Великий нащадок давнього роду

 

«Я – українець з діда-прадіда. А церкву нашу та наш святий обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя. Отже знаю, що під цим оглядом не міг би я бути чужим для людей, що віддані серцем і душею тій самій справі».

         Митрополит Андрей.  Пастирські листи.2.08.1899.

 

 

Українська боярська родина Шептицьких походила із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством (1284 р). Впродовж століть Шептицькі володіли селами: Шептичі, Вощанці, Канафости (давня назва – Кальнафости) та Угерці (давня назва – Угерці Заплатинські) (тепер Самбірський район, Львівської обл.). 

 

Історики стверджують, що визначний церковний діяч Атанасій Шептицький (1686–1746), київський митрополит греко–католицької церкви, народився у селі Вощанці. Лев Шептицький (1717-1779),  наступник Атанасія, крім успішної церковної діяльності, продовжив справу будівництва церкви на Святоюрській горі, розпочату Атанасієм 1744 року. Взагалі, рід Шептицьких нараховував п’ять єпископів східного обряду та двох священнослужителів католицької церкви: Єроніма – єпископа кам'янецького, згодом полоцького та Мартина – єпископа полоцького. У 1740 році король Август ІІІ надав митрополиту Атанасієві та його братам Адамові та Іллі Шептицьким графський титул. Цю дворянську відзнаку успадкував митрополит Лев  Шептицький. Стараннями батька митрополита Андрея – Івана Шептицького родина отримала підтвердження графського титулу 1871 року.  

 

Атанасій Шептицький (1686-1746)

 

 

Іван (Ян-Кантій-Реміґіян) Шептицький (1836-1912) з юних літ цікавився історією, архітектурою, малярством. Одружившись із Софією з Фредрів 1861 року, осів у Прилбичах та багато часу приділяв веденню господарства, розбудові та впорядкуванню маєтку: « …Був людиною поважною і рішучою у введені справ і дому, а при тім дуже релігійною…», –  писав про графа Івана Шептицького архиєпископ Іван Бучко, що багато років був єпископом–помічником  митрополита Андрея.  Крім того займався вивченням історії, колекціонував давні пам'ятки, особливу увагу приділяв давнім документам та книжкам.

 

Маємо цікавий факт з біографії 22-літнього Івана Шептицького, яка чи не найповніше представляє інтерес молодого графа до історії краю, зокрема діяльності греко-католицької церкви. Галицький митрополит Михайло Левицький (1774–1858) місцем свого постійного перебування обрав Унів, де багато і плідно працював: відновив церкву, монастирські будівлі, збудував просторі митрополичі палати, а головне – протягом багатьох років зібрав безцінну колекцію давніх книг, створивши вартісну бібліотеку та архів. По заповіту, залишеному  митрополитом 1858 р. його книгозбірня: рукописи, давні акти та інші документи, повинні були перейти до Львова. У той час, коли Львівський ординаріат вирішив перевести архів та бібліотеку з Унева до Львова, Іван Шептицький, який був свідком «сортування» архівних документів (папських та фундаційних грамот, кореспонденції між кардиналами та папами, актів унівської архимандрії та ін.), оцінив вартість та значимість писемних пам'яток, які здавалися нецікавими представникам львівського єпископату та, практично,  запобіг їх знищенню. Маємо підстави вважати, що частину цих документів він перевіз до Прилбич, адже у спогадах родичів та близьких родини Шептицьких згадується про існування у маєтку багатого та великого архіву.    

 

Історики відмічають добрі стосунки графа Івана Шептицького із Михайлом Куземським – членом Головної Руської Ради, діяльність якої була спрямована на розділення Галичини на Західну (польську) і Східну (українську), а також бажання до об'єднання всіх русинських (українських) земель в Австрії в один коронний край. Із питань давньої історії спілкувався із родиною греко-католицького святенника Івана Шараневича, син якого – Ізидор – став відомим археологом; з професором Омельяном Огоновським – видатним діячем «Просвіти», мовознавцем, літературознавцем, громадським діячем, який у своїх працях особливо відзначав  окремішність української мови; Омельяном Петрушевичем – греко-католицьким священиком, знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Отже, для Івана Шептицького все, що стосувалося історії його «руського боярського роду», було актуальним та далеко не байдужим. Сучасники відмічали, що: « …ґр. Іван Шептицький рішив ся прилюдно заявити почування цілої родини, а відповідь на ставлені собі питання: хто ми? чиї сини? яких батьків дїти? Нав’язати свою діяльність до недавної минувшини своєї родини  та в міру сил і тодїшних обставин причинятись до відродин скріплення українського народу..» (Дїло, 1912).

