Із Брна до Вроцлава через Остраву, Кошіце, Львів
Україна вперше взяла участь в авторитетному міжнародному літературному фестивалі «Місяць авторських читань». До Брна, Острави, Кошіце та Вроцлава додався цьогоріч Львів. 31 літераторка й літератор з різних куточків країни протягом липня знайомили центральноєвропейського слухача з власною творчістю.
Потяг прибуває о чотирнадцятій тридцять дев’ять. На біло-чорній обкладинці книжки в руках моєї зустрічальниці смужки жовтого і блакитного. Книжка – програма-каталог з нагоди «Місяця авторських читань 2015». Програмка міжнародного літературного фестивалю виконана п’ятьма мовами: чеською, словацькою, українською, польською, англійською. Фестивалю шістнадцять років. Головні організатори – видавництво Větrné mlýny, Центр експериментального театру, Центр культури і суспільства, бібліотека для юнацтва міста Кошіце, міська публічна бібліотека у Вроцлаві, з українського боку – «Форум видаців», львівська локація – «Дзиґа».
Від вокзальної площі рухаємося пішки вгору, навскоси через Капустяний ринок, між ятками з однаковим фруктово-овочевим асортиментом. Перешийок виводить на ще одну площу. Компактніша, вона звужується на два боки – вліво плавно, вправо раптовим закресом. Готельчик, рецепція, ґвинтові сходи, з кожним кроком більше і більше розгортається настінне фентезі, біблійні сюжети, алюзії, алегорії. Жінка і Чоловік у світі очуднених істот. Готель романтичний: це не назва, а профіль. Номер під дахом, проморені сволоки, камін – взимку у ньому, мабуть, жваво потріскують дрова. На коридорчику – панорама адріатичного Ґрадо, решта зображень – олені в рамках з мисливськими шпрухами. Напроти готелю – ресторан «Три чорти», в одного – надламаний ріг. Злива, по хвилі – сонце.
Годину, що залишається до читань, використовую, щоб якнайбільше побачити міста: відчути, ввібрати, вдихнути. Історичний ансамбль теперішньої міської управи, на подвір’ї облаштовано літній кінотеатр, екран оживає, коли настає темрява. Вуличка збігає вниз, ліворуч – собор, праворуч – ресторація. Дощинка, замість меню крейдяний напис: «Наше пиво таке ж холодне, як серце вашої екс». Забудова на перехресті епох і традицій. Впізнаване і неповторне. Дві споруди не подібні до жодних інших, мої крихітні відкриття. Пекарня «Ґолем». «Що не чех, то гусит». Годинники в Брні показують різний час.
Місяць авторських читань зосереджується в театрі «Гуска на мотузку», що над Капустяним ринком. Україна – почесний гість. Фестиваль відбувається одночасно в чотирьох країнах, на буклетах, плакатах, футболках, книжках – жовтий і блакитний. Українська література – persona grata. Обходиться без overrunning культури політикою, що супроводжує українську сучасність. Всі все прекрасно розуміють: «Ви – перші. Наступні, якщо ви впадете, – ми». Вчора – Лесь Белей, завтра – Сашко Ірванець.
Світанки у Брні пахнуть сирами з італійської крамниці. Мініатюрні ліхтарики фонтанних крапель довго тримаються на поверхні води, пливуть і гаснуть. Від Брна до Острави дві години двадцять чотири хвилини. Відтепер ми вдвох, мій супутник – Даніел Пастірчак, словацький поет, прозаїк, драматург, сценарист, проповідник. Поезія не знає кордонів, кордони має мова.
Острава – промислове місто. Першою впадає в око простора книгозбірня над головним вокзалом. Навколо готелю – гральні заклади, храм Ісуса Спасителя в риштуванні, у вітрині крамниці – весільні сукні, на склі – «манікюр, педікюр, епіляція». На вхідних дверях до клубу «Атлантик» наліпка: hatefree zone, один зі столиків має форму циферблата з грубшою і тоншою стрілками. Годинників в Остраві рясніше, ніж у Брні. Більшість із них ідуть. Більшість із тих, що йдуть, показують «правильний» час, центральноєвропейський.
Слухачів не так густо, зате розмова ще жвавіша, ніж напередодні. Сюди приходять передусім вислухати, а ще – дізнатися, висловитися, поспілкуватися. Опісля випити вісьмівку вина.
