Обмеження меж
Межевість впливає на все в уявній республіці Між, вона проявляється в визначальних рисах та незначних характеристиках цього краю, конструюючи його дійсність із різних межевих, непостійних, проміжних, перехідних та летких конструкцій, неодмінно займаючи серединне чи то посереднє становище.
А там, де особливу роль відіграють межі та все, що з ними пов’язане, не може не бути обмежень. Власне, обмеження – це встановлення меж, засаднича основа цього краю, що легітимізує собою його існування, закріплює ненарочитість. Межі та обмеження – це спеціальний ресурс, за котрий борються й котрим норовлять зловживати при першій ліпшій нагоді. Тому в цьому краї так люблять обмежувати інших та ненавидять будь-які обмеження щодо себе. А мене то за що? Тому тут обмеження як обваження – правило доброго тону, як і, власне, правило доброго тону – не зважати на чужі обмеження.
Межі – це правила гри. Влада – се той, хто має легальне право їх встановлювати, тому тут завше усі хочуть у владу і ненавидять владу, якщо не вдалося в неї вляпатись.
Тому, не потрапивши до заповітної (заповідної?) ради, усі намагаються звузити межі владної юрисдикції. Від цього усіх в усьому обмежувати тут й панує така обмеженість.
Ґранд-проекти
Легенди та міфи Галичини часто крутяться довкола питання величі. Часто – величі, котра минула, але ще частіше – величі, що не відбулася. Котрій за якогось збігу обставин, чи то збіговиська, не судилося трапитись. Себто щось задумане, але невтілене. Щось між цими двома. Проміжний етап, на якому все й зупинилося чи то чим усе й обмежилося.
При чому такий епізод величі-що-не-сталася можна відшукати в історії майже кожного порядного міста за кожної, необов’язково порядної, влади.
Спричинене се тим, що державна машина в сьому краї ніколи до кінця не почувалася своєю. Назавше залишалася перехідною, проміжною, межевою. До неї тут постійно ставилися, як до зайди, як до чогось ворожого та минущого, в кращім випадку – просто насторожено й обережно. Вона завше потрапляла МІЖ двох, а то й більше, вогнів, себто народів, що населяли ці краї. Мусіла шукати шляхи, аби налагодити стосунки з усіма чи хоча б вдавати се чи шукати шляхти, на котру могла би опертися. В будь-якім разі, вона ніколи тут не могла почуватися повноцінною господинею.
Державні урядники, аби злитися в екстазі спільної праці з любим народом, об’єднати із ним зусилля, вигадували приблизно одне і те ж саме: якийсь ґранд-проект для цілого краю або для конкретного міста. Воно могло стати яким першим курортом Європи, портом двох морів, отримати найбільший будинок культури чи найдовшу тролейбусну лінію, круту фабрику, відпочинковий комплекс, мега-аквапарк або хоча б просто велетенський пам’ятник чи яку іншу холєру.
Все це мало на меті витворити нову традицію, легітимізувати владу в очах громади, закріпити за собою статус постійної, допомогти їй стати ближчою до людей, задобрити їх, промаркувати своїм гігантом думки, інженерії чи нахабности простір. Навіки прикріпити його до себе. Дати змогу пишатися собою й країною (а що-що, а пишатися тут і направду дуже люблять).
Проте завше в останній момент щось ішло не так: ділилася Польща, починалася війна, розкрадалися гроші з бюджету, валився Союз, не будувалася Україна. В підсумку постійно все завершувалось одним і тим ж: проект так і не відбувався. Або відбувався, але не так. Або не відбивався ніяк на ставленні місцевих до нової влади, бо чудово розуміли, що вона обмежена своєю тимчасовістю, перехідна, минуща. Як і вони минущі, як все минуще в цьому краї, окрім слабкости кожних прийдешніх урядників до ґранд-проектів для цього краю чи то обіцяння ґранд-проектів, котрі неодмінно не вдасться втілити.
Власне, сам цей край – ґранд-проект, що не відбувся. Чи то відбувся, але не так.
Мі(с)тотворення
А оскільки сим ґранд-проектам не судилося відбутись, то часто по ним залишалися тільки спогади і, рідше, якісь матеріальні артефакти. Все це в купі з часом переростало в легенди та міфи чи то міти. Ті, в свою чергу, роздувалися до небачених висот та величин. Ідеї перекручувалися, аби виглядати ще ґрандіознішими та потужнішими.