 

Як засвідчували очевидці, в палаці, збудованому Іваном Шептицьким у Прилбичах 1870-х рр., був створений родинний музей із культурно-історичними пам'ятками, зокрема: портретом короля Яна ІІІ Собеського, колекцією золототканих слуцьких поясів, родинним архівом із ХVІ століття, давніми уніатськими рукописами (переконані, що йдеться також про згадані вище документи із унівського архіву), частиною архіву родини Фредра; граф Іван володів великою кількістю військових реліквій: амуніцією та зброєю. Особливою гордістю родини Шептицьких була велика бібліотека, яка нараховувала 6 тис. книжок.

 

«Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З усіх портретів вбилися в моїй пам'яті три: єпископа Варлаама і митрополитів Атанасія і Лева. Усі вони були ченцями-василіянами, але всі були якісь інакші: Варлаам чомусь мені здавався тихим, покірним ченцем, повним любові до Бога, милосердя до людей і наче б закоханим у вічність, для якого світ не існував. Іншим знову був Атанасій: цей мав щось лицарського у собі, своїми чорними, гострими очима він пронизував наскрізь людину, з цих очей і високого чола била воля, сміливість, а враз із цим відвага й повсякчасна готовність боронити Бога і Його чесноти перед злом світу, а слабим людям давати помічну руку. Знову іншим здавався мені митрополит Лев, чи як Тато звав його швіцьким  ім'ям, дядько Людвик, аристократ із куртуазійною усмішкою на устах, свідомий зручності слова й закоханий у мистецтві (адже ж це він докінчив будову Собору св. Юра у Львові), робив на мене враження дипломата, в якому сплелося людське і божеське, це багатогранність людини, для якої ніщо людське не чуже». ( Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері).

 

Атанасій, Варлаам і Лев Шептицькі

  

 

Граф Іван Шептицький був людиною багатою: його маєток оцінювався у кілька мільйонів корон (йому, зокрема належало 15.000 моргів землі), від заможних предків отримав доволі великий спадок, а отже, мав можливість вкладати гроші  в улюблену справу – всебічно займатися вивченням давньої культури. 

     

1871 року від Яворівського повіту Івана Шептицького став послом спочатку Австрійського парламенту у Відні, пізніше Галицького крайового сейму. На превеликий жаль, не маємо документів, які б пролили світло на діяльність графа як урядовця (практично весь прилбицький архів, в якому зберігались родинні документи, був знищений після вбивства Леона Шептицького 1939 року).

 

Але, здається, найбільшим скарбом у його житті, була родина. П'ятеро синів виховувалися у кращих галицьких аристократичних традиціях. Хлопці отримали добру освіту і вповні реалізували себе у житті. Завдяки батькам у родині панувала любов та повага: «..у домі панувала атмосфера сердечного пієтизму для давноминулих віків, славної родинної традиції та її дорогих пам´яток…». Із дитинства сини графа Івана були навчені дотримуватись сімейних цінностей, поваги до батьків,  зокрема – обов'язкової присутності на святкуванні усіх значимих дат у родинному колі.

 

Маємо згадку про документ, який чи не найкраще підтверджує особливу атмосферу родини Шептицьких. 31.12.1890 року у Прилбичах був опрацьований та підписаний «…т. зв. Сімейний акт, або, як би сказати сьогодні, ідейна декларація … при кожній нагоді численнішої зустрічі членів Родини в Прилбичах…». У день представлення «Сімейного акту», який відредагував Роман, його було «відчитано» та «урочисто підписано» упродовж років безапеляційно дотримувались. (Ян Шептицький. Отець Климентій Шептицький. Життєпис на підставі архівних матеріалів родини Шептицьких. 1990).

