Випробування війною

Поділи і зв’язки в українському суспільстві 2014–2015.

“Путін-об’єднувач” – так називалася стаття Хани Тобурн у поважному американському двомісячнику “World Affairs”. “Путінська аґресія об’єднала Україну”, – під таким заголовком Олександр Мотиль опублікував статтю у тижневику “Newsweek”. “Oбурення українців путінською анексією Криму консолідувало українську національну ідентичність”, – стверджував Майкл Макфол на сторінках “New York Times”. “Війна і народження нації”, – так польський квартальник “Nowa Europa Wschodnia” (5, 2014) анонсував на своїй обкладинці добірку статей, присвячених Україні.

Це лише кілька прикладів, які унаочнюють погляд значної частини експертів на гадані ціннісні й ідентичність зміни в українському суспільстві під впливом неоголошеної російсько-української війни. Підставою для таких поглядів є принаймні два факти. По-перше, Україна – всупереч численним прогнозам та самосправджувальним пророцтвам – не розпалася під зовнішнім натиском; українські росіяни і русофони в основній своїй масі не кинулись зустрічати аґресорів з квітами; українські політики, попри війну, таки провели вільні й демократичні вибори, на яких переконливу перемогу отримали проєвропейські, а не проросійські партії й кандидати. І по-друге, найрізноманітніші соціологічні опитування вже другий рік поспіль показують помітне зростання в усіх реґіонах (крім окупованих) почуття патріотизму, підтримки національної незалежності й територіальної цілісності країни, та пріоритетизацію саме національної ідентичності, а не, як раніше, соціальної чи реґіональної.

Оцінити масштаби, а тим більше тривалість цих змін досить важко. Війна об’єднує проти спільного ворога багатьох – і тих, хто воює за абстрактну і тому ідеальну вітчизну; і тих, хто боронить цілком конкретний клаптик землі, де живуть його рідні; і тих, хто захищає свої посади, статус чи приватну власність. Кожне із цих завдань на свій лад шляхетне і леґітимне. Кожне із них, однак, має свої нюанси, кожне пов’язане зі специфічними цінностями і не завжди сумісними інтересами. Сьогодні ці суперечності великою мірою заморожено, суперечки відкладено в бік, проте це зовсім не означає, що по закінченні війни вони зникнуть самі собою.

Війна може лише створити передумови для досягнення суспільного консенсусу з підставових питань та для його належної інституалізації. Вона може зміцнити міжгрупову довіру і солідарність і тим полегшити майбутній діалог. Може розчистити ґрунт для інституційних реформ і тим зробити діалог плідним, а його результати дієвими. Але вона не може ані усунути структурних деформацій, спричинених колоніалізмом, ані швидко змінити специфічну політичну культуру й ціннісні орієнтації, сформовані по-різному у різних реґіонах протягом століть. Досвід багатьох колоніальних країн, де креольське й аборигенне населення спільно вело національно-визвольну боротьбу проти колишньої метрополії, показує, що завершення боротьби є здебільшого лише початком тривалого пошуку оптимальної моделі співіснування двох основних груп у спільній державі.

А тому варто прислухатися і до скептиків, котрі нагадують, що мільйони виборців, які голосували за Януковича та його партію, нікуди не зникли. Вони й сьогодні обирають до Верховної Ради тих самих “реґіоналів”, – у меншій, щоправда, кількості – але й це в основному лише через неможливість провести вибори в окупованому Криму та половині Донбасу. Ті самі опитування, які показують зростання патріотизму і підтримки національної незалежності, оприявнюють водночас драматичну роздвоєність значної частини населення між “Європою” й “Русским миром”, між українською ідентичністю та “східнослов’янською”. Навіть в умовах неоголошеної війни з Росією, котру 70% опитаних українців усвідомлюють саме як війну, Російська держава залишається “близькою” для 54% (у тому числі для 20% – “дуже близькою”); російська культура – “близькою” або “дуже близькою” для 66%; і навіть російське керівництво сприймається позитивно 21 відсотком опитаних. Майже половина українців – 46% – воліють зберігати відкриті кордони з Росією, без віз і митниць (ще 2% хотіли б об’єднання України й Росії в одну державу). Зауважмо, що всі ці результати походять з територій, контрольованих українським урядом, тобто не включають традиційно проросійського Криму та окупованої частини Донбасу.