Так само міста цього краю видаються якимись напрочуд дивовижними. Іноді інопланетними, з іншої епохи. Тими, що застрягли в якомусь своєму черговому між. В котрійсь із епох, про котру весь світ давно забув і перехрестився на радощах. Тут в ній застрягли, мов дітисько, що пхало голову між перил. Тут за неї чіпляються, як собака з мертвою хваткою за останній шанс прислужитися своєму хазяєві.
Іноді здається, що багато моїх знайомих з-поза Галичини думають, ніби Теребовля існує лише в моїй фантазії та ще кількох людей. Таке собі місто NN, Utopia чи, прости Господи, Мухосранськ. Про такі фейкові локації створюють сторінки у Вікіпедії та відсилають до них, мов на заслання, своїх літературних героїв. Про них створюють анекдоти та на їх честь називають вулиці.
Часто їх описують так правдоподібно, що наївні обивателі свято вірять в існування таких топосів насправжки. Тим паче, що про декотрі з них куди краще відомо, ніж про наші малі міста, смт та села. Часом, навіть більше, ніж й про наші великі міста, якщо вже зовсім відверто.
Про Теребовлю ж багато чули, але мало-хто бачив. Та хто-зна, що саме ті люди бачили і чи кажуть вони взагалі правду. Малі діти, соціопати, інтроверти та аутисти вигадують собі уявних друзів, часто забуваючи про них з віком, то ж хто-зна, чи ми так само не вигадали собі місто, але не забули про нього. Так здружилися між собою і з тим бургом, так щиро повірили в його нарочиту справжність, що правдиво у ньому живемо. І розповідаємо усім знайомим і незнайомим розповідаємо про нього. Про цю столицю туманів та боліт, віадуків та недобудованих мостів.
«Суттю дійсності є сенс. Що не має сенсу, – не є для нас дійсністю. Кожен фрагмент реальності живе завдяки тому, що бере участь в якомусь універсальному сенсі. Давні космогонії висловлюють це сентенцією, що на початку було слово. Неназване не існує для нас. Назвати щось – значить включити це в якийсь універсальний сенс», – писав Бруно Шульц у своїй «Міфологізація дійсності». От так ми й витворили місто, просто надавши йому ймення.
Місто, про котре так багато легенд і стільки історій, що можна й справді у все це повірити, у цей Діснейленд віадуків та столицю перукарень. А чом би й ні? У портовість Франківська ж вірять. У легенди Львова та у легенди про легенди Львова, котрі в свою чергу вже не раз встигли обрости легендами – теж. То чому не може існувати якась Теребовля? Хай навіть старша і за Львів, і за Франківськ, і за Тернопіль (за останніх двох навіть разом узятих), і навіть за Галич.
Для більшої міфічности Львів закопує ріку, замість того, аби з її поміччю вибратися до великої води та стати врешті цим портом двох морів. Теребовля хоче об’їзної довкола себе, аби загубитися, розчинитися десь у просторі, зникнути зі шляху, з усіх карт подорожніх, зникнути з-перед очей, замість того, аби врешті чітко нанести свої обриси на всі можливі мапи. Франківськ прикриває фестиваль Порто-Франко, щоб залишки згадок про портовість міста видавалися ще більш апокрифічними, якоюсь забутою легендою, котру видобув з колективної пам’яті своїм актом письма Тарас Прохасько.
Ця республіка гебрайських штетлів, де майже не залишилось гебреїв. Ця уявна республіка та втрачена Атлантида. Тільки тут міг народитися й творити Бруно Шульц, що напрацював основні інструменти міфологізації цього краю. Лиш на сій землі міг постати Захер-Мазох із своєю заповзятливістю до насолоди мазохістською покірністю. Тільки тут міг виникнути Бу-Ба-Бустський патріархат, що довів ці міфологізацію та девіації до карнавальної абсурдности.
Всі ці міста і вся ця уявна республіка – всі вони обирають шлях міфу замість шляху раціо. Коять усе можливе, аби не побороти міти, а розвинути їх. А все тому, що Галичина сама по суті є легендою, чимось напівіснуючим, вигаданим королівством, Нарнією туристичних агенцій. Чого варті лиш назви: Теребовля, Чортків, Язловець, Гусятин, Трускавець – такі можна лиш навмисне придумати.
Та й самі міста сієї країни більше схожі на міфи. Нарочиті. Так заповзялися творити свою міфологію, що, як забрати цю машкару легенд та лжесвідчень, вигадок екскурсоводів та помилкових гіпотез краєзнавців, котрі видаються за чисту монету, від цього краю нічого не лишиться. Зникне, розсіється, як ранковий туман. Аби в тій своїй боротьбі за міфічність самі рано чи пізно не стали невдалими ґранд-проектами, а то й не залишились в пам’яті лиш легендами й мітами чи то легендами про легенди.