 

Родина Івана Шептицького (Краків, 1887)

 

 

Іван Шептицький був гарним батьком: маємо спогади про сумісні кінні прогулянки, поїздки за кордон на відпочинок та оздоровлення. Та велика завантаженість господарськими та урядовими справами забирала дорогоцінний час графа Івана, адже упродовж десятиліть він займався Прилбичами, урядовими справами, лісовим господарством та ін. Без сумніву, графиня Софія була Ангелом-хоронителем родини, своєю мудрістю та великою любов'ю прививала Шептицьким-чоловікам усі найкращі людські чесноти. Саме цій жінці завдячуємо спогадам «Pisma Zofii z Fredrow Szeptyckiej», які з'явилися у Кракові 1906 року. У цих «Листах» є згадка, як, очікуючи народження першої дитини, по дорозі до  Прилбич чоловік, як пізніше виявилося, вимовив пророчі слова: «Якщо я матиму кількох синів, я хотів би, щоб один з них став уніатським священником. …А це тому, щоби міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство» (спогади Софії з Фредрів Шептицької.) Та коли вісімнадцятилітній Роман оголосив про бажання вступити до чину оо. Василіян, граф Іван Шептицький спершу був категорично проти.

 

«Не можна було дивуватися переживанням батька, з його журбою, а навіть переляком, коли покликання сина, – про яке об'єктивно він говорив ще перед кількома днями як про справу далекого майбутнього…. Він лякався його рішення вступити до Чину, який щойно підносився з довгого занепаду, де Роман мав залишитись у непевності щодо можливостей подальшого існування того Чину, цей син зі своїм незвичайним характером, незвичайними здібностями, якими батько щойно почав тішитися…». (Спогади Софії з Фредрів Шептицької).  

 

Митрополит Андрей з матір`ю графинею Софією

 

 

Граф Іван Шептицький, вбачаючи у Романові неабиякі здібності до наук, а головне – неодноразово випробовуючи щирість та правдивість переконань ще юного сина, першочергово наполягав на отриманні світської освіти у вищих учбових закладах. Роман не заперечував і покірно виконував усі побажання батька. Але з часом, після довгих роздумів, а головне – неодноразових перемовин, граф Іван змирився і по мірі своїх можливостей почав допомагати Роману. Він посилає 22-літнього Романа до отців Василіян  із словами: «Нехай приглянеться зблизька Василіянам й їхнім правилам, тепер уже пора».

 

У жовтні 1887 року батько організовує (фінансує) подорож до Росії з метою пізнання «близьких сусідів»: «Роман мав чимало знайомих на Поділлі й від них зачав свою мандрівку. Ці краї притягали його до себе потребою ширення апостольського духу». Далі шлях лежав до Москви, де Роман багато спілкувався із російськими науковцями (зокрема В. Соловйовим), оглядав архітектуру і у листі додому, датованому 12.11.1887 року, написав: «…все-таки мене не збирає охота залишатися тут надовго; хотілося б побачити лише те, що найважливіше й чимскоріше втекти, залишаючи св. Катерині це тяжке завдання, яким було би навернення москалів…». (Спогади Софії з Фредрів Шептицької).  

 

Наскільки цінним для митрополита Андрея була думка чи прохання батька та всієї великої родини Шептицьких, свідчить ще один яскравий приклад. Урочистий в'їзд митрополита Андрея на Святоюрську гору був запланований на 15-е січня 1901 року. У зв'язку із виборами до Перемиського округу Державної Ради у Відні, які мали відбутися 15 січня цього ж року, і в якому активну участь брали представники родина Шептицьких, граф Іван звернувся до сина із проханням перенести цю важливу подію: «…ані я, ані Казьо, ані ніхто із шляхти не може бути, оскільки відбуваються вибори до великих помість…». Митрополит дослухався до прохання батька – інтронізація відбулася двома днями пізніше, 17.01.1901.