Проведене в лютому цього (2015) року дослідження впливу російської пропаґанди на громадян України показало, що 22% опитаних вважають Євромайдан “боротьбою за владу антиросійських, націоналістичних сил за підтримки західних спецслужб”; 10% “підтримують приєднання Криму до Росії”; 22% “погано” або й “дуже погано” ставляться до Сполучених Штатів Америки; 19% вважають антитерористичну операцію на Сході України (АТО) “каральною операцією проти звичайного населення”; 9% в основному або й повністю довіряє російським засобам масової інформації. Цікаво, що впливовість російської пропаґанди дуже мало залежить від статі, віку і навіть освіченості респондентів, зате дуже сильно – від реґіону (на Львівщині та Волині індекс її впливовості 8–9, на Одещині й Харківщині – 42–50). Це означає також значну кореляцію з відсотком російського та російськомовного населення.

Війна, отже, не лише посприяла політичній консолідації української нації, а й загострила та унаочнила ті глибокі цивілізаційні, ідентичнісні й ціннісні поділи, які в Україні завжди існували і які, власне, й уможливили для Росії відносно легку анексію Криму, окупацію Донбасу та інфікування значної частини громадян України антиукраїнською пропаґандою. Це стосується зокрема й контрольованих українським урядом реґіонів Півдня та Сходу, де аж ніяк не бракує альтернативної інформації (в тому числі й російською мовою), проте люди здебільшого віддають перевагу джерелам, співзвучним із їхніми внутрішніми настановами та ціннісними орієнтаціями. Консолідувавши більшу частину суспільства, війна водночас радикалізувала його меншу частину, кардинально й, можливо, безповоротно її від українського суспільства відчуживши.

Зменшення амбівалентності

Порівнюючи результати соціологічних досліджень, зроблених до Євромайдану й опісля, мусимо пам’ятати, окупація Криму унеможливила проведення там будь-яких об’єктивних опитувань, а війна на Донбасі їх істотно ускладнила – як у суто технічному плані, так і в сенсі вірогідності отриманих там відповідей. Від весни 2014 року поза засягом полстерів перебуває 5-6 мільйонів жителів України – 11-13% її населення. Абсолютна більшість цього населення, як показують результати багатьох попередніх опитувань і голосувань, дотримувалась проросійських, совєтофільських, антизахідних поглядів. Інакодумці в основній своїй масі були змушені покинути території, окуповані Росією, побоюючись репресій. За приблизними підрахунками, Україна втратила разом з окупованими територіями щонайменше 10% населення з виразно проросійською орієнтацією. Саме на цей відсоток варто робити поправку, аналізуючи зміни в настановах та орієнтаціях українців за останні півтора-два роки.

В одних випадках ця поправка не принципова – як, наприклад, у 50-відсотковому зменшенні позитивного ставлення українців до Росії (від 82% у 2013 році до 30% у 2015) чи десятикратному падінні рейтинґу Владіміра Путіна (від 47% у 2013 до 5% у 2014 році); в інших випадках вона фактично повністю детермінує зміну – як, наприклад, у зменшенні за той самий час підтримки для російської мови як другої державної (від 27 до 19%; це опитування, щоправда, проводилося і в окупованій частині Донбасу).

Зменшення суспільної амбівалентності найпомітніше в тих питаннях, у яких вона до Євромайдану виявлялася найповнішою мірою. Це стосується передусім одночасної підтримки більшістю населення протилежних інтеґраційних векторів – європейського та євразійського, а також не менш парадоксальних одночасних симпатій до державної незалежності України та до покійного СРСР. Перспективне членство в Євросоюзі завжди підтримувала понад половина українців, але ще більший відсоток підтримував різноманітні інтеґраційні проекти з Росією та Білоруссю. Якщо ж полстери змушували їх до однозначного вибору – “або/або”, українці незмінно віддавали перевагу союзові з Росією – аж до 2012 року, коли невелика більшість (41%) висловилась за Митний Союз, а 37% – за ЄС. У 2013 році це співвідношення змінилось на протилежне (37/40) і від того часу стабільно зростало – аж до 59/17 у вересні 2014. Останнім часом підтримка для Євросоюзу дещо зменшилася (до 51% у травні 2015 – ймовірно як реакція на амбівалентну політику ЄС щодо України), проте симпатії до Митного союзу залишилися на тому самому (16%) низькому рівні.

