Мир навиворіт

Богдан Жолдак. Укри: Бойова проза. Л.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2015. 224 с.

Була спостерігала: хлопець в однострої дає інтерв’ю симпатичній телевізійниці. Він фліртує, жартує – балагурить. Вона сприймає його поведінку за чисту монету і намагається підхопити інтонації: «А розкажіть про кумедні випадки в АТО!». Обличчя балакуна миттєво закривається: «Дівчино, нічого кумедного на війні бути не може!», потім спокійніше коригує себе: «Нічого смішного у війні немає».

Звичайно, що є. Смішне – воно завжди є саме там, де смерть занадто близько. Інше питання, хто сміється, як і чому. Зрештою, проблема в тому, яка оповідь про війну надається до адекватності саме зараз – як про жертву або про виживання. Очевидна різниця підходів: страждання людини на війні виправдані майбутньою перемогою vs страшний воєнний досвід має самостійне значення.

«Укрів» Богдана Жолдака привітали. Передбачувано і вмотивовано.

Насамперед, Жолдак вміє писати, це факт. Нова книжка – такі самі експерименти з розмовною мовою, як і раніше. Цей письменник з попереднього твору у наступний, знову і знову, послідовно і цілеспрямовано відмовляється від, скажімо так, модерністської побудови тексту, повністю зосереджуючись на «звукописі». Тут немає складного набору сюжетів, метафор, ремінісценцій (нескладні є, ага). Але у випадку «Укрів» фішка з орієнтацією на усне мовлення справляє шоковий ефект. Аж занадто вдало накладається «неструктуроване», «непідконтрольне», «незаконне» живе говоріння його героїв на хаотичність і алогічність війни. А такою війна у Жолдака і є: як мир навиворіт, як анти-світ.

«Бойова проза» з підзаголовку далебі сигналізує: перед нами не звичний Жолдаків збірник оповідань – щось більше. Але і не роман – поступливість «прози» перед «романом» знижує градус очікування. Роман про війну вимагає певного рівня осмислення події, тут же маємо чисту фіксацію поточного моменту; наскільки «чистим» може бути будь-яке спостереження. І цією «бойовою прозою» на обкладинці нас чесно попереджають: «Обмежте свої вимоги!».

Але попередження це почути вкрай складно. Ми потребуємо роману про цю війну; хтось та й озвучує думку про нашого Ремарка, нашого Олдінгтона, а то і нашого Гашека. Думати про щось позамежне, використовуючи обмеженість кліше – кіношних, пісенних, літературних, відверто попкультурних (яка кінець-кінцем різниця?) – не те, щоб простіше, але безпечніше. Переживати війну безпосередньо і в той же час прагнути до глибокої її рефлексії, бажано не болісно-власної, а уже готової до ужитку – це думати чужими образами і словами, щоб іншувати – цілком психотерапевтично – загрозу безпосереднього почування. Романом про війну у цій ситуації гідні назвати що завгодно. Атрибутуємо так «Укрів» – і страшно будемо розчаровані.

Тут немає «пам'ятей, що змагаються одна з одною», немає «прози, вистражданої як документ» (орієнтири, за якими впізнаємо роман про війну), натомість немає і «перетворення екстремального досвіду на вправу» (теж маячок подібних творів). Що ж є? – Обличчя бою. Це антропологічний термін, яким бува називають сукупність свідчень безпосередніх учасників бойових дій. Вони в «Украх» і є головними: обличчя бою.       

Текст складається з набору байок і оповідок про бійців АТО. Героїв кілька, деякі з них кочують із оповідки до оповідки: вродлива сбушниця Чупакабра, само-ламаний колишній в’язень Звіробій, відданий лейтенант Мічурин, іронічний інтелектуал Влад-Столиця, сентиментальний пройдисвіт Жорка, спостережливий до рівня патології Психолог, відчайдушний син полку Партизан, вдумливий і дратівливий Сивий (це все не імена, ясно, а позивні і прізвиська – за іменами називати тих, хто зараз ТАМ, нестерпно важко як у житті, так і у літературі).