 

Із початку ХХ ст. у державних структурах австрійського уряду інтереси Галичини представляли три представники родини Шептицьких: граф Іван, митрополит Андрей та молодший син – Казимир. Після того, як син Роман пішов із родини до монастиря, Іван Шептицький зобов’язав Казимира, як найстаршого із синів, займатися родинними справами. Граф Іван доручив йому вести господарство та поступово почав залучати до суспільно-політичної діяльності.  В листі до дружини він писав: «Вчора ми з Романом були на засіданні Палати сенаторів (йдеться і про Казимира)… Казьо,  який сьогодні повернувся з Кракова та який головував на зібранні, виглядав у чорному польському убранні дуже гарно…» (04.02.1901).

 

Родинний будинок Шептицьких в Прилбичах

 

 

За короткий час Казимир Шептицький  був обраний послом до Державної ради, що викликало захоплення у всієї родини: «...Казьо виголосив промову про землеробські спілки, яка була прийнята всією Палатою з оплесками… Отож з усього серця вітаю Вас з успіхом Казя, який є гордістю та радістю Громади…» (21.12.1901). Як засвідчують документи, граф Іван разом із сином багато та успішно працював і над вирішенням господарських справ, і питань суспільно-політичної діяльності: «Дозволю собі нагадати Тобі (Казимирові) про справу пенсійного забезпечення працівників приватних закладів, про яку сьогодні прочитав, що уряд у Комісії заявив, що буде займатись нею окремо. Та справа є дуже нагальною, адже тисячі і тисячі сімей та бідаків очікують її вирішення й сподіваються від Тебе, що її порушиш і проведеш. ...Ти здобув би цим десятки тисяч сердець…» (Лист від 01.02.1902).

 

Для графа Івана Казимир був «правою рукою» у вирішенні всіх родинних справ, особливо питань  ведення лісового господарства. Саме у цій галузі син знався найкраще. Крім активної діяльності у Державній раді Казимир був автором кількох документів у справі розвитку лісництва, згідно з Біографічним словником польських лісників (1907-1911) – дійсним головою лісничого Товариства, співавтором «Загального закону про ліси», який був обов´язковий до виконання на всій території Австро-Угорщини.   

 

«…Від смерті своєї жени 1904 р. та коли Поляки явно проголосили безпощадну боротьбу проти руського народу,… усунув ся від громадської роботи – на старість занепадав часто (хворів) – і весь час заходив ся коло впорядкування бібліотеки і архіву, зібраного довголітньою працею і великими матеріальними жертвами», – писала україномовна преса про графа Івана Шептицького, який тяжко, як і вся велика родина, пережив втрату дружини. В останні роки, граф Іван багато часу проводив із Казимиром, особливо коли той хворів і був вимушений лікуватися за кордоном (Монако, Італія), а із поверненням до маєтку займався звичними родинними справами, наприклад: «…Вибудовування нової кухні й флігелю».

 

11 жовтня 1911 року в Прилбичах на святкуванні 75-ліття графа Івана Шептицького при всій родині Казимир повідомив про остаточне рішення вступити до монастиря.  «...Вуйко Ян, який так багато перетерпів при вступі до Василіян найстаршого з синів, які залишилися живими, Романа – та й противився тому протягом деякого часу – досяг духовної зрілості й цього разу піддався Божій волі без спротиву, хоча розлука з Казем, на котрого він покладав великі надії, і коштувала йому дуже багато…», – згадувала одна із племінниць графа. 

 

13 листопада 1912 року Граф Іван Шептицький помер у Прилбичах, залишивши по собі створене «родинне гніздо», велику повагу синів та родичів, а ще «...не лише відгукнув ся до златинщеної і ополяченої української шляхти, а сам вложив цю голку в величну будову нашої красної будучности. Він був передтечию того руху, що тепер проявляєть ся між ополяченою шляхтою на Українї…» (Дїло, 1912)

 

Двір у Прилбичах (рисунок графині Софії Шептицької)

 

 

На превеликий жаль, більшість документів з Прилбицького архіву Шептицьких, які надали більше інформації про графа Івана Шептицького, знищені. Хоча знаємо, що окремим дослідникам вдається «віднайти» окремі документи, які протягом років «ретельно» зберігалися в архівах чи бібліотеках нашої (і не тільки) країни, доповнити надзвичайно цікаву та потрібну нам інформацію про знаменитий рід Шептицьких.

 

 

31.07.2015