Так само й підтримка державної незалежності – доволі висока, на рівні трьох четвертей громадян – тривалий час химерно поєднувалася з симпатіями половини населення до СРСР. У 2010 році за Радянським Союзом шкодували 46% опитаних (не шкодували 36%); у 2013 році, перед Євромайданом, співвідношення симпатиків/скептиків (41/44) було приблизно рівним. Сьогодні розпад СРСР неґативно оцінює 29% опитаних, позитивно – 55%. Зміна, отже, зумовлена не лише втратою 10 відсотків совєтофільського населення на окупованих територіях. Тим часом підтримка державної незалежності України у липні 2014 року сягнула рекордних 90% – проти 83% у 2013 і 74–78% у попередні роки.

Водночас сам той факт, що незалежність підтримує 90%, а за Радянським Союзом шкодує 29%, показує, що суспільна амбівалентність до кінця не подолана – адже принаймні 20% респондентів у цих двох опитуваннях мусять належати до обох груп. Не менш амбівалентним, щоб не сказати шизофренічним залишається ставлення українців до Росії. З одного боку, 72% опитаних вважають її аґресором (лише 8% не згодні з таким твердженням, 20% вагалися з однозначною відповіддю), а з іншого – лише 39% вважають російську державу для себе “далекою” або й “дуже далекою” і лише 45% вважають, що відносини з Росією мають бути “такими ж, як з іншими державами – із закритими кордонами, візами, митницями” (до війни, щоправда, так вважало взагалі лише 11%).

Нещодавнє опитування про ставлення українців до різноманітних історичних подій теж дало дуже суперечливі результати. Так зване “возз’єднання України з Росією” (Переяславську раду 1654 року) позитивно оцінює 32%, неґативно 26%. Перемогу українсько-татарських військ над московськими під Конотопом у 1659-му (через п’ять років після “возз’єднання”) позитивно оцінює 41%, неґативно лиш 7%. Перемогу російських військ над шведсько-українськими у 1709-му позитивно оцінює 39%, неґативно 17%. Проголошення Російської імперії 1721 року позитивно оцінює 26%, неґативно 24%. Перемогу росіян над Наполеоном 1812 року схвалює аж 51% українців – хоча жодного реального значення для них ця подія насправді не мала (не схвалює її лише 8%). І, либонь, найкурйозніше – 49% опитаних схвалює утворення УНР у Києві (14% не схвалює) і водночас 45% схвалює утворення УРСР у Харкові (21% не схвалює) – хоча тогочасна більшовицька УРСР була такою самою маріонетковою державою, як сьогоднішні ДНР-ЛНР, створені виключно для знищення незалежної України російською армією під виглядом начебто “громадянської”, українсько-української війни.

Оприявнена в цих результатах суспільна амбівалентність є лише почасти наслідком браку знань та успадкованих стереотипів. Сутнісно вона відбиває болісний і досі незавершений процес виокремлення українців (як і, зрештою, білорусів та росіян) із домодерної надетнічної славено-руської (пан-східнослов’янської) спільноти. Для багатьох із них ця емансипація почалася ще в ХІХ столітті, для інших – допіру з проголошенням незалежності у 1991-му, для декого – щойно тепер, з військовою аґресією Росії в Криму й на Донбасі. Суперечливі відповіді на різноманітні запитання ілюструють цілком природне відставання емансипації ментальної, культурної, психологічної від вимушеної і  тому швидкої емансипації політичної та мілітарної.

