових високоосвічених людей. Художники, архітектори, будівельники, священнослужителі, студенти та семінаристи мали за честь бути причетними до будь-яких робіт у музеї, адже ця установа була покликана виховувати громадянина із почуттям власної гідності, великої любові й поваги до пам’яток давньої національної культури, спонукала до глибшого пізнання самих себе.
За Митрополита було вироблено систему формування музейних фондових збірок, побудовано першу експозицію, створено відділ сучасного мистецтва, якісно та кількісно укомплектовано бібліотеку, розпочато роботу реставраційної майстерні. Саме за підтримки Шептицького із Національним музеєм у Львові плідно співпрацювали організації, які були дієвими дорадчими та допоміжними органами: Кураторія Національного музею, пізніше Союз Прихильників Національного музею. Вони активно долучилися до поповнень збірок (за внески членів Союзу робилися закупи до фондової збірки), творення експозицій та організації виставок, всіма доступними засобами вони допомагали музею у скрутні (зокрема – воєнні) часи.
Створення при музеї Товариства охорони української старини у Львові, до якого Митрополит був запрошений як почесний член, продемонструвало державницьку політику в питаннях збереження давньої національної культури, адже основним завданням Товариства була охорона пам’яток. На жаль, ця організація не встигла повноцінно розвинути діяльність через початок Першої світової війни, хоча 1930 року, вже під зміненою назвою – Союз українських наукових робітників Книгозбірень і Музеїв у Львові, із більш розширеною програмою, продовжила розпочату 1914 року справу. Робота Союзу поклала початок ще одній важливій справі – створенню «маленьких» музеїв на основі різних регіонально-просвітницьких організацій, зокрема, початкових шкіл. І дійсно, у 1920-30 роках чисельність музеї у Галичині збільшилася: тільки в одному Львові тоді налічувалося 13 музеїв. На переконання Митрополита, музей, як дієва просвітницька структура із мистецькими чи історично-просвітительськими експозиціями, повинен мати не лише пропагандистсько-пізнавальне значення, але й брати активну участь у вихованні та формуванні особистості.
Загалом діяльність митрополита Андрея стала знаковою у розвитку національної образотворчої культури. Завдяки далекоглядній політиці Шептицького в Галичині було організовано систематичну раціональну роботу як у напрямку збереження давнього мистецтва, так і в сприянні розвитку сучасного. Жоден український меценат, політичний чи громадський діяч не дорівнявся йому масштабом в сфері підтримки і розвитку культури. Наразі в історії української культури постать митрополита унікальна: ми не маємо особистостей такого масштабу ані в УГКЦ, ані в українському державному адмініструванні чи суспільно-громадському житті.
12.08.2015