Церква межі
Ця церква могла постати лиш тут, зародитися на цих благодатних пограничних землях, де подвійна межевість чи то пограничність, котра й дає сили цій інституції. Греко-католицька церква, цей ґранд-проект, що звалив колись на свої плечі місію об’єднання Заходу й Сходу, й поки з усіх великих задумів уявної республіки Між виглядає найуспішнішим.
Ця церква подвійної межевости чи то пограничности, опирається не лише на ідею єднання Риму й Візантії, а й на велику кількість малих міст та містечок, що становлять явну більшість в цих краях. Ці проміжні населені пункти між мегаполісом та селом чи не найбільше надаються до пограничної віри, додають УГКЦ її правдивішої сутности, котра покликана об’єднати поляків та українців, міщан та селян, торгашів й урядовців під покровом Церкви, роблячи усіх рівними, рівними перед Христом.
Вона приречена на те, аби все більше прямувати на Схід та Південь країни, куди рухаються ментальні кордони українського пограниччя, прямувати за духом європейскости і ширити його при своїй появі. УГКЦ – церква діалогу, церква двох: двох начал – грецького та римського, раціонального та містичного, змістовного та обрядового, іманентного та показового. Тому це точка постійного внутрішнього конфлікту, котрий припиняється лиш на час безпосередньої загрози існуванню інституції. На час протистояння всі її взаємовиключні «я» спрямовуються на об’єкт атаки.
Сама паства підібрана акурат під церкву, бо так само перебуває у вічному роздвоєнні між язичницькими практиками та християнськими віровченнями. Між щоденними молитвами та забобонами, між читаннями Слова Божого та гороскопів, між Біблією та фен-шуями. Ця амбівалентність не має злого умислу. Тому тут так легко вживаються взаємовиключні речі, адже в цій республіці все мусить бути МІЖ. Тому так спокійно пробачають все політикам-злодіям, якщо давали на церкву чи будували нові храми. Ця міжність дуже схильна до індульгенції, навіть попри усі екстремуми, котрі мали би її заперечувати. Бо дійсне все, що в проміжку між цими взаємовиключними постулатами.
Церкві на символіці вкрай личили б ваги, аби пам’ятала про те, що кожне рішення потрібно зважувати. Аби одна думка не превалювала над іншою. Аби ставати зразком вивірености, діалогу, дипломатії, примирення, пошуку точок дотику, компромісу.
Тому ця церква приречена на поразку, коли почне позбуватися своєї міжности, перестаючи бути церквою діалогу, коли припинить вислуховувати всі сторони і дослухатися обох, шукаючи правду десь посередині. Її місія – триматись золотої середини. Якщо ж віддаватиме перевагу лиш якійсь одній ідеї суспільства, то перестане бути церквою своєї пастви, вибереться з заданих проміжків. Мусітиме податися на марґінеси, приречена на забуття.
Вона не може собі дозволити стати надто західною, тому мусить чіпляти всі ті блискітки православ’я, оздоблювати себе золотими банями, аби показувати свій східний спід, свою тягу до всього нарочито пишного та блискучого, бути царством багатих бідних. Якщо точніше, то бідних, що хочуть виглядати багатими чи ще біднішими, ніж насправді є. Іноді – водночас видаватися і бідними, і багатими, від чого позолота бань радше скидається на дешеву фольгу.
Як церква межева, УГКЦ потребує повсякчас перебувати в якомусь проміжному статусі: від катакомбної до майже державної. Не може собі дозволити кидатися в спокійні часи свого існування, бо ризикує взяти на себе забагато обов’язків й набрати чужих повноважень. Ризикує застрягнути в трясовині конфліктів та бажанні обмежувати все і всіх. Ризикує поринути з головою в боротьбу з державою за право накладання заборони на все. Перетворитись на суцільне табу.
Мусить розриватися між кліриками та активістами, марґіналами та моралістами, розчаровувати всіх та давати усім надію. Вона не може обрати якийсь один шлях. Має шукати собі опору на межі, балансувати, мов канатоходець, інакше може зірватися зі своєї вузької та крутої стежки єднання Заходу й Сходу. Втратити власну тотожність, загубити своє МІЖ. Стати черговим невдалим ґранд-проектом.
04.08.2015