Серед наведених вище відповідей на “історичні” запитання є дві, які вибиваються із поки що панівної (чи, краще сказати, переважної) радянської парадигми. Це – позитивне ставлення до перемоги українців над московитими під Конотопом та до створення УНР. Обидві відповіді продиктовані не лише новими знаннями, а й новими обставинами: ще однією російсько-українською війною. З цієї ж причини 40% опитаних у тому ж дослідженні позитивно оцінили створення в 1929 році ОУН, 43% позитивно поставилися до створення УПА (28% – неґативно), 57% позитивно оцінили Євромайдан (неґативно – 31%), і 58% схвалили підписання Угоди про асоціацію з ЄС (25% поставились неґативно). А чи не найпоказовішим стало прихильне ставлення більшості українців (43-46% проти 33-34%) до гіпотетичного членства в НАТО. Цей показник тим дивовижніший, що ще два роки тому підтримка вступу до НАТО не перевищувала кільканадцяти відсотків, тимчасом як проти стабільно висловлювалося близько двох третин українців.

Питання про НАТО, як і про ОУН чи УПА, чи про закриті кордони з Росією, – належать до найконтроверсійніших. Проте цікаво, що навіть такі гіперідеологічні питання не ділять українців однозначно за мовною чи етнічною ознакою. Принаймні половина російськомовних українців і щонайменше 15–20% етнічних росіян у найсуперечливіших голосуваннях опиняються по боці україномовних українців і навпаки, приблизно 15–20% українофонів опиняються у таких голосуваннях по інший бік від своєї мовно-етнічної групи. Не менш важливо, що по “українському” та, особливо, по “європейському” боці (ці дві позиції часто, хоча й не завжди збігаються) опиняються статистично частіше росіяни молодші, освіченіші, заможніші. Зрештою, виразна кореляція між віком, освіченістю, заможністю та прозахідною орієнтацією простежується в усіх етнокультурних групах України.

Менш контраверсійні питання – такі, як про почуття патріотизму, підтримку державної незалежності чи, скажімо, визнання Голодомору геноцидом українського народу – отримують позитивну відповідь із боку обох спільнот, україномовної і російськомовної, хоча й тут відмінності зберігаються. Так, патріотами України себе декларує 93% українофонів і лише 70% русофонів (14% так не вважають, 16% не впевнені); проголошення незалежності сьогодні підтримав би 91% україномовців і лише 45% російськомовців (30% не підтримали б, 25% вагалися з відповіддю); 86% україномовців вважають Голодомор геноцидом, і лише 48% російськомовців поділяють цей погляд (29% його заперечують і ще 23% не мають однозначної думки). Різниця між обома спільнотами досить значна, але практично в усіх питаннях більшість русофонів (відносна, а деколи й абсолютна) дотримується тих самих поглядів, що й більшість українофонів.

Тут, власне, й криється головна несподіванка для путінських ідеологів, та й не лише для них. Адже чимало західних аналітиків, небезпідставно підкреслюючи різноманітні внутрішньоукраїнські поділи й суперечності, впритул не хотіли бачити й протилежних, інтеґраційних тенденцій, зумовлених не етнокультурними чинниками (хоч як інтенсивно їх експлуатувала останні кільканадцять років українська олігархічна влада), а чинниками державно-політичними та громадянськими.

“Трагічні події 2014 року, – підсумовує ці тенденції Александр Осипян, – продемонстрували, по-перше, що Україна все-таки здобула власне обличчя (попри збереження ситуації “поміж”, у даному випадку між ЄС та РФ); та, по-друге, що непомітно (і несподівано для багатьох) сформувалася доволі виразна модель української ідентичності, яку тою чи тою мірою поділяє більшість громадян і яку радикально заперечує багато жителів шахтарського ядра Донбасу (контрольованого на даний момент ДНР/ЛНР)... Важливу роль у цій новій, від долу сформованій ідентичності відіграє соціальний і громадянський компонент, а зовсім не етнічний, мовний чи культурний (хоча окремі його елементи й використовуються як символічний капітал)... У носіїв цієї нової ідентичності з’явився власний проект майбутнього, формування якого почалося на Євромайдані”.