Малий сирота з окупованих територій намагається збити ворожий вертоліт з рогатки, над ним посміюються, аж допоки він не удосконалює свою зброю і такі робить це: ушкоджує гвинтокрил пострілом з дитячої іграшки… Звиклий спостерігати за людьми, хлоп зауважив дивну поведінку місцевого учителя хімії; виявилося, що той готує диверсію, в якій спусковим механізмом має стати дешева китайська забавка-машинка. Перехитрили хитруна – подарунок волонтерів, така ж цяцька, скерував вибух на самого зловмисника... Бійці потрапили у полон; одному з них вдалося вилізти через вузький вентиляційний люк, роздягнувшись і намастившись слиною товаришів; у такому вигляді він і дістався своїх. Але друзів в біді не полишають: скориставшись театральним реквізитом і перетворившись на кубанських казачків, бійці проникають у стан ворога і викрадають головного, що нього потім на полонених і обміняють... Вродлива юнка постійно порушує статут, позираючи під час варти у дзеркальце; побачивши в ньому ворожі тіні, вона одна дає відсіч кільком професійним убивцям... Двоє, перевдягнені на старих, щедро діляться з сепарами березовим полінцями для костра; одне з них начинене вибухівкою – спрацьовує вчасно... Ще двоє вимушені видавати себе за лугандонів і спілкуються з бабкою, яка розповідає про «карателів», що ґвалтували по черзі її дочку, котрої у неї взагалі-то немає, але «Нє било. Но могла ж бить!»... Підліток за допомогою лазерної указки, знайденої у зруйнованій школі, відлякує двох ворогів, які лізли до хати, щоб зґвалтувати його сестру-юнку; має собі трофейну зброю відтак.         

У всіх цих авантюрних, навіть шахрайських і водевільних за топікою історіях згадана Жолдаківська робота з «живою мовою» не зводиться до точної передачі усного мовлення. Скоріше вона свідчить про різницю штибів і способів мислення та – вужче – соціальних типів. Показово, що в «Украх» «спеціальна» мова чітко закріплена за кожним персонажем: хто тут волиняка, хто гуцул, хто з київської руської інтелігенції – не помилишся.

Було б подумати, що і герой в різні моменти свого «сюжетного» життя прислуговувався б іншою мовою, позаяк має бути динамізованим і його світосприйняття. Війна ж бо! Особистісних змін не уникнути! Але ні, Чупакабра і Мічурин однаково проводять диверсії і освідчуються в коханні; немає жодної різниці, говорить Психолог до себе, до ворогів чи до побратимів; дарма, звертається Звіробій до шпигунки, яку мусить зрештою вбити, чи до військового керівництва.

Жолдак, майстерно імітуючи розмовну мову персонажів, свідомо відмовляється від психологізму чи інших форм рефлексій, які оприявнили б нам внутрішній стан його героїв. (Принаймні це скидається на свідомий жест; я не можу про це судити, тільки припустити).

Складається у такий спосіб натомість чіткий месидж. Війна і її наслідки є проблемами не психологічного стану окремої особистості, яка переживає страшну подію, а станом спільноти/суспільства/соціуму, що намагається якось на таку подію відреагувати. Відповісти нормалізацією шоку уже на правах елемента повсякденності – це насамперед. Гібридна війна, описана Жолдаком (він кілька разів наголошує на «гібридна»), вона буквально неоднорідна, погранична – десь на межі свідомості, суспільства, культури, десь на географічному пограниччі. Це така собі територія долі, чітко протиставлена «центральній» стабільній культурній зоні, де править уже не випадок, а статус. Отож це простір демонстративних поведінкових стратегій та індивідуального вибору... Трішки парадоксальна «бойова» картинка вимальовується? – Так і є, так і має бути.

Одна з оповідок «Укрів». У ній ми знайомимося зі Звіробоєм, найпривабливішим і найживішим, певно, героєм книжки. Він був відсидів термін за браконьєрство, звідси і позивний. Мисливський досвід стає в нагоді: його швидко беруть до війська, де його таланти і вміння безцінні. Отже. Назустріч бійцям, що повилазили з бетеерів, їде на ровері приваблива панянка у легкому ситцевому платтячку. Хлопці замирають у нормальній чоловічій реакції. Тільки Звіробоя непокоїть щось: чого це вона тут «вушками світить»? Він мовчки кидається до гайку (посрати, – коментують наївні побратими). І виявляється правим: дівка – шпигунка. Зав’язується бійка, під час якої вона втрачає одяг, а він – військову витримку: «Однак вона шипіла, як могла, а не здавалась, її голе тіло гадючилося на всі боки, крутила, чим могла, це ж хто видержить, щоб отак спокійно це терпіти, блін, після одсидки». Випадково він, який попервах хоче взяти диверсантку у полон, ламає їй шию. Наступна реакція – бігом до своїх по лапату: «Гівно закопать»,  –  «радісно реготнули» однополчани.