Робітниче життя починається в Остраві о сьомій ранку гуркотом ескаваторів, що риють землю. Ресторанні штори, розмальовані листям дерева ґінкго, приспущені. Шведський стіл, самовар від чаярів Eilles, запах кави і смажених ковбасок. Далі нас везе рейлджет. Від Острави до Кошіце чотири години тридцять шість хвилин. Кава і мінеральна вода входять у вартість квитка. Ціни помірні – на проїзд і на страви. Комфортні вагони, середня швидкість сто з чубком, зупинки на станціях тривають хвилину-дві. Тут не вживають такого слова, нерентабельність. Не тоді, коли йдеться про людину. Напевно, це найкращий рецепт процвітання.
Кошіце – гігантський будівельний майданчик. Накрапає дощ. Колишні касарні, віднедавна – парк культури. В Кошицях здійснилася моя львівська мрія: переоблаштувати Цитадель під культурно-мистецький комплекс із музеями, ґалереями, читальнями, дитячими майданчиками. Перед виступом кілька речень для української редакції словацького радіо.
З Кошіце до Львова їдемо автомобілем. Бездоганно організований трансфер, як і все, що стосується місяця авторських читань. Раз у раз Латориця перетинає шосе, долічую до дванадцяти й облишаю. У воді під горою чапля. Хмари, що всю дорогу мандрували з нами, розсотуються. Дощ залишається позаду разом з Карпатами. «Над Шпрее клубочаться хмари». Красиві назви безнадійних книжок.
Свіжа стерня, бузьки. Один зупиняється над самісінькою дорогою. Зовсім скоро вони відлетять на Південь.
Зі Львова до Вроцлава – вісім годин. Під Тарновом пересідаю на бусик, і наші з Даніелем шляхи розходяться. Водій – кремезний поляк з кульчиком у лівому вусі. Він їздить так уже місяць, о сьомій – сюди, опівдні – назад. Йому до вподоби. На жаль, це лише до середи. Порція міцної кави з термоса, і ми рушаємо новісінькою магістраллю з бездоганною супровідною інфраструктурою під конструкціями щойно споруджених мостів, через вузли і розгалуження.
Арт-готель розташований у центрі Вроцлава, на столі альбом, розкритий на чистому аркуші, прохання вписати кілька рядків, фірмова ручка і бланк угоди про право на використання написаного. Книга почесних гостей, на попередній сторінці – Маріанна Кіяновська, перед нею – Юрко Винничук.
Позаду – Одра, попереду – площа Ринок. «Корчма львівська», таку видно здалеку. В цій частині Вроцлава вона одна з найгучніших. На вході до інформаційного офісу крихітний чоловічок з фотоапаратом на металевих грудях. Їх більше, бронзових мешканців цього міста, і всі вони різні. Вони вчать зважати. Зважати на те, що існує інакшість.
Мапа виводить мене з площі Ринок на вулицю Казімєжа Вєлькєґо, із затишку старих мурів у вир п’ятничного будня. Вуличний ресторан, польський фіат зі знесеним дахом, у салоні – стіл. На дивані-сидінні пара навколо п’ятдесятки. Машина часу везе чоловіка і жінку в минуле, до перехрестя, на якому колись зустрілися. Я переходжу на протилежний бік і звертаю у вуличку.
Медіатека лежить на Театральній площі, навскоси – Ляльковий театр, поруч будинок на продаж – історія, яку можна придбати. Паркмайданчик на двадцять-тридцять велосипедів, усі місця зайняті. Щойно закінчився вечір Малґожати Шейнерт. Під медіатекою – гурт шанувальників літератури. Відвідувачі виходять, інші заходять. Частина слухачів залишається в приміщенні.
Пляшка негазованої мінеральної води, вступні слова модератора. Більшість слухачів прикипає до польського перекладу на екрані, дехто слухає українською. Так було в Кошицях, Остраві і Брні. На виступ рівно година, ні секунди довше. Гостинна директорка закладу відвозить мене на автовокзал. Вона часто буває в Івано-Франківську, пєнькне място. Вона любить приїздити до України. Автобус на Львів відправляється о двадцять другій десять. Ми прощаємося, вона бажає легкої їзди. Вроцлав позаду. Автобус плавно занурюється в ніч. На годиннику двадцять третя. У Львові – північ.
«We learn some things. Probably, we learn a lot of things. One of the most important thing we learn is to say «Thank you!»».
04.08.2015