Спільний проект

Спільний проект майбутнього – це і є те, що здатне об’єднати обидві спільноти, на відміну від доволі суперечливого минулого. Автор цитованого вище тексту наводить низку причин, чому так багато російськомовних українців та етнічно російських громадян України, традиційно зараховуваних дослідниками до “носіїв радянської ідентичності” чи “людей із несформованою/розмитою ідентичністю”, почали свідомо себе ототожнювати з новою українською ідентичністю. Найголовніша з них – громадяни України, активно задіяні в Євромайдані та подальших подіях, побачили шанс поступово реалізувати у себе привабливу європейську модель власними силами, без сподівання чуда від усевідаючих вождів. “Російська модель з її покладанням усіх надій на мудрого і владного правителя та з пасивними масами, що перекладають на правителя всю відповідальність, не приваблює більшість громадян України. З одного боку, вони усвідомлюють, що Україна не має таких ресурсів, як Росія, з іншого – репресивно-заборонний характер російської моделі відштовхує найактивнішу частину українського населення. Крім того, у свідомості більшості українців “СРСР” так і не перетворився в утрачений “золотий вік” – могутній інструмент маніпулювання масовою свідомістю”.

Александр Осипян цілком слушно дає зрозуміти, що українське суспільство формується як спільнота цінностей і в цьому сенсі ані мовно-культурні відмінності всередині цього суспільства, ані його мовно-культурні подібності до суспільства російського не мають вирішального значення – всупереч тому, що постійно повторює Путін і його фахові пропаґандисти. При цьому, як уже зазначалося, воно залишається досить амбівалентним: підтримка української незалежності все ще поєднується в багатьох із ностальгією за СРСР; український патріотизм – із почуттям “особливої” близькості до Росії; а визнання цієї країни аґресором – із позірно ірраціональним бажанням зберегти з нею business as usual.

Амбівалентність, як легко помітити, стосується в основному стосунків із Росією. В її основі – шизофренічна роздвоєність між достатньо раціональним, тверезим розумінням, чим є реальна Росія, та – ірраціональною інерційною прив’язаністю до традиційної “православно-східнослов’янської” спільноти, у якій і Росія, і росіяни – такі самі міфічні квазі-сакральні родичі, як і практично незнані більшості українців живі білоруси. (За шкалою Боґардуса, якою вимірюють рівень ксенофобії у суспільстві, тобто соціальну дистанцію до інших етнокультурних груп, росіяни і білоруси незмінно виявляються ближчими до українців у їхньому суб’єктивному сприйнятті, ніж представники усіх інших народів. За час війни соціальна дистанція до росіян помітно побільшала, завдяки чому їх дещо випередили білоруси, проте росіяни й далі залишаються психологічно ближчими для українців, ніж поляки, євреї та німці – наступні на шкалі Боґардуса).

Ці суперечливі настанови належать мовби до різних світів – реального, у якому іде війна і в якому треба займати чітку громадянську позицію, та міфічного, вифантазуваного імперськими – російськими і радянськими – ідеологами й інтерналізованого багатьма українцями в процесі асиміляції. Прощання з цим ідилічним світом – тривале й болісне, адже йдеться про важливий компонент ідентичності. Звідси – не лише суперечливі, а й ухильні відповіді на різноманітні питання, – наприклад, про приналежність до тої чи тої культури. Найбільше (27%) декларують себе приналежними до “слов’янської культури”, хоча насправді йдеться тут про культуру українсько-російську (українську, як правило, – традиційну; російську – високу й масову). Що ж до культури слов’янської – в ширшому, тобто справжньому, ідеологічно не спотвореному значенні цього слова, – то українці обізнані з нею не більше, ніж із культурою англо-саксонською чи романо-германською. Тим часом свою приналежність до культури “Русского мира” визнає лише 4% опитаних, до радянської культури – 11%, і виключно до української – 24%. Ще 25% зголошуються до європейської та світової культури.

Висока і, скоріш за все, перебільшена приналежність до “слов’янської”, “європейської” та “світової” культур відбиває, ймовірно, неготовність значної частини населення ототожнити себе з культурою суто українською, і водночас – небажання робити політично “неправильний” вибір на користь культури суто російської. Показові, під цим оглядом, відповіді на інше запитання – “Чи українська культура (або спосіб життя), на Вашу думку, тісніше пов’язані із західними цінностями чи російськими?” Ближчими до російських цінностей їх визнали 33% опитаних, до західних – 25%, до обох – 9%, ні до тих, ні до тих – 16%, не змогли відповісти – 17%. Три останніх відповіді є своєрідним ухилянням від однозначності, психологічним компромісом між переважно російською/постсовєтською реальністю та бажаною й сподіваною європейською нормативністю.