Ця оповідка – пародія, точніше переспів відомого здавна (о так!) «бойового» сюжету амазономахії. Момент, коли протидіють два головні інстинкти – і перемагає той, який цієї миті мусить перемогти. Аби не один момент: нестерпний сморід супроводжує всю дію. Тут поруч лежать закопані нашвидкоруч тіла сепаратистів. До них от-от має приєднається і голе мертве тіло «амазонки».

Цілком мелодраматична конструкція (ними багата не лише релакс-література, а і проза, скерована на соціальну мобілізацію). Посилаючись на відомий сюжет і посилюючи його еротичною складовою, Жолдак повідомляє нам спосіб зекономити емоційні зусилля – за «готових» орієнтирів читацька уява скеровується у чітке етичне русло. Так стає можливим адаптувати емоційно дискомфортний досвід (це якщо про війну літотами почати говорити).

Таким же готовим конструктом в «Украх» є сміх – сміх як антиповедінка, як авантюрність, як ритуальний сміх самозахисту. Вони, ця трійка, зрештою, є спробою «перекодувати» будь-які дискомфортні переживання: «Він зі своїми діями весь час проходив на вищий рівень дивної гри? Страшно сказати, але ще не створеної фужерами “Гри в АТО”». Страшно.

Обіцяна в анотації «Енеїда», до котрої подібні «Укри», є здебільшого котляревщиною (в поганому значенні цього слова). Бойові пригоди укрів – такий собі нав’язливий повтор станів і подій, на які реагувати сміхом і легко, і соромно, адже нав’язливість ця має цілком комедійний за фактурою характер. Маємо тут щось типу впливу жарту на невротика – жарт (і розіграш, і дотеп) у Жолдака супроводжує суцільний жах. Дотепність сама по собі не залишає часу продумати і відрефлексувати подію, якою була викликана; вона вимагає миттєвої реакції (сміху) і неможливості продумати всіх наслідків такої реакції. Висміяна війна жахає, позаяк вона постає як чиста дієва влада: навіть розвінчана і знижена, вона всесильна. Війна міняє поведінку людини, мусить змінитися і колективна ідентичність – не уникнути цього ніяк... Правда ж? 

Прикрі наразі відчуття. Замість пізнання людини-на-війні – таке собі ідеологічно-риторичне проектування, поставлене на давно знайомі рейки. Колишні хитрі хохли і нинішні вигадливі укри – різниця між ними здебільшого номінативна. Бо Жолдаку йдеться про ретрансляцію певного кліше щодо сумнозвісного «національного характеру». Стереотип на кшталт такого або змінюється з часом на свою протилежність або, природно дійшовши критичної маси, вибухає… Але ні, не цього разу. Чиста репродукція… Невже ми так швидко повернулися до півзабутого стану, коли будь-яка проблематизація національної ідентичності є руйнівної для культури? 

Але ж «Укри» – книжка наче і хороша, і переконлива, і справжня. Як же так? Так сталося завдяки поєднанню двох афектів. Перше: завдання «бойової прози» Жолдака не передати скорботу і страх смерті, що супроводжують війну, а зачепити читача новим ставленням до смерті і життя, та у такий спосіб узаконити цей новий психологічний «воєнний стан». А головне, зробити це, не пояснюючи його і не виправдовуючи. Друге: є у всіх історіях «Укрів» те, що бува називають емоційною збіркою людей і речей – на цьому Жолдак знається. Поєднання вибуху і дитячої забавки, розбомбленого дитячого садку і цукерки у долоні бійця, консервної бляшанки, що гріється на моторі авта, і розірваних на шматки тіл ворогів після вдалої диверсії, зрадника, який лежить у калюжі власної сечі, і бійця, котрий вмаститься слиною побратимів. Кожен із цих елементів, взятий окремо, не справить такого сильного враження, як їхнє поєднання... Реагувати на афективний збіг на кшталт «війна» і «сміх» насправді важко.    

З десяток років тому зібралися вони, такі розумні, поміркували, постановили: маємо Кінець-Доби-Свідків. Помирають останні безпосередні учасники трагедії, отож має змінитися спосіб про ті страшні речі говорити… Поспішили, мабуть. Новий початок. Звикаймо до цієї думки.