Україна й Росія можуть бути справді однаково совєтизовані, тобто подібні за способом життя, проте українці не вважають цей спосіб життя нормальним і нормативним, і не протиставляють себе й своїх цінностей – Заходові. Навпаки, саме західні цінності видаються їм ближчими – досить зіставити п’ять перших відповідей на запитання “Які цінності Україна поділяє із Заходом?” та “Які цінності Україна поділяє з Росією?” У першому списку бачимо “права і свободи” (28%), “демократію” (27%), “верховенство права” (14%), “повагу до людей” (14%) та “економічний розвиток” (12%). У другому списку – “історія та традиції” (46%), “культура” (23%), “етнічність” (18%), “релігія і мораль” (15%), “мова” (12%). Вибір між Заходом і Росією, таким чином, дедалі виразніше усвідомлюється українцями як вибір між цінностями модерного громадянського суспільства та цінностями суспільства консервативного й архаїчного. Якщо ж узяти до уваги, що прихильність до “західного” проекту виразно корелює в Україні з молодшим віком респондентів, із більшою освіченістю та кращим матеріальним становищем, неважко загалом передбачити динаміку змін в Україні, як і долю в ній путінського проекту, заснованого на архаїці спільних “ґрунту та крові”.

Попередні підсумки

Події двох останніх років істотно змінили співвідношення політичних сил в Україні та підтримку для двох принципово відмінних цивілізаційних і, зокрема, ідентичнісних проектів. Євромайдан підштовхнув багатьох людей, особливо молодших та освіченіших, до прийняття й утвердження української європейської ідентичності, натомість російська аґресія в Криму й на Донбасі відчутно дискредитувала концепції «Русского мира» та “Євразійської інтеґрації” в очах більшості населення.

Зміна орієнтацій не тотожна, однак, зміні цінностей. Остання відбувається надзвичайно поволі, оскільки передбачає ґрунтовну зміну цілого комплексу поглядів, звичаїв, звичок і настанов. Декотрі автори проте стверджують, що саме ціннісні зміни обумовили Євромайдан, а почасти й Помаранчеву революцію, і що зв’язок між ціннісними змінами та соціально-політичними є діалектичним, взаємозумовлювальним.

Поки що ми не можемо оцінити масштабу суспільних змін, тому що бракує актуальних соціологічних даних, та й часова перспектива є надто обмеженою. Проте ми можемо приблизно оцінити їхній загальний характер, напрямок суспільних змін. Зокрема очевидним є посилення прозахідних орієнтацій (помітне не лише у ставленні до ЄС, а й до традиційно демонізованого НАТО), – що означає, своєю чергою, зменшення ідентичнісної дихотомії у зовнішньополітичному аспекті. У внутрішньополітичному аспекті тим часом очевидним є зникнення іншувальних тропів та образів із публічного дискурсу, а точніше – перенесення їх переважно на зовнішнього супротивника. У певному сенсі це нагадує ситуацію 1991 року, коли і «етнокультурні», і «територіальні» українці об’єдналися у майже одностайному голосуванні за незалежність – супроти обридлого всім імперського центру. Тоді цей консенсус виявився суто опортуністичним і тимчасовим; надто по-різному уявляли собі майбутню незалежність обидві групи, і надто парохіальними виявилися владні еліти, які замість розбудовувати країну на основі того, що було для обох груп спільним, заходились цинічно маніпулювати їхніми незліченними відмінностями.

Сьогоднішній патріотичний консенсус, спричинений, з одного боку, Майданом, а з другого – російською аґресією, може виявитися так само тимчасовим явищем, суто ситуаційним замиренням “креолів” та “аборигенів” перед обличчям спільного ворога, але може й стати початком ґрунтовнішої суспільної консолідації – залежно від здатності обох груп до компромісів і поступок, розуміння проблем другої сторони та ефективного використання соціального капіталу, зокрема капіталу взаємоповаги і взаємодовіри, накопиченого під час спільної національно-визвольної війни. Українці зробили поки що лише перший крок у цьому напрямку; подальший успіх залежить від інституційно-правових, економічних та інших реформ, від спільних зусиль недержавних і державних акторів.